New York, NY (UCCA) – On September 22, 2018, a once-in-a-generation, full-day conference will bring together some of the world’s most knowledgeable students of Ukrainian history, hailing from the United States, Canada and Ukraine, to examine the scope and ultimate meaning of the predecessor of the modern Ukrainian State – the Ukrainian National Republic (UNR) – and the legacy it engendered.
The event, entitled Commemorating the Ukrainian National Republic and its Legacy, will take place at the Princeton Club of New York (15 West 43rd Street), and will feature four panel discussions and three highlight presentations addressing Ukraine’s first attempt in the 20th century to establish a sovereign nation state. Nearly two dozen presenters will discuss the impact that the formation of the UNR had on Ukraine, taking a fresh look at five critical periods: the 1920s and early 1930s; late 1930s to the 1950s; the 1960s to the 1990s; and finally the era of post-EuroMaidan Ukraine.
The conference will be followed by a special evening banquet at the Princeton Club, at which the following keynote speakers – Ivanna Klympush-Tsintsadze, Vice-Prime Minister of Ukraine for European & Euro-Atlantic Integration; Ambassador Kurt Volker, U.S. Special Representative for Ukraine Negotiations (awaiting re-confirmation); and General John Abizaid, Special Military Advisor to the Ukrainian Defense Ministry – will reflect upon Ukraine’s present day situation.
For over four years now, Russia’s invasion and military occupation of parts of Ukraine has resulted in over 10,000 casualties and displaced over 2 million civilians – the largest wartime displacement in Europe since WWII. This conference will provide much needed historical context for today’s near-constant combat, as Ukraine’s sovereignty and territorial integrity remain under assault from a revanchist Russia.
Дмитра Федорова, Анатолія Колпакова та Федора Гладира звинувачують у масштабній кібер-атаці на 100 компаній у 47 штатах, а також у Великобританії, Франції та Австралії. Про це повідомляє прес-служба Міністерства юстиції США. Затриманим інкримінують членство у європейській гакерській групі, яка більше відома під назвою FIN7.
Групу FIN7 звинувачують у крадіжці 15 млн даних кредитних карток, які потім вони продавали у Darknet.
Здійснювалися крадіжки через компанію “Combi Security “. Через веб-сайт цієї компанії відбувалося проникнення шкідливого вірусу, що крав інформацію. За словами директора відділу ФБР у Сієтлі, вважається, що штаб-квартири “Combi Security ” знаходяться в Росії та Ізраїлі.
Відомо, що підозрюваних більше ніж троє, деякі з них знаходяться у Східній Європі.
Звинувачення стверджує, що гакери займалися високотехнологічною рекламною кампанією, спрямованою на понад 100 американських компаній, переважно в ресторанній, ігровій і готельній індустрії. Зловмисники розсилали електронні повідомлення з вірусом, дзвонили безпосередньо до працівників і вказували відкрити заражені вірусом прилоги електронних листів.
Гладир був арештований у німецькому Дрездені, зараз він утримується під вартою у Сієтлі до судового розгляду. Двох інших підозрюваних затримали у Польщі та Іспанії. Їх мають передати до США незабаром.
“Очевидно, що Гладир працював системним адміністратором FIN7, який, серед іншого, підтримував сервери та канали зв’язку, що використовуються організацією, та керував делегуванням завдань іншим учасникам схеми. Розгляд справи Гладира заплановано на 22 жовтня”, – йдеться у повідомленні.
За інформацією Міністерства юстиції США, кожен з трьох чоловіків обвинувачується в 26 кримінальних злочинах, які свідчать про змову, комп’ютерне гакерство та шахрайство з доступом до пристрою та розкрадання ідентифікаційних даних.
Якщо характеризувати Львів на підставі погоди на протязі шести днів мого перебування, то можна описувати тільки у суперлативах. Дощу зовсім не було. При цьому мабуть нормально стан погоди збігався з моїм настроєм. Вражіння було надзвичайно сонячним. Львів як завжди відбив своїм промінням і теплотою всю негативну енергію яка наплодилася під час перебування в Києві, на поїздах, аеропортах. Недаремно Львів називають українським П’ємонтом не тільки національного змісту але і пориву в Європу. Якщо Україна крокує в Європу то Львів є на переді. До речі у Львові з’їжджається здається вся Європа. Туристів скільки можете уявити. Мови різні але все таки навіть при туристах найбільш чутною мовою у Львові є українська. Написи ясно всі українські. Службовців державні та приватні україномовні та ввічливі.
Моє пов’язання з Львовом відносно нормальне, але нічого надзвичайного. Моя мати ходили до Василіанської гімназії у Львові. Мого батька побут у Львові мені не відомий хіба, що знаю напевне, що коли батька заарештували німці у вересні 1941 року у Станіславові то привезли спершу до тюрми на Лонського у Львові поки відтранспортували в Аушвіц. У Львові я сам перебував багато разів переважно як турист, але навіть як актор на сцені театру імені Марії Заньковецької, що напевне було апогеєм моєї незначної акторської кар’єри, а також як учасник на різних конференціях. Недавно мої діти і я з дружиною почали частіше приїжджати до Львова і ми навіть закупили синові помешкання на Пекарській вулиці. Діти мої люблять Львів більше чим будь яке друге місто включно з Ню Йорком.
Львів засадничо для мене приваблюю-чий своїм українством, змістом і формою але також своїм європейським способом включно з виглядом та поведінкою. Переважно офіціанти у Львові звертають увагу на своїх покупців чи клієнтів, інколи навіть усміхаються, що фактично рідке по Європі бо традиція додатків, так звані типс не настільки високі що у США.
Смішним для мене було цього разу коли я приїхав у вишиті сорочці з Києва на нічному поїзді бо не було коли перебратися. Увесь попередній день я перебув у ті вишивці. Мені потрібно було зайти до львівського ательє бо у сорочці відірвався ґудзик з рукава. Щоби його пришити мало коштувати тільки шість гривень, але офіціантка не прийняла моєї сорочки бо сорочка не була випраною. Її не можна було переконувати. От європейська культура, а також притаманна львівська натура. Поведінка тієї не тільки мене не подразнила але потішила, що Львів це дуже цивілізований світ.
Пішов я до свого відділення на Пекарській Приватбанку. Зацікавило мені з самого початку і доволі несподівано таке явище: 9 клієнтів сиділо перед мною або уже обслуговувалися. З них п’ять було чорної раси. Не чемно прислуховувався я до розмов. Гомоніла українська мова. В одному місці службовець і клієнт розмовляли англійською мовою в обох випадках з грубим акцентом. Але як приємно було не чути москальської мови. Опісля на моє запитання щодо обох явищ, тобто клієнтів чорної раси та англійської мови, мені було сказано службовцем, що це медичні студенти у Львові з Нігерії переважно чи других держав Африки які переважно вільно володіють українською мовою, до речі виклади українською мовою. Для тих котрі слабше розуміють чи розмовляють службовці навчені також розмовляти англійською.
Правда з банкового питання не вдалося нічого полагодити, але це не була вина службовців відділення у Львові. Просто примітивні закони України та регуляції самого Приватбанку які не на користь поповнення фінансового обігу грошей в Україні. Мабуть не знають, що чим більше грошей в Україні тим краще для народу України. Задум мабуть, щоби не вимивали люди нечисті гроші. Обман, що держава бореться проти корупції бо олігархи тримають свої гроші офшор, тобто поза Україною.
У час мого перебування відбувався з’їзд релігійної групи Свідків Єгови. Казали мені, що близько сорок п’ять тисяч осіб з цієї нагоди перебувають у Львові. Бачив я цих Свідків на живі очі бо вони ходили з ідентифікаційними написами. Знов не чемно прислуховувався до приватних розмов. Я був свідком також, як гомоніла серед них майже переважно англійська. Але москальської мови не було чути. Це мене тішило.
Як тебе не любити, Львове мій. Це гарна назва моєї нової улюбленої пісні. У час моєї поїздки відбувалася також у Львові конференція українських кредитових кооператив з діаспори та з України. Вибрали надзвичайне місто для зібрання. Пропоную всім українцям з діаспори.
Одначе не усе у Львові так як має бути. При залізничному вокзалі стоять водії “таксі”. Ви підходите питаєтесь скільки на Пекарську. Водій дивиться чомусь на хмари у день або на зорі вночі немов там цінник. Врешті відповідає дуже по різному тобто така подорож може коштувати 50 гривень або 250 гривень. Залежить від того наскільки дурний пасажир. Львівські бізнесмени! Мабуть це також належить до чару Львова.
У Мадриді відбулися установчі збори, на яких засновано Ініціативну групу зі творення Спілки Української Молоді в Іспанії.
Головою новоствореної Ініціативної групи стала подруга Анастасія Лучик.
Участь у зібранні взяв Голова Світової Управи СУМ друг Андрій Бігун.
Він й прийняв передбачений Правильником Іспит у місцевих сумівців та засвідчив складення ними Приречення.
Голова Світової Управи Спілки Української Молоді привітав подруг і друзів з Іспанії та світову сумівську спільноту з такою важливою віхою у розвитку організаційного життя. Він наголосив, що це перший і надзвичайно важливий крок на шляху до організаційного оформлення майбутньої крайової структури СУМ цього терену.
Передувала йому багаторічна виховна та організаційна діяльність сумівців Іспанії, яка дала добрі плоди – підтвердженням чого є сьогоднішня подія.
«Заснування Ініціативної групи є свідченням того, що обраний Вами шлях, який базується на досвіді попередників – творців перших сумівських клітини на вашому терені в середині ХХ століття, є вірним. Щиро дякуємо за наполегливість у цій справі та за жертовну працю!
Віримо, що вони мають добру перспективу й стануть прикладом для новостворюваних структур Спілки в інших країнах», – йдеться у вітанні Світової Управи Спілки Української Молоді, адресованому подругам і друзям з Іспанії.
Варто зазначити, що Іспанія стала 12 країною світу де нині організаційно представлена Спілка Української Молоді.
Команда чемпіонів “Christos FC” з Мериленду з чашею переможців (світлина: Роман Лужецький).
Філядельфія-Горшам, Пенсильванія (17 червня 2018). День Батька займає особливе місце. Вперше цей день був започаткований 19 червня 1910 року місіс Додд в місті Спокан, стейт Вашінґтон, ЗСА. Вона так любила і поважала свого батька Вільяма Смарта, ветерана громадянської війни, який самотужки п’ятьох дітей, що захотіла виразити йому своє признання і повагу, а в його особі — всім турботливим батькам Америки, які беруть участь у вихованні своїх дітей.
