Category: Posts

Як свідомій американці українського походження, мені несамовито сумно бачити цілковите пекло, яке зараз переживають наші друзі, сусіди та близькі люди в Україні.

Як і багато інших сімей, розірваних війною, мої бабусі та дідусі приїхали до Америки після Другої світової війни, рятуючись із сіл, вщент спалених німцями, від повзучого страху залізної завіси. Моя бабуся та її дочка, моя мама, яка народилася в США, але першою мовою якої була українська — навчили мене малювати писанки на Великдень, розповідали мені десятки страшних історій про Бабу Ягу, а також тихо і насилу ділилися про те, що сталося, що змусило їх тікати.

Я ніколи не думала, що пережите моїми бабусями і дідусями понад 70 років тому може статися ще раз, у сучасній Україні 21 століття. Ми побачили мільйони українських біженців, включаючи власні сім’ї, моїх двоюрідних братів у Києві та в інших місцях, які знову тікають від насильства, скоєного диктатором. Я не уявляю, як моя бабуся відреагувала б на те, що показують сьогодні в новинах. Вона була б нажахана, як і всі ми.

Коли Володимир Путін розпочав неспровокований і невиправданий напад на мільйони українських мирних жителів, моя громада тут, у Сполучених Штатах, миттєво згуртувалася. Ми всі бачили вилив підтримки українського народу за останні кілька тижнів — українські підприємства з виокремленими магазинами та пирогами на незліченних табличках в ознаках солідарності.

Але що є важливішим для наших сімей в Україні — єдина підтримка демократичних політичних лідерів, яку ми також спостерігали, особливо президента Джо Байдена та демократів у Конгресі, які твердо стояли у засудженні Путіна та його прибічників і вжили швидких заходів, застосувавши суворі санкції, щоб Путін поніс відповідальність за це насильницьке вторгнення.

Американці погоджуються, що ми не можемо сидіти склавши руки, поки Путін знищує мільйони життів — українців і людей з інших країн, які там живуть. Ми знали, що нам потрібно діяти, щоб захистити українців, які заслуговують на свободу та демократію. Я аплодую сильному керівництву президента Байдена в цій кризі, зокрема двопартійним санкціям проти Путіна та Росії, а також історичне фінансування 13,6 млрд доларів, спрямоване на пряму допомогу українському народові.

Але поки демократи боролися проти Путіна та його прибічників, республіканці стали на бік диктатора. Існує небезпечна, пропутінська більшість у складі Республіканської партії на чолі з Дональдом Трампом, який назвав Путіна «генієм» за кілька годин до того, як він вторгся в Україну. Ці республіканці повернулися спиною до українського народу. Республіканський конгресмен Тед Бадд заявив, що Україна є “a total distraction for the American people” «тотальним відволіканням для американського народу», а кандидат на посаду губернатора від GOP Карі Лейк заявив, що необхідність захищати Україну «образить» американців у збройних силах.

Республіканець Д. Д. Венс підсумував, як його партія ставиться до наших близьких в Україні, відверто кажучи, що йому байдуже, що відбувається з Україною, і що ми повинні “let those people 6,000 miles away deal with that” «дозволити цим людям у 6000 милях самотужки вирішити цю проблему» — ніби українці та американці українського походження не живуть у постійному страху почути найгірші новини від наших сімей.

Хоча зрозуміло, що звичайні американці глибоко піклуються про Україну, наш народ і наше майбутнє, і також зрозуміло, що республіканські лідери цього не роблять.

І коли я отримую сповіщення за сповіщенням від моїх двоюрідних братів, які на щастя на даний момент в безпеці, але які діляться страшними історіями про сон у бомбосховищах, слухання сирени повітряної тривоги вночі та перевезення ліків через контрольно-пропускні пункти, щоб допомогти хворим сусідам, я не можу не відчувати гордість за їх сміливість. Наші сім’ї знаходяться під атакою. Їх життя в небезпеці кожен день. Як можуть республіканці відмовлятися визнати те, що коїться на їхніх очах?

Ми не забудемо образи та підтримку Путіна, яку проявляли Дональд Трамп та його союзники. Ми пам’ятатимемо дифірамби Трампа на адресу Путіна, коли той розпочав напади на Україну. Пам’ятатимемо, що замість того, щоб заступатися за українців, яких щоночі бомбили, та підтримати президента Зеленського через це вторгнення, республіканці продовжували насміхатися над болем наших родин і робити пропутінські заяви. Пам’ятайте, Трампу було об’явлено імпічмент через його намагання тиснути на Зеленського з метою «облити» Байдена «політичним брудом». Через політичну вигоду за вказівкою Трампа США не надали важливу військову допомогу Україні, що могло б допомогти українцям відбитися від Путіна.

Мені зрозуміло, яка партія на боці українського народу, а яка на боці Путіна.

Сьогодні це привілей працювати в організації, як American Bridge, де я можу направити свою лють, страх і турботу за мою родину на те, щоб жодного республіканця, який підтримує Путіна, або того, хто стоїть і сміється, поки мої двоюрідні брати тікають від бомб, а ми чекаємо звісток по телефону щоранку, — ніколи не обрали знову.

Слава Україні!

Олександра Сірий Де Лука

Here are some of my thoughts.

First, let’s see the facts.

Look at the reactions to President Biden’s latest speeches on White House Facebook page.

Majority of people laugh at President Biden and Russian aggression. Read the comments too.

One more. The latest poll on support of Ukraine by US citizens shows that 55% of Americans think sending U.S. troops to fight Russia is a bad idea. Only 13% of Americans surveyed thought it was a good idea.

And one more: Poll: Trump voters now twice as likely as Biden voters to say Russia-Ukraine conflict is ‘none of America’s business’ (yahoo.com)

BIDEN NEEDS BACKING OF HIS COUNTRY’S CITIZENS!  He can’t fully support Ukraine without support of the Nation. Americans are skeptical about helping Ukraine after the US’ withdrawal from Iraq and Afghanistan. The average American sees Russian aggression as Ukraine’s problem and doesn’t want US’ involvement to spark WWIII. Americans worry about inflation, taxes and whatever affects them today and don’t understand that Russian aggression is a problem of every American as it will continue over years if not stopped NOW. Americans don’t realize that the future of their kids may be very different from how life is today. By the way, it is also applicable to all other western countries.

WHAT CAN WE DO? There are things out of our control, but we can get more Americans educated about the threat of Russia to the US/West and the need for NATO’s full military support of Ukraine. We need to strive to increase those 13% to over 50%. Ask non-Ukrainians also to SHOW their support by writing to the President or in other ways. Ask not to buy products of companies that do business with Russia and ask not to invest in these companies. 

Get creative with the ways to do it and share your experiences with us. But here are some suggestions.

– The key is to communicate with the goal in mind, know what results/reaction you want to generate with your actions. Creating awareness by “Support Ukraine” message may not be that impactful as everyone is aware of Russian aggression. The readers need to know the reason why they have to support Ukraine. Don’t just tell the stories – make sure you educate and send a clear message about what is needed. There is a lot of media interest in Ukrainian communities in the US these days. Don’t waste the opportunity if interviewed. Make sure your message will make the difference.

– Keep sending letters to the President’s office asking to send military support to Ukraine and ask as many Americans as you can to do the same.

– Contact your state representatives to support legislative actions with the aim to help Ukraine and ask as many Americans as you can to do the same.

– Contact the media and ask to accurately educate the public about the threat of Russia to Americans, correctly referring to the conflict as the one between Russia and the West (and not Ukraine). It makes a difference. The viewers/listeners should not feel as outsiders as this is the problem of not only Ukrainians but their problem as well. You may have other messages for the media.

– Here is very good educational video – speech of Mr. Blinken in Germany on January 20^th:

Spread it across your social media network. Share it with your Facebook groups, your town website/group, etc. Ask principals of your kids’ schools to share it with the students (i.e. in History class) and parents (through daily announcements/newsletters). Ask your children in colleges to share it there. Today’s youth will need to deal with Russia in the future.

– If you are attending rallies – have banners with strong/specific messages that the readers relate to. Here are some examples:

“Ukraine is not Iraq! Ukraine needs military support!”

“Fight Russian aggression against WEST!” (note: WEST and not Ukraine)

“Ukrainians need full military help from NATO to resist Russian aggression against West”

“NATO: help to protect the skies of Ukraine!”

