Category: Posts

Тепер багато українців виїжджають на заробітки не в Європу чи Америку, а торують шляхи у країни Південної Азії.  Саме так зробило молоде подружжя Максима та Мар’яни Матло з Черкащини, яке ми запросили до розмови.  

— Почнемо з біографії. Максиме, де ви народилися, вчилися?

— Мені 30 років, народився в Черкасах. За освітою – вчитель історії. Перша закордонна робота ˗ офіціантом у Катарі. Там трохи заробив грошей. А головне, прийшов до розуміння, що по закордонах можна заробляти не тільки фізичною працею, а й інтелектуальною. Попри свою дружину удосконалив знання англійської мови. У Катарі працював у готелях та ресторанах. У Китаї вже вже викладачем.

— Мар’яно, розкажіть про себе

–— Я родом із села Лебедин Шполянського району Черкаської області. Мені 25 років.  Закінчила Черкаський національний університет імені Богдана Хмельницького за спеціальністю «Українська мова та література, англійська мова та зарубіжна література». Ми одружилися з Максимом в Україні. Але виїхали за кордон поодинці, адже компанії в арабських країнах не брали сімейні пари. Тож першим подався Максим, а я приєдналася до нього через пів року.

Працювала разом із чоловіком у готельно-ресторанній сфері. Однак хотілося заробляти більше. Знайомі поїхали в Китай працювати вчителями. Ми теж вирішили спробувати.

— У Катарі не було можливості працювати вчителем англійської?

— На викладацьку роботу у Катарі там беруть лише вихідців із англомовних країн – США, Австралії, Британії.  Наші ж співвітчизники, як і росіяни, казахи, киргизи, зазвичай працюють офіціантами, хостесами, продавцями.

У Катарі заробляли по 500-700 доларів (разом із чайовими). Роботодавець забезпечував житлом, харчуванням, довезенням на роботу та медичною страховкою. Тож майже всі кошти можна відкласти.

— Скільки у Китаї може заробити вчитель англійської?

— Новачкам пропонують 1000 доларів. Крім того, надають житло. Поступово місячна зарплата зростає до 1500-1800 доларів (залежно від міста, школи тощо). 

Транспорт, харчування та комунальні послуги – за свій рахунок.

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

— Яка сума залишилася у вас в Китаї після всіх витрат?

— Спочатку було дуже сутужно. Бо хоча й нам винайняли квартиру, однак довелося купувати подушки, ковдри, посуд та інші необхідні речі. Тому першого місяця вдвох заледве відклали 1000 доларів.

Китай не такий дорогий, як США. Однак, порівняно з Катаром, ціни вищі. Жили ми у Центральній частині держави – містечку Jincheng, провінції Shanxi. Пекін значно дорожчий.

— А які зарплати у Пекіні чи Шанхаї? 2000 доларів?

— Можливо, не $2000, але $1500 буде. Щоправда, в тих містах і ціни вищі, майже удвічі.  

— Яким чином китайці оцінювали ваші знання англійської?

— Відверто кажучи, китайці не оцінювали рівень мовних знань. Китайці “расисти”. Насамперед звертають увагу на колір шкіри, величину очей. За однакову роботу вихідці з Азії отримували набагато менше від інших. А серед представників європейської раси найвища зарплата була у жителів англомовних країн. Вони отримували в 2-3 рази більше, ніж українці. 

— Чи можете стверджувати, що сім’я з двох осіб, з достатнім достатнім рівнем англійської, може мати в Китаї щомісяця 3000 доларів?

— Можливо, не три тисячі, але дві тисячі чистого може залишитися. Зараз у Китаї багато іноземців, тож заробітки впали.

Два роки тому китайці лише вимагали вищої освіти. Брали вчителем, навіть якщо ти повар із університетським дипломом, але знаєш англійську. Американці та британці взагалі могли бути без освіти.  Тепер ситуація змінилася. Вимагають дипломованих спеціалістів.

— У Китаї діють агентства працевлаштування чи потрібно самому звертатися до школи?

— Агентств багато, але не всі порядні. Деякі щомісяця отримують певні відсотки з вашої зарплати, інші – централізовано наймають учителів до своєї компанії й самі оплачують роботу (іншими словами, продають цих педагогів у школи). Окремі ж беруть одноразову оплату за влаштування, Скажімо, 300 доларів, чи трохи більше. Ми ж знайшли роботу безкоштовно – через знайомих.

— Першого місяця ви заробили разом 2000 доларів, а після витрат залишилося 1000. Що вдалося накопичити за пів року?

– Життя нерідко вносить негативні корективи. Максим захворів – спочатку на запалення легень, а потім відкрилася виразка шлунка з кровотечею. Оскільки не було медичного страхування, то за все довелося платити з власної кишені. Таким чином витратили половину відкладених грошей. І загалом, у Китаї не оплачують вихідні, лікарняні, відпустки.

— Скільки коштують там медичні послуги?

— Спочатку ми платили лише за крапельниці (по 30 доларів кожна) та антибіотики. Потім довелося оплатити роботу медсестер, а також лікарів. 10 днів у лікарні вартували 3000 доларів. На той час для нас велика сума.

— Англійську ви знали, а китайську? Чи можна там прожити без китайської мови?

˗ Важко, адже дуже мало китайців розмовляють англійською. Щойно приїхавши, ми вивчили цифри китайською. Потім, під час спілкування з колегами та дітьми, намагалися запам’ятовувати місцеві слова. Тепер трішки розмовляємо та добре розуміємо китайську. Але писати та читати не вміємо (хіба окремі слова – «привіт», «дякую»).

— Після півтора року в Китаї ви переїхали до Таїланду. Заради більшого заробітку?

— Якщо чесно, ми не шукали кращих місць, а хотіли допрацювати до кінця контракту й повернутися додому, де не були два роки. Та й ситуація в Китаї специфічна. Здавалося, то інша планета. На вулиці людину з білою шкірою обступають, розглядають, фотографують як якусь диковинку. Часто показують на тебе пальцем. Скажімо, коли Мар’яна відкривала у банку рахунок, її з цікавості оточили всі працівники установи і просили охоронця, аби зняв усе на мобільний телефон… Така ситуація з часом почала дуже набридати.

Ще одна особливість: у Китаї маленькі діти носять специфічні штанці з розрізом в ділянці паху. Коли захочуть у туалет – присідають там, де їм зручно. На вулиці, особливо і провінційних містечках, треба уважно дивитися під ноги.

Дорослі ж під час відвідування ресторану можуть плювати і харкати на підлогу. Кашляти, не прикриваючись. Вони не розуміють, що це погано. Хоча ми й намагалися прищеплювати учням правила культурної поведінки. Але спробуй навчити, коли дитина бачить приклад батьків, яких наслідує.

— Розкажіть про Таїланд. Як ви там працевлаштувалися?

 –— Допоміг знайомий (за незначну плату), який працював агентом. Влаштувалися в приватній католицькій школі (неподалік Бангкока). Навчальний заклад дуже великий – близько трьох тисяч учнів різних релігій (християн, католиків, мусульман, буддистів).  До речі, в цій країні до всіх релігій ставляться з повагою. Немає жодних утисків чи переслідувань.

Ми приїхали на початку серпня, коли закінчувався перший семестр. Після трьох тижнів роботи отримали пів місяця відпустки. 

— Чи оплачується відпустка?

  — Так, усі державні свята (День матері, День батька, День смерті короля та ін.), відпустки і канікули оплачуються.

— Щоб працювати у США, потрібен державний дозвіл на роботу. Яка процедура в Китаї та Таїланді?

— У Китаї спочатку отримуєте візу, а потім дають дозвіл працювати на місяць. Відтак, маючи скерування зі школи, його можна продовжити.

У Таїланді дещо інакше. Сюди ми приїхали по туристичній візі і відразу отримали вчительську ліцензію на основі наших TOEFL сертифікатів та вчительських дипломів. Ніяких додаткових екзаменів і тестів не здавали, нам відкрили тимчасову вчительську ліцензію і почали готувати документи на візу. Згодом ми отримали робочі візи та дозвіл.

— Екзамен TOEFL ви складали у Катарі?

— Ні, ще в Китаї.

— Порівняйте умови праці в Китаї й Таїланді.

– Зарплати приблизно однакові. Однак у Таїланді школа не завжди надає працівникам помешкання. Нам пощастило – працедавець забезпечив житлом, харчуванням (у дні, коли проводяться уроки) та навіть сплачував комунальні послуги  .

Ще ж тут немає різниці між викладачами з англомовних країн та інших держав. 

Усі іноземці, що працюють у Таїланді, повинні мати медичне страхування. За нього доводиться платити самим. Але тоді у разі хвороби почуватимешся спокійніше.

— Скільки вартує страховка і що покриває?

— Покриває абсолютно все. Коштує 24 долари на місяць.

— Чи всі громадяни Таїланду мають обов’язкову медичну страховку?

— Тайці самі повинні придбати її (добровільно- примусово). На роботі їх повідомляють, що з зарплати вираховуватимуть гроші на медичне страхування.

— Таїланд бідніший від Китаю?

