Category: Posts

Ігор Коломойський бачить новим Міністром охорони здоров’я свого бізнесового партнера Андрія Шипка. Про цe він сказав у інтерв’ю “Українській правді“.
– Це мій товариш. Майбутній міністр охорони здоров’я, — відповів Коломойський на запитання про те, чому разом із ним у Дніпро прилетів народний депутат із фракції “Відродження” Андрій Шипко.

Сам Шипко в інтерв’ю “Обозрєватєль” сказав, “ … (медична) реформа рухається, але медицина стала недоступною для людей. Супрун, замість того, щоб побороти корупцію в міністерстві, очолила її. І я буду про це говорити. З міністерства охорони здоров’я потрібно прибрати всі ці закупівлі, програми…”

Шипко в інтерв’ю також сказав, що є прихильником страхової медицини і його заява не означає, що реформування галузі буде зупинено.

Багато коментаторів українських ЗМІ негативно висловилися про кадрові вказівки Коломойського президентові Зеленському. Підкреслюють, що це ще раз підкидає дров у вогонь змовницьких теорій, за якими президент Зеленський ˗ це тільки бізнесовий проект Коломойського.

Працівники посольства України виклали відео, в якому озповідають про своє життя в Україні, а також чому вони люблять столицю. Посольці зробили це як привітання з нагоди Дня Києва.

Працівниця посольства на ім’я Лейла, каже що назавжди запам’ятає столицю України, бо тут вона знайшла і приютила песика Пеппера, котрий став найбілішим її захопленням

Працівниця Ілона згадує, що у Києві вона дізналася про писанки і навіть взяла уроки, щоб самій навчитися їх писати.

А ще дві пари будуть назавжди мати Київ у серці, бо тут вони одружилися.

Український бізнесмен Ігор Коломойський підштовхує нового президента країни Володимира Зеленського відхилити програму жорсткої економічної політики Міжнародного валютного фонду або оголосити дефолт за зовнішнім боргом України. “На мою думку, ми повинні ставитися до наших кредиторів так, як це робила Греція”, – сказав Коломойський в інтерв’ю газеті Financial Times. “Це приклад для України”. У 2015 році Греція стала першою розвиненою країною, яка відмовилася погашувати позики МВФ.

За словами Коломойського, переконлива перемога Зеленського на президентських виборах підтвердила, що народ України хоче позбутися плану жорсткої економії, нав’язаної МВФ.

“Якщо Зеленський послухається Заходу, а не урядуватиме на власний розсуд, то він закінчить як Порошенко. У нього буде такий же рейтинг 5, 10, або 15, а не 73%”, – сказав Коломойський. За його словами, Сполучені Штати та Європейський Союз повинні списати зовнішній борг України. “Це ваша гра, ваша геополітика”, – сказав він. “Ви не піклуєтеся про Україну. Ви хочете завдати шкоди Росії, а Україна – просто побічна жертва”

Треба сподіватися, що неминучим наслідком оголошення дефолту буде стрімке падіння гривни. Класичний приклад ˗ дефолт Росії у серпні 1998 року. Тоді рубель за місяць втратив дві третини вартости. Падіння було із семи рублів за долар до 21 рубля за долар.

Корпорація Meest перебуває в очікуванні ребрендинґу. Про те, яким буде це оновлення компанії, розповідає Ірина Кісіль, директор із маркетинґу корпорації Meest Group у Північній Америці.

— Корпорації Meest виповнюється 30 років, це навіть трохи більше, ніж сучасній українській державі. Яких найбільших вершин досягла компанія за цей період?

— 30-річчя — визначна дата для нашої компанії, якою ми пишаємось. Адже не так багато компаній мають такий солідний досвід розвитку, як ми. А починалося все з ідеї об’єднати українську діаспору в Канаді з Україною. Тобто ми прагнули збудувати реальні мости, які поєднували б українців у всьому світі. На тому символічному ґрунті з роками виросла потужна міжнародна логістична компанія Meest. Нині ми працюємо в більш ніж 20 країнах світу. Ми створили потужну логістичну інфраструктуру, розширили спектр послуг від логістики до міжнародних грошових переказів та електронної комерції. Ми продовжуємо будувати нові мости, які тісніше єднають людей у сучасному високотехнологічному світі, дозволяють їм упевнено дивитись у майбутнє. Здатність об’єднувати людей і допомагати громадам — важлива місія нашої компанії, її найбільший успіх і цінність, поряд із бізнесовими досягненнями. 30-річний успішний розвиток компанії Meest — це також постійна допомога українцям у всьому світі, створення для них умов контактувати одне з одним, доступ для українських підприємців до товарів і ринків, які раніше були закритими для них. Ми також завжди націлені на підтримку наших громад, на допомогу доброчинним і громадським організаціям, прагнемо продовжувати українську справу як в Україні, так і за її межами. Для нас це найбільший показник успіху, яким пишаємося.

— Чому в 30 років корпорація вирішила оновити свій бренд?

— Оновлення логотипe компанії Meest у Канаді й Америці — логічний крок, який віддзеркалює зміни, що відбулися в її діяльності. Тепер Meest — міжнародна корпорація, яка працює у всьому світі, на різних континентах, отже, всюди мусить мати однакий стиль. Наприклад, оновлений логотип та естетика Meest уже добре відомі нашим клієнтам у Європі й Азії, тепер настав час Північної Америки. Важливо те, що ці зовнішні зміни відповідають внутрішнім якісним змінам, яких від нас очікують наші клієнти. Ці зміни символізують розширення спектрe наших послуг. Разом з оновленням логотипe відбудеться оновлення наших продуктів і послуг, зокрема, електронних сервісів, соціальних мереж і реклами. Клієнтам стане зручно спілкуватися з нами за допомогою сучасних засобів комунікації. Тобто настав час змін, а наше 30-річчя — ідеальний період, аби реалізувати це! Ми впевнено крокуємо далі й ґарантуємо, що зможемо задовольнити потреби наших клієнтів незалежно від їхнього віку.

— Як вплине оновлення стилю компанії на її впізнаваність серед клієнтів у США та Канаді?

— Для наших клієнтів оновлення бренду та стилю компанії не створить значних перешкод. Більшість користується нашими послугами не лише в США та Канаді, а й в інших країнах, де Meest уже понад п’ять років працює в оновленому дизайні. Тобто це оновлення є на часі й допоможе утвердженню єдиного іміджу компанії, посилить її сприйняття як потужної ґлобальної фірми. Новий логотип більше впізнаваний і такий, що краще запам’ятовується порівняно з тим, що був досі. Він виразніше представляє наш бренд, оскільки його ядро —
Meest — символізує нашу місію. Упевнена, що наші клієнти відчують усі позитивні зміни, коли вслід за оновленим логотипом дізнаються про нові проекти, які ми презентуємо.

— Чому для нового брендe обрали синій і червоний кольори?

— Це важливе питання. Кілька, а не один, кольорів символізують те, що ми працюємо в багатьох країнах. У цих кольорах також відображаються цінності, які Meest сповідує як корпоративний бізнес. Синій — символізує довіру, надійність, силу й нашу постійну увагу до ІТ-інновацій. Потужні міжнародні лідери в галузі технологічних інновацій, які поділяють подібні цінності, мають свій логотип саме в синьому кольорі. Червоний — колір молодості, він сміливий, показує, що наша компанія рухається в сучасному, проґресивному напрямі, пропонуючи свіжу естетику, і вступає в нові галузі бізнесу. Виокремлена червоним літера «е» символізує розвиток електронної комерції та впровадження новітніх електронних технологій. Ми — компанія, яка не боїться нових напрямів, оскільки саме вони відкривають нові перспективи та дають вагомі переваги. Разом синій і червоний кольори створюють чіткий контраст і надають виразності нашому логотипу. Такий фірмовий знак добре запам’ятовується.

— Яких саме новинок очікувати клієнтам корпорації найближчим часом?

— Стратеґічним досягнення стало перетворення нашої корпорації з компанії-перевізника в компанію, яка надає сервісні послуги. Зокрема, ми вкладаємо більше коштів у розробку цифрових послуг, реалізацію електронної комерції та приділяємо значну увагу інноваційним стратеґіям і досвіду роботи з клієнтами. Ми прагнемо охопити всі аспекти логістики, а тому пропонуємо клієнтам рішення з оптимізації кожного кроку в цьому процесі. Вже найближчим часом наш ґлобальний продукт MyMeest з’явиться в Канаді та США. MyMeest — це он-лайн-платформа та сервіс покупок у міжнародних інтернет-крамницях із достачанням за вказаною покупцем адресою. Meest надасть вам віртуальну адресу в країні, де ви хочете зробити покупки, щоб ви могли придбати ці товари. Крім цього, ми пропонуємо послуги зі зберігання та пакування товарів на наших складах. Це допоможе заощадити на доставці. Ви можете легко робити покупки в Україні, але також можете купувати товари в інших країнах, таких як Китай і Велика Британія. Ми прагнемо, щоб українцям у всьому світі було зручно купувати товари в Інтернеті, у магазинах, до яких раніше не було доступу.

— Читачам цікаво, хто є партнерами корпорації Meest…

— Ми співпрацюємо з багатьма добре відомими у світі компаніями, які поділяють наше бачення та цінності. В напрямі електронної комерції співпрацюємо з відомими іноземними й українськими інтернет-магазинами — Next, Footshop, Notino, Born2Be та багатьма іншими. З питань достачання наша мережа дає можливість тісно співпрацювати з великими представниками цього ринку, наприклад DHL. Ми цікаві всім провідним компаніям завдяки нашій потужній мережі достачання, а також тим, що маємо високий авторитет і надійні в роботі.

— Як конкуренція впливає на роботу корпорації Meest?