“Send advanced anti-aircraft systems to Ukraine”

“Fight Russian aggression for the safe future of American children”

Again, get creative. If everyone does something every day – it will make the difference.

And as always, PRAY for Ukraine.

Aleksandra Kolyada-Rybchuk

Україна воює з Росією вже сім років. Українців просто так не здадуться. Вони налаштовані бути вільними. Це були головні тези розмови когресменки Вікторії Кульгейко/Спарц зі своїми виборцями в Індіані.

Для когресменки можливе російське вторгнення в її рідну Україну – це особисте. Вікторія Кульгейко народилася в Носівці Чернігівської області, емігрувала до США у 2000 році після виходу заміж за свого чоловіка Джейсона Спарца.

Радянський Союз колективізував господарство її діда – розповіла Вікторія Спарц 7 лютого, через кілька днів після візиту конресової делегації до Брюсселю та Києва. «Вони прийшли і забрали його землю, вони прийшли і забрали його будинок… Він ніколи не хотів вступати до комуністичної партії. Деякий час працював у колгоспі. Вони силували його, але він не піддався. Дід був засланий до Сибіру. Загинуло багато українців».

Після цьогорічного відвідання України конгресменка була здивована світоглядними змінами її земляків у Чернігівській області. «Я була шокована, як змінився український народ. Я виросла біля кордону України та Білорусі, у регіоні на північ від Києва. Люди були досить дружні з Росією. Люди думали про старі радянські часи і хотіли повернутися туди». 

Конгресменка сказала що зараз українці змінилися і стали дуже про˗американськими. Це сталося через військовий конфлікт із російськими найманцями у Донбасі. «Українці воюють уже сім років… Багато з них народилися після Радянського Союзу. Вони народилися в Україні, а зараз ця російська агресія… Намагаються захопити вашу землю і багато молоді гине. Є великий відсоток населення, яке не хоче, щоб його придушували. Це може стати великою проблемою для Путіна».

На запитання, чи була війна неминучою, Спарц відповіла: «Нічого не можна гарантувати. Президент Путін продовжує виставляти все більше і більше військ на кордоні. Я сподіваюся, що для блага своєї країни він перегляне свою позицію, тому що йде на значний ризик. Україна зараз не та країна якою була 30 років тому».

Петро Рибчук

В інтерв’ю із Заступником Посла США в ООН Джефрі Прескотом розглядаємо позицію кабінету Президента Байдена щодо останніх маневрів російського війська на кордоні України.

• Джефрі Прескот: Ми б вітали законний відхід російських військ від кордону України, але ми ще не бачимо доказів цього.
• Президент Байден все ще сподівається що загрозу нападу Росії на Україну можна вирішити дипломатичним шляхом.
• Якщо президент Путін все-таки прийме рішення про вторгнення в Україну ˗ наслідки лише послаблять Росію, не посилять.
• Основні принципи статуту ООН і сучасного світового порядку: не можна посувати кордони військовою силою, не можна зупиняти іншу країну вибирати свій шлях у міжнародних відносинах.

Розмова Петра Рибчука (PR) та Ірени Яросевич (IJ) із Заступником Посла США до ООН Джефрі Прескотом (Deputy to the U.S. Ambassador to the United Nations Jeffrey Prescott)

PR:The front-page news of this morning is “Russia pulls troops”, “Moscow ready for talks”, “NATO Chief expressed cautious optimism”. Have you got any intelligence briefings not in the news yet, should we declare victory and say that US diplomatic efforts, the news push and personal Biden-Putin talks prevented the war.

JP: First of all, thanks for having me and I’m glad we’re getting a chance to talk today. I guess what I would say is, we are actively working to achieve a diplomatic resolution to de-escalate this crisis. That’s our main objective. That’s what the President has been focused on. And we would welcome a legitimate pullback of Russian forces from Ukraine’s border, but we have not yet verified that this is the case. And what we said yesterday, and the day before, the situation remains true at this moment, which is that President Putin and Russia remain in a position to invade Ukraine at any moment, should he choose. He still has more than 100,000 troops at Ukraine’s border and has ramped up troop movements even over the last few days. And what President Biden made clear to President Putin on Saturday is that the US is committed to diplomacy and we hope that he will choose to pursue that path.

We’re ready either way, and that’s why we’ve been engaging so carefully and completely with our allies with the government in Ukraine and with partners around the world to address this crisis in real time.

PR: Can we say that Putin is the Alpha and Omega of the decision to start or not to start the war? Or Putin has a circle of advisers who are pushing him to advance on Ukraine?

JP: I won’t get into the internal workings of the Russian decision making process, but I think from our perspective this is ultimately President Putin’s decision whether to attack, whether to pursue this path of escalation or whether to pursue diplomacy. And if President Putin does make the decision to further invade Ukraine, our basic statement on our position has been clear, that the consequences will only weaken Russia, not strengthen it. So we’re actively working to reach a diplomatic solution. We may remain engaged with the Russian government. You’ve seen that happen at multiple levels over the last few days. We’ve also seen some additional announcements today. But we’re very clear eyed about the steps Russia is taking on the ground in plain sight, which has been up to this point – surging troops and equipment to the borders of Ukraine.They’re in a position where they can invade at any time. 

President Biden was very clear with President Putin that if he undertakes a further invasion of Ukraine, the United States, together with our allies and partners, will respond decisively to impose severe costs on Russia. So that’s what we are focused on at the moment. We do hope that Russia chooses the diplomatic path, but that’s up to President Putin.

PR: Question to you as a UN diplomat. Does the UN have any real tools to stop, to prevent future Russian acts of aggression against Ukraine?

JP: What we’re doing is taking advantage of every diplomatic channel and every diplomatic tool we’ve got, every venue that we can identify, to try to pursue a diplomatic approach here. That is why you saw last week the UN Security Council – the premier forum for addressing matters of international peace and security – take up exactly this issue. We wanted to make it clear to the international community, to the world’s powers on the Security Council – come together to address  the full implications of the threat that Russia’s build up of troops on Ukraine’s border is imposing. Not just for Ukraine – obviously important for Ukraine – but for the core tenets of the UN charter and the modern international order. 

This kind of goes to the heart of the rules that we’ve all agreed to live up to: that you can’t change borders by force, you can’t force another country to choose its own relationships, that you can’t invade another country. So we’ve been pursuing diplomacy at every venue available. But one of the reasons we wanted to have this open session in the Security Council is to have Russia in a position where it had to answer questions from the world, and hear, essentially a united message from the world’s powers that the path of diplomacy is preferable to the path of confrontation. And we think we saw that in the UN last week, and it’s a message we are continuing to pursue in our diplomacy in New York and our diplomacy in Europe, and around the world.

PR: Not really a diplomatic question, but… If Putin had militaristic intentions three years ago, would President Trump be so forceful against Russia as President Biden is today.

JP: I’m not going to get into the politics of this, but what I would say is that President Biden has pursued a path here that has put us in a position where we are united with our allies, especially our allies in Europe. You’ve seen us working relentlessly diplomatically with our NATO allies, with the European union and our European partners. You’ve seen us taking steps collectively both to prepare for a response if Russia were to choose to further invade Ukraine, to provide support frankly to Ukraine, including the fact that we’ve provided more military assistance in the last year then ever at any point in history. More than $650 million dollars in deliveries that have been continuing just over the last few days. And we’ve provided more than half a billion dollars in development and humanitarian assistance over the past year. 

And last night we just announced our intent to provide an additional loan guarantee if necessary to Ukraine to help with their economies. So we’re really ramping up our support and we’re getting together with our allies to essentially force a serious question for President Putin to answer. Which is, are you willing to choose a path of diplomacy? A serious conversation about concerns that Russia has that we have.  Or is Russia going to decide to pursue this confrontation? We’re ready either way. And that’s all we can do is get prepared and that’s what we’ve been doing with our allies. So I feel very confident that President Biden has put us in a position that we can act in a  united and swift way if Russia were to decide to further invade Ukraine.

IJ: Just to follow up on a few of the UN based questions. I agree with you. The special session was a brilliant strategic move. I don’t know that the world fully appreciated how interesting that was. But by UN standards that standoff between the US and Russia was quite stark. What do you think in general and your reaction to the comment that Ukraine is being treated as a proxy in Russia’s war against the West,  in particular against the United States. What are your thoughts on that?