До 1966 року такого свята в світі не було. Лише більш ніж через п’ятдесят років, у 1966 році, президент Америки Ліндон Джонсон оголосив третю неділю червня національним святом — Днем Батька. З часом ця ініціятива була підтримана багатьма країнами світу, які деклярують повагу до сімейних цінностей і висловлюють честь чоловікам-батькам.
Фестиваль відкрив Евген Луців і надав слово о. Василю з церкви Св. Анни, який провів молитву “Боже великий, єдиний”. Присутні вшанували хвилиною мовчання пам’ять героїв “Небесної сотні” та полеглих воїнів, котрі віддали життя в Донецькій і Луганській областях за єдину Україну.
Державні гімни ЗСА й України стали першими акордами урочистостей на літній сцені. Від імені Ореста Лесюка, президента УСО “Тризуб” та Данила Ниша, голови спортивної ланки “Ukrainian Nationals”, ведучий привітав усіх із Днем Батька.
Президент Української Спортової Централі Америки та Канади Мирон Биц приєднався до привітань та закликав спонзорів та управу “Тризуба” до побудови на їхній території Музею української спортової слави. У музеї будуть представлені експонати відомих спортовців, таких як Віталій Кличко, який став першим українцем, котрий увійшов до Міжнародної залі боксерської слави; Оксани Баюл, олімпійської чемпіонки по катанню на ковзанах; Сергія Бубки, олімпійського чемпіона із стрибків у висоту з жердиною, та багатьох інших спортовців.
Голова спортової ланки “Ukrainian Nationals” Данило Ниш забавляє філядельфійську громаду на ударних інструментах (світлина: Роман Лужецький
Мистецька частина фестивалю розпочалася виступом дитячої школи танцю “Волошки” під керівництвом Олега Гудем’яка. Вони виконали танці з різних реґіонів України, зокрема Поділля, Буковини, Гуцульщини, Закарпаття. Софія Пітула виконала пісні “Я іду в далекі гори” та “Ой у вишневому саду”. Із добіркою українських пісень виступили юні співаки Максим Щербатюк, Софія Пітула та Діяна Савчин, котрих присутні провели бурхливими оплесками.
Батьки Коритнюки в цей святковий день відзначили день народження двох синів, Матвія та Тимофія.
Водночас із концертом на шести футбольних полях проходив фінал чемпіонату з футболу за кубок Американської аматорської футбольної федерації першого реґіону. Офіційне визнання отримала команда з Мериленду “Christos FC”, яка була непереможною і здобула кубок.
Після цього відбулася забава до вечора під звуки акордеоніста Володимира Сизоненка.
День Батька на “Тризубівці” дав привід для зустрічей, знайомств і спогадів, зокрема про батьків, яких уже немає.
Photo: Irene K. Joseph (second from left) receives an award from USUF for her generous support of the foundation’s Biotech Initiative. Also pictured, from left, are USUF’s Nadia K. McConnell, John A. Kun and Amb. Roman Popadiuk. (Credit: Adrian Karmazyn).
Washington, DC — The U.S.-Ukraine Foundation (USUF), a U.S. 501(c)(3) nonprofit, nongovernmental organization established in 1991 to support democracy, a free market and human rights for Ukraine has recently undertaken a variety of new initiatives aimed at assisting Ukraine in its economic reform efforts and in building a stable, democratic society. A new leadership structure has been put in place to help move these initiatives forward, including the election of new membersto the USUF Board of Directors. The Board is comprised of Roman Popadiuk, Chairman and first U.S. Ambassador to Ukraine; Orest Deychakiwsky, Vice-Chairman and retired member of the U.S. Helsinki Commission; Temuri Yakobashvili, Georgia’s former Ambassador to the U.S.; George Masiuk, a retired senior telecommunications engineer who has worked in support of NASA, DoD and the FAA; Michael Snytkin, an attorney at Randolph Law; David Rigsby, defense consultant; Bob Heath, retired United States Information Agency officer; William Green Miller, former U.S. Ambassador to Ukraine and James O’Beirne, Special Assistant to the Secretary of Defense for White House Liaison.
Nadia K. McConnell, co-founder of the Foundation, will now serve as President of USUF and as a member of the board. John A. Kun will continue as Vice President and Chief Operating Officer. Markian Bilynskyj will continue to serve as a Vice President and as head of the Foundation’s Kyiv office. He will also supervise the Pylyp Orlyk Institute of Democracy in Kyiv, which was founded by USUF. Adrian Karmazyn, former Chief of VOA’s Ukrainian Service, will continue as Special Advisor for Strategic Communications and Development. Vera Andrushkiw continues in her role as Vice President for External Relations.
The Board acknowledges the dedication and service of previous board members Jack Heller, Iryna Kurowyckyj and Renata Zajac. “The Board of Directors greatly appreciates the service of our past members,” stated Board Chairman Roman Popadiuk. “They were instrumental in the Foundation’s successes over the years and we look forward to their continuing involvement and guidance. As a result of our past efforts, the Foundation is well positioned to move forward in helping to continue strengthening U.S.-Ukraine relations, in assisting Ukraine in its reform process, in expanding networks among all sectors of U.S. and Ukrainian society and in spurring mutual investment and business development.”
The U.S.-Ukraine Foundation is the initiator of the Friends of Ukraine Network (FOUN), a non-partisan, informal coalition of former ambassadors, leading foreign policy and international security professionals, and other experts who have dealt with key aspects of Ukraine’s relations with the U.S. and the international community. In 2017 FOUN had four task force areas of focus: National Security, Economy and Energy, Humanitarian, and Democracy, Civil Society, Media and Educational Development. FOUN’s 2017 Priority Recommendations for U.S. Assistance was produced as a practical and actionable set of policy recommendations to: stand with the People of Ukraine, support civil society’s fight against corruption, allow the People of Ukraine to defend themselves, and help victims of Putin’s war. It was broadly distributed and discussed with key Members of Congress and the Administration.
The Foundation has launched a Biotechnology Initiative to support the development of the highly-promising biotech sector in Ukraine. Over the next few years this initiative will be of particular focus for the Foundation. The goals of the project are to highlight the biotech capabilities of Ukraine, to establish strong scientific links between the U.S. and Ukraine, to help identify leading scientists and entrepreneurs in Ukraine’s biotech sector, and to facilitate business development in the biotech sector between the U.S. and Ukraine. There will be a particular effort on identifying and assisting promising start-ups. This project has been made possible through the support of Ms. Irene K. Joseph, co-founder of the biotechnology company Cygnus Technologies. As Vice President for Sales and Marketing for over 20 years, she led the company to its peak growth performance and market leadership position. “We are grateful to Ms. Joseph for her support and look forward to working with her,” stated Ms. McConnell. “Ukraine has a strong developing biotech sector and we hope to help move it forward and make it an integral part of Ukraine’s economy.”
To initiate the project, the Foundation and Ukraine’s Ambassador Valeriy Chaly hosted a luncheon at the Ukrainian Embassy in Washington on June 11th, which included Ms. Joseph as the guest of honor and members of the U.S. government, biotech industries and others involved in the biotech sector.
У листі до брата Микити Григоровича Шевченка, 2 березня 1840 року поет писав з С. Петербурга:
“Брате Микито, треба би тебе полаяти, та я не сердитий. Нехай буде так як робиться, за що я хочу тебе лаяти, чому ти як тільки получив моє письмо, до мене не написав, бо я тут турбувався, трапляється, що письма з грішми пропадають — а вдруге за те, що я твого письма не отримаю — чорт зна по якому ти його скомпонував чи по нашому, чи по московському — ні се, ні те, а я ще тебе просив, щоб ти писав по своєму, щоб я хоч твоїм письмом побалакав на чужі стороні язиком людським…Скажи Іванові Федерці нехай він до мене напише письмо окреме — та тільки не по московському, а то читати не буду…”
У Радянській Україні, фактично, москалі не могли дати собі ради з двома явищами: Богом і Шевченком. З огляду на людське відношення до обох і наслідки які могли бути, влада не могли просто зліквідувати чи заборонити Бога і Шевченка. З Богом вони вдалися до ліквідації Української Автокефальної Православної Церкви і Української Греко Католицької Церкви та арештами їх ієрархів та провідного духовенства, а на їх місце поставили державну потвору- Російську Православну Церкву Московського Патріархату, щоби дати людям бодай враження якогось релігійного життя.
З Шевченком зробили таке: фактично “Кобзар” друкувався майже повністю, або без: “Якби то ти Богдане п’яний”, а від 1974р.до 1981р. дозволили видавати Кобзар, але без таких віршів: “Розрита Могила”, “Чигрине”, “Великий Льох”, “Іржавець”, “Якби то ти, Богдане п’яний”. 1982 року надруковано повний текст Кобзаря без однієї тільки поезії. “Якби то ти, Богдане п’яний”.
У цензурованих поемах знаходилась суть українсько-московських відносин. Увага концентрувалася на Переяславі та наслідки, фактично, починаючи від цього. Поет не встрявав у справи давніші, не було завоювання Києва московським Андрієм Боголюбським, який походив з київських князів. Мабуть, поет не сприймав серйозними Московські претензії до спадкоємства Київської Русі, бо Московії фактично не було до ХІІІ століття і то тоді тільки як місцевості чи провінції. До ХУІ століття Московія була залежна в підданству Золотої Орди та її Ханату. Від Івана Грізного щойно, фактично, починається встановлення імперії, хоч зазіхання на чужі території був “modus operandi” від 1492р., коли москалі проголосила себе ІІІ Римом. Про це поет не писав.
З тих цензурованих творів у “Розритій могилі” (1843р.) поет пише про свій біль і виносить претензії до Гетьмана Богдана Хмельницького:
“Світе тихий, краю милий
Моя Україно!
За що тебе сплюндровано,
За що, мамо,гинеш?…
Ой Богдане!
Нерозумний сину!…
Степи мої запродані
Жидові, німоті,
Сини мої на чужині,
На чужій роботі.
Дніпро, брат мій, висихає,
Мене покидає,
І могили мої милі
Москаль розриває…”
Подібно і в поемі “Чигрине” (1844). Чигирин був столицею Козацької держави Богдана Хмельницького:
“Чигрине, Чигрине,
Все на світі гине,
І святая твоя слава,
Як пилина, лине…
За що ж боролись ми з ляхами?
За що ж ми різались з ордами?