— Ми багато років є лідерами у своїй галузі на північноамериканському ринку. Але це не означає, що ми можемо розслабитись. Навпаки, лідерські позиції саме завдяки конкуренції стимулюють нас до пошуку нових рішень і постійної оптимізації всіх процесів. Ефективні партнерські взаємини з багатьма громадами й організаціями США та Канади, напрацьовані роками, у поєднанні з нашою мережею q інфраструктурою в Україні, Європі й Азії — усе це зробило нас не лише лідером, а й спонукає до постійного розвитку й удосконалення.

— Чи залишиться актуальним гасло «Міст єднає українців по цілому світу!»?

— Ми завжди підтримували наших людей, українську діаспору та докладали зусилля для зростання і процвітання держави Україна. Скрізь, де ми працюємо, пам’ятаємо про своє українське коріння, а тому ніколи не зрадимо головну місію — об’єднувати українців у всьому світі. Це залишається для нас пріоритетом. Наша компанія будувалася задля успіху та зростання українського народу і ми продовжуватимемо робити для цього все.

Розмовляв Іван Бескид

Опитування 8000 респондентів показало що:

• $0 заощаджень мають 39% американців
• Менше $1000 ˗ 18%
• Від $1000 до $4,999 ˗ 12%
• Від $5,000 до $9,999 ˗ 6%
• 10 000 доларів або більше ˗ 25%

Читати більше: CNBC Money

Півроку тому колишня тернополянка Оксана Яремчук та її американська подруга Даніела відкрили кафе на Ньюарк авеню у Джерсі-Сіті. Пропонують відвідувачам смачну гватемальську каву та 15 видів млинців – з вишуканими солоними та солодкими начинками. Назвали заклад «Доля».

– Це Даніела запропонувала таку назву, – розповідає Оксана. – Якось над ранок дзвонить мені і каже: «Я знаю, яке слово буде у нас на вивісці! «Fate»! Але ми напишемо його українською – «Доля»! Я почула переклад в інтернеті, воно звучить так ніжно, як гарна мелодія!»

Те, що Оксана оселилася в Джерсі-Сіті, зустріла тут Даніелу і разом з нею започаткувала справу свого життя, – справжній подарунок долі, вважає дівчина. Вона приїхала в Америку одразу після закінчення школи. У Чикаго живе її батько з родиною. Оксана побула у нього рік, а потім переїхала у Нью-Йорк, щоб почати самостійне, доросле життя.

– Мала з собою небагато грошей, тож мусила терміново знайти роботу, – пригадує. – Пішла прибирати офіси. За деякий час влаштувалася касиром в магазин. Потім 5 років працювала менеджером в салоні краси, паралельно вчилася на ріелтора. У Нью-Йорку познайомилася зі своїм чоловіком Крісом. Він забрав мене у Джерсі-Сіті, і вже тут я закінчувала навчання.

Після народження дитини Оксана деякий час займалася нерухомістю. Та постійно відчувала брак самореалізації, хотіла розвивати ще якийсь напрямок.

– Я з дитинства мріяла відкрити якийсь ресторанчик чи кафе, – розповідає. – Не дуже розумілася в кулінарії, але завжди мала потяг до чогось смачненького, любила куштувати щось нове, – усміхається. – І саме в той період «пошуків себе» я зустріла Даніелу. Ми познайомилися в кав’ярні. Виявилося, обидві маємо однакову мрію – відкрити гарний заклад харчування. Ця мрія сильно нас здружила.

Минулого літа в Оксани гостювала її мама. Якось насмажила на обід налисники.
– Даніела скуштувала маминих смаколиків і вигукнула: «Ось що ми будемо робити – млинці!». Ось так мамині налисники виявилися для нас доленосними, – сміється Оксана.

За 5 місяців кафе уже працювало. Дівчата орендували невеличке приміщення у людному місці, поблизу станції метро. Реконструювали його під стиль сучасного європейського кафе. Жовтий, синій та білий кольори фасаду вирізняють заклад з-поміж інших та приваблюють клієнтів. За півроку кафе стало дуже популярним серед жителів Джерсі-Сіті. Для багатьох – улюбленим.

– Ми скрупульозно ставимося до закупки продуктів. Не довіряємо пересічним постачальникам, дещо завозимо самі. Наприклад, курятину, рисову муку, трюфельну олію. Цю олію використовуємо для млинця «Фігаро» – змащуємо попередньо запечені гриби і спаржу, а тоді додаємо руколу і козячий сир. Олія додає витонченого смаку трюфельних грибів. Усі інгредієнти повинні бути корисними, натуральними. Ми розробляли меню у співпраці з професійним консультантом із здорової їжі. Маємо окремі пропозиції для вегетаріанців. Самі робимо полуничне варення, згущене молоко, перетираємо молочний бельгійський шоколад з підсмаженими горіхами.

Нещодавно у кафе запровадили послугу «Береш і йдеш». Зранку виставляють столик із кавою та гарячими запакованими млинцями двох видів. Один – з беконом, яйцем і сиром. Начинку іншого млинця щотижня змінюють. Цього тижня він із яйцем, сиром, грибами і шпинатом. Люди заходять, купують вже готові млинці і біжать в метро.

Ціни у кафе дуже доступні, зважаючи на завжди свіжі і якісні інгредієнти. Найдешевший млинець коштує 8 доларів. Найдорожчий, з червоною рибою, – 10.25.

– Скоро у нас буде ще одна послуга-«фішка»: «Створи сам свій млинець». Люди вибиратимуть основу – традиційну, з висівками, або ж вегетаріанську. Інгредієнти для начинок, соуси згрупуємо за категоріями. Їх теж можна буде вибирати. Хочемо, щоб наші клієнти експериментували, створювали власні шедеври.
Сьогодні у кафе позмінно працюють 5 професійних кухарів. Оксана і Даніела теж записуються у графік. Кажуть, завдяки своїй справі стали професіоналами у багатьох справах – і в кулінарії, і бухгалтерії, і навіть в ремонтних роботах. Адже під час реконструкції мусили весь час контролювати майстрів-будівельників.

Христина Старецька

Інтронізація ново іменованого Митрополита Архиєпископа Філадельфійського Бориса Ґудзяка, яка відбудеться 4 червня підчас Архиєрейської Божественної літургії в Українській Католицькій Катедрі Непорочного Зачаття. Під час церемонії поставлення нового духовного провідника для українців католиків у Сполучених Штатах очікується присутність понад 50-ти єпископів.

 Вівторок, 4 червня, стане історичною датою в житті Української Католицької Церкви у Сполучених Штатах, коли 58-річний Високопреосвященний Борис Ґудзяк, народжений у Сиркюзах, Н.Й., буде уведений на престіл як сьомий Митрополит Архиєпископ Української Католицької Архиєпархії Філадельфії. Новий духовний провідник Української Католицької Церкви в Сполучених Штатах є наступником Митрополита-Архиєпископа Стафана Сороки, чиє зречення через хворобу Папа Франциск прийняв 16 квітня 2018 р.  Від тієї дати Єпископ Андрій Рабій служить Апостольським Адміністратором Філадельфійської Архиєпархії.  Після Синоду Єпископів Української Католицької Церкви, який відбувся в Україні в вересні 2018 р., Синод звернувся до Святого Престолу про призначення нового Митрополита-Архиєпископа для Філадельфійської Архиєпархії. 18 лютого 2019 р. Папа Франциск проголосив призначення  Єпископ Бориса Ґудзяка.

Чин уведення на престіл під час Архиєрейської Божественної літургії, коли Митрополит Борис офіційно і згідно з канонами прийме провід над Архиєпархією, розпочнеться об 11:30 ранку.   Літургійна процесія, в якій візьмуть участь 50 єпископів з Української Католицької, Східних Католицьких, Римо Католицької та Української Католицької Церков, 125 священиків, 11 дияконів та 70 членів монаших чинів.

Блаженніший Святослав Шевчук, Глава і Духовний Отець Української Католицької Церкви та Його Ексцеленція Крістофер П’єр, Апостольський Нунцій в Сполучених Штатах, будуть головними служителями на Божественній літургії .

Співслужачими на літургії будуть:  Високопреосвященний Митрополит Борис Ґудзяк, Його Еміненція Тимоті Кардинал Долан (Ню Йорк), Високопреосвященний Чарлз Чапу (Архиєпископ Філадельфійський), Високопреосвящений Архиєпископ-емерит Стефан Сорока, Архиєпископи та єпископи в святилищі. Протопресвітери Філадельфійської Архиєпархії: Всечесніший Роберт Гітченс, Вашінгтонський деканат; Всечесніший Микола Іванов, Південно-Антрацитний деканат; Всечесніший Нестор Івасів, Північно-Антрацитний деканат; Всечесніший Тарас Лончина, Нюджерзійський деканат; Всечесніший Іван Сенів, Легай Скукл деканат, та Всечесніший Монсеньйор Петро Васло, Філадельфійський деканат, будуть співслужачими єреями при вівтарі. 

З дияконів будуть служити отець-протодиякон Назар Ярунів; отець-диякон Павло Макар, отець-диякон Павло Споттс, отець-диякон Володимир Радко та отець-диякон Данило Ґаладза.

Його Ексцеленція Кристофер П’єррі від імені Папи Франциска виголосить привітання та вручить Папську буллу. 

Блаженніший Святослав звернеться до присутніх вірних, а Митрополит Борис виголосит проповідь перед своєю паствою як новий пастир Філадельфійської Архиєпархії.  
Під час служби все духовенство Філадельфійської Архиєпархії засвідчить свій послух новому Митрополиту через обряд цілування його омофору на правому плечі, його руки та набедреника. 

Під час Божественної літургії, що буде правитися англійською та українською мовами, буде співати зведений хор з парафій Філадельфійської Архиєпархії під проводом пана Степана Шишки, керівника хору  з Українського Католицького Крайового Собору Пресвятої Родини в Вашінгтоні, ОК. 

У почесній варті будуть стояти Лицарі Колумба четвертого рівня зі Східного Округу Пенсильванії Провінції Калверт.

Після Божественної літургії Митрополит Ґудзяк вітатиме гостей під час прийняття на посілості Українсько-Американської горожанської асоціації, на яке запрошені духовенство, монашество та вірні.