JP: I would say that our diplomacy at the UN has really been focused on sharing – and the reason why we had this session openly, we had an open session in the Security Council, (and) potentially the reason why Russia tried to stop that session from happening, and the council had to vote to hold that meeting – one of the reasons we wanted to do that, was so that we could lay out what we’re seeing on the ground. The full scope of the build-up of Russia’s forces on Ukraine’s border, the unprecedented nature of that build up, and the threat that that poses to Ukraine, but also, more broadly to the principles of the UN charter. This is a real threat to international peace and security. That’s the role of the Security Council. And we wanted to be able to bring Russia to a forum where it had to answer for that escalation, and that’s exactly what we accomplished in that session.

Now there’s no question that Russia has a veto at the Security Council, but we’ve seen before, and we saw this in 2014 as well, the UN is a very good venue for bringing the world together to see clearly what the facts are and to ask other countries to answer to those facts. And so that’s what we’ve been using this venue for to this point but, at the same time, we are committed to pursuing every potential diplomatic path possible to resolve this crisis. And we’ve made that clear at the UN, as well as across the board. That’s why you see Ambassador Thomas-Greenfield in New York meeting with her counterparts from Europe, from her Ukrainian counterpart on a regular basis, from our closest allies around the world, from all the members of the Security Council to provide them the latest intelligence what we’re seeing on the ground, to provide them with information about how we’re planning to respond if there’s further aggression and to make sure that the UN is ready to respond if necessary if Russia were to further violate the UN Charter.

IJ: The United States is actively pursuing direct negotiations with our European and NATO allies. How is the US Permanent Mission participating? Are there parallel efforts? What is the feedback loop towards official policy? Have you been meeting/speaking with Ambassador Kyslytsia, Ukraine’s UN representative – what is the nature of your conversations?

JP: It’s a really good question. And it kind of goes to the fundamental role that the US government provides, the way we operate when we’re working on a complicated diplomatic challenge like this. Or a complicated security challenge like this. And that is to say we have through the White House a coordination function at the National Security Council where President Biden’s cabinet is meeting on a regular basis to consider this issue. And of course Ambassador Thomas Greenfield is a member of President Biden’s Cabinet. And there’s a group of the kind of number two at the Cabinet agencies called the Deputy’s Committee that I sit on that also meets regularly to address all aspects of this crisis. But what we’re doing is essentially sharing information across the US Government in real time. 

Of course, many other countries are doing the same thing. So when Ambassador Thomas Greenfield is talking to her counterparts in New York, they’re all armed with the latest information about the conversations that are happening in Europe, that are happening at NATO, that are happening in the OSCE, and that are happening bilaterally including with Ukraine. So, we keep close tabs on how this is going. We’re using every channel available to try to pursue diplomacy. But we are also clear-eyed at what is possible here as well, which is – Russia has put the forces in position that if President Putin makes the decision at any time, they can further invade. And the consequences of that would be devastating

And you know, maybe one note to close on. One of the things we’ve been doing and saying very clearly over the last few weeks and months is that this is a very serious situation. Conflict could happen at any time. And so we’ve been crystal clear to Americans who may still be in Ukraine that they should depart as soon as possible. We can’t predict the future and exactly what’s going to happen. And as I say, we’re trying to pursue a diplomatic path, but the risk is high enough and the threat is immediate enough that it would be prudent for any Americans who are still in Ukraine to leave as soon as possible. And so that’s what we’ve been encouraging folks to do. Obviously, we stand ready to help with that, but there’s some serious risk for remaining in Ukraine given the seriousness of this situation. So, that’s one message we’re also trying to get out, to let people know that this is really the time to leave if they have not already.

IJ: The focus has been on military invasion. Yet speaking with our sources in Ukraine, the bigger fear, that let’s say your average Ukrainian has, is not that their village is going to get bombed. Because territorially, they believe, it will be impossible for Russia to take over all of Ukraine. They’re afraid of things like the entire electronic network going down. They’re afraid of threats against school children. 387 have already been reported that their school is going to be blown up. What is the diplomatic response to non-conventional warfare? Which is basically, what this is. How is that, how is Russia being told and how is that being monitored? And what are the reactions to if they do not invade but insist on continuing to break Ukraine and Ukraine’s sovereignty?

JP: It’s one of the reasons we have been so relentless in providing information about what we’re seeing in real time. Fundamentally what we’ve been trying to do. We know the playbook, we know the different techniques that Russia has used in the past and will continue to use, and as we’ve received information suggesting that we may see some of that happen in real time, we’ve been providing that information to our partners, to our allies, to Ukraine and Ukrainian officials, also to the public.

So, we’ve made that very clear, we’re not going to give Russia the opportunity to conduct any kind of surprise to spring something on Ukraine and the world in this situation. And that’s why we’ve been putting out for the world as transparently as possible, as plainly as possible, what we’ve been seeing. 

That includes information about threats to cyber security, that includes potential false flag operations that we’ve talked about extensively. We’ve talked about different parts of the playbook. And one of the real concerns we have, and one of the reasons why we’ve been so crystal clear to American citizens in particular, is that they should try to leave Ukraine, if they can.

We think that if Russia decides to invade – the beginning of that could involve operations that would disrupt communications, lines of communication, not just electronic communications, but also literally the different pathways to leave the country. And so, that’s a serious concern that we have and one of the reasons we’ve been talking about the need to evacuate to, to leave Ukraine as quickly as possible. 

But that’s something we’re watching for. We’re going to continue calling it out, and again, it’s just part of the overall approach that we have here. We’ve laid out a clear path of diplomacy. 

And then there’s a message of deterrence. We’re ready, and we’re ready with our allies to react swiftly and severely if Russia decided to eschew this path of diplomacy and choose instead the path of confrontation. So, we’re ready either way, and ultimately, this is President Putin’s decision what to do. We will be watching closely for what happens. But we’re prepared one way or the other. Thank you.

З кожною годиною загроза агресії з боку путінської Росії проти України посилюється. Який би метод не обрав Володимир Путін в кінцевому результаті: військове вторгнення, нищівну кібератаку, економічну блокаду чи альтернативну комбінацію руйнівних дій, – його намір зламати Україну як націю та її народ абсолютно очевидний. Як і решта цивілізованого світу, Світова Федерація Українських Жіночих Організацій не до кінця впевнена, як пояснити таку односторонню одержимість Росії бажанням знищити Україну. Як і решта цивілізованого світу, ми рішуче засуджуємо дії Путіна.

«Причини», якими Путін виправдовує своє бажання зламати Україну, позбавлені будь-якого зв’язку з реальністю сьогодення, не відповідають історичним фактам і є передусім аморальними. Україна не становить загрози для Росії, хіба що Путін вирішить таку загрозу сфабрикувати; Україна не є частиною російських земель тому, що цього хотілося б Путіну; і зрештою, Путін відкидає століття міжнародних зусиль, спрямованих на викорінення права сильних підкоряти менш сильних тільки тому, що вони можуть і хочуть це зробити.

Українці не мають жодних ілюзій. Росія розпочала війну з Україною вісім років тому і буде так чи інакше загострювати ситуацію. Війна не наближається. Війна вже тут. Українці готуються до чогось більшого, але не панікують, бо паніка ослаблює, і це тільки зіграло б на руку Путіну.

Протягом останніх 100 років саме війна була основною причиною того, що «історично, Україна має одну із найбільших діаспор у світі» (звіт Міжнародної організації ООН з міграції «Світова міграція у 2010 році»). Українська діаспора підтримує зв’язки зі своєю батьківщиною уже не одне покоління. В даний час за межами України проживає близько 10-ти мільйонів українців, а це майже 25% від 45-мільйонного населення сучасної України. Значні частини Першої світової війни, Громадянської війни на території колишньої Російської імперії, Другої світової війни велися чужинськими арміями на українській землі. Москва відправляла українських солдатів гинути у численних міжнародних війнах, розв’язаних СРСР. Навіть після неминучого й довгоочікуваного кінця цієї диктаторської імперії Москва не могла залишити Україну в спокої. Вторгнення Росії в Україну у 2014 році уже призвело до загибелі 14 000 осіб, в той час як 1,5 мільйона мирних жителів були змушені покинути свої домівки, тікаючи від війни.