За що скородили списами
Московські ребра??…засівали,
І рудою поливали…
І шаблями скородили.
Що ж на ниві уродилось??!!
Уродила рута…рута…
Волі нашої отрута.”
Ввесь біль і гнів поет скеровує на нещасного Богдана. Це являється скрізь. Переяслав, Гетьман Богдан, Цар Петро, Цариця Катерина є центральними мотивами “Великого льоху” та його епілогу “Суботів” (1845р.) Три душі, яких до раю не пускають.
Одна переступила дорогу гетьману Богдану коли він їхав у Переяслав:
“Вранці-рано, в пилипівку,
Якраз у неділю,
Побігла я за водою…
Дивлюсь – гетьман з старшиною.
Я води набрала
Та вповні шлях і перейшла;
А того й не знала,
Що він їхав в Переяслав
Москві присягати!…”
Друга душа напоїла коня цареві Петрові:
“А мене, мої сестрички,
За те не впустили,
Що цареві московському
Коня напоїла –
В Батурині, як він їхав
В Москву із Полтави.”
Третя просто усміхнулась Катерині:
“А я в Каневі родилась
Ще й не говорила…
Як їхала Катерина
В Канів по Дніпрові.
А ми з матір’ю сиділи
На горі в діброві.
Я плакала; я не знаю,
Чи їсти хотілось?
Чи, може, що в маленької
На той час боліло.
Мене мати забавляла,
На Дніпр поглядала;
І галеру золотую
Мені показала,
Мов будинок. А в галері
Князі, і всі сіли
Воєводи…і меж ними
Цариця сиділа.
Я глянула, усміхнулась…
Та й духу не стало!”
Поема-оповідання про трьох душ, про Богдана, про Петра і Катерину кінчається епілогом який змальовує трагічні наслідки Переяслава, які поет сприймає дуже болюче:
“Стоїть в селі Суботові
На горі високій
Домовина України,
Широка, глибока.
Ото церква Богданова.
Там то він молився,
Щоб москаль добром і лихом
З козаком ділився.
Мир душі твоїй, Богдане!
Не так воно стало;
Москалики, що заздріли,
То все очухрали…”
Період тяжкого поневолення України за царя Петра та пізніше цариці Катерини, поет описує у багатьох поемах, між іншим також в поемі “Іржавець” (1847р.):
“Розказали кобзарі нам
Про войни і чвари,
Про тяжкеє лихоліття…
Отак її воєводи,
Петрові собаки,
Рвали, гризли…І здалека
Запорожці чули,
Як дзвонили у Глухові,
З гармати ревнули.
Як погнали на болото
Город будувати…”
Але найбільш цензурований москалями твір поета написаний на присмерку життя в 1859р. таки в Переяславі:
“Якби-то ти, Богдане п’яний,
Тепер на Переяслав глянув!
Та на замчище подив[ив]сь!
Упився б! здорово упивсь!
І препрославлений козачий
Розумний батьку!.. і в смердячій
Жидівській хаті б похмеливсь
Або б в калюжі утопивсь,
В багні свинячім.
Амінь тобі, великий муже!
Великий, славний! та не дуже…
Якби ти на світ не родивсь
Або в колисці ще упивсь…
То не купав би я в калюжі
Тебе преславного. Амінь.”
Ми бачимо Москва, Московщина, москалі. Повстає питання чи користується поет назвами Росія, росіяни у відношенню до північного сусіда-агресора тобто назвою з походження Русі? Артист-режисер, постановник творчості поета, Іван Бернацький відповів мені: “Я не зустрічав”. Мій аналіз — поет не визнає узурпації назви Русь та її спотворення, як не визнає московські претензії до Київської Русі. Немає Росії, нема росіян. Натомість всюди являється у творчості поета Москва, Московщина, москалі. Мабуть для підкреслення того, що немає споріднення між українцями та москалями поет пише: “А до того – Московщина, Кругом чужі люде…” (“До Основ’яненка” 1839р., С-Петербург). Москва чужа, москалі не брати, а гнобителі.
П’ять років пізніше у поемі “Сон”(1844р., С-Петербург) поет пізнавши москалів аналізує психологічно московську вдачу, описує людські характери взагалі і між ними змальовує москаля:
“У всякого своя доля
І свій шлях широкий,
Той мурує, той руйнує,
Той неситим оком
За край світа зазирає,
Чи нема країни.
Щоб загарбать і з собою
Взять у домовину. “
Чимало у поета уособлює власні особисті переживання. Він навіть бачить у собі москаля бо його взяли у солдати. Він старається знайти щось доброго в особі москаля Максима у поезії “Москалева криниця” (1847р. і 1857р.) написаного чи зредагованого бодай два рази з 10 літнім проміжком часу. Відомий Шевченкознавець професор літератури Григорій Грабович пояснює:
“Передусім треба врахувати , що в українській мові і в побуті у ХІХ ст. слово “москаль” визначає не лиш росіян, а і солдатів (тої же російської армії до якої також брали українців); в сільському побуті (про який йдеться також Шевченкові у його поезії “Москалева криниця” , і у версії 1847р., і у версії з 1857р.) це друге значення навіть домінує: ідеться про українців (своїх) яких беруть у російську армію і вони стають (бодай подекуди) “чужими”. Ідеться тут також, звісно, про русифікацію, яку ця насильна служба несе;..Образ Максима у “Москалеві криниці” є однією із його символічних автопроєкцій — і не диво, що ця постать передусім несе добро.”
Такі фактично бажання і мабуть ілюзії поета до тих українців, які стали “москалями”, хоч інколи не з власної вини.
На протязі своєї творчості поет описує своє життя перебування в більшості поза Україною — у солдатах, на засланню, де кругом москалі і пише про це, що його найбільше болить, наша історія і його оточення.
В “Невольнику”, написаного вперше у 1845р., а закінченого майже на присмерку життя 1859р., поет пише як знищили москалі його народ:
“Як Січ руйнували,
Як москалі срібло, золото
І свічі забрали
У Покрові; як козаки
Вночі утікали
І на тихому Дунаю
Новим кошем стали;
Як цариця по Києву
З Нечосом ходила…
І Межигорського Спаса
Вночі запалила.
І по Дніпру у золотій
Галері гуляла,
На пожар той поглядала.
Нишком усміхалась.
І як степи запорозькі
Тоді поділили
І панам на Україні
Люд закріпостили.”
Шевченківський “Кобзар” відкривається словами “Реве та стогне Дніпр широкий” (“Причинна” 1837р. С-Петербург). Прах поета знаходиться в його Черкаській області, у Каневі, звідки поет бачить, мабуть, цілу Україну, включно із братом, як він писав, Дніпром, чує як він, Дніпро, реве та стогне. Поет сильніший чим Дніпрові пороги. З верху Чернечої гори поет навіть сьогодні та на довгі роки немов сторож перед ворогами України, а зокрема перед москалями. Ми всі йдемо з дитинства до Тараса і для усіх “Реве та стогне Дніпр широкий”, щоб розбудити тих хто спить.
Дніпро розбуджує, а поет подає урок ровесникам, дітям і нащадкам в поемі “Катерина”, (1838р. С-Петербуг), тобто майже з самого початку писемної творчості, що таке саме актуальне сьогодні як було за Шевченка і, на жаль, мабуть буде актуальним на довгі роки. В особі москаля – солдата царської армії, поет уособлює всіх москалів-ворогів України. Україну уособлює українська дівчина Катерина:
“Кохайтеся, чорнобриві,
Та не з москалями,
Бо москалі -чужі люде,
Роблять лихо з Вами.”
“Учітеся брати мої”, учіться в Шевченка!
State Department official: “No need for new Russia sanctions”
This comment was offered recently by a State Department official. Perhaps, under normal circumstances, such justification for disregarding a law would have raised more than a few eyebrows. However, American media and public attention focused almost immediately thereafter on revelations from the Republican Chair of the House Intelligence Committee on U.S. intelligence, and in particular, the Federal Bureau of Investigations’ malfeasance.
Nonetheless, Countering America’s Adversaries Through Sanctions Act is a law signed by President Trump on August 2, 2017. It offers the President much less flexibility then in the past for maneuvering on the imposition of sanctions. This latest “maneuvering” on Russia by President Trump is cause for concern. It further manifests Trump’s conciliatory relationship with Russia and almost inveterate contempt for the rule of law, even a law which he signed, albeit perhaps reluctantly.
Sanctions against Russia were introduced for a number of reasons, including but not limited to Russia’s invasion of Ukraine and Russian interference in the U.S. presidential elections in 2016. Russia behavior elsewhere (Syrian chemical use, European elections etc.) certainly did not help Russia’s cause.
In any event, Russian “bad behavior” in Ukraine has not only not abated, it has gotten worse. More and more people are dying in the war in the Eastern regions of Ukraine. Aside from Russia showing no intention of loosening its grip on Crimea, its behavior within Crimea has been abysmal, beginning with its human rights’ violations and attempts to destroy the Crimean Tatars as an organized political force.
Russia has not complied with the two Minsk agreements and memorandum of September 2014 and February 2015. It continues to be an aggressor despite an “alleged” ceasefire agreed to by all sides. The number of Ukrainian dead in the Ukraine-Russia war exceeds now 10,300 and increases every day with many more wounded. Russia continues to interfere with monitors from the Organization for Security and Cooperation in Europe. United Nations’ peacekeeping talks are at a standstill. All of this was simply ignored in the recent statement issued and position taken by the Trump Administration.
In fact the Administration’s statement limited itself to alleged strict compliance – foreign governments and private sector entities which “had been put on notice that significant transactions with listed Russian entities will result in sanctions”. The Administration stated: “the results of this effort are only beginning to become apparent…if the law is working, sanctions on specific entities or individuals will not need to be imposed because the legislation is, in fact, serving as a deterrent”. In the interim Turkey, a NATO ally albeit ruled by an autocrat is considering purchasing defense systems from Russia.
The Administration insists that it has redirected billions of dollars in sales from Russian entities. Still those entities remain classified. The Administration issued an unclassified list of more than Russian oligarchs and officials who are considered part of Russia’s corrupt regime. Apparently, there is an additional list of individuals that remains classified. Why not sanction and freeze the assets of those individuals? Declassification merely puts them on notice to protect their assets. It does little, if anything, to compel remorse and rehabilitation.