— Бідніший, менш розвинутий. Хоча поступово виходить на вищий рівень (щоправда, не такий, як Китай). Тут слабша інфраструктура, водночас нижчі ціни.

Однак країна активно розбудовується. Зокрема, за кошти, отримані від туризму, прокладають швидкі залізничні магістралі.

— Ви згадували, що в Китаї до вас була надмірна нездорова увага. Чи траплялося щось схоже в Таїланді?

— Ні. Це туристична держава, де звикли до європейців. Тож на нас не звертають уваги. На іноземцях тут намагаються заробити. У ресторанах їм пропонують дорожче меню, а на ринках – вищі ціни. 

— В Америці китайські студенти мають хорошу репутацію, адже працелюбні, добре вчаться. Чи зауважили різницю між китайськими й тайськими школярами?

— Тайські діти старанніші, майже всі розуміють англійську, яку вивчають із дитячого садочка.

У Китаї на уроці є асистент, який перекладає кожне слово вчителя. У Таїланді ж усі предмети (математику, основи здоров’я, хімію, біологію, географію, фізику) викладаємо англійською і тайською мовами.

— То ви вивчили і тайську?

— Ні, нею не говоримо. Природничі науки також викладаємо по-англійськи.

— У нас у США китайці знані як дуже працьовиті люди. Китайські діти в американських школах, зазвичай, відмінники. Дуже дивно, що китайці у США та на батьківщині – ніби представники різних народів…

— Напевно, є два великих Китаї:  бідний і розвинутий. Громадяни, котрі приїжджають до Америки на навчання, із заможних верств. Тож можуть отримати якісну базову освіту. 

— Я зрозумів, що в Таїланді праця дається вам легше. Бо діти вже мають певні знання англійської мови, та й ви не стаєте диковинкою для місцевих…

— Навантаження тут вищі, адже уроки вимагають більших зусиль (є екзамени, самостійні, уроки-лекції). Тому доводиться чимало часу витрачати на підготовку. То цікавіше та звичніше для нас.

Тим часом у Китаї, щоб пояснити дітям певні речі, треба було вдаватися до анімації… співати, стрибати….

— Знаю що тепер влаштовують багато турів із України, Росії до Таїланду. Зустрічаєте земляків тут?

— Туристів із України мало. Зате багато росіян. Окремі з них перебувають тут цілу зиму.

— Ви маєте цікавий YouTube-канал. В одному з відео розповідали про великий вибір екзотичних фруктів у Таїланді.

— Азійська кухня незвична для європейців, бо дуже гостра. Зазвичай страви готують із продуктів, які важко поєднуються. Наприклад, Том Ям – це суп із морепродуктів і кокосового молока. Також є велика кількість екзотичних фруктів (рамбутан, лонган, лонгсат, мангустин).

Тут навіть банани та ананаси іншого присмаку. Дуже полюбили папаю і манго. Ми якось порахували, що скуштували понад 20 видів фруктів. Особливо подобається салак (зміїний фрукт). Шкіра схожа на зміїну, а смак із легкою кислинкою й кавовими нотками.

У Таїланді поширений дуріан – великий фрукт із колючками, зовні схожий на каштан, але розміром як пристойний кавун. Якщо його розрізати й залишити на пів години, то починає неприємно пахнути (наче зіпсоване м’ясо).  А от свіжий – дуже смачний (із кремовою м’якоттю, схожою на вершки). Термін його придатності – менше 30 хвилин.

Протягом тижня витрачаємо на їжу близько 50 доларів, адже годують нас на роботі (лише снідаємо вдома). На місяць для харчування та побутових потреб вистачає 200 доларів.

— Що цікаве бачили в цих азійських країнах?

— У Китаї багато подорожували, бачили теракотову армію, були на скляному мості, в горах, відвідували контактний зоопарк.

У Таїланді з розвагами дещо складніше. На канікулах їздимо на море, острови. Тут достатньо доступних курортів.

— Які ціни на тайських курортах?

– Двом людям протягом тижня на житло, харчування, розваги, сноркелінг (плавання з маскою) вистачить 500 доларів.

— І на завершення про безпеку. У США є спокійні міста, а є такі, де небезпечно перебувати навіть удень. Як справи зі злочинністю в Китаї, Катарі, Таїланді?

— Китайська поліція працює надзвичайно добре. На вулицях установлено багато камер, що розпізнають обличчя. Тому злочини переважно розкривають за кілька хвилин. 

У Таїланді теж спокійно, бо основна релігія – буддизм, яка забороняє вбивати навіть комашок, адже люди вірять у переродження душ.

Щоправда, недавно сталася резонансна подія. З військової бази втік солдат. Він розстріляв своїх колег, а потім відкрив вогонь по людях у торговому центрі. Для країни це був справжній шок.  

Катар же – дуже релігійна держава, де не можна носити відкритий одяг (шорти чи спідницю вище колін). Тут досі діє смертна кара.

Іноземці діляться на дві категорії: бізнесмени та робітники. Перші – багаті, тож не будуть ризикувати своєю справою і вчиняти злочини.  Для приїжджих працівників порушення закону загрожує депортацією чи в’язницею.

Крім того, алкоголь, який часто стає причиною протиправних дій, – у Катарі дорогий і недоступний. Продають його лише за пред’явленням документів (в окремих барах і готелях). Скажімо, щоб купити пляшку шампанського, треба зібрати багато довідок (від психіатра, про несудимість, місячну зарплату, яка повинна становити не менше 3000 доларів). Тому в країні надзвичайно спокійно.

Розмову записав Петро РИБЧУК.

Польща нервує. Майже пів мільйона українських заробітчан можуть утекти до Німеччини

Віктор РУДЬ
Impeachment, America’s Orwellian Legacy in Ukraine, and Why It Matters
Переклад Ірини Ядловської-Стахири

«Особливо важливо ввести геополітичний розлад у внутрішньоамериканську діяльність, заохочуючи всі види сепаратизму і етнічні, соціяльні та расові конфлікти, активно підтримуючи всі дисидентські рухи – екстремістські, расистські та сектантські групи, дестабілізуючи тим самим внутрішні політичні процеси в США. Мало б також сенс одночасно підтримувати ізоляціоністські тенденції в американській політиці… Росія повинна також працювати над ізоляцією Британії від Европи, вводячи розбрат як у межах ЕС, так і між США та ЕС, дестабілізуючи Туреччину. Росія повинна анексувати Україну, оскільки її незалежність становить величезну небезпеку.» Алєксандр Дуґін, генерал Ніколай Клокотов (Російська академія генерального штабу), Основи геополітики, 1997.

«Чи буде проваджена російська інтеґрація на теренах колишнього СССР серйозним, довготривалим військовим викликом для Заходу, значною мірою залежить від ролі, яку Україна відіграє чи змушена відігравати… Україна робитиме багато для того, щоб визначити, чи буде Европа та світ у двадцять першому столітті такими ж кривавими, як вони були у двадцятому. ”Карнегіський фонд міжнародного миру, 1997.

* * *
Правопорушення президента Трампа, що начебто зумовлює процес імпічмента, полягає у торзі в 400 мільйонів доларів США, затвержених двопартійною безпековою допомогою Україні, і офіційного візиту в Овальний кабінет нового президента України, – в обмін на особисту політичну вигоду. Визначення степені тяжкости злочину – чи заслуговує він на імпічмент – не відбувається у вакуумі. Це, зрештою, не є випадком зловживання президентською владою, коли затримується видача пропанового нагрівача українській метеостанції в Антарктиці в обмін на улесливий лист з Києва до редактора місцевої газети в околиці «Big Sky», штату Монтана. Питання, отже, полягає в тому, яким буде наслідок інтересів нашої зовнішньої та національної безпекової політики, якщо заява виявиться правдивою. Це неможливо встановити без усвідомлення (a) ключового значення України для нашої національної безпеки та (b) наслідків від нашої неспроможности зрозуміти цей факт – впродовж поколінь. Те, що адміністрація Трампа попередньо надавала більше військової допомоги аніж адміністрація Обами не є визначальним у цьому питанні, а, як це не парадоксально, загострює проблему ще більше.

Як один з найнадійніших союзників Америки в нашій війні з терором і в наших миротворчих місіях за останні 27 років, Україна є значно вагомішою аніж 45 000 пар чобіт. Незалежність України є неодмінною умовою не лише американської, але й глобальної безпеки та стабільности. Підтримка України – це найбезпечніша, найефективніша і найдешевша стратегія стримування прискореної російської агресії та її зневажливої підривної антиамериканської діяльности. Україна – найбільша країна Европи, більша, ніж Англія, Німеччина та Угорщина разом. Маючи демократичну та громадянську традицію, якої у Росії ніколи не було, Україна створила першу в Европі конституцію представницької демократії, що випередила філадельфійську на 77 років. Їй властиві прояви індивідуалізму та прагнення до громадянського суспільства, які визнає кожен американець.