Досвід війни – пережитий особисто чи отриманий у спадок від попереднього покоління – об’єднує усіх українок як діаспори, так і України, більше ніж мова, релігія чи місце народження. Кожна українка має свій досвід війни: як жінка, яка пережила збройний конфлікт особисто, як мати солдата, як дочка чи онука біженців, як правнучка, чия прабабуся бачила дві світові війни. Такі дуже реальні та безпосередні наслідки війни, як руйнування, людські жертви, гуманітарна криза, після яких приходить важка і довготривала робота над пом’якшенням травми від війни, яка відіб’ється на наступних поколіннях (виховання здорових дітей, збереження сім’ї, загоєння емоційних та фізичних ран) – все це завжди було в першу чергу відповідальністю жінок, тягарем, без потреби накинутим на них зовнішнім агресором. Ця доля вкотре чекає на десятки мільйонів жінок.

Ми високо цінуємо і висловлюємо вдячність державам, які підтримують Україну і розуміють, що Україна є нинішньою лінією розлому між минулим та майбутнім – чи майбутнє стане перемогою правового міжнародного порядку, націленого на мир, а чи  перемогою старого світового порядку агресії?

Незалежно від дій Росії в найближчі дні, усунення наслідків цієї війни триватиме десятиліттями. Зрештою, бачення Путіна зазнає краху. На кожного українця, якого він сьогодні уб’є, є мати, яка виховує дитину на чужині, прививаючи їй розуміння, що правда не в силі і що гідність кожної людини і кожного народу полягає у можливості вільно обирати свою долю.

У назві свого знакового вірша «Contra Spem Spero!», написаного у 1890 році, поетеса Леся Українка висловила послання, яке розуміє кожен українець: без надії сподіваюсь. У трьох словах їй вдалося підсумувати українські реалії. Без об’єктивних підстав на надію, ми все-таки сподіваємося.

Світова Управа СФУЖО

12 лютого 2022 року

Світова Федерація Українських Жіночих Організацій є міжнародною координаційною надбудовою українських жіночих організацій у світі, яка була заснована в 1948 р. СФУЖО має акредитацію в Департаменті глобальних комунікацій і  консультативний статус в Економічній і соціальній раді ООН та членство при ЮНІСЕФ.  Мережа СФУЖО діє у 31 країнах світу.

The World Federation of Ukrainian Women’s Organizations is an international umbrella founded in 1948 in Philadelphia, USA. WFUWO is an NGO affiliated with the United Nations Department of Global Communications (1990), accredited in consultative status to the United Nations Economic and Social Council (1993), and a member of the NGO Committee on UNICEF (1997). The WFUWO network currently represents and coordinates the work of women’s organizations in 31 countries of the Ukrainian diaspora.

Чи розпочне Росія широкомасштабну війну проти України 16 лютого?
Ні. Російські війська навколо України розгорнуті, але готовності до негайних дій проти України у ворога немає.

Чому Захід щодня робить заяви про неминучу війну і нагнітає обстановку, чи це означає, що буде війна?
Ні. США, Великобританія та їхні союзники своїми заявами про неминучу війну змушують усі європейські країни НАТО визначитися зі своєю політичною позицією. США своїми діями радикалізують обстановку в Європі, щоб європейські країни створили єдиний фронт підтримки України, і таким чином розламали сепаратні домовленості з Путіним про невтручання. Байден хоче забезпечити солідарність європейських країн щодо України. Тепер до гібридної війни в Україні по-справжньому включається НАТО.

Президент Зеленський лає Захід за нагнітання обстановки та провокування паніки серед інвесторів, чи вигідна нам насправді політика США та їхніх союзників?
Так. Насправді, вперше за 8 років нашої війни провідні країни НАТО зайняли активну наступальну позицію проти загроз Путіна, вперше нам широким потоком пішла військова та фінансова допомога. Вперше біля кордонів України НАТО розгортає угруповання для ймовірної протидії російському вторгненню в Україну. Це величезна та безцінна допомога для народу України. А президент Зеленський або втратив розуміння, що відбувається, або проросійські сили в його оточенні – Єрмак та Демченко, маніпулюють президентом та користуються його невіглаством, щоб не зіпсувати свої контакти з Кремлем. Позиція НАТО заслуговує лише на глибоку подяку, це історичний перелом у відносинах України із Заходом.

Чи не підірве нашу економіку така паніка та заяви про війну?
Ні. Нашу економіку та державу підриває не війна з Росією, яка триває 8 років, і не чергові загрози Путіна, а надто не допомогу НАТО, а некомпетентність влади та не вміння користуватися можливостями та величезною міжнародною підтримкою, яку надає ця криза.

Чи може Росія розпочати напад ударами авіації та ракет, а вже потім кинути в атаку наземні сили?
Так. Але Росія не атакувала з повітря навіть у 2014-му, бо це призведе до великих жертв, і жорсткішої антиросійської реакції у світі. Удари з повітря без наземного наступу посилять опір та міжнародну підтримку України. Тут знаходяться журналісти всіх світових ЗМІ, і відео російського повітряного терору буде головною темою у всьому світі. Європарламент ухвалив резолюцію щодо повної блокади російського енергетичного імпорту до Європи у разі великої війни. Такої блокади економіка РФ не витримає.

Чи зацікавлена ​​Росія у нападі?
Так. Росія приєднала до себе Донбас та Крим де-факто, і російській армії необхідно змусити українські війська припинити стріляти та відкинути від Донецька та Горлівки. Ми створюємо загрозу ліквідації ДНР у будь-який момент, і Росія не зможе там стабілізувати свою владу. Саме Донбас є фронтом, де Росія зацікавлена ​​провести наземний наступ. Яке політично можна назвати діями «ополченців», а не регулярної армії.

Чи потрібно громадянам їхати, евакуюватися?
Ні. Треба займати своє місце у строю. Не треба всім брати в руки зброю – та її і немає на складах, кожна адекватна людина необхідна на своєму місці, у логістиці, забезпеченні, у тилу, на передовій. Треба розуміти, що робити в умовах кризи, війни це нормально в сучасному світі. Ця криза – не остання.

Чи закінчиться ця криза цієї зими?
Ні. Ця війна на роки, довгі роки. Україна – надто багата і надто важлива геополітична країна, щоб нас колись наші сусіди дали спокій. Поки Путін при владі, і поки що Україна залишається слабкою, погано організованою державою, де правителі намагаються умиротворювати Путіна, “дивитися в очі”, “просто припинити стріляти”, провалювати спецоперації власних спецслужб проти Росії, ми залишатимемося жертвою в очах агресора.

Чи можемо ми виграти у війні з Росією?
Так. Ми вже виграємо у війні із Росією. Підтримка НАТО різко підвищує нашу обороноздатність і створює багато нових можливостей. Путін не зміг виконати своїх цілей – повернути маріонетковий режим Януковича, повернути до влади проросійські сили, змусити Україну припинити опір за моделлю Придністров’я. Ми досягли безпрецедентних успіхів у розвитку своєї незалежності, і з кожним роком наші сили зростають. Путін як і Гітлер та Сталін не вічний. Коли ми побудуємо державу з компетентними лідерами, які приділяють увагу насамперед питанням безпеки та оборони, Росія з Путіним чи без Путіна усвідомлює безперспективність подальшої війни, і тоді вони самі повернуть Крим і Донбас, або ми зробимо це самостійно.

Юрій Бутусов

For almost one year, Ukrainians have been heroically repelling Russia, which launched a full-scale invasion on February 24, 2022. The Ukrainian people showed the world that the main goal is the restoration of the territorial integrity and sovereignty of Ukraine. We are talking not only about the territories not controlled by Kyiv starting from February 24, 2022, but also about the temporarily occupied areas of Donetsk and Luhansk regions, the annexed the Autonomous Republic of Crimea, and the city of Sevastopol, which were illegally declared as subjects of the Russian Federation in 2014. Today, Ukraine maintains its defense not only for the sake of its compatriots but also to protect the independence of other states that share common borders with Russia and are not members of NATO, namely: Moldova (at the same time, there is a Russian military enclave under the flag of a peacekeeping mission, according to international estimates, commensurate with the number of Moldovan armed forces – the territory of Transnistria) and Georgia, as well as the countries that have Russian troops and military bases on their territory, namely: the Republic of Armenia, the Republic of Kazakhstan, the Republic of Tajikistan, and the Syrian Arab Republic.