Russia’s continual aggression has had a profound effect on the international community. Unfortunately, America leads no longer. Only a month ago the UN General Assembly passed a resolution on Russian occupation of Crimea decrying Russian imposition of its legal system and citizenship on the Ukrainians citizens of Crimea, Russian flouting of an order on Crimea by the International Court of Justice and Russia’s refusal to provide access to Crimea to UN human rights monitors. All of this is being ignored by the Trump White House and State Department.
President Trump’s current incomprehensible protection of Russia while characteristic of past behavior is enigmatic. There has been no deterrence because Russia remains undeterred. The recent consent to provide defensive arms to Ukraine, seen by some as President Trump’s epiphany in his relationship with Russia, has proven to be an illusion or a diversion. President Trump’s most recent refusal to further sanctions can only be viewed as business as usual, but confounding, nonetheless.
Donald Trump’s entire presidency is under a cloud for his Russia connections in the past, including assisting in money laundering for personal financial gain as a private citizen and manifesting a willingness to utilize Russian propaganda for his political purposes as a presidential candidate. Refusing to extend sanctions on those doing business with Russia is more of the same and corroborates allegations of his Russia connection.
Saturday, Feb 10 at 6 PM to Feb 11 at 2 AM Sheraton Parsippany Hotel 199 Smith Rd, Parsippany, New Jersey 07054
The National Executive Board of the Ukrainian American Youth Association cordially invites you to attend its 54th Annual Debutante Ball on Saturday, February 10th, 2018 at the Sheraton Parsippany Hotel, 199 Smith Road, Parsippany, NJ 07054. Welcome our debutantes and dance to the sounds of “Hrim” and “Zvook.”
Крайова Управа Спілки Української Молоді в Америці має шану запросити Вас на 54-ий Баль Дебютанток який відбудеться в суботу, 10-го лютого 2018 р. в Sheraton Parsippany Hotel. Грають Оркестри “Грім” та “Звук.”
*****
DEBUTANTE BALL/БАЛЬ ДЕБЮТАНТОК
Cocktail hour starts at 6:00 PM.
The Presentation of Debutantes will take place at 7:00 PM, followed immediately by the banquet.
The Zabava begins at 9:00 PM
Коктейль о годині 6:00 вечора
Презентація Дебютанток о годині 7:00 вечора
Бенкет після презентації Дебютанток
Баль від 9-тої вечора до 2-ої ранку
*****
TICKETS
Banquet and ball tickets purchased prior to January 20th, 2018:
Adults (18 and older):$150
Youth(under 18): $85
Banquet and ball tickets purchased after January 20th, 2018:
Adults (18 and older):$170
Youth(under 18): $105
Banquet Tickets will NOT be sold at the door.
Ball tickets purchased in advance:$70
Ball tickets purchased at the door: $80
Dinner tickets will be available for online purchase through February 1st. We will not accept dinner reservations after that date.
Zabava tickets will be available for online purchase through February 6th and available again at the door.
Saturday, February 10, 2018 at 5 PM – 7 PM Shevchenko Scientific Society, USA 63 4th Ave, New York, New York 10003
The Shevchenko Scientific Society invites all to a lecture “110th Anniversary of Petro Grigorenko’s Birth: Celebrations in Today’s Ukraine,” by Andrew Grigorenko (New York). General Petro Grigorenko (1907-1987), was a high-ranking Soviet Army commander of Ukrainian descent, who in his fifties became a dissident, a writer and one of the architects of the human-rights movement in the Soviet Union. The lecture will take place at the Society’s building, 63 Fourth Avenue (between 9th and 10th sts.) at 5 p.m. For additional information call (212) 254-5130.
The Basketweavers of Iza – Friday, February 16, 2018 Ukrainian Institute of America 2 E 79th St, New York, New York 10075
An exhibition of photographs by Anna Voitenko
February 16–March 14, 2018
Opening reception for the artist: Friday, February 16, 6:00–8:00 PM
For the better part of two years from 2006–2008, Ukrainian photographer Anna Voitenko documented the unique life of willow work artisans in the village of Iza (Zakarpatska Oblast), Ukraine.
From bygone eras, the people inhabiting the Transcarpathian territories in and around the village of Iza have practiced the ancient art of applied and decorative basketry, passing down family craft technique from generation to generation. From withe that is locally grown, cultivated and boiled, every resident — female, male, old, and young — is actively involved in the demanding production of exquisitely designed wicker furniture, tableware, and ceremonial or ritual “Iza” baskets, for which the village is best known.
Ms. Voitenko aspired to create a portrait of a community, scanning the entire range of an intricate web of social, economic, cultural and spiritual forces that make up a dedicated single-craft town. She photographed Iza’s institutions and structures, its class and culture, its activities, aspects and mood. Above all, she photographed its people.
Voitenko’s deeply humanistic pictorial documentary restructures and expands the expressive possibilities of the photographic essay. It fosters an understanding, compassion, and hope among those who see it. The Basketweavers is personal and poetic, dense with intricate associations, metaphors, and visual puns.
Anna Voitenko graduated from the National Technical University of Ukraine / Kyiv Polytechnic Institute (Kyiv, Ukraine). Her photographs have been exhibited in Ukraine, Lithuania, Poland, Russia, Sweden, and the U.S. Her visual essay about the willow work artisans of Iza was published as a photobook (Voitenko, Anna and Tsvyd, Vitaliy. Iza. Kyiv: Artbook, 2008). Ms. Voitenko lives and works in Kyiv.
This exhibition is arranged and co-curated by Olena Martynyuk, PhD, and Walter Hoydysh, PhD, director of Art at the Institute.
The Basketweavers of Iza was previously organized by The Ukrainian Museum (New York) and shown there from April 9 to November 12, 2017, where it was curated by Olena Martynyuk.
Слово про видатного земляка-українця Олексія Григоровича Коновала
Коновал Олексій Григорович
Уродженець Миргорода, американський бізнесовець у будівельній галузі, благодійник українського роду Олексій Григорович Воскобійник у своїй книзі «Повість моїх літ. Публіцистичні спогади» (2000) писав: «Життя – наче козацький кінь, що промайнув повз твоє вікно, залишивши куряву споминів на схилі твоїх літ, хоч і щасливих, та уже немолодих. Благословення будь земля, на якій ти народився!.. Літа – як баскі коні: летять – не зупиниш. І всі роки, навіть тоді, коли ще твердо не стали на ноги ми думали про вільну Україну. І не тільки думали, а мріяли. Щось в силу своїх можливостей робили. Всі ми без винятку вірили, що настане той день, коли на наших майданах і вулицях замайорять жовто-блакитні стяги. Що Україна розправить крила і вільно, на всі груди зітхне, скидаючи зі своєї шиї ярмо..»
З іншим своїм земляком, також уродженцем славної миргородської землі, вільним козаком, який замешкав натепер у далекій американській Флориді, повним тезкою пана Воскобійника, також Олексієм Григоровичем, але вже Коновалом, який не лише мріє про волю України, але й плідно довгі роки працює для української справи, – мене єднає довголітня листовна переписка та спільне бачення на трагічну українську історію, складний процес вітчизняного державотворення, співучасть та переживання за долі українського люду. Понад 10 років тому, у своєму листі до мене від 12 листопада 2007 року Олексій Григорович повідомляв мені: «Велимишановний пане Панченко! – Ваш лист, в якому Ви цікавитесь деякими особами з діяспори отримав. Фундація ім.Івана Багряного має 7 представників Фундації в Україні. Ми видали багато книжок Івана Багряного та інших авторів, між ними й тих, хто Вас цікавлять й їх розповсюджували в Україні наші преставники. Велику книгу Василя Гришка «Карби часу» видало видавництво «Смолоскип», це майже 990 сторінок, в ній поміщено багато його статтей. Семен Дубок місти деякі статті в газеті «Українські вісті», але ми нічого з його публіцистики не дрпукувалию В 2005 року у видавництві «Юніверсум» ми видали три різні книги під одною назвою «Марш молодости» Віталія Бендера, в якій поміщені також його статті та вірші. Книгу «Нестор Городовенко – життя і творчість» ще в 2002 році видав за нашою допомогою Георгій Шибанов з смт.Чорнухи на Полтавщині. Долучую копію з нашого Бюлетеню, де ми коротко про те інформували наших членів та жертводавців. Річники газети «Українські вісті» є в Києво-Могилянській Академії, Державному архіві-музеї Києва, у видавництві «Смолоскип» в Києві, здається, ми висилали деякі річники в Полтаву до бібліотек…». «…Ваш лист отримав давненько і пробував зв’язатися з тими особами, що Ви просите – в справі Якова Ємця та Аверкія Гончаренка. До Лідії Ємець написав листа й також говорив по телефону. Виходить, вона не має багато інформацій, про які Ви просите… Вона є членом Фундації й має мою адресу й телефон… За А.Гончаренка я колись мав книжечку про битву під Крутами й там багатенько писалося і про нього. Але я її комусь вислав в Україні, можливо, в «Смолоскип»… Також шлю копію сторінки з енциклопедії діяспори, де є коротенькі дані про Якова Ємця… 10.08.2017».
Українська молодь в США, – 1960-ті роки
За деякими даними, люди, народжені під знаком Водолія у цій декаді січня – особливі, бо ж у їхньому характері зустрілися творча енергія, швидка реакція та різнобічність. Це, здебільшого, вольові люди – за покликанням працелюбні творці, старанні трудівники, критичні мислителі, вони є конструктивними у своїх бажаннях, а ще – здатні впливати, спонукати й управляти активною діяльністю інших людей, до того ж пристрасно віддані й завжди готові захищати свої переконання, як також – наділені величезною енергією, кмітливістю, сильно відчувають красу. Це – багатогранні особистості, які зазвичай встигають охопити цілий вахляр різних інтересів. Ці рідкісні люди здатні одночасно робити відразу кілька справ, причому всі однаково добре, вони є критичними до своєї й чужої праці, а їх витончена й динамічна сила дуже важко контролюється сучасниками. у повсякденному житті.
Якраз до таких людей, народжених у третій декаді січня, я можу з усією впевненістю віднести видатного Українця, мого земляка-полтавця, непересічного публіциста, визначного громадсько-політичного діяча й довголітнього генерального секретаря ЦК багрянівської УРДП, який наразі очолює у США Фундацію імені Івана Багряного Олексія Григоровича Коновала.