Однак Вашинґтонська москвоцентрична спіраль ДНК завжди була щільно накручена. Всупереч настирливості Вашинґтону, який цього не прагнув, підтвердження незалежности України в 1991р. забезпечило падіння «Союзу Совєтських Соціялістичних Республік», рятуючи Захід від апокаліптичної траєкторії. Ми перестали вже бути на відстані спускової кнопки до ядерного спалаху. Аномально, Вашинґтон, заякорений тією ж імплозією, яку ми самі дивовижно намагалися упередити, раптово розвернувся і відсвяткував своє власне передбачення у «перемозі в холодній війні».

Але якщо це було добре, то збереження цього в цілому, стає не лише добрим, але першорядним. Та цьому не судилося статись. Ми примусили Україну до здачі третього за величиною в світі ядерного арсеналу (на диво, Росії) в обмін на запевнення Америки в суверенітеті та національній безпеці України. (Північна Корея та Іран взяли це до уваги. Слухання імпічменту – поки що ні.) Згодом ми також позбавили Україну і її звичайного озброєння, знову зраджуючи жертву та обіймаючись зі злочинцем. Ми гарантували Росії місце СССР у Раді безпеки ООН, розмістили Росію у Світовому банку, Міжнародному валютному фонді та низці інших організацій, та розширили G7. Колишній міністр закордонних справ Росії Андрєй Козирєв відхиляє нарікання Путіна про «приниження», які є лише мітами та брехнею, вигідними сьогодні для Кремля. А також, сиренні пісні Путіна про те, що Росія почувається «оточеною», «загроженою», і «нелюбленою» (Це, будучи найбільшою країною у світі, ця квінтесенціяльна терористична держава скаржиться на те, що «поводиться як невдаха» – чи не чули ми такого рефрену від нацистської Німеччини?)

Недарма Путін демонструє самовпевненнісь. З моменту, коли маршовим кроком увійшов в Україну в 2014 році, Путін використовує Україну як важницю (центр обертання) щоб перевернути світовий порядок, який був запроваджений від часів Другої світової війни. Західна безпорадність продовжує бути важелем, що дозволяє йому це чинити. Впродовж шести років, з меншою аніж 3% території Росії, Україна залишається самотньою в боротьбі з повторним вторгненням гіганта з Півночі. Розчленовані немовлята, обезголовлені підлітки, закатовані військовополонені, 14 000 вбитих, 2 мільйони біженців. При кволих санкціях Заходу, що розчиняються за дня, Північна Корея, Китай, Сирія, Іран та Венесуела багаторазово стають свідками обвислої імпотенції Америки у встановленому нами міжнародного порядку, що руйнується на очах.

Але наш астиґматизм щодо стратегічного значення України має набагато довшу історію. Саме невивчені уроки повертаються до Капітолію з помстою, і перший процес імпічменту, що відбувається в історії Америки, є причетним до зовнішньої політики – або ж результатом її відсутности.

Після Першої світової війни в «Чотирнадцяти пунктах» Президента Вудро Вілсона не було місця для України. Застереження України на Паризькій мирній конференції про майбутню загрозу Москви щодо Заходу були різкими – але прохолодно відхиленими. Такими були і благання України щодо нестачі зброї та медикаментів в умовах одночасних шалених нападів Червоної та Білої російських армій. Кінцево, Україна була розчленована, левину частку якої — вкиненено Росії.

Повторне захоплення Росією України було стрижневим для формування та життєздатности ребрендованої Російської імперії, згодом «СССР». Сталін вирішив спротив України проти московської реокупації простим впокоренням нації голодом 1932-33 років. Не тільки кордони України були заблоковані, але, показово, також густонаселені українські терени в самій Росії. Ніхто не міг вирватись. Жодної постачі їжі. Мільйони замордовані голодом. Число жертв починається з 4 мільйонів і сягає приблизно 10 мільйонів. Це було аномальним, а отже надзвичайно вірогідним є те, що число, потайки перешіптуване в той час членами совєтської номенклатури, було вищим. «Потайки», бо вимовляння слова «голод» було великим злочином.

У своєму звіті №474/106 до Королівського Посольства Італії в Москві Серджіо Ґраденіґо, королівський консул Італії в Харкові, Україна, написав, що Москва спроєктувала голод в Україні щоб «позбутися української проблеми». Ґраденіґо цитував керівника ОҐПУ (“КҐБ”), що їх метою була «заміна етноґрафічного матеріялу» України шляхом масового переселення росіян на «очищену» Україну. (Примітка – «етноґрафічний матеріял». Гітлер незабаром здійснив ту саму дегуманізацію, віддаючи перевагу «untermenschen»[недолюди].)

Метою Москви, за словами офіцера ОҐПУ, було «вирішення української проблеми протягом декількох місяців коштом 10-15 мільйонів душ». Італійський консул стверджував: «Хоча цей план може здатися таким жахливим і неймовірним, його одначе слід вважати справжнім та успішно впровадженим в дію… [Це] приведе головним чином до російської колонізації України. Це змінить його етноґрафічний характер. У майбутньому, можливо дуже скоро… Україна стане de facto російським реґіоном». Не дивно, що Рафаель Лемкін, батько Конвенції про геноцид в ООН, палко засудив як клясичний «геноцид» наслідковий некрополь та руйнування національного етосу України.

Ключове значення України було озвучене в 1930-х роках британським журналістом Ланселотом Лоутоном перед Британською палатою громад:
«Було б лицемірством заперечувати те, що незалежна Україна є настільки важливою для цієї країни як для спокою у світі… Від вирішення української проблеми буде залежати доля Европи…Така велика подія [як незалежність України] передовсім супроводжуватиметься або спричинятиме значні зміни і в інших місцях. Це може вплинути на, або навіть визначити, долю більшовизму та Совєтського Союзу».

Вашинґтон був незворушний, і 16 листопада 1933 року надав дипломатичне визнання Москві. Це здавалося незрозумілим: (а) ми легітимізували та підтримали режим, що заприсягав на нашу смерть, (б) водночас з геноцидом режиму щодо нації, яка була нашим найбільшим убезпеченням від тієї загибелі. І (а), і (б) виявляли, що ми позбавлені будь якого стратегічного сенсу. Але пояснення було — бізнес, гроші, уражені імперативи нашої національної безпеки. «Корупція». Американська столиця годувала Третього Вершника в Україні. На щастя, ми, принаймні, взяли від Кремля достовірну обіцянку «утриматися… від будь яких учинків, що явно чи приховано несли б відповідальність у будь який спосіб за спричинення шкоди спокою, добробуту, порядку чи безпеці цілої чи будь якої частини Сполучених Штатів, зокрема, будь яку агітацію чи пропаганду»

Через десять років, під час Другої світової війни, програма ленд-лізу адміністрації Рузвельта (сама значно просякнута совєтськими аґентами) дозволила Москві розчавити рухи опору в Україні та на Балтії. На додаток, саме українське підпілля попередило наш Офіс Стратегічних Служб про план Сталіна щодо вбивства генерала Джорджа Паттона. Попередження перехопив совєтський аґент Данкен Лі, головний помічник голови ОСС «Дикого Білла» Донована. Відтак Вашинґтон здав українських інформаторів, зливши інформацію майору НКВД генералу Давидову у Верховному штабі, Союзним Експедиційним Силам у Франкфурті, в Німеччині. Додайте до цього нашу «Операцію Кіелгол», де американські GI приєдналися до того ж генерала НКВД у насильній репатріації до ҐУЛаґу українців, які пережили Голодомор та інших совєтських біженців у повоєнній Европі. Це були криваві вилови правдомовців. Щоб не було жодних сумнівів у нашій дружелюбности, американські війська конфіскували кілька тисяч примірників «Ферми тварин» Джорджа Орвелла, перекладеного українською мовою одним із біженців, і для кого Орвелл написав спеціяльний вступ. Ми їх передали тому ж самому генералу НКВД.

Чому все це має значення сьогодні? Одна з відповідей – наша сюрреалістична спадщина в Україні. Сьогодні Україна має справу з потрохами системи, якій ми сприяли, як політично так і, впродовж десятиліть, фінансово та економічно. Це залишило спадщину злочинів війни, маршів смерти, вбивчого зросійщення, жорстокости, рекреаційних тортур, підпалів, грабежів, замовних вбивств, хижацтва, масакрів, викрадень, мародерств, зґвалтувань, розстрілів у підземеллях, етнічних зачисток, квот на вбивства, рабських кораблів, задушливого терору, думкозлочину, і… насильного голодування.

Іншою відповіддю – є наша неспроможність сполучити крапки, наше самовакцинування супроти власного досвіду щодо Росії, спускаючи нас кінцево у стратегічну прірву. Глобально. Чи ми гадаємо, до прикладу, що наші спроби денуклеризації в цілому світі викликатимуть довіру, якщо ми не дотримуватимемось власних гарантій безпеки стосовно України?