On the territory of the Republic of Belarus, an allied group with Russian troops. In particular, the security of the Black Sea region suffered from Russian aggression, and the architecture of its safety is crumbling to the foundation: NATO defense forces which include the coalition of Turkey, Romania, and Bulgaria will hardly be able to dominate without the participation of the English, French, American, and Italian fleets. In order to win the war with Russia, Ukraine needs even more support, which must be based on a greater number of different types of weapons. In addition to a tough sanctions policy, we must respond asymmetrically on the battlefield to ensure victory as soon as possible. First of all, Ukrainians are interested in smart and traditional medium and long-range weapons. Counterintelligence and security development tools can contribute to successful military operations. The means of radar signature and electronic warfare remain mandatory for victory. With the help of these techniques, we will be able to determine the coordinates of the enemy and ensure the disorientation of military forces control. Ukraine also needs tanks, which is relevant to American and European military doctrines.

The Ukrainian army needs more weapons, in particular aviation, which can ensure dominance over the enemy in the air. In military art, there are combat and non-combat aviation. Combat aircraft includes fighter jets the main task of which is to destroy enemy aircraft in the air. Combat bombers are designed to attack ground (underground) or surface (underwater) objects using bombs or missiles. Non-combat aircraft includes machines performing reconnaissance and radar functions.

Depending on the type of aircraft, the Ukrainians will be able to establish a temporary or permanent unmanned zone, which will allow us to protect our defensive positions and the civilian population from enemy attacks from the sky. American F-15 and fighters, as practice shows, can prevent from interfering with our airspace.

Russia is using Soviet-made aircraft in the war against Ukraine, which today is no longer considered to be the most powerful, but it exists and the enemy still has enough of the reserves. In total, according to 2021 data, the Russian Air Force had 1,585 vehicles, namely Su-24, Su-34, Su-25 bombers and MiG-29 fighters, 124 heavy bombers, and 91 combat aircraft of the Russian Naval Aviation. [1]   The successful use of American fighters against Soviet weapons, as well as Israeli Eagle, which In June 1979 shot down 4 Syrian MiGs – 21 of Soviet origin, gives hope for the successful military and air operations, which will later lead to fateful positive results in the Russian-Ukrainian war.  

 American multipurpose fighters of the fourth generation F-16 were created to complete dominance in the air, so it is not surprising why this particular aircraft dominates the Soviet machines. This aircraft is considered to be the basis of the air force. The F-16 is relatively inexpensive, has a simplified configuration, only one engine, and uses less fuel. This type is believed to be a defensive weapon but it can carry out precision bombing if necessary. It is precisely because of this versatility that the F-16 is so desirable for Ukrainians.

The F-15 Eagle is considered no less effective because during the entire period of combat use it won 108 victories and had no losses in the air. Its difference from the F-16 lies in its more complex structure, and greater use of fuel, but despite this, it is faster and it is able to perform combat tasks in any weather conditions.

Such countries as Bahrain, Belgium, Denmark, Egypt, Greece, Indonesia, Israel, the Netherlands, Norway, Pakistan, South Korea, Poland, Portugal, Singapore, Taiwan, Thailand, Turkey, the USA, and Venezuela are armed as F – 16. America confirmed its cooperation with them back in the Cold War years and these are the countries that supported the American-European alliance of democracies. If Ukrainian interests coincide with American political views, then we can count on aviation from the USA. Another option for Ukraine to get is planes to be handed over by a third country that has permission for this from the country – manufacturer – America. For example, the government of the Nederland is ready to consider the transfer of aviation if Kyiv asks for it.

American weapons are extremely important for Ukraine, but the European countries also have a sufficiently powerful aircraft production that will help bring our joint victory over the Russian regime, which threatens many countries. For example, the Eurofighter Typhoon is a multipurpose fighter that participated in the international military operation in Libya in 2011, closing the sky over the civilian population. Modernized Typhoons can not only close the sky from air attacks but also strike at enemy points. This fighter is distinguished by its ease of maintenance and operation, but it is many times more expensive than the American F-16.

Ukraine is also interested in Swedish Saab JAS 39 Gripen fighters. They are attractive for their cost in the international market because they are cheaper than American planes. The arsenal of weapons is wide and will allow the use of various types of missiles. Sweden is not a member of NATO and can independently regulate its defense matters, which means that negotiation process should be easier since the arms transfer involves only two countries.

Of course, when our partners will be able to transfer aviation to Ukrainian pilots, it will take time to master the new machine. There is not much time, so another possibility to protect the civilian population and win the war is to use the Soviet jets, we have experience with these, planes until we get American or European planes. Many countries still have these machines and they can provide us with them if, in exchange, our partners offer them a better option in the form of European or American planes.

The main question is how much aviation America and Europe will be able to give us soon, for us to dominate the sky, completely or at least partially. For example, the largest number of F-16s is in America, which is approximately 500 aircrafts,  in Poland – 36, Belgium – 48 [3]. More than 580 Eurofighter Typhoon aircraft have been successfully delivered to the nine customer nations: Germany, United Kingdom, Italy, Spain, Austria, Oman, Saudi Arabia, Kuwait, and Qatar [4]. So the probability that we will get enough planes to cover our large, compared to European countries, territory is huge, because there are not so many of these planes in the world.

Immediately behind the aircraft, we need the latest and most effective air defense systems to ensure the integrity and safety of aviation from our partners. For greater safety of new aircraft, we need piloted and unmanned means of attack on legitimate military goals.

References

1. Скільки бойових літаків має РФ та якими є перспективи російської військової авіації. URL: https://defence-ua.com/army_and_war/skilki_bojovih_litakiv_maje_rf_ta_jakimi_je_perspektivi_rosijskoji_vijskovoji_aviatsiji-5654.html
2. Netherlands would consider helping Ukraine with F-16 fighters, Leopard 2 tanks. https://nltimes.nl/2023/01/20/netherlands-consider-helping-ukraine-f-16-fighters-leopard-2-tanks
3. «The Military Balance 2019» p. 52, 56, 57, 90, 137.
4. The Eurofighter Typhoon https://www.eurofighter.com/about-us

Kateryna Shtepa

Student of the Taras Shevchenko National University of Kyiv, Faculty of History (American and European Studies), Head of the Strategic Planning Department of the Institute of Government Relations (Kiyv, Ukraine), Member of IAPSS(Ukraine),  IAPSS(Europe),  IAPSS Global. 

Photo: An F-16 Fighting Falcon, 23rd Fighter Squadron, Spangdahlem Air Base Germany, comes for a landing on the RAF Lakenheath runway.

Багато друзів в Україні, як і я, з великою повагою ставляться до Рональда Рейгана і його Республіканської партії. Але не всі друзі в Україні встигають за розвитком політичного життя в США. Ось інтерв’ю з сином Рональда Рейгана, Роном Рейганом Дж. Відразу, всі питання чи закиди будь-ласка не до мене – до сина Рейгана. Я лише ділюся, але не оцінюю.

Кілька фраз з інтерв’ю, якщо хтось не розуміє англійську:

“Мій батько з сорому провалився б за його теперішню Республіканську партію, яка, звичайно, більше не є його (рейганівською) партією”.

“Республіканська партія стає авторитарною, Республіканська партія просто повторює російські темники”.

Включення, де найрейтинговіший коментатор, фактично офіційна “говорящая голова” Республіканської партії на днях сказав: “Хто має енергоресурси? Хто впливає на глобальну повістку дня? Хто міг би бути нашим партнером в боротьбі з Китаєм? Росія! То чому б нам не дружити з Росією? Чому б не бути на її боці? Навіщо нам ставати на сторону України? Я не розумію.”

На то син Рейгана: “Мені соромно за заклики співпрацювати з Путіним. Мій би батько з ним не співпрацював. У нас зараз багато людей, які б радо стали на сторону Путіна. Я не хочу називати це державною зрадою, але ми дуже близько до цієї позначки”.

Від себе: важкі настали часи тим, хто, як я, традиційно був за Республіканську партію, допоки в курник не пробрався хитрий лис. Дивлюся на підготовку до виборів 2024 і не виключаю, що на меню в 2024 знову буде про-російський лис проти якогось соціаліста. Позавчора Майк Пенс заявив “хитрий лис був неправий”. А за Пенсом Кріс Крісті. Ну і до того Чейні і Ромні. Але на них полився шквал критики і, не виключено, їх просто виженуть з Партії чи сильно закриють рота. Дивні часи. Рейган і МакКейн, певно, перевертаються.

І тут, я раптом відчув, що десь глибоко в серці я за квоти в навчанні. Дійсно, обмеження доступу суперталановитим азійським студентам, щоб лишилося місце таким як я, мені видалося цілком логічним.