«…Я народився, – читаємо в уривках із автобіографії Олексія Коновала, – в селі Петрівці Миргородського району на Полтавщині. Я маю шкільне свідоцтво свого батька, в якім пишеться, що він син козака, так що я козацького роду. Ми належали до буржуазних націоналістів, згідно СРСР. Батько був засуджений й просидів 5 років на Колимі. Повернувся перед війною. Його батько був застрелений на пасіці, бо не хотів іти в колгосп. Пасіку забрали в колгосп. В 1933 році моєї матері батьки, брати й сестри та дядьки на іншому хуторі на Полтавщині 9 осіб умерло з голоду. В Німеччині я ходив в гімназію в двох таборах, в однім з них в Новім Ульмі де жив Іван Багряний й там я його бачив і читав газету, яку він редаґував. Як приїхали до Америки я належав до Об’єднання Демократичної Української Молоді (ОДУМ) й ми з Чікаґо робили старання, щоб йому дали Нобелівську премію за його «Тигролови» та «Сад Гетсиманський». Але Багряний помер ще перед тим як давали премії, тому та справа припинилася. Бо мертвим не дають премій. В 1959 році Іван Багряний приїздив до США і Канади. Як приїздив до Чікаґо, то я їздив на потягову станцію його забирати з групою осіб, а також в той час я мав шкільні вакації в університеті й мав авто, то возив його своїм авто до редакцій газети та журналу та на оглядин Чікаґо… А до Америки, до столиці Арканзасу Літтел-Року, прибула наша родина восени 1950 року. Українців там було лише дві родини нових еміґрантів. Були ніби ще кілька осіб – українців, які рахували себе проґресистами й вважали, що нам треба їхати в Україну, а не в Америку. Старанням однієї з тих родин нових еміґрантів й вислано було нам афідавіт. Я і мій старший брат відразу знайшли працю. А батькові, без знання мови, маючи 50 років, було тяжче знайти постійну працю. З газети «Свобода», яку ми передплатили, довідалися, що в Чікаґо є багато українців, що там в Кучера можна купити українські платівки й легше знайти працю. Спершу в Чікаґо вирушає брат, а в скорому часі й решта родини. В Німеччині, в Ельванґені, я був в Пласті. Але, як переїхав до школи в Новий Ульм, там в Пласті почувався чужим, зайвим, непотрібним. Виходить, що багато молоді батьків «східняків» почувалися так, як і я. В Нью-Йорку 1950 року створено Об’єднання Демократичної Української Молоді (ОДУМ), до якої в більшості належала молодь, яка не знаходила собі місця ні в Пласті, ні в СУМ-і – тобто православна молодь. В Чікаго створено філію ОДУММ – у. Запрошують й нас, братів, стати її членами. В Німеччині закінчив я п’ять класів гімназії. Своїми роками в Америці «гайскул» переріс, а щоб піти до університету, знанням не доріс. Їду на підготовчі курси разом з багатьма молодими американцями, які вийшли з армії й також мають подібні до моїх проблеми. Після трьохмісячного курсу здаю вступні іспити до Іллінойського університету й починаю навчання в Неві Пієр. Батьки купують хату коло Ґумбольт парку. Брат одружується. В 1954 році американська економіка має проблеми. Звільнення багатьох з праці. В тім числі й мого брата, а за куплену хату треба платити моргедж. Між перервами в університеті я працюю. Щоб допомогти батькам фінансово, вирішив один семестр попрацювати. А в той час мене, як не студенти, забрали в армію. Два роки перебув в Німеччині. Відвідав країни Європи під час вакацій. Завітав й до Нового Ульму, де ходив до української школи. Там мене учили української мови Дмитро Нитченко та Анатолій Юриняк. Там жив Іван Багряний та виходила газета «Українські вісті», яку я отримував в армії і знав, що діється в українському житті. Редактором газети тоді був Віталій Бендер, автор книги «Марш молодості» та інших. Просить, щоб написав за свою подорож до Італії та Швейцарії. Повертаюся з армії. Маю безкоштовне навчання в університеті, який закінчую в 1961 році. В скорому часі одружуюся з одумівкою. ОДУМ купує свій дім, проявляє особливу активність. Творить оркестру, струнний ансамбль, танцювальну групу та співочі групи. Я веду кореспонденцію з Григорієм Китастим й запрошую його очолити тут бандуристів. В ОДУМ-і я увесь час брав активну участь. Редаґував одумівські сторінки при «Свободі» та «Українських вістях», а в «Українському житті! Вів «Куток одумівця». Нашими стараннями був запрошений до Америки Іван Багряний. Ми робили старання, щоб йому було дано Нобелівську премію. Члени ОДУМ-у вчили в школі українознавства, а їх діти були учнями. Ми з дружиною вчили понад десять років в школі Святого Володимира, а п’ять років я був директором школи. Наші діти, син і дочка, були активні в ОДУМ-і, ходили до школи українознавства впродовж десяти років. Через те, що околиця, де жили ми, стала гіршати, а фінансово ми були забезпечені, домовилися з контрактором, що побудував в Арлінґтон Ґайтс нам нову хату, недалеко від американської школи, по тягової станції та дороги до Чікаґо. Звичайно, приходилося виїздити рано в суботу, а вертатися додому пізно після школи, сходин та проб в ОДУМ-і. Син і дочка здобули вищу освіту. Син інжненер – хімік, а дочка після закінчення студій в Іллінойському університеті в Урбані–Шампейн, де вона була головою студентської української громади, пішла на медичні студії. Тепер вона є очним лікарем. Хоча я політикою цікавився з давніх давен, але до політичної партії записався вже після смерті Івана Багряного. В грудні 1967 року, до партії УРДП, Української Революційно-Демократичної Партії, партії до якої належали в більшості особи з східних та центральних земель з України. Так як я був активний в одумівському житті, в скорому часі втягли мене в провід партії Багряного. І до цього часу я у ній активний. Я також є в Фундації Івана Багряного, яка є власником газети «Українські вісті». Видали ми багато вартісних книжок…. Перша подорож в Україну від 19 серпня до 1 вересня 1992 року на Перший Всесвітній Форум Українців. Зупинилися перший тиждень в готелі «Русь». Були в Маріїнському палаці на імпрезі передання вповноважень від екзильного уряду УНР президентові Кравчукові та Івану Плющеві – голові Верховної Ради України. Літали лінією «Lufthansa». Друга подорож в Україну від 11 до 25 травня 1995 року. Були в Києві, Полтаві, Каневі, на Харківщині, В Петрівцях та інших місцях. Літали лінією «Air Ukraine». Третя подорож в Україну (1996 рік) осінню на відзначення 95 річниці Івана Багряного. Були в Охтирці, Сумах та інших містах. Літали українською лінією «Air Ukraine». Четверта подорож в Україну відбулася від 28 червня до 23 липня 2000 року. З нами їздили Василь і Наталя Коновал. Їздили Дніпром до Севастополя, Чорним морем кораблем, потягом до Львова та автобусом Галичиною. Літали польською лінією «Lot». П’ята подорож в Україну була від 21 до 29 жовтня 2002 року. Їздили на презентацію «Листування Багряного». Ночували в помешканні О.Скопа. Літали лінією «Lot». Шоста подорож в Україну була від 16 до 28 листопада 2004 року. Їздили як спостерігачі виборів президента України. Ночували в помешканні О.Скопа. Літали літаком польської лінії «Lot». Сьома подорож в Україну була від 26 квітня до 9 травня 2007 року. Їздили на відзначення сотої річниці Івана Багряного. Ночували на помешканні Скопа. Відвідували місця, де народився Тарас Шевченко….».
Особливою сторінкою молодечого життя Олексія Коновала є створення й функціонування Об’єднання Демократичної Української Молоді (ОДУМ). Відомо, що одну із перших філій ОДУМ-у було засновано в Чікаґо ще 6-ого серпня 1950 року а її першим головою був Олександер Луппо. Протягом перших років, сходини відбувалися в різних будинках, часами під цекву Св.Покрови. Спочатку були організовані хори і драматичні гуртки. В 1952 році при управі філії створено редакційну колеґію, яку очолював разом Борисом Шерстюком Олексій Коновал, вони почали видавати журнал «До мети», який подавав цікаві інформації з історії України та одумівського життя. У 1959 році нову управу цієї філії ОДМУ-у очолив Олексій Григорович Коновал, якраз на період діяльності цієї управи припало організування Юного ОДУМ-у. Виховниками впродовж всього часу були Олексій та його Василь Коновали, Галина Бойко (Грушецька), Марія Шкребець, Стефа Ковальчук, Віра, Ніна та Олена Лукаш, Таня Суховій, Віра Горб, Ярослав Меркуло, Віктор Білоус, Дмитро Грушецький, Олексій Пошиваник, Петро та Іван Іващенко, Євген Ткаліч та Оксана Масловська. Праця з Юним ОДУМ-ом та дорослим відбувалася в роях регулярно, щотижня. 20 березня 1960 року настоятель церкви Св. Софії отець Микола Литаківський з протидіяконом М.Покотиленком посвятили прапор філії, а 11 грудня 1960 року отці Федір Білецький та Микола Литваківський посвятили дім ОДУМ-у. До речі, на 10-ому Зїзді ОДУМ-у США в Нью Йорку у 1960 році цій філії було вручено чудове переходове погруддя Головного отамана військ УНР Симона Петлюри. Від того часу, за винятком одного року, його тримає філія Чікаґо. Слід нагадати, що при кінці 1964 року ця філія, завдяки старанням Данила 3авертайла, створила ансамбль бандуристів ОДУМ-у, що його очолив відомий бандурист і композитор Григорій Китастий. В ансамблі, крім багатьох співаків, було 38 осіб з бандурами. Вперше ансамбль бандуристів виступив на Шевченківськім концерті 4 квітня 1965 nоку в школі Шопена. Група бандуристів філії: Олексій Пошиваник, Петро та Іван Іващенко, Іван Сербу та Олег Масловський пізніше неодноразово виступали на імпрезах та святах українських організацій Чікаґо. Філія ОДУМ-у Чікаґо завжди прикладала багато зусиль до того, щоб журнал ОДУМ-у «Молода Україна» стояв на якнайкращому ґрунті як ідейному, так і матеріальному. Тому завдяки відданим одумівцям, представникам журналу Павлові Коновалові, Іванові Козацькому, Данилові 3авертайлові та Олексіеві Коновалові, Чікаґо часопис завжди мав найбільше число передплатників. «…Праця філії в Чікаґо з року в рік пожвавлювалась завдяки енергійній праці, голів філії Олександра Луппо, Павла Коновала, Володимира Філя, Віктора Білоуса, Олексія Коновала, Олексія Пошиваника, Василя Коновала та Данила 3авертайла — незамінимого opraнiзaтopa філії, членів управи філії та поодиноких членів філії, як Іван Козацький, Вадим Мішалов, Марія і Поліна Мартинович, Анатолій Луппо, Грицько Лень, Леонід Гюбнер, Борис Шерстюк, Іван, Віра та Олена Лукаш, Тарас Кохно, Дмитро Грушецький, Григорій Мельник, Галина Бойко, Петро і Параска 3авертайло, Ярослав Меркело, Стефа Ковальчук, Василь Коновал, Марія Шкребець, Микола Калюжний, Михайло Кужіль, Леонід Литус, Катя Щибря, Юрій, Оля і Віра Горб, Ліда Романенко, Віра Тарасенко, Олена Павелко, Марія Павлівець, Макар Міскевич, Наталка Колішинська, Володимир Косогор, Микола Скиба, Людмила Ревенко, Валя Пошиваник та багато інших. Кожного року від самого початку існування філії влаштовується зустріч Нового Року. В 15-тиріччя існування філії вибрано нову управу, яку очолив Василь Коновал. До неї увійшли особи, що ще недавно були членами Юного ОДУМ-у…» – йдеться в одному із інформаційних повідомлень.