Архиєпископ Ґудзяк був рукоположений на священика 26 листопада 1998 р.
21 липня 2012 р. Владика Борис був проголошений Папою Венедиктом XVI новим Українським Греко-Католицьким єпископом для вірних Франції, Бельгії, Нідерландів, Люксембургу та Швейцарії  й рукоположений на Єпископа 2 грудня 2012 р. 19 січня 2013 р. Папа Венедикт XVI підняв Апостольський Екзархат для українців Франції, Бенелюксу та Швейцарії до рівня повної Апостольської Єпархії св. Володимира в Парижі. 
Владика Борис Ґудзяк народився 24 листопада 1960 р. в Сиракюзах, Н. Й., в родині емігрантів з України. У 1980 р. він отримав Бакалаврат з філософії та біології від Університету в Сиракюзах і продовжив навчання в Римі, де належав до оточення Патріарха Йосифа Сліпого. У 1983 р. він отримав бакалаврат з богослов’я в Папському Університеті Урбаніана  і тоді повернувся до Америки, щоб працювати в Гарвардському Університеті над докторатом зі слов’янської та візантійської історії культури, який він захистив у 1992 р. У 1995 р. він отримав ліценціат зі Східного християнства від Папського Східного Інституту.  
У 1992 р. він переїхав до Львова де організував і керував Інститутом історії Церкви. У 1993 р. він був призначений Головою комісії з відновлення Львівської Богословської Академії. З 1995 по 2000 р. служив Віце-ректором Львівської Богословської Академії, пізніше, з 2000 по 2002 рр.,  – Ректором. У цей рік отець Ґудзяк став Ректором Українського Католицького Університету (відкритого на базі Академії), а в 2013 р. його Президентом.

Уведення на Престіл та Архиєрейська Божественна літургія будуть головною подією тижня – від неділі, 2 червня, до суботи, 9 червня 2019 р., – особливих заходів молитви, святкування, єднання та розвитку: «Від серця до серця».

Українська Католицька Церква є найбільшою Східно-Католицькою Церквою.  У Сполучених Штатах до Української Католицької Церкви входить  Філадельфійська Архиєпархія, яка нараховує 13 000 вірних, 62 парафії, 2 місії в штаті Делавер, в східній Пенсильванії, Окрузі Колумбія, Меріленді, Ню Джерзі та Вірджинії.  Інші єпархії у складі Митрополії – Стемфордська, Конн.; св. Миколая в Чікаго, Іл.; св. Йосафата в Пармі, Ог. 

Публікуємо спогади і враження др. Михайла Левка (США) за підсумками першого відвідування у 2016 році Львова та села Вербиця (тепер Польща, Томашівський повіт), звідки походять його батьки. Від того часу він кілька разів протягом року навідувався в Україну та рідні місця, став членом Наглядової ради Центру дослідження українсько-польсько-словацького пограниччя УКУ та готується провести в Українському Католицькому Університеті наукове дослідження травматичного досвіду депортованих у 1944-1947 рр. українців Закерзоння на прикладі колишніх мешканців села Вербиця у рамках Програми Фулбрайта.

Цьогоріч минає 70 років від трагічної події – депортації українців із їх споконвіку етнічних земел, Закерзоння, в рамках акції «Вісла».

Після смерті мого тата у 2014 р. під час його похорону замість квітів на могилу я би хотів покласти цю статтю.

Я став більше цікавитися його діяльністю, зокрема прочитав його книгу, – і тоді глибше зрозумів його клич «Не забути про споконвічні укранські землі» і цінувати мешканців села Вербиці. Їхні травматичні переживання втрати рідних земель внаслідок примусової акції Вісла. Так сталося і зійшлося, що через знайомство з репрезентантом УКУ у США я мав нагоду поділитися своїм задумом співпрацювати з цим університетом у сфері дослідження земель Закерзоння, починаючи з рідного села Вербиці. Я подарував татову книгу університетові, – і з цього символічного жесту-дарування почалося наше знайомство з ректорок УКУ о. Б. Прахом. Так збіглося, що він сам у той час написав і видав книгу “Духовенство Перемиської Епархії та Апостольська Адміністрація Лемківщини” (Том 1, 2. Львів, 2015) про дослідження релігійного аспекту життя цих земель.

Так зійшлося, що у той час Ректор був відкритий до співпраці, і за допомогою «Світової організації українських лемківських об’єднань», а також з моєю особистою фінансовою допомогою був створений «Центр дослідження українсько-польсько-словацько пограниччя». Усе це реалізувалося під час мого першого приїзду до Львова для святкування Дня Незалежності України та відвідання УКУ. Я був в Україні на Світовому Конгресі української діаспори у Києві 2016 р. як репрезентант Української Кредитної Спілки Нью Джерсі «Самопоміч».

Цитую скорочену історію села Вербиці до початку Другої Світової Війни із газети «За Вільну Україну». Село Вербиця належало до колишнього повіту Рава-Руська, воєводство Львів, згодом – до Рава- Руського району Львівської області, а після другої світової війни – до Томашівського повіту республіки Польща. Назва села Вербиці пов’язана з густо порослими вербами на території, де згодом виникло село. Перша письмова датується 1436 роком, коли дідич Паппара збудував каплицю на Черневому. Власниками села за часів панщини був рід Літинських, які жили у Вербівці та мали маєтки на Холмщині. У 1848 році, коли була скасована панщина у Галичині, Вербиця налічувала 120 господарств. У 1887 році було збудовано церкву Святого Архистратига Михаїла а біля неї – дзвіницю в українському стилі. Церкву побудував тесля Семен Козак родом зі села Забір’я, а розмальовував її поляк Карло Сідорський.

У своїй книзі «Село Вербиця» автор Петро Левко розповідає: «Вербиця була одна з найсвідоміших сіл Угнівщини. У 1908р. в селі засновано читальню «Просвіти» і гурток «Сільський Господар». При читальні був організований хор, яким керував учитель-поляк, одружений з українкою з Вербиці. Також було дві школи: одна у центрі села, а друга – у присілку Вільки Вербицька. Після Першої світової війни в селі відкрилися осідок волости і станиця поліції. Після війни побудовано великий Народний Дім, в якому розміщувалися всі українські установи: читальня «Просвіта», гуртки «Рідна Школа» і «Сільський Господар», «Союз українок», споживчий кооператив «Надія». Крім того в селі існували осередки «Організація Українських Націоналістів», молодіжнє товариство «Луг», а пізніше «Сокіл». Так було до 1939-го року, коли прийшли червоні «визволителі» село замерзло. Тоді почалася німецько-польська війна, що згодом переросла у Другу світову війну. Також з секретним договором Молотова-Ріббентропа 23 серпня 1939 року у Москві Вербиця відійшла формально до Української РСР, а фактично увійшла до складу СРСР – радянської імперії.

Михайло Левко у селі Вербиця – місці, де народилися його батьки. Після депортації українців 1944-1947 рр. село перестало існувати

Мої перші подорожі на землі предків справили на мене величезне враження: як позитивне, так і негативне. Позитивне таке: хоча Україна й у стані війни, але чим більше я їхав на захід України, то все більше бачив міцний корінь національного розвитку у сфері культури, літератури, відродження патріотизму серед молоді. Мав відчуття, що твориться нове покоління, яке поважає своє українське минуле і прагне створити майбутнє із найкращими західними цінностями. А негативне враження – це ті факти, які, на жаль, найбільш відомі для іноземців, зокрема:

– корупція на високому урядовому рівні та у фінансових структурах,
– недостатньо розвинута медична система (власне, система, а не фахівці),
– недостатню пошану мають люди літнього віку (я не міг цього не зауважити як геронтолог), мало соціальних програм для цих людей,
– небагато соціальної допомоги для людей з особливими потребами, майже нема інфраструктури, щоби полегшити їм мобільність, тобто доступ до ресторанів, транспорту, як до державних, так і до приватних установ.

За час своєї подорожі я познайомився з багатьма високоосвіченими та висококультурними людьми, які дбають про розвиток не тільки особистий, а й про розвиток громади у науковому, соціальному, політичному напрямку. Також я познайомився з людьми, які відроджують галицьку кулінарну традицію: підвищують якість ресторанів, магазинів, кави, шоколаду тощо.

Найважливіше, що у мене з’явилися друзі та знайомі зі спільноти УКУ, з якими я маю нагоду брати участь у благодійних акціях і в розвитку бізнесу в Україні. Також при УКУ через Школу реабілітаційної медицини я намагався організувати дружню співпрацю зі своєю лікарнею у США. Мета співпраці – створити умови, щоби українці самі могли розвинути цю малознану ділянку медицини не тільки для загалу, а й для фаівців. Особливої актуальності вона набуває у сучасних умовах фактичної війни для допомоги добровольцям з посттравматичними як фізичними, так і психологіними потребами.

Україна стала для мене ще ближчою, коли я знайшов коріння маминої родини Солодух: мамина сестра Параскевія має дітей, частина яких живе у селі Суходолах, а інша – у селі Солонці. Також Україна стала ближчою тоді, коли я знайшов односельчан Вербиці, свою далеку родину, друзів та знайомих моїх батьків зі Львова та околиці.

Львів я полюбив особливо! Чому? Тому що маю тут родину, друзів, знайомства, спільні проекти, співпрацю. Подобається мені тут архітектура, культурне життя, життєві цінності львів’ян. Я відчув, що Львів – душа України. Повірив у це, коли був у музеї Франка та Грушевського: два генії у сусідніх будинках!