---

І ще трохи про цікавості нашого мислення і про квоти. На власному прикладі. В англійській мові є такий вираз, Where you stand depends on where you sit. Тобто, позиція, на якій ви стоїте залежить від стільця, на якому ви сидите.

Ось ті самі квоти при вступі в ВУЗ (малий якраз поступає). Я проти квот. Я розумію, що певні сегменти популяції системно не мали доступу до доброї освіти, що погано для економіки і, в результаті, погано для мене.

Неможливість цілих етнічних груп отримати добру освіту не давала їм можливість зробити максимальний внесок в розвиток суспільства. Якщо серед них був, приміром, наступний Ейнштейн чи Маск, він все одно був приречений на чорноробочу кар’єру через неможливість отримати необхідну освіту. Та і просто обіймати посаду, яка б дозволяла бути більш продуктивним, чи навіть почати власний бізнес, без необхідної освіти й визнання (банками, приміром) дуже важко.

Плюс, таке відсторонення меншин від доступу до ласих шматків економіки створює революційну ситуацію. Власне, протести, що прокотилися, приміром, США в 1960-х (чи у 2020) є певною мірою реакцію на такий нерівний доступ.

Тому певні квоти на доступ до освіти (і посад) є цілком логічним механізмом збалансувати систему.

Але проблема в тому, що я (чи мій малий) в жодну квоту не потрапляємо. Тому “з мого стільця” різні квоти мені видаються злом. І я жадібно вишукую дослідження, котрі показують, що квоти й негативна дискримінація (affirmative action) не працюють і навіть шкодять самим же отримувачам квот (і нема проблем нагуглити десятки таких досліджень).

Тому я проти квот і за поступання лише по оцінках і результатах екзаменів.

Але ось проблема.

Минулого року розгорівся скандал з дискримінацією проти студентів-азіатів топовими ВУЗами США. Як виявилося, і все це підкріплено документами, всякі гарварди і стенфорди свідомо відмовляли студентам індійського, китайського і корейського походження навіть коли їх оцінки й екзамени були ідеальними.

Виявилося, що ці студенти настільки академічно успішні, що якби всіх їх відмінників взяти в ВУЗ, то там не лишиться місця іншим, в тому числі “білим чоловікам”. Тому гарварди і стенфорди обмежили їх квоту на користь інших національностей. До Верховного Суду дійшло, якраз розгляд.

І тут, я раптом відчув, що десь глибоко в серці я за квоти в навчанні. Дійсно, обмеження доступу суперталановитим азійським студентам, щоб лишилося місце таким як я, мені видалося цілком логічним.

І щоб не виникло когнітивного дисонансу, мій гнучкий розум почав вишукувати “логічні” пояснення, чому в цьому випадку квоти – це добре. Як от азіати насправді не розумні. Вони просто натаскують своїх дітей на тести, вони просто заставляють їх сидіти по багато годин за книгами, вони не пускають своїх дітей гратися і ганяти м’яча, а натомість пхнуть їх на всякі гуртки, скрипки, до репетиторів, і ще й дають додаткові вправи з математики й фізики понад домашні завдання.

Мій раціональний розум каже, що це і є запорукою академічного успіху і не логічно, що коли мій малий сидить за підручником – це навчання, а коли азіат – це муштра і натаскування на екзамен. Але серце моє злиться, коли їх батьки знаходять можливість заставити своїх дітей вчитися більше, а я ні – і тому обмеження доступу до такого бажаного місця в елітному ВУЗі для академічно-успішного азіата, щоб воно відійшло моєму “хорошисту” мені видається дуже навіть правильним.

Парадокс.

А взагалі, насправді ці “квоти” діють досить логічно, якщо комусь цікаво. Вони аж ніяк не вимагають, щоб на посадах (чи в університетах) расова чи гендерна композиція співробітників чи студентів відображала їх відсотки в суспільстві. Приміром, ніхто не вимагає, щоб було рівно 49-51 чоловіків і жінок (чи який там саме розподіл в суспільстві). Чи рівно 12.2% афроамериканців чи 3.1% геїв, як їх є в популяції.

У ВУЗах при прийомі на робту професорів, приміром, це виражається у рекомендації, що якщо топ 2 кандидати абсолютно ідентичні у своїй кваліфікації і придатності до роботи (приміром, однакова освіта, однакова кількість публікацій, однакова оцінка якості викладання і т.п.), то при всіх інших рівних, дати перевагу жінці.

Я був в комітеті з найму на роботу щось 8 разів, щось 4 рази керівником комітету, і всі рази у нас був явно сильніший кандидат по об’єктивних показниках, і ми брали саме його, незалежно від статі, національності, чи інших соціальних характеристик. Десь в половині випадків це були “білі чоловіки” і ніхто мені жодним чином не натякнув, що варто б вибрати жінку чи меншину.

Чи ті ж самі ненависні “голлівудські квоти”. Вони аж ніяк не вимагають, щоб рівно половина акторів були жінками, чи щоб відсоток акторів-меншин відповідав їх відсотку в загальній популяції. Ні, вони вимагають, щоб хоча б один актор першого ряду був етнічною меншиною, і хоча б ДВІ людини серед тих, що відповідають за кастинг, костюми, продукування, дизайн і т.п. були чи то жінками, чи то етнічними меншинами, чи то лгбт, чи то з обмеженими можливостями. І т.п. Це в рази менше, ніж їх сукупний відсоток в загальній популяції і, в принципі, вимоги досить мінімальні і далеко недостатні, щоб мати повне відображення сегментації в популяції.

І всеодно, мій стілець не потрапляє в жодну з цих квот, тому я проти. От якби квота вимагала певну кількість фільмів українською, тут я був би за.

Парадокс. У вас теж так? Чи де ви стоїте не залежить де ви сидите?

Image by StockSnap from Pixabay

Др. Василь Тарас ˗ Dr. Vasyl Taras,
Associate Professor of International Business
at University of North Carolina at Greensboro

Колись у стародавній Греції на роздоріжжях були поставлені камінні плити з написами: «Держава сильна свідомістю мас. Вона сильна тоді, коли маси все знають і все можуть розуміти».  І справді, кожна держава і розумний уряд, якщо хочуть бути сильними і довготривалими, повинні приділити велику увагу не на таємні конвертні винагороди групі своїх прибічників, якими перекуповують прихильність до себе, а на освіту і добробут цілого народу. Тоді  серед народу здобудуть вони собі незломну прихильність і шану на довголіття. Коли б застосувати таку методу, за словами філософа Лейбніца, саме тоді – «…можна б  обновити цілий рід людський». Відомий мислитель Кант писав: «Людина може стати людиною тільки через належне виховання. Вона стане такою, що з неї зробить виховання». 

Нас заїдає дуже велика кількість моральних і фізичних вад, спотворених нахилів, що на високі становища дуже  часто потрапляють люди, яким сутність просвітницька є чужою, а імпонує їм нажива і престижний авторитет та звиклий кар’єризм. Отже, можемо стверджувати, що  належна освіта, ідейність і патріотична жертовність – це ті чесноти, на яких виростають всі інші моральні вартості, як одиниці так, і цілого суспільства. Це ті двигуни, що піднімають людину і суспільство в гору понад приземний матеріалізм, зарозумілість та низький спотворений егоїзм. Водночас можемо стверджувати, що належне виховання творить людину вповні сумлінну. Словом, справжня ідейність у практиці виявляється в належній освіті, яка допомагає стати повноцінною і вартісною для себе  і цілого суспільства. 

,,Немає нічого більш божественного, як виховання. Тільки завдяки правильному вихованню людина робиться справжньою людиною.’’ (Писав грецький філософ Платон)

Ще в ріднім селі  Короницях  Ярослав закінчив чотири класи, а початкову школу закінчив він уже  в Кандитах на засланню. Потім вчився в Педагогічному Ліцеї № 2 у Бартошицях. Тут його зацікавила педагогіка, де він проявив великі здібності у вихованні дітей та навчанні математики. Його талант високо цінував професор Мар’ян Петрашко, знаний і високо цінований вчитель на Ольштинщині. Відразу після отримання атестата зрілості в 1955 р. Ярослав вивчав математику у Вищій Педагогічній Школі в Гданську, де у 1959 р. отримав звання магістра. В Ґданську також закінчив політехніку його рідний брат Анатолій, який знаний з своєї патріотичної діяльності в Кошаліні. В Ґданську в українській духовності виховувала українських студентів Олена Вальковська, яку називали студенти українською матір’ю, а її доню Аню вважали рідною сестрою. Надзвичайно складне було життя українців у Польщі після акції «Вісла», люди були розпорошені по дві-три родини в селі, переслідувані і понижувані. Перебували під постійним наглядом спецслужб.  Нелегко українцям вдавалося дістатися на вищі студії. Тодішнє українське студенство  у Польщі – це корінні вихідці з Надсяння, Холмщини, Підляшшя, Лемківщини. Внаслідок історичних обставин – насильної депортації з рідних земель коло 150 тисяч українців були розпорошені по цілій західній Польщі і поселювані були у великому розпорошенні. Для приміру, мої односельчани з села Вербиця Томашівського повіту частково були поселені на Ольштинщині, а деякі біля Лігниці у Вроцлавському воєводстві. Тобто, колишні сусіди були від себе віддалені понад 500 кілометрів.