Чим би не завершився процес імпічменту, американська підтримка суверенітету та територіяльної цілісности України повинна бути непохитною. Незалежна Україна, як опора демократії, є єдиною реалістичною противагою Росії в реґіоні. Геополітично, розташованою на узбережжі Чорного моря, а також при вході до Середземномор’я та Близького Сходу, Україна є також необхідною альтернативою для відусобленої Туреччини. Із зростанням Китаю, наші дослідження національної безпеки та оборони б’ють на сполох щодо нашої здатности мати справу з Китаєм та Росією одночасно. Прочитайте оцінку Комісії з Національної Оборонної Стратегії, Стратегію Національної Безпеки, Оцінку Глобальних Загроз, Інституту Стратегічних Досліджень «Протистояння російському виклику: новий підхід для США» та «Російські стратегічні наміри» Міністерства Оборони. Україна є найважливішим фактором у протегуванні безпекового протистояння Америки візаві з Росією, і, в такий спосіб, наших безпекових інтересів у цілому світі.

Але як сприймати повідомлення Президента Трампа в пресі щодо «ненависти» до України, її «жахливих і корумпованих людей», і те, що він (висловлюючись у вульгарній формі) «найменше переймається справами України»? Адміністрація Трампа, яка попередньо надала Україні більшу військову допомогу аніж адміністрація Обами, чому ж зараз змінює ставлення? Хто навіяв йому думку про те, що це була Україна, а не Росія (про що одноголосно і послідовно попереджало наше розвідувальне співтовариство) вторглася в наші вибори 2016 року?

І «українська корупція?» Звичайно, вона існує, все ж зміни відбулися значні. Путін перевів священні вигуки про «українську корупцію» на свист собаки Павлова в «токсичні». У слуханнях про імпічмент це був обов’язковий катехизм. Метою Путіна є витіснення з нашої свідомости – України як приказкової канарки у вугільній шахті – відтак імунізуючи нас супроти власної здатности передбачення. «Корупція» є також певною гематоенцефалічною перепоною до усвідомлення нами того, що саме остаточна окупація України Кремлем у 1920-х – яку ми офіційно визнали, і для якої ми були системою штучного дихання – саме і породила цю корупцію. Що стосовно російської корупції? І що стосовно нашої корупції? Чому, ми гадаємо, Путін зберігає свої гроші в наших банках? Прем’єр-міністру Ізраїлю Бенджаміну Нетаньяху щойно було пред’явлено численні звинувачення у «корупції». Ну і що? Чи ми зволікаємо з наданням військової допомоги і зраджуємо Ізраїль через «корупцію»?

Якщо буде встановлено, що президент Трамп насправді прагнув торгувати безпековою допомогою України заради політичного бруду щодо віце-президента Байдена, як свого потенційного конкурента в 2020 році, то про що це свідчитиме Путіну щодо усвідомлення наших власних насущих національних інтересів, нашу стратегічну відповідальність, наше володіння реальністю? Немає однозначної відповіді, але є аналогічне запитання: До якого висновоку прийшов би Іран, якби схоже торговище було розігране поза сценою на тлі нашого захисту Ізраїлю? Чи будь якого іншого союзника?

Коли ми святкуємо День Подяки у четвертий четвер листопада, у четверту суботу того ж місяця українці поминатимуть «етноґрафічний матеріял», викошений зі свого існування у 1932-33 роках. Якщо ми вчергове приречемо Україну на трунний дух Лубянки, якщо ми знову кинемо той «етноґрафічний матеріял» під танки Путіну, ми назавжди виправдаємо зухвале презирство тирана і заслужене інтернування того, хто ми є і кого представляємо. На світовій арені Путін за собою заволокує тих, котрі вторуватимуть його діям, а у висліді наша безпека випаровуватиметься. Кінцево, це наша Республіка -– є найвищою нагородою. Щоб цього не допустити, необхідно збільшити двопартійну підтримку України. Присудком є засвоєння афоризму Леона Троцького — «Ви можете не цікавитись війною, але тоді війна зацікавиться вами». У ЦІЙ ВІЙНІ НАМ ПОТРІБНА УКРАЇНА НАСТІЛЬКИ — НАСКІЛЬКИ УКРАЇНІ ПОТРІБНІ МИ.

* * *
Окрім Defense Report коментарі Віктора Рудя щодо справ США / Росії / України, зокрема, було опубліковано у Forbes, Atlantic Counsel, Foreign Policy Association, Centre for Global Studies і Kyiv Post. Він займається міжнародним правом впродовж 35 років, і серед інших питань перебуває в якості особливого радника члена делегації США в процесі розгляду Гельсінських угод. Віктор Рудь є старшим радником Відкритого Суду, неурядової організації в Україні, а також абсольвентом Гарвардського коледжу та Дюкського Університету.

Так довго як Україна сусідить з Москвою, а це заповідається на дуже довго, справжнього миру та взаємного пошанування між сусідами не буде. Може бути тільки конфлікт активний чи заморожений, або холодна війна. Одначе суть цієї кон’юнктури у якій знаходиться Україна полягає саме у характері того замороженого конфлікту чи холодної війни, що дозволить демократичній Україні розвиватися а її населенню жити мирним життям.

Після Паризької зустрічі на “вершинах” можна сподіватися нічого але можна також надіятись на зміни тобто у найкращому випадку просто “холодну війну”. Важливим щоби не було жертв, щоби границі України повернули до 2012 року та щоби ці границі берегли українські збройні сили. Рівно ж не можна забувати і про Крим який зовсім не обговорювався у Парижі. В додатку стоять питання відбудови зруйнованої території Донбасу та  композиції її населення.

Президент Володимир Зеленський у Парижі у своєму виступі на спільній пресовій конференції наголосив на три складники  свого мандату від українського народу: захист територіальної цілісності України включаючи Донбас і Крим, що Україна унітарна держава і це не дозволяє на її федералізацію та незмінність векторів закордонного напряму України у сторону Європи. (Європейського Союзу та НАТО.)

Перші познаки як можна було сподіватися правда не зовсім позитивні. Минуло тільки 24 години як окупанти вже порушили тишу. Від того часу порушили десяти разів. Одначе це не применшило важливості зустрічі.  Бо важливішим це те, що хоча Мінські домовлення і так звана Формула Штайнмаєра були кількаразово згадані, то саме нове домовлення  було не зовсім по тому дусі. Є нова угода якою треба користуватися. У ключових виступах не було і мови про вибори і у яких обставинах. Але треба собі усвідомити, Росія не дотримуватиметься і Паризького домовлення і тому треба готовити світ до нової і більш серйозної протидії  з яскраво представленим аргументом, що Україна не захищає тільки себе але цілу Європу.

По мимо дещо русофільської поведінки Президента Франції разом з поцілунками у сторону бандита та вбивця Путіна, світ сьогодні проти Росії. Навіть відмова Росії у наступних Олімпійських іграх зимових та літніх, а також процес Імпічменту русофіла і українофоба Президента Трампа, чи він завершиться його усуненням шляхом процесу у Сенаті чи виборами у листопаді 2020 року,  це ознаки що крім екстремних і відносно мало-чисельних “корисних ідіотів” Росія сьогодні насторожила проти себе переважальну частину демократичного і цивілізованого суспільства.

Яких санкцій треба домагатися? Вже кілька днів після Парижа ЄС продовжив теперішні санкції проти Російської Федерації. Це була просто рутина ще з 2014 року коли Москва зайняла Крим з черговим продовженням.

Одначе коли з початком наступного року Москва продовжуватиме вогонь то треба буде, щоби ЄС застановився над новими,  більш ефективними санкціями та протидією. Ці санкціі повинні носити більш особистий характер тобто проти самого Путіна, який сам був учасником у Парижі, проти його родини та близьких друзів. Після Парижа, Путін не зможе сказати, що він чи Росія не причетні до війни на Донбасі України.

Крім цього тому, що знаємо, що більш правдоподібним для більшості світу є що Москва не додержуватиметься Паризького домовлення,  що хоча не втішним бо будуть нові жертви,  але це нове порушення нового домовлення дасть нагоду не тільки на більш ефективні додаткові санкціі, а також певну ревізію Мінських домовленостей. Сам президент Зеленський недавно заявив по телебаченню своє непогодження з деякими точками Мінських домовленостей але вказав, що він зобов’язаний шанувати домовлення своїх попередників. Паризькі домовлення та нове та яскраве порушення його ясно поставить цілу справу у новому світлі.

Так що капітуляції — ні і Президент Зеленський поки що вив’язався задовільно при першому іспиті найбільш отяжілої закордонної політики впровадження миру. Як головно командую-чий збройним силами України його перша ціль має бути захист населення України. Кожне життя дороге.  Паризька зустріч власне пішла по тому плану, припинення вогню, розмінування території,  виміну всіма в’язнями, моніторинг території двадцять чотири години на день, сім днів на тиждень речниками Організації Безпеки та Співпраці в Європі. Одначе дуже багато майбутнього невідомо. Передбаченим крім порушень домовлення, що Москва як історично і не тільки за Путіна поводитиметься зухвало. Тому для неї слід готовити такі обставини, що вона змусить діяти проти власного бажання і волі.

13 грудня 2019 року                                 Аскольд С. Лозинський

8 грудня 2019 Блаженніший Святослав Шевчук, глава Української Греко-Католицької Церкви, вручив найвищу відзнаку Отця і Глави УГКЦ — Орден митрополита Андрея Шептицького — Інститутові східнохристиянських студій імені митрополита Андрея Шептицького, який діє при Університеті Колегії святого Михаїла Університету Торонто. Вручення відбулося в українській католицькій катедрі у Філадельфії. Високу нагороду від імені Інституту приймали його засновник та перший директор о. Андрій Чировський, о. Петро Ґаладза, який зараз очолює інституцію, та о. Андрій Онуферко, багатолітній викладач та співпрацівник Інституту.