Найяскравіше я пам’ятаю, яке велике враження справило на мене відзначення 70-ліття акції Вісла у селі Вербиці. Це був святковий день, коли вербичани з різних кінців світу зустрілися вшанувати трагічну пам’ять насильного переселення українців з цих наших рідних земель. Свято розпочала Служба Божа на місці, де колись стояла церква Св. Михаїла і панахида за померлих на цвинтарі. Тоді моя нога вперше ступила на землю своєї малої батьківщини. Тоді я вперше помолився на могилі своєї бабусі Софії Левко. Тоді вперше мав нагоду зустрітися з вербичанами – живими свідками трагедії – та з новим поколінням, яке зберегло цю пам’ять.
Я відчув їній сильний патріотичний дух, а вони – відкриті до знайомства – прийняли мене у свою дружню спільноту. Я відчув їній сильний спільний дух і любов до України, до її культури, зокрема до української пісні. Я відчув, що ми творимо одну родину, яка часто збирається разом, святкує, ділиться спогадами і планами розвитку громади у майбутньому. Я пишаюся, що походжу з цих земель, які мають таку силу духу і стійкість.

… Ми виїхали усі разом о 3-тій ночі автобусом зі Львова, я був зі своєю племінницею Мар’яною зі Суодолів. Дорога, хоч і недалека, стала довгою і непростою: кондиціонер не працював (був червень), ми довго стояли на кордоні… Проте атмосфера не зіпсувалася: усі були зачаровані загальною згуртованістю, спільними співами, жартами, ностальгійними розмовами про спільне походження і описом колишнього щоденного побуту колишніх вербичан.

Я багато довідався про своїх батьків (ще більше, ніж з татової книги), як не закривали дверей на ключ, не боячись крадіжки, вільно заходили один до одного в гості після роботи, допомагали один одному в разі потреби.

Гармонійною частиною цієї спільноти були поляки та євреї. Подорожні, які проходили через село, завжди мали позитивні враження, дуже гарно відгукувалися про вербичан як про привітних гостинних працьовитих і добрих людей.

Також пам’ятаю поля. Деякі верби, які дали назву тому селу, ще росли з тих часів. Пам’ятаю річку Солокію. Пам’ятаю Піддубці (це частина села) і чудотворне джерело на Чорнієвому полі.

Ми ходили маленькими вуличками, і односельці відтворювали в пам’яті, хто де жив, як називався, яке мав господарство, чим займався, куди ходив, як любив проводити вільний час; згадували, де були клуб, магазин, млин, фільварок… Зараз на тому місці вже нові хати польського населення. До речі, коли ми приїхали, то поляки були привітні, дали місце, де можна було організувати гостину після Служби Божої та урочистої частини.

Я зробив собі фотографію на тому місці, де жили Левки. Пішов на доріжку, що вела на український бік села Вербиці, і зробив там фото теж. Дуже хочу поїхати туди ще раз, щоби усвідомлено подивитися на те місце, помолитися на бабиній могилі, віддати честь усім тим воїнам, що полягли за волю України.

В українського народу завжди було і збереглося посьогодні як відмітив я підчас своєї подорожі до Вербиці відчуття і пошана до померлих і до тих що життя віддали за волю України. Тому не дивно, що впродовж віків на українських землях було багато пам`ятників, але чимало їх знищено підчас воєнних лихоліття. Чомусь ворожі сили звертають увагу на пам’ятники і намагалися їх знищувати, бо нагадували про українське змагання за волю і незалежність. Нажаль, так і не пощастило з перебудованим пам`ятником з викарбуваними на гранітній плиті іменами та призвіщами полеглих воїнів УПА з села Вербиці. Цей знищений пам`ятник став тим своєрідним документом і незаперечним свідком наших змагань за волю України. Бачив цей знщений пам`ятник як незаперечним символом , а його знищення стало свідчення неповаги до Української історії

Сьогодні розбудовується і зміцнюється молода Ураінськам держава і пр. Тому найвищим ідеалом свідомого українця повинна бути любов до свого українського народу.
Хоча був збитий той пам’ятник, вирішили його не реставровувати, а зачекати, поки ситуація з Польщею стабілізується. Гірко мені бачити, що сусідні країни досі не знайшли спільного рішення такої ситуації. Незважаючи на історичні непорозуміння, пам’ять про загиблих – це святе, це минуле, яке треба шанувати. Це спадок попередніх поколінь, його неможливо змінити, але необхідно усвідомити. Зараз наш обов’язок – оберігати пам’ять померлих. І це стосується усіх країн й усіх народів, що пережили лихоліття світових воєн: кожна країна має своїх героїв, яким слід віддати належну шану. Хотілося б, щоби цей пам’ятник відреставрували. Це було би добрим знаком того, що з історії зробили правильні висновки відновлення взаєморозуміння та миру на тлі історичної, політичної, культурної правди.
З того часу я серйозно зацікавився історією села Вербиці, хочу її пізнати все глибше і глибше.

У газеті «За Вільну Україну» з’явилася стаття «Вісла у Вербиці: до 70-тиріччя геноцидної антиукраїнської акції польського шовінізму», яка описує подорож вербичан 17 червня 2017 р. на свої споконвічні землі. Було приємно побачити, що у статті цитують книгу мого батька Петра Левка “Вербиця… Залишилась лиш смуга пам’яті” (1848), де він окремий розділ присвятив опису статистики населення села, подав особистий досвід святкування Різдва, Нового року, Йордану, Великодня, Зелених Свят, весільні звичаї. Короткий синтез історії Вербиці можна викасти так: ??«Коли в Галичині скасовано панщину, Вербиця нараховувала 120 господарств. Населення розподілялося так: 1 756 українців, 28 поляків, 32 євреї; за віросповіданням було 1 800 греко-католиків, 24 римо-католики, 32 юдеї. Перед Другою світовою війною в селі жило 2 110 осіб – українців, поляків, євреїв. Серед переважної більшості української громади Вербиці панував дух патріотизму з давніми традиціями, запал щирої любові до України та всього українського.»

Окремої уваги заслуговує цвинтар села. Я особисто познайомився з Ольгою Кіх-Маслей, яка видала друком книжку «Ім‘я Усопшого. Каталог Греко-католицькоого Цвинтаря у Вербиці» (Львів, Видавництво Свічадо, 2014). Цитую: «Документи переконують, що вербицький некрополь є місцем вічного спочинку не лише сотень, але тисячі колишніх мешканців Вербиці».

Цвинтар у Вербиці служив греко-католикам до 1947 р. – до моменту знищення села та виселення українців. Після цього поховання тут здійснювали дуже рідко, однак це дозволяє вважати цвинтар чинним (у повоєнний період ховали тут переважно римо-католиків, які своєю останньою волею підтвердили приналежність до східного обряду, обираючи місцем вічного спочинку саме українське кладовище у Вербиці). Після Операції «Вісла» колишнє греко-католицьке нерухоме майно перейшло в державну власність, а з 1989 р. – до римо-католицької парафії в Махнові. У післявоєнний період цвинтар заростав кущами й деревами. Як засвідчують люди, які у 50–70 рр. добиралися до рідного села, щоб відшукати могилу предків, треба було продиратися майже навколішки. У 80–90 рр. XX ст. починається вже реґулярне паломництво на рідні землі, і саме тоді з’являється не тільки потреба, але вперше у повоєнній історії – можливість рятувати останні зразки культурної матеріальної спадщини Вербиці. У 60-ту річницю виселення постає в Польщі Товариство Вербицької землі «Вербиця» (ТВЗ), а в центрі його пріоритетів – рятування цвинтаря, однієї з найбільших збережених пам’яток бруснівського каменярства.

Протягом останніх 70-ти років, що минули від бурхливих воєнних і повоєнних подій, культурний краєвид села Вербиці не лише кардинально змінився, а й занепав. Точно визначені та різко відмежовані раніше сфери сакрум і профанум утратили свої охоронні бар’єри. Територія цвинтаря та «церквище» стали нині маленькими острівцями на карті модерного сільськогосподарського підприємства «MONTAGRO», яке утворено на місці колишнього державного господарства, що вважається однією з найбільших у Польщі годівель монбельярдських корів (французька порода). Це означає, що безпосередніми сусідами «церквища» і цвинтаря є стайні, силоси з квашеною травою і пасовиська.

Попри великі знищення, цвинтар у Вербиці залишається вельми репрезентативний у своїй категорії. До цього часу збереглося близько 450 надмогильних пам’ятників та їхніх фраґментів з давніх часів (усіх надгробків майже 550). На жаль, він дотепер не був під опікою реставраторських служб. Його також не введено в реєстр історичних пам’яток польсько-українського пограниччя. Дійсним опікуном пам’ятки є ТВЗ, яке, продовжуючи добрий приклад вербичан – переселенців старшого покоління, піклується про некрополь. Саме з його ініціативи 2014 р. почалася довго планована реставрація кладовища.

Усе це стало важливим стимулом для проекту, який я планую реалізувати в Україні при центрі дослідження українсько-польсько-словацького прикордоння при УКУ. Я зголосився на програму Фулбрайта, щоби глибше вивчити соціальні, культурні, історичні, політичні, економічні процеси цього регіону на початку ХХ ст.

Бажання щоб ми інтегрувати знання про терени, на яких до 1944 року компактно проживало автохтонне українське населення в загальноукраїнський контекст, відкрити його для України та святу. Потрібно координувати знання та зусилля скеровані дослідження української спадщини західного пограниччя починаючи від українсько- польсько- словацького пограниччя з метою творити майданчик для діалогу і спрівпраці між країнами. Наше завдання досліджувати історію, пам’яток матеряльно й духовної вартости та культуру етносу тих земель. Нас обов’язок вшанувати пам’яті жертв репресивних режимів та міжнародних конфліктів західного пограниччя. Надія є що із залученням із залученням Українського уряду, провідних фахівців із України так і з-за кордону не залишиться лиш змуша пам’яті тих споконвіку українських земель.

Автор др. Михайло Левко
Джерело: http://lemky.lviv.ua

 

Інтерв’ю з владикою Борисом Ґудзяком

18 лютого у Ватикані повідомили, що Папа Франциск благословив рекомендацію Синоду Єпископів Української Греко-Католицької Церкви і призначив владику Бориса Ґудзяка Митрополитом i Архиєпископом Філадельфейської архиєпархії у США.