Депортовані українці були розкинуті у західних і північних воєводствах Польщі  в 9-ти воєводствах. Найбільше, біля 57 тисяч осіб, поселено в Ольштинськім. Українці не мали шкіл і своїх святинь. Щойно у 1952 р. Політбюро ЦК Польської Об’єднаної Робітничої Партії натяком заговорили про україннців, які взасаді були призначені на повне винародовлення. Наступила певна полеґша  червня 1956 р., коли було створено Укр. Суспільно-Культурне Товариство у Польщі. На цій своєрідній відлизі, поступово стала відроджуватися національна свідомість. Група українців, а серед них і Ярослав Марушечко, різко виступали  проти перекручування і фальшування та замовчування правди про українців у Польщі. Я. Марушечко не тільки сам, але й організував інших, мобілізував такі сили, які сприяли розвиткові української ідентичності. 

Мені неодноразово перед очима постає тодішній, відважний і патріотично налаштований Я. Марушечко, його брат Анатолій та десятки інших, які  здобували освіту і спрямовували її на покращення долі дискримінованих українців. Над цією епохою слід замислитися, щоб зрозуміти долю  депортованих українців. Мені неодноразово пощастило розмовляти з Ярославом Марушечком, який з невимовним болем переживав долю українців у Польщі і неустанно думав, які заходи чинити, щоб допомогти поневоленим своїм братам. Тому з великим болем я прийняв вістку, що 11 вересня 2021 р. його нестало серед живих. Хто його знав, той без перебільшення з великим болем пережив його смерть як нашу національну втрату. 

Був він зачислюваний до визначних українських патріотів, а передо всім до знаменитих педагогів. В пам’яті українців у Польщі Ярослав Марушечко був не тільки  одним із багатьох визначних математиків, істориків, краєзнавців, але й великим українським патріотом і організатором культурно-освітнього життя. Провадив і організував культурно-освітню працю, до якої дуже серйозно ставився. З великим ентузіазмом докладав чимало зусиль  до культурно-освітньої праці. З великим успіхом брав участь у І фестивалі Української естради в Сяноку (1967), у II фестивалі Української пісні і танцю в Кентшині (1968), III фестивалі Української пісні і танцю в Кошаліні (1969) тощо.   Я. Марушечко володів неабиякими музичними здібностями. Понад то Ярослав брав участь в організації пунктів навчання української мови. У 1970–1972 рр., після припинення діяльності Ліцею, Я. Марушечко працював у Комплексі агрошкіл у Каролеві, біля Кентшина, де викладав в основному фізику. Пізніше був учителем в Комплексі механічних шкіл у Бартошицях. З 1990 р. Марушечко працював в Бартошицях керівником Початкової Школи № 8 з українською мовою навчання, де працювало 16 вчителів. Відійшов на пенсію 6-го жовтня 1993 року. Вийшовши на пенсію, він з повною посвятою працював на громадській ниві. У Бартошицях, був співорганізатором перших «Maланок», які були концертами української пісні. Активно працював він в рядах УСКТ, як і ОУП, систематично дописував до  тижневика ,,Наше Слово’’. Мені особисто пощастило познайомитися з вчителями Cтефаном Лашином, Лідою Лайко, Наталією Кравчук, Стефаном Мігусом, Петром Ковальчиком, Іваном Тимчиною та багатьма іншими, які дуже високо цінують колосальний і всесторонній вклад Я. Марушечка. Без перебільшення, за свого життя він зробив  величезний в повній мірі недооцінений внесок в українському шкільництві і вихованні в складних умовах розпорошеного українського населення у Польщі.

Можна б було ще багато розказувати про жертвенну і повну посвяту праці  на благо українців у Польщі, яку провадив покійний Ярослав Марушечко. Його праця, любов до України були неподільно злучені у його патріотизмі. Тих, хто кував нам кайдани, понижував. Тих, хто ці кайдани несли покірно – жалів і співчував їм. Врешті тих, що не побоялися і ці кайдани рвали, любив , шанував і підтримував. Він був і залишається зразком українського патріотизму. 

На завершення статті, я хотів би подякувати всім, хто прославляв своїх вчителів українського  Бартошицького ліцею, які в різних часописах описували всесторонну діяльність покійного Ярослава Марушечко, для якого українство було найголовнішим атрибутом духовного життя. В 40-й День відходу у вічність покійного Ярослава Марушечка пригадаю, що надзвичайно цінна і багата на всесторонність тематика розміщена в унікальній книзі «Педагогічний Ліцей № 2 в Бартошицях: Українські Класи» (вид.  вересень 2017 року). Світлі і розумні уми  численних авторів заприсяґлися своєю працею, аби у віках людям і школі побудувати вічний Пам’ятник Слави. В тому ми переконуємося, що найбільшим багатством нації є не лише її золоті запаси, чи навіть промисловість, а передо всім молодь з добрими педагогами, за допомогою яких будується добробут народу і його світле майбутнє. Тому головною турботою є те, щоб на чолі школи та держави завжди стояли  високоосвічені та жертвенні люди.

 Ярослав Стех

А ну чи ви зможете правильно пояснити, що відбувається.

Отже, порахували тут середній бал по ЗНО серед американських абітурієнтів.

Порівняли по роках і побачили, що абітурієнти у 2020 мають значно гірші результати в математиці, писанні і читанні ніж їх попередники мали у 2005. І набагато гірші, ніж попередники в 1970.

Прийшли до висновку, що освіта наша середня котиться коту під хвіст.

Ґвалт?

Дискусія по всіх каналах, що робити. Повиганяти поганих вчителів! Урізати фінансування поганим школам! Нє, дати більше фінансування школам з найнижчими результатами! Всіх відправити в Фінляндію переймати досвід! Пофарбувати школи в зелений колір (ну як більше нічого не працює).

Це політики і фейсбучні експерти.

А серйозні науковці сказали, що все добре. І краще ніж колись.

Просто раніше в універи поступали здебільшого діти з заможних сімей. Але останні скільки там десятиліть бачимо, що в універи все більше подають документи і діти з бідних сімей, і дити афроамериканців і латинів, і діти іммігрантів, котрі в середньому мають нижчі результати на вступних екзаменах.

Так, тому що останні 20-40 років все більший відсоток школярів подають документи в ВУЗи і відповідно мають здати ЗНО (SAT), включаючи ті, хто традиційно не мав такої можливості, то загальний середній бал по всій популяції абітурієнтів впав.

Але коли підступні вчені подивилися на тенденцію детальніше, то стало ясно, що бал виріc в кожній підгрупі. І бідні і багаті, і білі і чорні, і місцеві і іммігранти сьогодні мають кращі результати на ЗНО ніж 20 чи 50 років тому. Просто якась частина з них раніше навіть не пробувала подаватися в універи, а тепер – і через кращі результати навчання і через інші соціальні реалії – подається.

Тому, як тепер модно казати, середня температура по палаті дає хибну картину. Але, на жаль, політики, активісти, і ФБ-експерти рідко дивляться глибше, ніж заголовок…

——

Цей і багато інших прикладів «цікавої математики» в прекрасній книзі “Weapons of Math Destruction” by Cathy O’Neil. Раджу.

Photo by Ryan Snaadt on Unsplash

Др. Василь Тарас ˗ Dr. Vasyl Taras,
Associate Professor of International Business
at University of North Carolina at Greensboro

До тих, хто любить сперечатися за політику і має клепку на більше ніж “зрада-перемога”. Видається мені, у мене суперечки з українськими «правими-республіканцями» не тому, що у нас різні ідеології.