Цим орденом Синод єпископів і глава УГКЦ вирішили відзначити багаторічну працю Інституту для збереження і вивчення спадщини праведного митрополита Андрея Шептицького, плідну наукову діяльність, виховання духовенства на фундаментах освіти й духовності східної богословської традиції, активну міжнародну, міжрелігійну та міжконфесійну діяльність. Особливою заслугою Інституту Шептицького, яку відзначило керівництво Церкви, є ділення скарбами духовності в суспільному і культурному контексті Північної Америки, адже це єдина наукова інституція Української Греко-Католицької Церкви в Північній Америці.

“Інститут Шептицького, який стільки років поширював спадщину Праведного митрополита Андрея, є одним з найдостойніших цієї нагороди”,—сказав у своєму короткому слові під час вручення медалі Блаженніший Святослав. “Сьогодні перед обличчям цілої громади, єпископами Постійного Синоду нашої Церкви та перед обличчям Господа Бога і його Небесного Воїнства від імені Матері-Церкви складаю Вам, дорогі отці, керівники Інституту, сердечну подяку”. Він зауважив, що провідники Інституту не завжди чули слова подяки від Церкви, а мусіли долати багато труднощів, і ще й тепер їх долають. Вручаючи орден, Блаженніший Святослав, а з ним і всі зібрані, заспівали Інститутові Шептицього “Аксіос” (Достойний).

Глава УГКЦ подякував представникам Фундації Інституту, які також були присутні на нагородженні, а у їх імені всім, хто підтримує діяльність Інституту Шептицького. “Хочу заявити, що Інститут вартий підтримки”, —завершив Глава і Отець УГКЦ.

Орден митрополита Андрея, заснований у вересні минулого року, вручається вдруге, першим його кавалером став архиєпископ Відня кардинал Крістоф Шенборн у листопаді. Під час урочистостей у Філадельфії орден також отримав Євген Чолій, колишній Президент Світового Конгресу Українців.

Праця над створенням Інститут Шептицького почалася 1984 року, відразу після смерті патріарха Йосифа Сліпого. Велика Рада Catholic Theological Union у Чикаго, викладачем якої був о-др Андрій Чировський, затвердила Інститут у травні 1986. Отець Чировський був його першим директором: в Чикаго та при Університеті св. Павла в Оттаві. 2014 року Інститут очолив о-др Петро Ґаладза. У вересні 2016 року Інститут став складовою Богословського Факультету St. Michael’s College Університету Торонто. Інститут пропонує сертифікатні, бакалаврську, магістерську і докторську програми та видає богословський журнал “Logos”.

“Радію не тому, що орден отримав наш Інститут, але радше тому, що Синод єпископів вирішив назвати свій найвищий орден іменем Митрополита Андрея, бо він відновитель нашої Церкви й взірець усім до наслідування”, — так прокоментував подію засновник Інституту о. Андрій Чировський.

“Наш Інститут є невеличкий, але ми намагаємося працювати заради підвищення інтелектуального рівня нашої Церкви в Північній Америці. Митрополит Шептицький не боявся ні сходу, ні заходу, був відкритий до знання і досвіду. Ми продовжуємо цю традицію. Вірю, що українці, використавши дар, яким благословив їх Господь, можуть відіграти роль синтезаторів найкращого мислення сходу і заходу, щоб зробити справді важливий вклад в універсальне богословське мислення”, — поділився о-др Петро Ґаладза.

Довідка УГКЦ про орден митрополита Андрея Шептицького

Синод Єпископів УГКЦ, який проходив у Львові-Брюховичах 2-11 вересня 2018 року, плекаючи пам’ять про праведного митрополита Андрея, вирішив встановити для відзначення певних осіб за особливі заслуги Орден митрополита Андрея Шептицького як найвищу нагороду Отця і Глави УГКЦ.

Орденом можуть бути нагороджені фізичні особи, громадські чи церковні інституції, представники Церков і релігійних спільнот, а також світські особи, зокрема громадські діячі, які своєю працею втілюють в життя принципи і засади, якими жив і служив Церкві та народові праведний митрополит Андрей Шептицький.

Підставою для нагородженням Орденом є:

• активна громадсько-суспільна позиція у протистоянні злу; моральний авторитет, визнаний Церквою чи суспільством; самовіддана праця у плеканні та захисті християнських цінностей, таких як право на життя, свободу і особисту гідність; громадянська мужність, самопожертва, подвиг (героїчний суспільно-значимий вчинок);
• подвижництво у сфері міжнаціонального примирення, міжрелігійного та екуменічного діалогу, церковно-державно-суспільних відносин; державницька позиція, поєднана з високим моральним авторитетом; тривала та послідовна державотворча діяльність на християнських засадах; втілення основних принципів соціального вчення Церкви у всіх сферах суспільного життя; захист інтересів Церкви; розвиток духовності та автентичного патріотизму.

До комплекту відзнаки Ордена входять: знак, мініатюра, розетка і грамота.

Повідомила Мар’яна Карапінка

Лігайтон, ПА – Як і в минулих роках так і в цьому році третій тиждень серпня був присвячений вшануванню 28-ої річниці Незалежності України на теренах нашої оселі. Фестиваль-свято розпочався 17-го серпня 2019 р. та тривав два дні. Фестиваль відкрила д-р Павлина Головяк, після чого на сцену було запрошено Українсько-Американських Ветеранів Пост 42 ім. Джак Паленса з Бетлегем, ПА та ансамбль «Казка», який виконав Канадський, Американський та Українській гімни. Після цього було зачитано щиру, спільну молитву.

Ведучими фестивалю були Андрій Добрянський та Павлина Головяк, які відмінно виконали свої завдання на українській та англійських мовах. Мистецьку програму відкрито традиційним привітом у виконанні танцювального ансамблю «Калина» з Торонто. Протягом всього свого виступу танцювальний ансамбль «Калина» ще раз доказав свою професійність та вміння наповнити публіку неймовірними позитивними емоціями. Ансамбль «Казка» відкрив другу частину програми традиційним привітом та розважав публіку піснями та танцями, які були переплетені чарівними звуками скрипальки Інеси Тумочко-Дикайло. Отець Володимир Баран на баяні взірцево виконав в’язанку українських пісень. Квартет в складі о. Володимира Барана (баян), Михайла Дуди (ґітара), Володі Головяка (скрипка) та Інеси Тимочко-Декайло під її керівництвом знаменито виконали українські пісні. У вечері на забаві всі звеселялися під феєричні звуки оркестру «Чари».

В неділю 18-го серпня в каплиці св. Андрія Первозваного була відслужена урочиста свята Літургія владикою Андрієм Рабієм в супроводі о. Володимира Барана, пароха Української Католицької церкви св. Володимира в Палмертоні, ПА, та о. Евгеном Монюком. Опісля Владика Андрій поблагословив квіти, які були роздані присутнім.

Недільну Програму було відкрито трьома гимнами, а опісля владика Андрій Рабій привітав фестиваль та побажав всім веселого побуту. Недільну мистецьку програму відкрито привітом у виконанні ансамблю «Калина». Виконавці виступили з новим репертуаром. На кінець оба ансамблі «Калина» та «Казка» закінчили програму гучним «Гопаком».

Присутні насолоджувалися смачними харчами, мило забавлялися, спілкувалися з друзями та охоче дивилися як вперше на оселі Мирослав Кий та Роман Городиський виробляли домашне пиво.

Щиро запрошуємо всіх до оселі ОДВУ ім. О. Ольжича на наступний наш фестиваль в честь вшанування 29-ої річниці Незалежності України, який відбудеться 15-16 серпня, 2020 р.

Ксеня Крилюк.

Спочатку вони влаштувались в магазин різнорoбочими, а потім викупили бізнес. Тут можна придбати продукцію українських брендів, борщ, млинці, сало, оселедець… Як здійснилась американська мрія українського подружжя.

Голос Америки

Американська мрія українця, що пережив 5 концтаборів Українець, що в роки Другої світової пережив п’ять нацистських концтаборів, переїхав до США й важко працював, аби здійснити свою «Американську мрію» – мати власний бізнес. Він власноруч побудував базу відпочинку на мальовничому озері неподалік Нью-Йорка, у місці, яке нагадало йому Батьківщину, й залишив свій бізнес дітям.

Голос Америки

Кореспондент сайту 032.ua поспілкувався з Ігорем Оверченком – львів’янином, що переїхав у Еквадор та створив там власну плантацію кави, має ферму і планує створити притулок для тварин.

— Пане Ігорю, розкажіть трохи про себе: звідки родом, хто за освітою, як давно мешкаєте за кордоном?