Протягом останніх шести з половиною років владика Борис був Єпархом Паризької єпархії Cвятого Володимира, служачи українцям греко-католикам у Франції, Бельгії, Нідерландах, Люксембурзі та Швейцарії. Ми попросили владику поділитися своїми першими реакціями на новину про номінацію, підсумувати роки служіння в Західній Європі та розповісти про плани та мрії щодо нового служіння.

— Якою була ваша реакція на новину про рішення Синоду і Святішого Отця, щоб призначити вас Митрополитом Філадельфійським?

— Дозвольте бути цілковито щирим. Це призначення і все, що воно передбачає, спонукає до глибокої призадуми та викликає велику кількість різноманітних почуттів. Найпершим є почуття вдячності, насамперед Богові.

У міру мого як, сподіваюся, зростаю як людська особа, мене все більше захоплює і притягає глибина Таїнства нашого Бога, сущого у Трьох Особах. Це може прозвучати надто сміливо, але я бажаю бути в присутності Бога – Отця, Сина і Святого Духа… В осерді моєї віри є те, що Син зійшов до людства, що є водночас величним і слабким, щоб бути з нами, навіть у нашій смерті, щоб привести нас до Отця. Страсті і воскресіння Ісуса Христа та наше відкуплення у Ньому мене надихає і захоплює ще більше… Супровід і утішення Святого Духа дають мені надію та радість.

Глибоко відчуваю заступництво Матері Божої та солідарність спільноти святих, зокрема мучеників. Життя в Господі, який служив і страждав, закликає мене співстраждати і радісно служити тим, до кого я покликаний. Мене переповнює прагнення всеціло віддавати своє життя Богові і ділитися Його любов‘ю і дружбою з іншими.

Вдячний Святішому Отцеві Франциску, Блаженнішому Святославові та Синодові Єпископів за їхню довіру та благословення. Відчуваю правдиве умиротворення. Як християнин і священик, приймаю Божу волю, висловлену голосом Церкви, чесно зізнаюся, що в цьому випадку ні не прагнув, ні не опирався призначенню, а прийняв його. Зберігаю внутрішній спокій, незважаючи на те, що переповнюють сильні почуття та емоції.

Митрополит-емерит Стефан Сорока приймав мене у Філадельфійській архиєпархії багато разів. Саме він дав мені безцінну пораду, коли я починав свою душпастирську працю в Парижі: пріоритетом є люди і служіння, а не майно чи будинки. Владика Андрій Рабій, діяльний і активний Апостольський адміністратор, фахово і турботливо супроводжував мене додому. Інші єпископи митрополії протягом цих днів митрополії по-братньому підтримували мене. З нетерпінням очікую зустрічі з ними та з духовенством, монашеством і вірними архиєпархії.

Залишатиму служіння в Паризькій єпархії з почуттями радості, вдячності, але також і смутку: дякую за чудових священиків, монахів і монахинь та мирян, якими Господь благословив мене у цих п‘яти країнах, радію безліччю дарів, які ми отримали, зокрема духовною і душпастирською зрілістю духовенства, єдністю вірних та автентичною соборністю, яку нам вдалося розвинути і досвідчити.

Ми уважно прислухалися до заклику Папи Франциска і припадали до джерел християнського Сходу. Протягом минулих чотирьох років ми провели вісім Єпархіальних соборів, які стали ефективним засобом плекання єдності, віри і любові. Мушу зізнатися, що це не було просто, зважаючи на відстані та різномаїття. Господь допоміг нам жити у любові та взаємній повазі.

Служіння у Франції, Швейцарії та країнах Бенілюксу для мене не було титулом чи роботою. Це було життя у сопричасті з Богом і Його людом. Ніхто не може просто так відійти від цього досвіду…
Ми жили у стосунках. Жили доволі скромно у непростих соціальних та економічних обставинах.

Уже понад п‘ять років триває війна в Україні. Більшість наших вірних в Паризькій єпархії нелегальні мігранти та біженці. Майже всі ми, зокрема це стосується мене, намагалися вивчити одну або й більше з шести офіційних мов цих трьох монархій і двох республік. Франція, Швейцарія та країни Бенілюксу є серед тих, що найбільше секуляризовані на планеті. Ми разом молилися і працювали, щоб віднайти та зберегти наш курс у цих непередбачуваних та небезпечних водах. Ми були разом у жертві і служінні. Наша єпархія стала скромним, однак автентичним та сповненим віри куточком Царства Божого, у якому живемо і на яке чекаємо.

Я ніколи не забуду всього спільно пережитого. Сумуватиму за енергією і життєдайністю Паризької єпархії, відданістю нашої невеличкої команди і любов‘ю, яку постійно відчував від людей.

Духовенство і вірні були просто фантастичними. Вони стали моїми вчителями. Глибоко вдячний єпископським конференціям Західної Європи, благодійним організаціям та фундаціям, які підтримували наше служіння, і незліченним благодійникам, що допомагали нам рости. Відчуття вдячності за цих шість з половиною років переповнює моє серце.

Водночас, призначення до Філадельфії – це повернення додому. Моя українсько-американська родина і Церква в США дали мені життя тілесно і духовно. Я народився в Сиракузах, штат Нью-Йорк. Там, у церкві Святого Івана Хрестителя на Tompkins Street пірнув у хрещальні води. Там Господь покликав мене до священства. Десять років перед тим американська земля щедро прийняла моїх батьків, які прибули туди без копійки за душею, тікаючи від комуністичного переслідування в повоєнній радянській Україні. Америка дала їм новий старт, забезпечивши свободу і гідність. Такою є особиста історія багатьох вірних Філадельфійської архиєпархії. Там живе мій брат та інші члени родини, там спочивають мої батьки. Америка подарувала мені безпечне дитинство, католицьку школу і університетську освіту. Сполучені Штати Америки – це надзвичайна, якщо навіть не сказати бездоганна, соціополітична модель, яку неможливо уявити без біблійних принципів та інтуїцій. Це країна, яка все ще декларує, що довіряє Богові.

Проживши 30 років дорослого життя в Європі, з нетерпінням чекаю можливості по-новому пізнавати Сполучені Штати і Церкву в Америці. Глибоко поважаю те, що Церква робила для служіння поколінням мігрантів та знедолених. Інтелектуальний розвиток Церкви в США став важливим здобутком для Вселенської Церкви. Вірю, що в час великих викликів, який водночас є моментом очищення, Церква покликана до нового духовного і морального свідчення, сміливого проголошення Доброї новини. Цього можна досягти через навернення і служіння. У час глибинних поділів, агресії, страху та навіть згіршення Господь явить свою милість. У цьому є особливе покликання Української Католицької Церкви в США, яке вона розвиває вже півтора століття і яке треба творчо і критично переосмислити для людей теперішнього і майбутнього

— Під час вашої інтронізації в соборі Паризької Богоматері 2 грудня 2012 року ви закликали духовенство і вірних Паризької єпархії йти разом «від слави до слави». Яким було це паломництво? Що сталося протягом цих шести років?

— Наше паломництво «від слави до слави» (2 Кор. 3, 18) у Паризькій єпархії варто розуміти у духовному вимірі, зокрема й тому, що наші матеріальні добра були надзвичайно скромними.

Правду кажучи, ми були досить бідні, якщо не злиденні. Єпархіальні будинки потребували ремонту, деякі взагалі закрили. Очевидно, що нашою «славою» не могли бути великі проекти та ініціативи. Жити довелося просто. І це виявилося благословенням. Ми зосередилися на основному: Слово Боже, Літургія і молитва, плекання довіри, гоєння ран, заохочення мирян брати відповідальність за церковні справи. Слідуючи за настановами Святішого Отця, ми глибоко пережили Рік Божого милосердя, усвідомлюючи Боже милосердя щодо нас і наш обов’язок милосердя до інших. Ми паломничали від слави одного свята і таїнства до іншого, від однієї правдивої зустрічі до наступної. Ми навчилися щиро служити Літургії, молитися і співати разом, дотримуючися таїнственної символіки та хореографії, що її вимагає візантійсько-українська традиція. Точкою відліку стала Христова любов, на острів якої ми будували дружбу, солідарність та плідну співпрацю. Через жертву та втрачання себе ми входили у пасхальне таїнство, заглиблювалися в життя у Христі. Ми слухали і говорили від серця до серця. Саме там перебуває Господь і там Він підготував місце для Його слави – у наших душах і серцях, у нашій свободі, у нашій гідності і здатності давати життя. Ми також багато сміялися – разом, із себе, по-доброму одне з одного.

—Паризька єпархія все-таки розпочала нові проекти. Чи вони продовжуватимуться і як розвиватимуться?

— Сьогодні я із смиренням думаю про те, чого ми не досягли або що ще треба зробити. Однак, також правда, що Господь благословив багато наших ініціатив. Єпархія відкрила нові парафії та місії. Спочатку було їх 20, тепер – 44. Кількість священиків зросла більше ніж удвічі – з 9 до 23. Утворені канонічні структури та адміністрація. Ми реформували асоціації, що існували досі та узгодили їхню діяльність законодавчо. Створені та ефективно працюють пресвітерська та економічна ради, шість єпархіальних комісій, центр комунікації. Донори з багатьох країн щедро відгукнулися на наші ініціативи У проводі єпархії важливу роль отримали миряни. Єпархія придбала церкву, яку вже більше 200 років не використовували для молитви і започаткувала «Культурний центр Анни Київської», названий на честь Київської князівни, яка в XI столітті стала королевою Франції. За участю майже сотні священиків, мирян, зовнішніх консультантів та богословів ми розробили п’ятирічний душпастирський план. Єпархіальна команда сформулювала візію відродження паломницького центру в Люрді. Вдалося оживити деякі покинуті проекти єпархії, наприклад повільно повертається до життя молодіжний центр в Ельзасі, створений отцем Павло Когутом. Для мене цей проект особливий ще й тому, що молодим римським семінаристом я одного літа був там волонтером.