Скупі рядки автобіографії Олексія Григоровича Коновала необхідно доповнити інформаціями про те, що він є автором багатьох розвідок про літературу, події нашого визвольного руху, мистців та письменників української діаспори, які ввійшли до нещодавньої Збірки його праць, що її видала друком у 2013 році газета «Літературна Україна». До речі, на досить високу й доволі непросту в країнах поселення українців посаду генерального секретаря ЦК УРДП він обирався на п’ятьох з’їздах цієї визначної партії. Як зазначає у своїй біографії Олексій Коновал, у далекому 1943 році малий Олекса разом із батьками еміґрував на Захід, під час перебування у таборах для переміщених осіб навчався у гімназії. У 1950 році родина Коновалів виїхала до США, де пан Олексій навчався на авіаційно-інженерному факультеті Іллінойського інституту в Чікаґо, згодом, у 1960 році, закінчив механічний факультет Іллінойського інституту технологій. Тривалий час, від 1974-го по 1985-ий рік, мій земляк Олексій Коновал викладав українську мову, літературу, історію в школі українознавства при православній парафії Святого Володимира, кілька років був директором школи українознавства. Від 2000 року Олексій Коновал редаґує видання «Вісті Фундації імені Івана Багряного», яке, до речі, отримують і у Лохвиці, Миргороді, Дніпрі, Києві та багатьох інших малих та великих містах України. В одному із своїх дописів Олексій Григорович, зокрема, зазначав, що «…під час Другої світової війни багато родин гнаних, переслідуваних, розкуркулюваних та голодуючих у 1933 році залишили Україну й після війни опинилися на території Австрії та Німеччини. Згідно з договором США, Англії та СРСР в Ялті, люди зі східних та центральних областей України, що були частиною радянської України, підлягали примусовій репатріації із Заходу на «родіну», в Совєтький Союз. Українці з Галичини та земель, що до 1939 року були під Польщею, та «стара еміграція», особи, що вийшли на еміграцію з урядом УНР після Першої світової війни, репатріації не підлягали. Тому становище «східняків» і «західників» України було відмінне. В 1946 році Іван Багряний написав памфлет «Чого я не хочу вертатися до СРСР», який, завдяки українцям в американській армії, був переданий до США, перекладений англійською мовою й вручений впливовим сенаторам США, урядові Англії та генералові Айзенґаверові, який з допомогою своїх вояків примушував силою їхати людей на «родіну». Після того ситуація трохи змінилася, перестали силою вивозити до репатріаційних таборів, але під час «скрінінгів» людей викидали з ДіПі таборів як непримусово вивезених осіб на роботу в Німеччину. Іван Багряний зі своїми друзями розпочав видавати в Новім Ульмі, в Німеччині, газету «Українські вісті» та в скорому часі створив нову партію під назвою Українська Революційно-Демократична партія (УРДП), яка охопила велику кількість свідомого елементу з центральних та східних областей України, так званих тоді «східняків», людей з Великої України. До них мали певне упередження вихідці із західних областей України, члени та прихильники українських націоналістичних середовищ. Діяльність УРДП спершу зосереджувалася в американській зоні Німеччини, а пізніше поширилася на англійську та французьку зони. Газета «Українські вісті», що почала виходити наприкінці 1945 року, стала голосом і оборонцем підрадянської еміґрації – проти примусової репатріації, чи таборових «скрінінґів» (перевірок, звідки дана особа була – зі Сходу чи Галичини), чи щодо заходів виїзду на нові поселення в інші країни, за океан. Для багатьох членів УРДП відкрилися двері виїзду до США, Канади, Бельґії, Франції, Арґентини, Австралії, Англії, Бразилії, Венесуели та інших країн світу. В тих країнах вони створили в п’ятдесятих роках свої Крайові Комітети УРДП чи ОУРДП та тримали й далі зв’язок зі своєю централею, яка перебувала в Новім Ульмі, де мешкали із своєю родиною Іван Багряний, керівник партії, та більшість членів проводу. Старанням членів УРДП 18 липня 1950 року в Нью Йорку створено Об’єднання Демократичної Української Молоді (ОДУМ) в США, а пізніше створено ОДУМ в Канаді, Англії, Австралії, Німеччині та Бельґії. В чотирьох останніх країнах по десяти роках діяльності ОДУМ припинив своє існування через виїзд активних членів ОДУМ-у на американський континент…
У той час у США було створено Демократичне Об’єднання колишніх репресованих з-під Совєтів (ДОБРУС), а в Канаді – Союз Українців – жертв російського комуністичного терору (СУЖЕРО), Леґіон імені Симона Петлюри, Товариство сприяння УНРаді, Товариство ОДУМівських приятелів (ТОП) та Фундацію ім. Івана Багряного. Середовище УРДП та його вищезгадані братні організації видали цілу низку вартісних книг українською та англійською мовами про колективізацію, розкуркулювання, арешти та заслання на Сибір, Голод 1933 року, бо вони були наочними свідками трагічних років комуністичної влади на Україні. Минули десятки років за межами України, й старша активна генерація в УРДП та його братніх організаціях почала помалу відходити в інший світ. Першим припинив своє існування ДОБРУС, тоді СУЖЕРО та Леґіон ім. Симона Петлюри, а з кінцем травня 2000 року члени партії УРДП-УДРП вирішили також припинити своє існування, а спрямувати решту своєї енергії, увагу та фінанси в діяльність Фундації ім. Івана Багряного, щоб допомогти незалежній Україні стати на власні ноги. Партія вважала, що не варто переносити свою діяльність в Україну, де й так забагато вже партій, багато яких мають ті ж самі ідеї, що мала УРДП. Рівночасно зі створенням вищезгаданих організацій з’явилися їхні газети, журнали, бюлетені, інформаційні листки та інші пресові органи. За більш, ніж півсторіччя існування цих організацій назбиралося багато архівів та річників різних видань. Оскільки деякі організації припинили своє існування чи сповільнювали свою діяльність, було вирішено зберегти те, що ще залишилося, – архіви та річники видань, для історії, для студій та дослідів майбутнім поколінням. Річники видань вищезгаданих середовищ: «Українські вісті», «Український Прометей», «Ми ще повернемось!», «Наша боротьба», «Наші позиції», «Штурм», «Нові дні», «Молода Україна» та багато інших видань були передані до Конґресової бібліотеки США у Вашинґтоні, до українського музею в Чикаґо, до архіву УВАН в Нью-Йорку, до Іллінойського університету в Урбана-Шампейн, в українську секцію, до Імміграційного історично-дослідчого центру при Міннесотському університеті, до Українського культурного і освітнього центру у Вінніпезі, до бібліотеки ім. Симона Петлюри в Парижі, до Українського Вільного Університету в Нью-Йорку для вислання в Україну та іншим. В Україну вислано безпосередньо нами багато вищезгаданих видань та книжок, виданих нами чи діаспорою в Києво-Могилянську академію, до Острозької академії, до державного Архіву-музею в Києві, до музею ім. Тараса Шевченка в Києві та Каневі, до музею діаспори у Львові, до бібліотек у Полтаві, Одесі, Запоріжжі, Миколаєві, Харкові, Охтирці, Сумах та інших містах України…
Іван Багряний – письменник, публіцист, маляр та громадсько-політичний діяч вів широку кореспонденцію з своїми друзями по перу та партії. У двадцяти папках зберігається цікаве листування, посортоване нами, з такими відомими українській громаді особами, як Григорій Костюк, Віталій Бендер, Юрій Косач, Юрій Шерех, Григорій Китастий, Ігор Костецький, Іван Кошелівець, Дмитро Кислиця, Дмитро НитченкоЮ Андрій та Микола Лівицькі, Іван Майстренко, Григорій Алексінський, Нестор Городовенко, Тарас Бульба-Боровець, Борис Лівицький, Павло Маляр, Микола Приходько, Василь Чапленко, Володимир Кубійович, Петро Одарченко, Василь Онуфрієнко, Тодось Осьмачка, Леонід Полтава, Микола Понеділок, Микола Степаненко, Михайло Ситник, Петро Шинкар, Микола Шлемкевич, Василь Гришко, Михайло Воскобійник, Мар’ян Дальний (Горгота), Іван Дубинець, Кость Даниленко-Данилевський, Володимир Державин, Ростислав Василенко, Володимир та Розалія Винниченки, Петро Волиняк, Семен Підгайний, Федір Гаєнко, Федір Піґідо, Анатолій Нікітін та багато інших. Листування з деякими особами, що були на ключових посадах в УРДП, вставлені в багатьох папках партії УРДП. Листування Івана Багряного з відомими особами з примітками та короткими даними про осіб, кому були адресовані листи, вийшло друком у 2002 р. у видавництві «Смолоскип» у Києві, в двох книгах… У 1992 році Галина Багряна надіслала нам додатково листування, фотографії, рукописи та ілюстрації Івана Багряного до його власних книг. З-поміж цих матеріалів – рукописи та машинописи з авторськими поправками творів «Золотий бумеранґ», «Розгром», «Телефон», «Тигролови», «Буйний вітер», а також – схеми й деякі розділи запланованих, але незакінчених творів «Спартак», «Поєдинок», «Новелі для себе», «Тайфун», «Люба» та нотатки, різні інформації про Одесу та розміщення кораблів на Чорному морі та листування для написання нового твору «Панцерник Потьомкін». Іван Багряний, як художник, ілюстрував свої власні твори: казки «Про Павлика мандрівника» та «Телефон», книгу «Антон Біда – герой труда» та ін. Він намалював обкладинки до таких книжок, як «Юність Василя Шеремети» Уласа Самчука, «Щастя» – збірки новел і оповідань Павла Маляра (Миргородського), «Сміх і горе» Олеся Шпильки (Скопа), «Старший боярин» Тодося Осьмачки та ін… Також ми зібрали й видали друком доповіді, статті, памфлети, рефлексії, есеї, написані Іваном Багряним під його прізвищем, псевдо чи взагалі без підпису як редакційні, що були друковані в газетах та журналах його середовища. Книга вийшла друком у 1996 році у видавництві «Смолоскип» у Києві під назвою «Публіцистика» й має 860 сторінок. У 1997 році в тому ж видавництві вийшла велика книга «Українська Революційно-Демократична партія (УРДП-УДРП)» – збірник матеріалів і документів, яка має 850 сторінок великого формату і містить історію, дописи, фотографії за півсторічну діяльність УРДП-УДРП, ДОБРУС, СУЖЕРО, Легіон ім. Симона Петлюри, ОДУМ, який ще й далі проводить корисну роботу з дітьми й молоддю, та інші братні організації. Збережені матеріали в архівах є до диспозиції дослідників та науковців…». Мені видається, що якраз ці джерельні інформації щодо діяльності Івана Багряного, УРДП, Фундації імені Івана Багряного та споріднених середовищ безпосередньо від їхнього творця й чолового діяча Олексія Григоровича Коновала містять цінний матеріал не лише для багрянознавців, але й тих, хто досліджує діяльність багатьох інших творців слова, пензля та пера українського роду, які творили на чужині, але, на жаль, вже відійшли за межу Вічності, як також проливають нове світло на багатогранну громадсько-політичну діяльність та різнопланову творчість справді геніального українця Івана Павловича Багряного, й, впевнений, безперечно зацікавлять багатьох українських дослідників на Рідних землях та країнах поселення.