— Звати мене Ігор Оверченко, я львів’янин, а точніше – з Левандівки, тобто левандівський батяр. Народився ще за часів Радянського союзу, у 1985 році закінчив фізичний факультет Львівського університету імені Івана Франка. За спеціальністю мені не вдалося довго попрацювати, а потім я 2 роки відслужив у армії, як лейтенант. А коли почалася Перебудова, то робилося все, щоб якось прожити…

— Чому обрали саме Еквадор?

— У нас є родина – моєї мами двоюрідні брати, які після війни втекли у США, і мені вдалося отримати візу й потрапити у Сполучені Штати Америки. Я вважаю, що то була доля, тому що дуже багато людей у той час не могли отримати візу. Ви спитаєте, що ж я роблю в Еквадорі у цей час, чому покинув таку країну мрій, як Штати? Це досить цікава історія, як я потрапив сюди. Хоча у США я прожив трохи більше, як 20 років, але в мене завжди була мрія – мати своє господарство, жити тихо і мирно поближче до природи, з тваринами – зараз у мене 4 собаки.

У Штатах я ходив до спортивного клубу, де на вході еквадорка перевіряла, чи ти член клубу. Я в той час мріяв потрапити у Патагонію, в Аргентину. У мене була “грін карта” і український паспорт, але, як з’ясувалося, для того треба було робити візу. Я дуже не люблю ту бюрократію, розповів їй про це, а вона каже: “Чому не поїдеш в Еквадор?”. Я перевірив – виявляється, українців приймають в Еквадорі без візи, гори у них теж є. Тож я приїхав у Еквадор і одразу відчув, що це – те, що я хочу.

Вперше я проїздив 8 днів по Еквадору і зрозумів, що буду переїжджати сюди. Досить довго шукав, і знайшов ферму, яка має 12 гектарів і називається “Finca Figaro”. У 2008 році я купив цю ферму, а на постійне проживання сюди переїхав у 2012 році і мешкаю тут уже 7 років.

Звичайно, довелося вивчити іспанську мову (вона, до речі, набагато простіша, ніж англійська), але знання англійської також допомагає вивчати іспанську. Крім того, як типовий львів’янин я розмовляю польською і російською, як виходець з колишнього СРСР.

Не так багато наших людей подорожує по Латинській Америці. Але хочу сказати, що Еквадор – це досить незвичайна країна. Це одна з таких маленьких країн, яка все має: хочете на океан – є Тихий океан, звичайно, тут не найліпші пляжі в світі, але вони є, хочете гористу місцевість – будь ласка, теж без проблем. Тут є один із найбільших діючих вулканів у світі – Котопаксі (висота 5911 м – ред.), який 2 роки тому пихтів-пихтів, усіх лякав, бо думали, що столицю – Кіто – засипле, але потім щось передумав і перестав пихтіти… Маємо вулкани, маємо джунглі – до кольору, до вибору, як у нас казали. І природа дуже гарна і різноманітна. Тут можна за пів години, їдучи машиною, цілком змінити клімат і різновидність природи…

Еквадор для любителів птахів – узагалі рай. Недалеко біля мене є село, колись там нарахували 300 різних видів птахів на 1 квадратний кілометр. І за останні 3 – 5 років Еквадор постійно виграє спеціалізовані конкурси, коли люди, які займаються птахами, у різних країнах, рахують, скількох птахів вони побачать за 12 годин.

Звичайно, як і всюди, тут є свої плюси та мінуси, але в Еквадорі – дуже хороша і родюча земля, дешеві фрукти й овочі. У зв’язку з тим, що досить велика частина населення не має багато грошей, вони хімію не вживають, вирощують і їдять екологічно чисті продукти. Я в себе на фермі також маю банани, трошки апельсинів, мандаринів. Звичайно, у мене є і типова українська господарка: качки, кури, були вівці навіть, але довелось відмовитись від них, бо їм трошки не підходять умови.

— Що Ви робите у своїх “маленьких джунглях”?

— Купивши ферму, я зайнявся і озелененням. Тому що тут була трава для випасу худоби, а я хотів повернути ту екологію, яка була до того. Зусиллями волонтерів і моїх сусідів, які працювали для мене, ми посадили упродовж 3 років близько 4000 дерев. Моє завдання виглядало таким чином: якщо будуть дерева, тут з’явиться більше птахів і звірят, і більше кисню. Взагалі, Південна Америка не є така забруднена, як Європа чи США, тому що тут немає великих заводів і досить чисте, хороше повітря.

4 – 5 років тому я почав вирощувати каву. У Львові – “культ кави”, але вирощувати і пити свою каву – це “щось”. Я дуже задоволений з того, і багато моїх друзів теж задоволені. Я недавно спілкувався з товаришем з Дніпра, який хоче купити в мене каву і ми прийшли до висновку, що можливо, я єдиний українець, який вирощує каву. Якщо хтось ще вирощує каву – не ображайтесь, а навпаки, відгукніться, був би радий з вами поспілкуватися!

У мене є чотири типи кави: катура, тобі, пакамара і типіка. Вони відрізняються трошки, але кава є кава – це те, що людині смакує. Мені найбільше смакує власна кава. Я застосовую інший метод для її висушення, для підготування до смаження. Коли збирають каву, її інколи називають “черешня”: вона подібно виглядає, має шкірку та м’якоть, і зерно в оболонці. Переважно, шкірку змивають і відділяють, є такі спеціальні жорна для перемелювання, тоді миють їх і висушують. А я висушую їх повністю, тому що ця м’якоть – солодка, і її смак передається зерну при сушенні, тоді кава має набагато ліпший смак. До речі, так само, кавові дерева сприяють збільшенню кисню, я десь читав, що вони відповідають за 33% кисню в світі.

Ось так виглядає упаковка моєї кави. Я навіть не задумувався над тим, що це вийшло у наших кольорах [червоно-чорний – ред.], потім аж зрозумів, коли зробив.

До мене часом приїжджають туристи, адже на фермі є багато цікавого, на що подивитися. Можна спекти хліб у глиняній пічці, яку я сам зробив, можна звудити ковбаски – теж для того є спеціально зроблене устаткування, позбирати каву, банани, подивитись на папуг. І, звичайно, природа – несамовиті краєвиди, свіже повітря.

— З Вашого власного досвіду, чи складно українцеві адаптуватися до життя у іншій країні, завести там бізнес?

— Тут є трошки українців, українська община. Більшість із них, правда, російськомовні. Але з тим у нас нема проблем, бо переважно, вони всі патріоти України. Я радий їх бачити і спілкуватись із ними. Багато з них приїхали сюди в пошуках ліпшої долі, чомусь вибрали цю країну, але більшість із них, як і всі українці, люди трудолюбиві, якось всі влаштувалися і можуть собі дозволити досить нормально жити. Багато з них займаються продажем троянди, тому що Еквадор – один із найбільших експортерів троянд у світі. З ким не говорив, – ніхто не жаліється, але деякі недавно повернулись в Україну, у зв’язку зі сімейними обставинами. А так – хто має бажання, можливості, буду радий, якщо приїдуть мене відвідати, показати все, у мене також можна зупинитися.

— Як еквадорці ставляться до українців?

— Еквадорці – переважно досить хороші люди, які нормально ставляться до іноземців. Називають, правда, усіх “грінґос”, незалежно чи ти українець, чи з Північної Америки, чи з Канади… Вони миролюбиві й приємні люди. І кухня у них досить непогана, хоч вони вживають багато карбогідратів: тобі можуть дати кусочок м’яса з рисом, і з картоплею, і з бобами. У них, як в Україні, прийнято щодня вживати зупу: в Еквадорі я ще поганої зупи не їв. Із екзотичних продуктів у них є “куї” – це морська свинка, яку смажать на грилі: я спробував, але ліпше смакує курятина. Їх готують переважно у гірській місцевості, а якщо поїхати на узбережжя, там більш популярні морепродукти – риба, креветки та інше. Також еквадорці їдять багато рису та бананів, але є банани такі, які ми знаємо, а є зелені, які по-іспанськи називаються “platano verde”, їх можна смажити, робити з них млинці й багато інших страв. У еквадорців узагалі досить проста кухня, але поживна і смачна.

— Які сфери збираєтесь підкорювати у найближчому майбутньому?

— У мене є один проект – оскільки я люблю звірів, хочу створити куточок для собак і котів. Коли я востаннє був у Львові, не бачив вуличних собак, але тут справді проблема з ними. Я завжди вважав, що люди, які мають руки і голову, можуть якось собі самі зарадити, а ось наші чотирилапі друзі – не можуть і від нас залежать. Ми самі їх колись приручили, а коли вони стали непотрібними, то не піклуємось про них. Тому я хочу створити такий собачий притулок і працювати в тому напрямку. І, звичайно, продовжувати вирощувати каву, яку із задоволенням хтось буде пити у Дніпрі і, сподіваюсь, хтось захоче спробувати і у Львові.

Стаття передрукована з дозволу редкції 032.ua. Усі фото Ігорa Оверченкa.

От вам, кохані, й День Незалежності. Дочекалися.