Ми підтримували міжнародні академічні конференції та публікували книги різними мовами про нашу Церкву. Досить поважну кількість фільмів та телевізійних програм французькою та українською про діяльність єпархії побачили глядачі у різних країнах. У співпраці з Українським католицьким університетом у Львові миряни провели одне з найперших глибинних соціологічних опитувань, що досліджує питання нової української міграції, – «Виклики сучасної міграції: українська спільнота в Парижі».

Однак найважливішим «проектом» було плекання атмосфери любові і життя у сопричасті, церковної єдності духовенства, монашества і вірних, при відкритості до тих, хто перебуває за межами Церкви.

Наші надії та духовні прагнення видавалися фантастикою. Однак шлях віри полягає у переконанні, що Господь хоче, щоб ми жили у Його Царстві. Багато вдалося досягти завдяки тому, що ми разом вірили у Божу присутність серед нас.

Міцність єпархіальних проектів ґрунтується на цій вірі. Сім років тому я вже пройшов через відхід від доводі амбітного духовного починання, коли покинув посаду ректора в Українському католицькому університеті, щоб переїхати до Парижа. Були побоювання, що це може бути загрозою для деяких аспектів життя університету. Насправді ж сталося зворотне: як тільки я став єпископом в Парижі, університет безпрецедентно виріс. Сподіваюся, що саме так буде з Паризькою єпархією. (сміється)

Найважливіше – це продовжувати чувати над духом відповідальності, взаємної довіри та відкритості у духовному житті, управлінні і служінні. Важливо говорити правдиво, але лагідно та милосердно. У єпархії, яка простягається на майже 2000 кілометрів з півночі на південь і зі заходу на схід та складається з невеличких розкиданих місій, духовна єдність є основою життєздатності.

Тому ми намагалися зустрічатися якомога частіше: духовенство і мирянські лідери з п’яти країн проводили зустрічі мало не щомісяця. Крім того як я згадував раніше, ми провели вісім єпархіальних соборів за чотири роки. Ці собори перестали сприйматися як особливі нагоди, а стали звичним майданчиком для прийняття рішень та управління. Священики і миряни, а серед них багато молоді, вчилися пізнавати Божу волю і розділяти відповідальність з єпископом.

Переконаний, що ця практика, яка тепер вкорінилася в корпоративну культуру єпархії, не буде втрачена. І сподіваюся, що соборність буде методологією життя Філадельфійської архиєпархії та нашої Церкви у всьому світі. Цю ж модальність безнастанно підтримує Папа Франциск.

— Чого ви боїтеся найбільше? Яка ваша найглибша турбота?

— На загал, я намагаюся не піддаватися страхам, за винятком здорового трепету перед Богом. Страх є поганим порадником. Він або паралізує, або породжує агресію. У Церкві мусимо завжди остерігатися двох базових і взаємно зв’язаних небезпек – втрати віри і згасання молитви. Без віри ми не можемо жити в Церкві, без молитви неможливо розвивати стосунки з Богом. Тоді все розсипається. Намагаюся бути пильним, щоб дрібні пороки не ставали причиною грандіозних проблем: заздрість серед священиків і мирян, нетерпеливість та самореклама талановитих людей, розгнуздані пристрасті, особливо гнів, риторика самолюбування, поділи і творення ворожих груп серед вірних. Папа Франциск часто піднімає ці питання. Вони можуть з‘явитися будь-де.

Ігнорування реальних проблем мене також турбує. Усе це інструменти, якими нечистий підважує будівництво Царства Небесного. Однак моя довіра до Бога і до ближніх по обидва боки океану набагато більша, ніж страхи.

— Владика Гліб Лончина, Правлячий єпископ Лондонської єпархії для Великобританії та Ірландії, відтепер стає Апостольським адміністратором Паризької єпархії. Як би ви його представили вірним?

— Щасливий, що Святіший Отець призначив саме владику Гліба Лончину, Єпарха Лондонського, Апостольським адміністратором Паризької єпархії, доки не буде обраний новий єпископ. Владика Гліб є представником монашества та людиною Божого Слова. Він досвідчений служитель і дослідник Літургії, затребуваний реколектант і людина широкої культури. Як обдарований музикант, чудово говорить багатьма мовами, включно з французькою. Владика Гліб чіткий у доктрині і щедрий у милосерді. І що найважливіше, він знає нашу єпархію надзвичайно добре – протягом останніх років владика регулярно відвідував нас, співслужив з нами і навчав нас. Він особисто знає священиків та їхні родини, а вони знають його. Владика Гліб завжди приносить радість нашим вірним. Сподіваюся, що з його появою мене не забудуть надто швидко (сміється).
З яким настроєм ви починаєте нове служіння?

Я починаю з надією. На початку намагатимуся багато слухати і вчитися, щоб ставати братом, батьком і душпастирем для священиків і вірних. Важливо молитися та продумувати, як розвивати майбутню візію Філадельфійської архиєпархії, як співпрацювати з іншими єпархіями митрополії та іншими східними католиками, римо-католицькими та православними єпископами, священиками та вірними. Сподіваюся, що ми можемо зробити крок уперед у пошуку екуменічної співпраці з протестантськими сусідами, міжрелігійної, міжетнічної і міжрасової гармонії. Ми триматимемо близько біля серця потреби бідних і маргіналізованих. Наприклад, в Українському католицькому університеті присутність розумово неповносправних осіб стала центральною для розуміння нашої педагогіки та місії. Вірю, що ми маємо слухати одне одного і говорити від серця до серця. Бідні можуть допомогти нам бачити Бога, тому що Ісус є бідним у цьому світі. Сподіваюся, що провадитиму, слухаючи Господа і ближніх. Станом на сьогодні для мене найважливіше добре слухати і чути, щоб не творити передчасно стратегій та планів, що будуть лише плодом моєї уяви.

— Ви народилися в США, але 30 років дорослого життя провели в Європі. Якою вам видається Америка сьогодні? Які потреби є в українців різних хвиль міграції?

— Країни і культури можуть бути різними, але духовне ДНК всіх людей однакове. Протягом життя мав нагоду жити чи служити у більше десяти країн. Останніми роками часом перетинав державні кордони двічі на тиждень.

З огляду на те, що моя блаженної пам`яті мама, яка померла минулого червня, мешкала сама в Сиракузах і потребувала підтримки, я приїжджав до неї 3-4 рази на рік. Я спостерігав, як поглиблюються поділи в американському суспільстві, зростає поверховість морального дискурсу, соціальних медіа та віртуальність міжособистісних стосунків. Ми стаємо залежними від стимулів – гастрономічних, хімічних, інформаційних, чуттєвих.Такі ж виклики постають і перед Західної, і перед Східною Європою. Вони ж стосуються українських мігрантів різних хвиль. У XXI столітті ми покликані починати заново, йти глибше, до суті речей, слідуючи за Христовим «Виплинь на глибину». Святий папа Іван Павло ІІ називав це «новою євангелізацією». У цьому світі найглибшим є людське серце. Ми мусимо прислухатися до його биття і його прагнень, а людське серце має зрозуміти своє правдиве покликання. Саме там промовляє Господь. Це моє перше завдання як новопризначеного архиєпископа – слухати уважно, вдумливо і молитовно.

— Чи ви відчуваєте, що повертаєтеся додому?

— Так, з огляду на причини, які я вже назвав та з інших мотивів. Після десятиліть мандрівного життя поняття дому для мене перестало бути географічним. Для мене дім там, де можу жити у добрих стосунках, що відображають наші стосунки з Богом. Так, я повертаюся додому, але не лише через особисту історію, а тому що добрі Божі люди мешкають в Америці, у нашій Церкві та поза нею.

— Після того як стали публічно відомими скандали в Пенсильванії, Католицька Церква в США переживає важкі часи. Тепер, будучи членом американського католицького єпископату, як ви прийматимете цей виклик?

— Сексуальне насилля щодо молодих людей чи будь-якої людини, у Церкві чи поза нею є великим згіршенням нашого часу. Страждання жертв є невимовним. Це глибока духовна криза. В її суті є відсутність чесноти. Ми потребуємо навернення, повернення до джерел. У Церкві багато робиться, щоб почати адекватно реагувати і долати цю кризу. Однак, очевидно, що ще багато незробленого.

Подивляю відданість тих, хто прямо заангажований у ці справи. Наскільки я розумію, в сучасній Америці Церква є найбезпечнішим місцем для молоді. Ще багато треба зробити, щоб загоїти рани минулого, почути жертв, які мовчали десятиліттями. Вірю, що Церква очиститься і зможе знову бути лідером у боротьбі за гідність і безпеку усіх людей від зачаття до природної смерті.

Ми мусимо прийняти правду зі смиренням, визнаючи та спокутуючи власні гріхи. Коли перестати боятися, надія повертається. Кілька тижнів тому ми в Паризькій єпархії глибоко пережили семінар про сексуальне насилля в Церкві та поза нею і пошуки адекватної відповіді, який прочитав о. Ганс Цолльнер, ТІ. Отець Ганс є одним з організаторів конференції про сексуальне насилля, яку цими днями скликає Папа Франциск у Римі. Історії та статистика жертв, які він озвучив, просто огидні. Однак усвідомлення правди дає надію. Якщо ми живемо в ілюзіях, то приречені на неспокій. Ми розуміємо, що це фейк і рано чи пізно нас викриють. Зараз Церква позбавляється ілюзій. Це болісний процес, але зрештою правда породить надію.

Я приходжу як той, хто потребує слухати і вчитися. Сподіваюся, що кожен з нас може долучитися до справи викорінення насилля та надужиття. Бог нас сотворив у свободі і закликає жити нею вповні, що завжди передбачає відповідальність. Ті структури, що не підтримують Богом даної свободи і гідності, не триватимуть довго, навіть якщо це стосується церковних структур. Нічого страшного, якщо вони зникнуть. Щось мусить відпасти і розсипатися. Таке вже було у минулому: Римська імперія та інші сучасні колоніальні імперії впали. Церква зникала у одному кінці світу і розквітала в іншому. Це Господня Церква, і Він її провадитиме, якщо ми не заважатимемо.