Як на мене, слід окремо зупинитись та історії створення Української Революційно-Демократичної Партії, яка постала по закінченню Другої світової війни на теренах Західної Німеччини з числа еміґрантів, вихованих в основному на ідеях українського відродження 1920-их років, як також частково з числа колишніх членів ОУН, що були послідовниками лінії Івана Мітринґи. Засновниками УРДП були Іван Багряний, Іван Майстренко, Григорій Костюк, Борис Левицький. Частина членів УРДП у 1948 році створила навколо місячника «Вперед» ліву групу, яка згодом перестала існувати. Першим головою партії був Григорій Костюк, але найдовше на чолі УРДП був письменник Іван Багряний (1948-63), далі – Федір Гаєнко (1963-67), згодом – Василь Гришко (1967-75), а від 1975 її очолював Михайло Воскобійник. Пресовими органами цієї партії були часописи «Українські Вісті» та «Український Прометей», як також неперіодичний журнал «Наші позиції», що виходив від 1948 року, окремі числа якого є у власному архіві автора цього допису. Чоловими діячами та керівниками УРДП були, зокрема Віталій Бендер, Всеволод Голубничий, Олексій Коновал, Юрій Дивнич-Лавріненко, П.Волиняк, І.Дубилко, І.Корнійчук, А.Лисий, А.Рябишенко та інші.
Принагідно зазначу, що порівняно невелике полтавське містечко Лохвиця стало місцем народження двох визначних діячів Української Революційно-Демократичної Партії – Якова Гвоздецького та Сергія Євсевського. Вони були майже ровесниками, народилися у нашому місті, тоді повітовому центрі Полтавської губернії, відповідно у 1914-ому та 1911-ому році. Яків Гвоздецький, який побачив світ 22 жовтня 1911 року, по закінченню Інституту шляхів сполучень (залізничний інститут) спеціалізувався на будівництві залізничних мостів, працюючи на дільниці колишніх етнічних українських теренів Курськ-Вороніж, що були приєднані до совєцької Московщини. У 1937 році, як і багато інших українських інженерів, був репресований большевицькою каральною машиною НКВД, засуджений до ув’язнення. В часі німецько-совєцької війни перебував у полоні, потім у таборах переміщених осіб Ді-Пі в Німеччині, де й став активістом УРДП. Виїхав до Австралії у 1949 році, де належав до крайового керівництва цієї партії, а деякий час (1971-72) очолював тереновий провід УРДП. Протягом кількох років (1979-81) Яків Гвоздецький видавав на австралійських теренах циклостилевий журнал «Український Демократ». Помер наш земляк-лохвичанин Я.Гвоздецький 22 грудня 1985 року у Мельборні. Між іншим, у серпні 2012 року я відвідав місце його останнього спочинку на цвинтарі Фокнер.
Дещо іншою була доля Сергія Андрійовича Євсевського, який народився у Лохвиці 6 жовтня 1914 року. На американських теренах Сергій Андрійович брав активну участь у громадсько-політичному та церковному житті української громади, дописував до різних видань, активно розповсюджував книги та періодику, був представником газети «Українські Вісті» (органу УРДП), журналу «Нові дні», як також довголітнім скарбником, – спочатку в Об’єднанні української молоді «Київ», а від 1975 року – став скарбником та секретарем Фундації імені Івана Багряного. Помер Сергій Андрійович Євсевський, як і його визначний партійний побратим по УРДП Яків Гвоздецький, далеко від провінційної Лохвиці, містечка, яке на початку ХХ-го століття дало їм обом путівки у велике й активне громадсько-політичне життя та взірцеві патріотичні настанови. За межу Вічності Сергій Андрійович відійшов 15 травня 1988 року у Філадельфії, а тлінні останки нашого земляка знайшли останній спочинок на православному цвинтарі містечка Бавнд Брук (Нью Джерзі, США), де я також віддавав шану усім видатним українцям у травні 2015 року.
До речі, згаданий мною вище інший довголітній Голова ЦК УРДП, також уродженець Миргородщини Михайло Григорович Воскобійник, 100-річчя від дня народження якого ми буде відзначати 21 листопада 2018 року, – був головним редактором газети-бюлетеня «Ми ще повернемось!», у 1950-их роках автором і диктором передач українського відділу радіо «Свобода» у Мюнхені. Після переїзду у 1957 році до США пан Михайло здобув ступінь маґістра у Сіракузькому університеті та докторат з історії – у Пенсильванському університеті, викладав історію Східної Європи та України у багатьох університетах США, а від 1989 по 1992 рік був Головою Української Національної Ради Державного центру УНР в екзилі…
Мені видається, що особливою темою для Олексія Григоровича Коновала є створення в Україні єдиної помісної церкви. У своїй статті «Церква має бути українською», він, зокрема пише: «…Почаївська, Святогірська та Києво-Печерська Лаври мусіли б бути забрані від Московського Патріярхату, які є гніздами російського окупанта‚ й передані Київському Патріярхатові‚ бо ж в них правиться російською мовою, прославляється Росія та її Президент Володимир Путін, який загарбав Крим й вже роки веде війну на сході України. Президент України, уряд та Верховна Рада повинні постановити про повернення українських лавр українському народові, Україні. Церква має служити своєму народові, а не спекулювати й дурити багато ще українських людей, що та Церква Московського Патріярхату має щось спільне з Україною та українським народом. З набуттям Незалежности України УПЦ проголосила свій Патріярхат. Московський патріярх здійняв ґвалт, що українські церкви – православна й греко-католицька – неканонічні. Він створив свою Церкву, УПЦ Московського Патріярхату, в яких панує російська мова, прославляють царів та історію Росії і який діє на шкоду України. Російські царі, комуністичні керівники, а тепер російські «демократии» використовують релігію у своїх загарбницьких цілях. Для них російська держава, російська нація і православна віра – нероздільні. У нас, українців, що внаслідок злих обставин довший час були недержавною нацією, релігія і українськість ішли окремими, різними дорогами. Наші недруги користувалися нашою релігійністю, щоб і далі поневолювати Україну… Чому менші держави за територією й населенням Румунія, Болгарія, Греція, Сербія, Албанія та інші, також православні, можуть мати свої патріярхати, а Україна, що значно перевищує їх територією й населенням, ні? А тому, що Москва й Константинополь хочуть мати її під своєю владою. Українські Православні Церкви в США та Канаді, бувши понад 50 років «неканонічними», від того не падали в розпач. А коли Україна стала незалежною державою, чомусь захотіли бути «канонічними» й пішли під омофор чужого патріярха, а не свого Київського Патріярха. Через те православні Церкви діяспори, дехто сміючись, називає їх українськими турецько-православними церквами, так як інших українців називаємо греко-католиками. В інших державах їхні Церкви служать своєму народові. Українські Церкви в Україні й діяспорі мали б творити одну незалежну УПЦ Київського Патріярхату й мали б служити насамперед своєму народові, українській державі!»
Під час відзначення 35-ліття Фундації ім.Івана Багряного провідні члени української громади в Чікаґо зібралися в Українському Національному Музеї, де було вшановано також і довголітньго члена управи, скарбника, та редактора «Бюлетеню» і сторінки Фундації в часописі «Свобода» — інж.Олексія Коновала. Віра Боднарук, заступниця голови Фундації ім.Багряного писала: «…Спеціяльне відзначення за його надзвичайну віддану працю у Фундації впродовж 35 років та Диплом лавреата премії ім.Івана Багряного було вручено одному із організаторів Фундації та її довголітньому скарбникові, редакторові сторінки Фундації в газеті «Свобода» та «Бюлетеня» Фундації — інж.Олексієві Коновалові. Він також був нагороджений Дипломом від Фундації родини Воскобійників — як «журналіст-літописець українського життя в діяспорі, невтомний громадський діяч-літературознавець, автор-упорядник низки вагомих високо-цінних видань»… Після вручення дипломів та публічного признання гостей, Софія і Галина Коновали, онучки пана Олексія, виконали в честь свого дідуся дві пісні — «Ми об’їхали землю навколо» (слова І.Багряного, муз. Г.Китастого) та «Виростеш, ти сину» (слова В.Симоненка) при супроводі на бандурі Лесі Клімченко….».