Режисер, так би мовити, постановник Алан Бадоєв розповів, що головна увага святкування буде привернута «до українців, які прославили країну в різних сферах». Останнє словосполучення слід розуміти як «у Росії». Вона і є «різними сферами» Бадоєва. Тому що пан Бадоєв знімає кліпи для російських та квазіукраїнських зірок, які лише в Росії й гастролюють. «Ми відійшли, – каже пан Алан, – від ідеї дорогих, масштабних декорацій і спеціальних конструкцій на Майдані, змістивши акценти на людей – їхні вчинки, історії й долі, про які повинна дізнатися вся країна. Найдорожчим на День Незалежності буде людина – наші талановиті співвітчизники, які приїздять з усіх куточків України та світу для того, щоб привітати свою державу».

Чи маємо йому вірити? Чи в попередні роки справді превалювала «ідея дорогих, масштабних декорацій»? Хтось пам’ятає цю дорожнечу й масштабність? У чому вони виявлялись? Невже у військовому параді?

Ці запитання хай лишаються риторичними. Загальний же тренд цілком зрозумілий: разом із рештою правлячого зе!угруповання кидати «тень на плетень», бруднувато натякаючи на суцільні зловживання попередніх п’яти років. Злочинний, мовляв, режим проштовхував «ідею дорогих, масштабних декорацій» на тлі тотального зубожіння «простого народу». Знаємо, чули.

Але скажіть-но мені свою думку: залучення попсюкового кліпмейкера до такого свята – це взагалі-то часом не «дорога й масштабна декорація»? Хіба сам Бадоєв не «дорогий і масштабний»?  Добре б дізнатися суму його, скажімо, гонорару. Бо коли вони робили нас разом, то обіцяли прозорість. Ні, не обіцяли?

Продовжу цитувати: «До Ходи гідності приєднаються п’ять оркестрів, українські зірки світової оперної сцени, 18 піаністів і народні артисти України. День Незалежності – це наша з вами історія, і вона не про силу, а про людей. Ми хочемо показати не танк, а танкіста. Не літак, а його льотчика. А разом з ними поруч вченого, лікаря, спортсмена, художника, музиканта – людей, що створюють історію нашої держави».

Сказано добре, не посперечаєшся. Не танки, а танкісти. Не літаки, а льотчики. Не президент, а прєзік. Не музиканти, а народні артисти. Не музика, а попса. І головне: не України, а самі знаєте, якої країни слуги. Що менше України, то святковіше в них на душі.

А що Бадоєв? Бачу: вірні режимові зе!коментатори (слуги слуг) повсюди згідно з методичкою рапортують, що він став «першим кліпмейкером, якому вдалося підписати масштабний контракт із Китаєм», тим самим «вкотре нагадавши світові про українські таланти». Нагадавши світові, чуєте? Зі самим Китаєм! Але про що нагадувати? Вони ж і так не дадуть про себе забути, таланти наші, зграя курв і запроданців!

Дивно, втім, чому на Ході гідності не бачимо народних артистів першого ешелону, перевірених клієнтів Бадоєва і героїв кварталу. Як Зєля міг про них забути при такій визначній нагоді? Невже народ не хоче їх чути? Не засумував за ними, не скучив? Де Лоліта, Наташа Корольова, Таїсія Повалій, Ані Лорак, Лобода? Де Філіп, так би мовити, Кіркоров? Після зміни влади їм, судячи з їхніх інстаграмів, аж дупи рве – так хочеться знову співати в Україні.

«Ну все, я вже вилітаю до Києва, – тріумфував Лолітин інстаґрам вже у квітні. –  Я гадаю, зараз дорога буде відкрита мені, всім артистам, усім діячам культури, бо ми всі знімалися в проєктах у Зеленського». І далі – про те, що всі «розраховують на шматочок пиріжка».

От як, виявляється, відтепер називатиметься наша країна. Шматочок пиріжка.

Але в ній чомусь не чекають і не кличуть. І Таїсія, за перепрошенням, Повалій бідкається над своїм нереалізованим концертом. І навіть жлобуватий гештеґ #зробимоцеразом, до того ж російською мовою, не допоміг народній. «Нічєво нє мєняєцца с пріходам новаго прєзідента, а жаль, все вєрілі». Ось вона – трагедія великої співачки у скупих і справедливих претензіях.

Вірили й ми колись, що матимемо свою Вітні Г’юстон після «Панно кохання». Свою Мераю Кері з юної Ані Лорак. Свого Ніла Янґа з Віктора Павліка. Свою Ніну Гаґен зі Світлани Лободи. Свою власну країну замість одвічного філіалу Росії.

Раніше ми пробачали їм усе – продажність і кучмізм, пристосуванство і жадібність, погані музику й тексти. Тільки співайте українською, курви! Скільки їх на тому випливло й не тонуло, ніби сміття у стоячій воді, – Софія Ротару, Ірина Білик, Натаха Могилевська. Тепер уже навіть мова їм не допоможе. Бо музика ж, так чи сяк, гівно. Радянська, іншими словами, музика: з трьома акордами, двома прихлопами, з льотчиками-танкістами й головне – без України. Зате з Росією, без якої годі їм себе уявити. Корпоратив у Росії – що може бути вище за цю вершину творчих амбіцій!

Ну гаразд, цього року не склалося. Втім, не останнє ж 24 авґуста святкуємо з «новою» владою. Поспіваєте ще, народні попсюки й попсючки, на майбутніх днях залежності. Отримаєте по своєму шматочку з пиріжка.

Юрій Андрухович

Текст опубліковано з дозволу вебсайту zbruc.eu
Оригінал

У кінці червня українські спецслужби провели операцію на території самопроголошеної “Донецької народної республіки” і затримали колишнього “командира ППО” міста Сніжне Володимира Цемаха, стверджують його рідні. Водночас офіційні українські інстанції цю історію не підтверджують і не коментують.

На думку рідних, зацікавити українських силовиків Цемах міг тому, що поруч з цим містом 17 липня 2014 року був збитий малайзійський “Боїнг”, а сам він служив у проросійських формуваннях “ДНР”.

Факт затримання Цемаха Російській службі BBC News підтвердили його дочка, яка проживає на території “ДНР” і київський адвокат Роман Гонтарєв (зареєстрований у Раді адвокатів Київської області відповідно до Єдиного реєстру адвокатів України).

Вони стверджують, що колишній учасник збройних формувань самопроголошеної “ДНР” Володимир Цемах був затриманий у своїй квартирі в місті Сніжне 27 червня, після чого незрозумілим до кінця способом був переправлений через лінію зіткнення на територію, контрольовану українською армією.

“28 червня в день конституції України він був доставлений до Києва, а 29 червня Шевченківський районний суд Києва ухвалив рішення про його арешт на два місяці, дата апеляції поки не призначена”, – повідомив BBC News адвокат затриманого Роман Гонтарєв.

Обговорювати інші деталі справи, захисник відмовився, пославшись на таємницю слідства.

“Операція в тилу”

Дочка Володимира Цемаха Марія розповіла BBC News, що першим зникнення чоловіка помітила його дружина, яка повернулася 27 червня з роботи і побачила вдома сліди крові та боротьби.

Наступну добу його родичі намагалися організувати пошуки зниклого, а до вечора 28 червня отримали лист від адвоката з Києва, що на наступний день суд розгляне питання про арешт Цемаха.

Затриманому було висунуте обвинувачення за частиною 1 статті 258-3 Кримінального кодексу України – “Створення терористичної групи чи терористичної організації”. Якщо вина Цемаху буде доведена, йому загрожує від восьми до п’ятнадцяти років позбавлення волі. А поки що суд арештував його на два місяці – до кінця серпня.

Якщо все описане дочкою та адвокатом Цемаха правда, то операцію із його затримання українські спецслужби провели глибоко в тилу від лінії зіткнення. Сніжне розташоване за 20 км від кордону з Росією, найближча точка лінії фронту – за 45 км від міста, а до найближчого пункту пропуску “Майорськ”, через який перетинають лінію зіткнення – понад 80 км.

“Який сенс викрадати з глибокого тилу? За словами адвоката ми знаємо, що це зробили співробітники СБУ, і що його в обхід блокпостів вивезли безпосередньо через лінію розмежування”, – стверджує дочка затриманого.

У Telegram-каналах, де через кілька днів після зникнення вперше почали обговорювати можливе затримання Цемаха українськими спецслужбами, висували й інші версії.

Так, донецький проросійський публіцист Роман Манекін, який одним з перших розповів про можливе затримання Цемаха в своєму блозі, написав з посиланням на колишнього товариша по службі зниклого, що того “на власній машині вивезли через один з пунктів пропусків (“Мар’їнка”) на візку під виглядом паралізованого батька за підробленими документами”.

Можливий свідок

Марія Цемах сказала BBC News, що пов’язує затримання свого батька з тим, що в 2014 році “він був начальником протиповітряної оборони” у Сніжному. “Боїнг тепер спробують повісити на нього. Але начальником ППО він значився з жовтня 2014 року, просто був єдиним таким фахівцем”, – розповіла вона BBC News.

“Коли був збитий Боїнг, він не був ключовою фігурою – звичайний військовий, просто стояв на блокпосту. Він вийшов воювати, як і всі прихильники мирного життя на нашій землі”, – стверджує жінка.