Якщо ми маємо віру, то в нас немає вибору, лише приймати, що Божі плани для Церкви перевищують людську уяву, що Він могутньою рукою може визволити свій люд і відбудувати свою Церкву. Для мене особисто це не богословська теорія чи побожна мрія – я досвідчив це у своєму житті і в історії моєі Церкви.

У другій половині XX століття Українська Греко-Католицька Церква як публічна, легальна, видима інституція була знищена. Після двох поколінь безперервного переслідування з 1945 до 1989 року здавалося, що їй судилося зникнути. Однак після невимовного приниження мученики та ісповідники, що зі смиренням прийняли Божий провід, вивели Церкву з катакомб до нового життя.

Вогонь переслідувань випалив штучні й навіть шкідливі аспекти церковного життя та загартував віру малого стада. Ця невеличка групка свідків була покликана привести до віри мільйони. Зараз в Україні наша Церква, що налічує 4-5 мільйонів, має 800 семінаристів. Війна та переслідування зменшили кількість священиків з 3000 у 1939 до 300 священиків старшого віку в 1989, однак сьогодні знову є 3000 священиків в Україні та з України, і багато з них щедро служать в Паризькій єпархії та в США.

Як спеціаліст із церковної історії та душпастир, у цій історії спасіння Української Греко-Католицької Церкви я знаходжу розраду і натхнення. Лише автентичність молитви і Літургії, віддане служіння та смирення дозволяють переконливо жити Євангелієм у сучасному суспільстві, особливо, коли Церква переживає труднощі. Правдива віра, надія і любов перемагають навіть у надскладних обставинах. Ці три великі речі, про які писав святий апостол Павло, дарують мир і радість. З Божою допомогою я сподіваюся свідчити про подвиг наших отців і матерів у вірі у Філадельфії та в архиєпархії. Силою Божою вони витримали і духовно та морально перемогли. Ми теж зможемо.

Мар’яна Карапінка

11 листопада у ресторані «Excelsior» у місті Седл Брук відбудеться видовищний захід – конкурс «Міс Українка Нью-Джерсі». Красуні українського походження змагатимуться за цей титул, а також  у інших номінаціях. Журі оцінюватиме їхню вроду, таланти та життєву мудрість. Конкурс організовує 137-ий відділ Союзу Українок Америки (СУА) імені Квітки Цісик. Понижче подаємо розмову із гостею Конкурсу красунь співачкою Альшоша. Яким був шлях Олени до успіху? Яка вона насправді?

«Її пісня є однією з небагатьох осмислених пісень на Євробаченні», «Пісня є кримінально недооцінена», — такими були відгуки критиків\глядачів на виступ співачки Alyosha, яка у 2010-му році представляла Україну на цьому найпопулярнішому світовому конкурсі. 11-го листопада 2018-го року відбудеться доброчинний вечір «Міс Українка Ню Джерсі — 2018», на якому ми всі зможемо почути чудові пісні Олени Кучер (Тополі) – таке справжнє ім’я популярної української виконавиці. Вона — володарка багатьох престижних премій, серед яких YUNA, «Золотий грамофон» України, «Пісня року», «Viva!» та ін., входить до ТОП 5 виконавців України, що найбільше гастролюють. Вона народилася і зростала в російськомовній родині в Запоріжжі, а нині її українські пісні збирають тисячі глядачів у концертних залах України та мільйони переглядів в інтернеті та знаходяться в «гарячій ротації» на всіх українських радіостанціях і музичних телеканалах.

 Як писав Олександр Довженко, «усі ми родом з дитинства». Яким було Ваше дитинство? Які дитячі враження, події, люди вплинули на те, що Ви стали співачкою?

Моє дитинство пройшло, переважно, в «чоловічому» товаристві моїх братів і їхніх друзів, де мене ніжно кликали «Льошка». Тому псевдонім «Alyosha» має ніжний присмак мого дитинства. Багато іграшок в мене не було. Ляльку мала одну, її звали Ася і на ній я вчилася робити зачіски, макіяж… Чого було багато, з народження і вповні — то музики. Я зростала серед пісень, бо і тато, і брати дуже гарно грають на гітарі та співають. Вони прищепили мені любов не просто до пісень, а пісень з глибоким змістом — про сенс життя, палку любов, справжню дружбу та людяність. З п’ятого класу я співала у шкільному хорі, з 15 років займалася в студії «Юність». А вдома вчила тексти й мелодії пісень, зокрема й закордонних виконавців.

Не всі з мого оточення мене розуміли та схвалювали, коли вирішила, що музика і сцена стануть справою мого життя: одні кепкували та сміялися, інші відверто пліткували й пророкували невдачу… Але моя сім’я завжди підтримувала мене, і це додавало сили та віри в себе! Хоч я розумію (і пам’ятаю), що співала на початку досить погано. Проте у пошуках свого музичного шляху у житті я багато працювала, невпинно йшла за своєю мрією і, здається, досягла певних музичних вершин. І все тому, що мала велике бажання співати для людей, відкривати їхні серця та відігрівати їхні душі гарною піснею. І таке бажання не зникло й до тепер!

Ялта-2006», «Пісні моря» (2008), перші премії на міжнародних фестивалях, «червоні доріжки», аплодисменти… А що відбувається «за кулісами сцени», як народжуються Ваші пісні та кліпи?

Зазвичай, мої пісні народжуються від нового життєвого досвіду, що отримую від людей і їхніх вчинків, від ситуацій, які безпосередньо торкаються мене. «За кулісами» — багато праці й хвилювань, напруження нервів, спілкування з колегами, кожен з яких має свої амбіції. Усе це треба урівноважувати, аби не вигоріти, не збожеволіти від напруги! Як і будь-яка інша професія, праця співачки — неймовірно тяжка, і тільки безумовна любов до своєї справи, пісні та людей допомагають втриматися.Євробачення, 2010-й рік. Ви представляли Україну з піснею «Sweet People» і потрапили до фінальної десятки. У пісні піднімається важливе питання майбутнього нашої планети, а кліп до неї, хоч і має моторошні кадри, відзняті в Чорнобилі, закінчується сценою, сповненою надії. Як сприймали глядачі Вашу пісню? Чи реакція глядачів в Україні і тих, хто дивився Євробачення в інших країнах, була однаковою?

Я вдячна своїм слухачам-глядачам і з України, і з усього світу за визнання та високу оцінку представленої на Євробаченні пісні! Я досі отримую відгуки від прихильників з України та Європи про те, що моя пісня «Sweet People» змінила їхнє світосприймання, а то й життя в цілому. Для мене це найвища нагорода, яка тільки могла б бути.

Як розумію, зважаючи на власний досвід і оцінювання аналогічних ситуацій з іншими представниками України на Євробаченні, українці надто бояться осоромитися перед іншими країнами, і завжди сумніваються у своїх представниках. Можливо тому, що було багато помилок і зрадників у нашій історії, і часто українці надто недовірливі до всіх, зокрема і представників культури. Дуже хочеться, щоб у людей було більше довіри до тих, хто бореться на культурних фронтах за добру славу нашого країни, і щоб невдоволення, підозри й критиканство замінилося на позитивне оцінювання навіть малих і тендітних «паростків» української естради.

Нині в Україні йде рух за більшу кількість української музики в ефірі. Розкажіть, будь ласка, про Ваше бачення цього процесу. Яким, на вашу думку, буде майбутнє української естрадної пісні в Україні?

Останні часом в Україні з’явилося дуже багато нових гарних, «крутих» гуртів і сольних виконавців. І цьому маємо завдячувати квотам на українську музику в ефірі. Це, звичайно, дуже приємний момент і для мене особисто! Багато місця в ефірах вивільнилося після того, як перестали звучати виконавці, які відверто стали «проросійськими» та не підтримали Україну. І цей ефір упевнено займають як знані, так і нові молоді й талановиті українські співаки. Отак з часом українську пісню співатиме увесь весь світ, вірю в це!

Ваша сім’я зіркова. Розкажіть як Ви і Тарас Тополя (фронтмен популярного в Україні, США та Канаді гурту «Антитіла») знайшли один одного. Чи творчо впливаєте один на одного? Чи є обмін ідеями між вами, бо ж працюєте в різних частинах українського співочого простору?

Доля нас звела у місті Славське, що на Львівщині. Після Євробачення туди мене запросили на щорічний фестиваль. Тоді все і сталося… Я впіймала «іскорку» очима, в душі щось «йокнуло», а в мізках зачепилося. Я побачила, яка він глибока людина, і зрозуміла, що його світогляд збігається з моїм. Моя душа «зрезонувала» з його душею. Мені захотілося відчувати це знову і знову. Поступово наше дружба переросла в серйозні стосунки. Тепер ми щасливі батьки двох синів, Романа та Марка, що є найкращими похідними нашого з Тарасом кохання.

Звісно, ми маємо творчий (і не тільки!) вплив одне на одного, за потребою радимося, допомагаємо, підказуємо. А останнім часом навіть перетинаємося на сцені: або на концертах, або під час отримання нагород. Тобто, наші різні музичні простори починають наближуватися і, можливо, колись поєднаються.

У вас двоє чудових синів, і в одному інтерв’ю ви сказали, що хотіли б мати донечку. Яке Ваше бачення ідеальної сім’ї?

Я третя, найменша, дитина в сім’ї, після двох старших братів. Мені здається, що це ідеальний варіант буде, коли ми ще й донечку матимемо, я про це мрію…

Євромайдан, війна на Донбасі змінила життя українців у всьому світі. Як вона вплинула на Вас, вашу сім’ю?