Думається, що гру на бандурі Олексій Григорович слухав особливо уважно не тільки тому, що віддавна був поціновувачем творчості уродженця Полтавщини майстра Григорія Китастого, але ще й тому, що у якраз його родинному селі Петрівцях з давніх давен зналися на грі на кобзі й бандурі, бо ж якраз у цьому селі народився у 1892 році віртуоз-бандурист, співак, дириґент і педагог Володимир Андрійович Кабачок, який, до речі, професійно грав ще й на тромбоні, контрабасі та ударних інструментах. Цей основоположник та мистецький керівник Полтавської капели бандуристів (1925–1934), був вперше заарештований, за рік після народження Олексія Коновала, у січні 1934-го року, а вдруге за три роки – у 1937 році. Мені видається дуже вимовним, що маестро Володимир Кабачок під час свого вимушеного перебування та ув’язнення у Лєнінграді й Ташкенті продовжував грати на бандурі (!) й всупереч московським шовіністам створював українські музичні колективи (!).
…Як лауреат Премії Фундації імені Івана Багряного 2014 року у своєму подячному листі, на адресу цієї Фундації я, зокрема, написав: «…Щиро дякую всім високодостойним членам Фундації імені Івана Багряного у США, моїм шановним землякам-українцям, яких нещаслива доля закинула на непривітну чужину, за присудження мені, буденній і провінційній особі – Олександрові Панченку – поважної премії імені світлої пам’яті Івана Багряного у 2014 році. Ця висока нагорода дуже надихає мене, але ще більше – зобов’язує на нову й натхненну працю та безкомпромісний бій на благо та за честь нашої знедоленої неньки-України у такий надзвичайно жорстокий і небезпечний для неї час кривавої московсько-путінської аґресії. Знайте, що ми, українці на Рідних землях, нащадки козаків та посполитих, повік не скоримося, не піддамося й ніколи не станемо на коліна перед московськими КҐБ-карликами – Путіним і Мєдвєдєвим та їхніми посіпаками. Слава українській Україні! Слава Героям Небесної Сотні і Східного фронту! Низький уклін, честь і хвала українцям із країн поселення, що допомагають своїй праматері-Батьківщині….»
Іван Багряний, яскравим натхненним послідовником якого є нинішній Ювіляр Олексій Григорович Коновал, мій земляк-полтавець, мріяв, що настане «…Епоха всесвітньої справедливості, що зійде, як сонячний ранок, після жаскої, макабричної ночі минулого. ЕПОХА шанування людської гідності і людського права – дихати, жити, думати й одверто говорити… Епоха культу матері і дитяти… Епоха торжества людського щирого серця, вільного, незтероризованого, не зганьбленого, не підгорненого ні під чий брудний чобіт…».
Сьогодні, відзначаючи ювілей великого й невтомного Українця Олексія Григоровича Коновала, я впевнений, що незабаром настане така багрянівська епоха для України, ба, більше, – для цілого світу! Ми, з роду-племені українці, у цей небезпечний для народу й держави страшний час, маємо знайти дуже непросту, але доволі обнадійливу відповідь про перспективи нашого щасливого майбуття. Попри все те жахливе й криваве, що нам принесла азійська Московщина, – ми будемо разом сподіватися, що незабаром прийде таки вимріяна роками й оспівана у творах Іваном Багряним «епоха культу матері і дитяти».
Тож будемо на це щиро сподіватися… Сподіватися на остаточну перемогу над нашим затятим ворогом, повсякчас й щохвилинно боротися «За українську Україну», як це робить українець з діда-прадіда Олексій Григорович Коновал.
Олександр Панченко, – доктор права, приват-доцент Українського Вільного Університету (Мюнхен), адвокат з міста Лохвиці Полтавської області
Книга огляд /не-фікція “УКРАЇНСЬКА НІЧ”
автор: Марсі Шор 290 сторінок, Друкарня Університету Єйл
Марсі Шор є професор доцент історії Єльського університету.” УКРАЇНСЬКА НІЧ” – це історично відносно точний філософський опис подій в Україні в 2013-14 рр., які безперечно змінили Україну та правдоподібно вплинули на світ. Там де автор не має власного досвіду або знань, вона спирається на інтерв’ю та яскраві спогади колоритних очевидців, які часто були учасниками цих подій.
Частина книги, яка представляє історію “Революції гідності”, зокрема в Києві з листопада 2013 року по лютий 2014 року, наповнена фактичною інформацією та здається по трохи і особистим досвідом. Решта частини книги про ранні етапи війни в Луганській та Донецькій областях України невелика, але, тим не менш, варта уваги, тому що автор намагається представити різні погляди на війну, яка вже коштує життя багатьом, але, мабуть, не має ніякої окресленої мети. Чесно кажучи, з наративу неможливо з’ясувати, чи була автор колись особисто в цих двох головних областях, що є розбиті війною.
Незважаючи на відсутність особистого досвіду автора, а швидше бачачи події переважно очима інших людей, “УКРАЇНСЬКА НІЧ” є цікавим читанням. Ці очевидці — це переважно мало відомі люди, деякі з яких практично не беруть участі в подіях а тільки спостерігають. Ретроспективно, це, мабуть, корисне, оскільки мало мотивів для прославляння себе, і погляди є в основному відвертими. Дуже часто при таких важливих і небезпечних подіях видатні особи які подають інформацію доводять багато, що є більш схильними до прославляння себе.
Чесно кажучи, після закінчення “УКРАЇНСЬКОЇ НОЧІ” я залишився глибоко задуманим. Я сам, коротко брав участь у деяких подіях Майдану, але багато вражень, представлених у книзі, пройшло повз мене і було для мене невідомим. Те, що я вважав недоліком пані Шор– не висловлювати власного свідчення як очевидця, а більше інших– насправді було безцінним і глибшим розумінням самої події.
Я бачив Майдан як революцію українського народу, особливо молодого покоління, яке намагалося представити перед світом своє бажання і настійно втілити свою волю до досягнення гідності як людей так і як нації. Справді, зараз я бачу, що події переплітаються також як єднання української нації- не в етнічному сенсі, а в політичному плані- народи України (українці, росіяни, поляки, євреї та інші) всі стали українцями тому, що вони хотіли бути українськими європейцями, а не росіянами. Сурогатне і різноманітне звітування, коли бачиш події в очах безлічі різних акторів чи спостерігачів, насправді є силою книги.
Проте, на жаль, пані Шор не змогла уникнути власних упереджень. Занадто часто вона натякає на українську минулу історію, особливо під час Другої Світової війни, і приписує українським політичним та військовим формуванням, або її лідерам, пригноблення других національностей, а не тим, чим вони фактично були — жертвами пригноблення чужими формаціями. Вона плутає фанатизм і фашизм та використовує роздуми без історичних доказів чи обґрунтування. В історичній ретроспективі автор, здається, бере сторону всіх національностей, крім українців, і це, незважаючи на те, що вся історія описана нею, що трапилася під час Другої світової війни, відбулася на українській землі, а основними жертвами були етнічні українці.
Ще однією точкою моєї особистої суперечки з пані Шор є те, що вона надає дуже мале значіння користуванню українською мовою. Люди в Україні, через двадцять п’ять років після проголошення незалежності, які просто нехтують вивченням рідної мови, звичайно можуть бути хорошими українцями. Тим не менш, через це нехтування вони втратили більшу частину української історії, літератури та культури і тому не можуть бути такими як ті хто говорить, читає і пише українською мовою. З іншого боку, ті, хто зухвало відмовляється навчатися і наполягає на використанні мови ворога, взагалі не є українцями.
Тим не менш, “УКРАЇНСЬКА НІЧ” – це важливий інтелектуальний та емоційний погляд, не стільки для того, щоб дізнатись, що ж відбулося в Україні в 2013-14 рр., але і для розуміння філософських та моральних підстав події у загально людських засадах. Ці поняття є здається простими та, однак, вони стали дуже заплутаними через це що колись називали пропаганду, а з огляду на модерну термінологію, сьогодні називають public relations (PR). Росія витрачає дуже багато часу та зусиль на вдосконалення цього стану плутанини через свій PR. Удосконалення плутанини здається оксюмороном, але, тим не менше, це дуже реально відбувається у нашій дійсності. Пані Шор натякає на цю російську роботу і перекликається на книжку українсько- російсько- англійського журналіста Пітера Померанцева яка називається “Ніщо не є правдою та все можливо” описуючи Росію. Через цю плутанину залишається заплутана не тільки Україна та українці, а й ціла світова спільнота. “УКРАЇНСЬКА НІЧ” бодай трішки відкриває завісу та принаймні дає нагоду запізнатися з правдою.
Celebrate your Ukrainian heritage while enjoying a great hockey game between the New Jersey Devils and Las Vegas Golden Knights. This is the first and only appearance of the Golden Knights this season. Come one, come all. Bring your friends and family.
Ukrainian Heritage Night at New Jersey Devils
Sunday, March 4 at 5 PM – 8 PM
Prudential Center
25 Lafayette St, Newark, New Jersey 07102
Сергій Притула та “Вар’яти” шоу!
31 січня at HUNTER COLLEGE in New York.
Вперше в New York !!! Довгоочікувані та яскраві! Молоді, гострі на язик та близькі кожному українцю по світові! Сергій Притула та перше українське гумористичне шоу “ВАР’ЯТИ” запрошує поринути у світ сучасного якісного україномовного гумору!
ВАР’ЯТИ-ШОУ було створено в 2010 році кращими представниками українського гумору. Шоу позбавлене російської мови та нецензурної лексики, практично відсутні жарти «нижче пояса» та на політичну тематику – переважає побутова тема.
Очільник Вар’ятів – відомий український телеведучий Сергій Притула.
Сьогодні до складу Вар’ятів входять артисти: Сергій Притула, Володимир Жогло, Володимир Ковцун, Віталій Тильний, Сергій Полупан, Валентин Сергійчук.
Двері відчиняться в 7:00PM
Початок шоу 8:00PM
ALL AGES SHOW !!!
NVITE YOUR FRIENDS AND LET’S HAVE SOME FUN
Proceeds go to the Ukrainian American Youth Assoc., NY
Ukie Tailgate – Cost $25.00 – View the game on a 3 Large screens
Tailgate party starts at 5:30pm with traditional Ukrainian food andtwo drink tickets. $20 football pool with prizes every quarter. Spin the $5 prize wheel for a chance to win a 50 inch smart TV.
21 and Over – For additional info text or call:
Deny Dlaboha 718-938–9106 Steve 305-965-0017
DATE AND TIME
Sun, February 4, 2018
5:30 PM – 11:30 PM EST
LOCATION
CYM NY
136 2nd Avenue – 2nd fl.
New York, NY 10003