Вона вважає, що українським спецслужбам було відомо, що її батько очолював ППО Сніжного в 2014 році, але вони, мовляв, не знали, що у липні, коли був збитий рейс MH-17, він ще не мав ніякого стосунку до “протиповітряної оборони ДНР”.

Про це ж в листі Манекіну написав і колишній товариш по службі Цемаха: “У чотирнадцятому він командував ППО нашого міста. І саме через це, мабуть, він став метою спецоперації – швидше за все, розкрутити тему малазійського” Боїнга”.

На сайті “Миротворець”, де зібрані особисті дані на учасників проросійських формувань на Донбасі, про Володимира Цемаха сказано, що він “сепаратист і бойовик”, “брав активну участь в бойових діях влітку-восени 2014 року, очолював підрозділ ЗУ-23, сформований в м. Сніжне”.

Також там вказано, що чоловік свого часу навчався у Полтавському вищому зенітному ракетному училищі.

Як випливає із записів у “військовому квитку” Володимира Цемаха, 23 жовтня 2014 року так званим “Міністерством оборони ДНР” йому було присвоєне звання “полковник”. На той момент він вже обіймав посаду “начальника протиповітряної оборони бригади”.

Відповідно до того ж “військового квитка”, у березні 2015 року Цемах був звільнений і направлений на облік до “військового комісаріату Донецька”. У березні 2017 року призначений заступником командира батальйону військової частини 08819, але незабаром достроково звільнений в запас за віком.

4 липня Володимиру Цемаху виповнилося 58 років.

Дочка Цемаха розповідає, що вони обговорювали з батьком трагедію МН-17: “Він розповідав, що дуже дивно все сталося. Обговорювали, під яким кутом він падав, скільки пролетів. Хлопці говорили, що ситуація дуже складна”.

При цьому, за словами Марії Цемах, її батько ніколи не боявся, що до нього може з’явитися якийсь підвищений інтерес з боку спецслужб через загибель “Боїнга”, причетними до якої міжнародна група розслідувачів офіційно вважає проросійські сили.

Після участі в бойових діях її батько, ветеран афганської війни, повернувся до цивільного життя і працював викладачем фізкультури в міському технікумі.

Водночас співрозмовник Російської служби BBC, близький до військового командування “ДНР” розповів, що операцію із затримання Цемаха проводила не СБУ, а підрозділ Сил спеціальних операцій (ССО) збройних сил України:

“Вже більше півтора року різко знизилася професійна діяльність “МГБ ДНР”. Це пов’язане, в першу чергу, з тим що вони (здебільшого в минулому співробітники СБУ) повернулися до своєї так би мовити “довоєнної роботи” – кришування бізнесу. А конкретно по роботі в Сніжному: випадок з Цемахом не єдиний. Саме в цьому місті агентура ССО відчуває себе найбільш вільно… Сніжне – вотчина Георгія Сепашвілі – заступника міністра “МГБ”. Він там керував до війни відділом СБУ, зараз отримує дохід з копанок. Ну й звичайно призначає туди до відділу “МГБ” відданих йому особисто людей”.

Українські спецслужби поки не робили ніяких заяв через нібито операцію із затримання та вивезення Володимира Цемаха з території “ДНР”.

Прес-офіцер ССО Олексій Нікіфоров сказав BBC News Україна, що “не може це коментувати”. А в прес-центрі ООС відповіли: “Ми інформацію, яку поширюють з того боку, не коментуємо. Це ж все вони говорять, не ми”.

У СБУ ситуацію з Цемахом також ніяк не коментували.

В українських соцмережах натомість припускають, що вся історія може бути використана російською пропагандою, щоб вплинути на розслідування по MH17 та усунути свідка по цій справі.

Операція ж, якщо вірити рідним Цемаха, була здійснена через тиждень після того, як Міжнародна слідча група (JIT) вперше назвала імена чотирьох осіб, підозрюваних в причетності до аварії “Боїнга”.

На думку розслідувачів, до цього можуть бути причетні: екс-міністр оборони самопроголошеної “ДНР” Ігор Стрєлков, відставний офіцер ГРУ армії Росії Сергій Дубінський, підполковник запасу ВДВ армії Росії Олег Пулатов і громадянин України, командир розвідпідрозділу “ГРУ ДНР” Леонід Харченко.

Джерело ˗ BBC-NEWS-Україна

Колись Клаузевіц з апломбом заявляв: «Коли у вас є план – знайте – усе піде не за планом. Але коли у вас немає плану – то ви програєте війну». Клаузевіц був акуратним німцем. Планування – німецьке все. Планування – це не тільки засіб від стресу. Це створення німецької машини. Яка їде, як каток. І якщо це війна, то зупинити їх можна лише під Сталінградом, напружуючи сили всього світу. Навіть у футболі німецьку машину зупинити важко. От наче немає зірок – а каток чавить зіркові команди. Машина і план.

Хтось скаже – а Наполеон? Так, відомий і (мій улюблений) вислів Наполеона: «Головне – ув’язатися в драку, а там подивимось». Тут трішки не так. Тут Наполеон вміло насміхався над німцями. Він був фанатом стратегічного планування. По Кодексу Наполеона досі живе Франція. Системне планування – це фішка Бонапарта.

А ось далі він говорив про імпровізацію. Оперативні рішення він залишав своїм маршалам і генералам. Тактичні рішення приймали капітани і лейтенанти. Навіть у ранці кожного солдата мав бути жезл маршала. І тоді – зав’язуйте бій – а там глянемо.

Принцип російського планування закладено у вислові Льва Толстого: «Гладко было на бумаге, да забыли про овраги». Росія то воювала без розвідки. І різні жукови, яким хочуть знову ставити пам’ятники, посилали на смерть штрафбати для того, щоб корегувальники вичислили кулеметні точки, з яких розстрілювали бійців. То гадство «пятілєтку за трі года». І якийсь дніпрогес ляпнуть, а тазіка задрипаного в продажу немає. Або Чорнобиль збацають. І всьо ідьот па плану.

Ну а як же українська ментальна планувальна жилка? О, у нас , як в анекдоті: «А ваш президент планує? О, ще як планує. Вийде з друзями – попланують – аж очі світяться. І сміються».

Думаєте, знову наговорюю на новообраного? А порадійте, що говорить його голова адміністрації, пан Богдан в останньому інтерв’ю РБК:

“У нас нет плана. Все наши действия эмоциональны. Служба безопасности при предыдущем президенте все время писала фантастические доклады о том, что мы будем делать, и никогда не угадывала, потому что мы сами не знаем, что мы будем делать. С утра что-то произошло, в обед мы посоветовались, в пять часов выпустили ролик, или выступление, или что-то сказали. С этим невозможно бороться, когда ты не можешь залезть в голову человека, который сам не знает, что он будет делать. Это эмоциональная кампания, а не стратегическое планирование”.

Я здогадувався, що у них немає конкретного плану. Тому що немає виразної місії, спільного (у команди) бачення майбутнього країни. Єдиних і зрозумілих етичних стандартів. Ну крім одного – щоб «новиє ліца».

Але щоб так? В обід плануємо на вечерю!?

От плакати чи сміятись? Ну, ми ж оптимісти? Ги-ги.

• Володимира Жуковського зараз тримають під вартою, але через прогалину у законодавстві Нью-Гемпшира він має великі шанси оминути кримінальну відповідальність.
• Тиждень тому Володимир виїхав на зустрічну смугу дороги і врізався у караван байкерів. Загинуло сім осіб. Поліція не арештувала його на місці, бо не мала доказів що він був п’яний чи користувався телефоном за кермом. Жуковського відпустили додому. Посадили під варту тільки через день.
• Виглядає, що йому можуть висунути тільки звинувачення за вбивство семи людей по необережності. Покаранням йому може бути умовне засудження (probation), відбування покарання вдома та великий штраф. Тюремний термін за подібні випадки у Нью˗Гемпширі дають дуже рідко.
• Також Володимир Жуковський до суду може вийти з˗під варти під заставу, оскільки прокуратурі буде важко доказати, що він соціально небезпечний.
• Читати більше “Loophole in New Hampshire law may prevent suspect from facing criminal charges”

• John Deere та інші виробники сільськогосподарської техніки зробили неможливим “несанкціонований” ремонт. Американські фермери вважають це нападом на їхній суверенітет, що загрожує існуванню їхнього бізнесу.
• Щоб уникнути жорстких обмежень John Deere, американські фермери зламують комп’ютерну прошивку комбайнів і тракторів українськими гакерськими програмами.
• Фермери купують піратські програми на підпільних форумах від українських та польських програмістів.
• Ліцензійна угода John Deere, котру фермер мусить підписати, забороняє майже всі ремонтні роботи та модифікації сільськогосподарського обладнання, а також перешкоджає фермерам пред’являти позови за «втрату врожаю, втрату прибутку… що виникає внаслідок виконання або відсутності виконання будь-якого аспекту програмного забезпечення.
• Поламаний трактор треба везти до авторизованого сервісного центру. Що бере тижні і тисячі доларів. За цей час урожай може зігнити.
• Читати більше “Why American Farmers Are Hacking Their Tractors With Ukrainian Firmware”