Наскільки ці зміни відбулися з кожним і які вони насправді — не все знаємо, багато чого залишається поза нашим розумінням, «за завісою»… Але знаю напевне: Господь нам усім суддя. Це переломний момент у житті кожного українця, час, коли ми всі маємо об’єднатися, як одна душа. Багато відбувається змін як позитивних, так і негативних. З позитивного — люди стали глибше усвідомлювати важливість незалежності нашої рідної України, значення мови, культури. Але я ніколи не зрозумію тих людей, а особливо артистів, які хоч і знають ціну нашого безтурботного життя, але висловлюють свою нейтральну позицію до того, що відбувається на Сході України.

Мій чоловік — волонтер, разом зі своїми друзями-однодумцями допомагає нашим воїнам від початку війни і до нині. Звичайно, я його підтримую у цьому. Не раз проводжала його «на передок» з необхідним спорядженням для бійців, молилася за наших хлопців і ковтала сльози… З вірою, що скоро війна закінчиться — чоловіки повернуться до коханих, матері дочекаються своїх синів, а діти пригорнуться до батьків і ніколи більше з ними не розстануться.

Я з часів Майдану пишу пісні лише українською та англійською мовами. Вдома ми спілкуємося лише українською, читаємо книжки українською та розповідаємо нашим дітям, чому це важливо. Виховуємо в них любов до рідної землі, до всього українського.

Вечір, під час якого всі з нетерпінням будуть чекати Вашого виступу, доброчинний. Увесь прибуток, отриманий організаторами, 137-м Відділом Союзу Українок Америки, призначений для гуманітарних і освітніх проектів СУА. Переможниця конкурсу «Міс Українка Ню Джерсі», як Посол Доброї Волі, відвідає військові госпіталі, сиротинці, щоб надати матеріальну допомогу тим, хто має потреби. Ми дуже раді мати Вас частиною цієї доброї справи. Яке Ваше побажання читачам? Що цікавого чекати тим, хто 11-го листопада прийде на наш вечір?

Я везу в Америку пісні сучасної України, які тепер слухає та співає як молодь, так і люди старшого віку! Це і веселі, і сумні мелодії про життя та любов; це лірика, що написана від душі про важливі речі, про нас із вами. Я з нетерпінням і гарними сподіваннями очікую на зустріч з українцями Америки, бо знаю, що це справжні патріоти України, люди, що допомагають і підтримують Україну, мають чуйні серця і світлу душу. І буду дарувати музику, що йде від мого серця, і робитиму це щиро. З радістю співатиму пісні українською та англійською мовою для кожного, хто розділить зі мною цей чудовий вечір. Те, що вечір благодійний, подвоює мої позитивні очікування, бо в такий спосіб його організатори, учасники та гості роблять світ кращим, добрішим і щасливішим!

Ліна Костенко сказала:

«А пісня – це душа, з усіх потреб потреба.
Лиш пісня в серці ширить межі неба.
На крилах сонце сяйво їй лиша.
Чим глибша пісня, тим ясніш душа.»

Тож до зустрічі на святі краси, благодійності та ПІСНІ!

 Дякую за інтерв’ю. До зустрічі 11-го листопада 2018-го року на добродійному вечорі «Міс Українка Ню Джерсі- 2018»

11 листопада у ресторані «Excelsior» у місті Седл Брук відбудеться видовищний захід – конкурс «Міс Українка Нью-Джерсі». Красуні українського походження змагатимуться за цей титул, а також  у інших номінаціях. Журі оцінюватиме їхню вроду, таланти та життєву мудрість. Конкурс організовує 137-ий відділ Союзу Українок Америки (СУА) імені Квітки Цісик.  Реєстрація учасниць закінчилась 25 вересня і зараз всі готуються до Фіналу.

«Маємо на меті показати, які наші дівчата багатогранні – розумні, освічені, талановиті, веселі,  творчі і працьовиті, – розказує голова 137-го відділу СУА  Валентина Табака.-  Українки в Америці  направду дуже амбітні. Новоприбулі здобувають освіту, вивчають англійську мову, водночас працюють на двох або й більше роботах.  Ті, які народилися в Америці чи живуть тут змалечку, і досконало знають українську.  Бо ж ходили в українські школи, брали участь в громадському житті діаспори.

Інша наша ціль – пропагувати українське мистецтво. Дівчата представлятимуть українські національні костюми – стародавні або сучасні, на вибір.

Організувати конкурс допомагають Анна Заячківська та Євгенія Борідка. Анна – «Міс Україна 2013», того ж року на фіналі «Міс Світу» отримала 3-тє місце у конкурсі талантів, увійшла в десятку найкращих серед учасниць  цього конкурсу. Євгенія Борідка  перемогла у конкурсі «Міс українська діаспора-2015», який відбувався в Чикаго. Обидві дівчини є членкинями 137-го відділу Союзу Українок Америки.

Співорганізатором конкурсу також є відома українська дизайнерка Оксана Полонець, яка  створює одяг в українському етностилі. На святі  дівчата представлятимуть її нової колекції одягу.

Оскільки основна діяльність СУА – благочинна, тому  одним з критеріїв оцінювання фіналісток є їхня благодійність Необов’язково належати до якоїсь організації чи скеровувати на добрі справи кошти. Благочинність може полягати у волонтерстві під час концертів, фестивалів  тощо. Американці – дуже зайняті люди. І те, що вони знаходять час для волонтерства, – дуже важливо.  Ми прагнемо, щоб благочинність стала масовим явищем і об’єднувала молодь  з усього Нью Джерсі. Кошти, виручені з конкурсу «Міс Українка Ню Джерсі», будуть передані потребуючим в Україні – переможниця конкурсу вирішить  чи це буде  госпіталь, де лікуються поранені українські воїни, чи сиротинець, чи на інші гуманітарні цілі.»

Наразі союзянки  відділу імені Квітки Цісик й самі шукають гроші на організацію заходу.

«Треба орендувати зал, забезпечити музику, світло, оформити сцену, – каже Валентина Табака. – Хочемо зробити дівчатам фотосесію і потім створити з їхніми портретами календар. А ще готуємо сюрприз – виступ когось з відомих українських співаків».

Корона для головної красуні вже є – іі виготовила компанія із Закарпаття – срібна з позолотою, з тризубом в основі.

Багато спонсорів зголосилися підготувати для переможниць подарунки. Відомий український ювелір Ігор Лабортас готує основний приз. Його Ювелірний Дім відомий перстнем «Царівна Лебідь», інкрустованим 2525-ма діамантами. Під час заходу Ігор Лабортас представить експозицію з унікальними ювелірними виробами.

Майстриня  Віра Фаріон власноруч виготовить  ґердани для кожної з учасниць конкурсу. Фірма «Клейноди» подарує два годинники ручної роботи.

Організатори звернулися фінансовою за допомогою до українських підприємців у Нью Джерсі. Майже всі відгукнулися.

Нагадаємо, Союз Українок Америки засновано у 1925 році. П’ять жіночих товариств Нью-Йорку й околиць тоді об’єдналися з метою плекання української свідомості, організації освітньої та виховної праці та допомоги рідному краєві. З роками організація значно розширилися, її осередки є в багатьох штатах. Союзянки щороку втілюють безліч культурних, освітніх, благодійних проектів. Завдяки фінансуванню СУА при Українському Католицькому Університеті (УКУ) вже кілька років діє Центр Жіночих Студій. В 2017-го році СУА отримала перше місце на міжнародному конкурсі «Благодійна Україна» в номінації «Допомога з-за кордону». Організація перерахувала Україні понад півмільйона доларів, в тому числі надала велику кількість медикаментів, медичного обладнання, одягу, продуктів та багато іншого.

«Ми активно підтримуємо воїнів АТО та їх родини, допомагаємо їм матеріально, адаптовуємо сім»ї  загиблих героїв, – розповідає Валентина Табака.  – Багато військових приїжджають сюди на лікування. При УКУ створили центр психологічної реабілітації ветеранів війни на Донбасі».

Союз Українок Америки тісно співпрацює з ГО «Союз Українок» в Україні. Підтримують стипендіями талановитих дітей, спортсменів. Зараз у Львові перебуває опіковий хірург з Бостона Генадій Фузайлов. СУА виділила чималу суму коштів, щоб він і  його команда могли проконсультувати і зробити операції дітям в дуже важкому стані, які потребують допомоги, яка ще наразі недоступна в Україні. Організація вже багато років  підтримує навчально-реабілітаційний центр «Джерело».

137-й відділ імені Квітки Цісик створено  більше трьох  років тому.

«Попри «молодий» вік ми дуже активні, – усміхається Валентина Табака. – Маємо вже 35 членів. Та до нашої діяльності долучаються набагато більше дівчат. Допомагають на добровільних умовах, приходять з дітьми, чоловіками.  Ми починали свою діяльність з показу колекції одягу львівської дизайнерки Олени Дац. Згодом проводили ще багато заходів за участю дизайнерів, молодих художників, ювелірів, співаків. До нас приїжджали Руслана, Олег Скрипка, гурт «Ватра», молодий оперний співак  Олексій Кузнєцов, Петро Мага. Виручені кошти завжди передаємо на благочинність. Часто збираємося у мене на подвір’ї і проводимо «вечорниці». Запрошуємо відомих українців і місцевих  меценатів на неформальне, тепле спілкування.

У Нью Джерсі дуже сильна українська  діаспора. Місцеві українці гордяться своїм походженням, вболівають за Україну. Ми часто проводимо протести біля російського посольства, офісу ООН, спілкуємось з конгресменами. Нещодавно проводили заходи в підтримку політв’язня Олега Сенцова.

Активно співпрацюємо з осередками Союзу Українок на Львівщині та Житомирщині. Вони допомагають нам передавати речі, медикаменти на фронт.  Підтримуємо народний гурт «Джерельце» з Житомира. Фінансуємо їхні поїздки на фестивалі до Львова. Мріємо, щоб війна в Україні якнайшвидше закінчилася, Україна стала самодостатньою державою, і ми  працювали тільки над культурними та освітніми проектами».

Орися Сорока