І вони, і я за вільний ринок і за мінімальне втручання держави в економіку чи то з регуляціями, чи то з субсидіями, за виключенням випадків, коли якась регуляція таки треба (приміром, заборона зливання токсичних відходів в воду чи повітря для захисту екології) чи коли якась субсидія таки потрібна (приміром інвалідам, чи короткочасна при втраті роботи).

Тобто ідеологічно, між нами розходжень нема.

Суперечки виникають тому, що «праві-республіканці» в Україні все ще вірять, що Республіканська Партія США дотепер сповідує класичну праву республіканську ідеологію, а я вже зрозумів, що є прірва між партією Рейгана, і сьогоднішньою її версією, тому що вони, прирівнюючи партію до ідеології, вважають, що ти або за Республіканців і проти Демократів чи навпаки за Демократів і проти Республіканців. Якщо ти проти Трампа чи інших Республіканських політиків, то ти автоматично маєш бути за Берні Сандерса (Обаму, Байдена, Оказіо Кортез, за Чорні Життя Мають Значення, за «соціалізм», пільги, навалу іммігрантів і т.п.).

Але також і очікують, що якщо ти за вільний ринок і традиційні республіканські цінності, то ти зобов’язаний бути за сучасну Республіканську партрію, Трампа, і маєш бути проти Обами-Байдена-Сандерса і так далі.

Мені ж очевидно, що світ не чорно-білий. Що лідер Республіканської партії може бути далеким від республіканської ідеології (не сповідувати традиційних цінностей, бути проти вільної торгівлі, бути за субсидії застарілим галузям, і т.д.). Що власне тому МакКейн і Ромні фактично перейшли в опозицію до Республіканської партії, та і Буш фактично критикує її зараз, а був би Рейган живий, скоріше всього і він сказав своє Фе.

Тому що не розуміють мої українські “праві” колеги, що можна однаково бачити як лицемірство і помилки Трампа і ко, так і абсурдність ідей Оказіо-Кортез і Берні Сандерса, так і проколи Обами і Байдена, так і шкоду від різних борців за «права» і різних тунєядців-пільговиків, які живуть на мої податки.

Плюс, все стає ще складніше, коли до цих економічних питань ми ще підмішаємо питання геополітики (приміром, огида до відвертої слабкості в питанні Росії з боку Демократів, але і не менша огида до ганебного загравання з Росією з боку Трампа). Чи соціальні питання, як от аборти, релігія, чи одностатеві шлюби. Тут взагалі все стає складно і покладатися на чорно-біле трактування світу не можна, бо, приміром Республіканці і Лібертаріанці, яких однаково люблять мої «праві» колеги з України, мають кардинально протилежні погляди на ці питання. Одні гаряче проти, інші гаряче за.

Легко зараз у світі тим, хто все ще живе в біполярному світі й ділить світ на «добрих наших» і «поганих чужих».

Важко таким як я, котрі бачать, що все складніше, і нема «наших» і «чужих», а в чомусь і одні, і інші – дуже погані, а в чомусь і серед тих, і серед тих є раціональні політики ….

Таких “політично неафілійованих”, до речі, однаково ненавидять як «ліві», так і «праві», бо ми дозволяємо собі засумніватися у святості лідерів обох угрупувань, і часом хвалимо окремі дії чи ідеї з обох таборів.

Не називаю тут імен, але якщо це читають ті колеги, які себе вважають “правими-республіканцями-лібертаріанцями” і з моїх коментарів я видаюся їм “лівим-демократом”, то ось трошки більше контесту. Бо часом навіть не знаю як реагувати, коли через моє засудження дій Трампа, приміром, колеги чомусь автоматично вирішують, що мені подобаються дії Байдена, чи тим більше, божевбережи, Оказіо-Кортез і Ко.

Image by Gerd Altmann from Pixabay

Др. Василь Тарас ˗ Dr. Vasyl Taras,
Associate Professor of International Business
at University of North Carolina at Greensboro

Надмірна марнославність і жадібність владної еліти призводять до різкого майнового розшарування у суспільстві. Різке майнове розшарування призводить до моральної деградації і демографічної кризи.

Древні римляни не лише створили величезну могутню імперію, але, що найважливіше, напрацювали методи творення цивілізації. Сучасна Західна цивілізація стоїть на фундаменті давньоримської імперії. Саме у цьому слід шукати головну причину “успішності” Західної цивілізації. Саме у цьому прихована головна загроза її існуванню.

Перше століття до н.е. для Римської імперії було особливо важким. Спочатку кровопролитна війна з союзниками в Італії, потім Рим пережив ряд громадянських війн. Війна за владу між Марієм та Суллою, війна між Цезарем і Помпеєм, війна між прихильниками Цезаря і прихильниками республіки, війна між Марком Антонієм та Октавіаном. Усі ці війни , окрім традиційних втрат на полі бою, супроводжувалися обопільними кривавими репресіями протиборствуючих сторіню. Згідно перепису населлення 45 року до н. е. чисельність римських громадян становила лише 150 тис. Для успішного управління величезною імперією Октавіан збільшив цю кількість у 27 разів за рахунок надання римського громадянства жителям провінцій. Таким чином, уже за часів Октавіана корінні римляни становили менше 4% від тих хто мав римське громадянство.

Але війни були не єдиною і не головною причиною демографічних проблем у древньому Римі. Якщо в часи ранньої республіки 10 дітей у сім”ї було звичною справою, то у середині другого століття до н. е. ситуація докорінно змінилась. На той час Рим уже встиг і багато завоювати, і відчутно збагатитися. Але завойовані багатства зосереджувались здебільшого в руках верхівки. Наддешева робоча сила величезної кількості рабів зробила більшість вільних громадя Риму неконкурентноспроможними. Утримувати великі родини їм було уже не під силу. Бідні уже не могли мати багато дітей, а багаті уже не хотіли. У Римі різко впали народжуваність і мораль. Багатії морально деградували від надмірної розкоші, а біднота від роздачі дармового хліба, без якого вижити уже не могла. Саме тоді купівля-продаж голосів на виборах стала звичною справою. Саме тоді звичною справою стала корупція. В подальшому ситуація лише погіршувалась.

В часи ранньої республіки служити у війську могли лише ті громадяни Риму, які володіли власністю. Бідноту до війська не брали. Логіка дуже проста: бідноті немає за що воювати. На той час римська армія де-факто була народним ополченням, а ті, хто не мав за що воювати, вважались ненадійними. Саме тоді сформувалось почуття римського патріотизму. Саме у цей період була витворена система влади, яка і забезпечувала життєздатність держави, навіть в умовах моральної деградації суспільства.

Коли більшість вільних громадян Риму зубожіли, формувати армію за старим принципом стало уже неможливо. Легіонери просто відмовлялися воювати. Тому на зміну народному ополченню прийшла наймана армія. Тепер римська біднота не лише продавала свої голоси на виборах. Отримуючи платню, римська біднота воювала за інтереси багатіїв. Звичайно ще лунали гучні слова про народ Риму, про Батьківщину, про патріотизм. Але, що отримувала римська біднота за свій патріотизм? Право на подачки від багатіїв? Право продати свій голос на виборах?

На перших порах армію набирали з громадян Риму. Пізніше легіони почали формувати з жителів провінцій. А потім дійшла черга і до варварів. Причиною таких метаморфоз була демографічна деградація.

Саме демографічна криза примушували імператорів наймати на військову службу варварів. Саме ці варвари, озброєні і навчені Римом, його і знищили.

То хто ж знищив Рим? Варвари?

Чого вчить історія Риму?

Перше: Надмірна марнославність і жадібність владної еліти призводять до різкого майнового розшарування у суспільстві. Різке майнове розшарування призводить до моральної деградації і демографічної кризи. Моральна деградація і демографічна криза призводять до загибелі цивілізації. “Варвари” лише штовхають колосса на уже глиняних ногах.

Друге: Демографічна криза є передвісником майбутнього краху.

Для чого народу потрібна власна держава? У першу чергу для збереження власного генофонду. Якщо держава не виконує свого головного призначення, тоді втрачається сенс її існування.

А чи не нагадує сучасна демографічна ситуація у Європі, історію демографічної деградації давнього Риму?

Третє: У суспільстві з різким майновим розшаруванням, бідні під час війни воюють за чужі інтереси. Коли армія де-факто перестає бути народним ополченням, тоді слово Батьківщина поступово починає втрачати раціональну складову. Перехід до найманої армії – то лише перший дзвіночок.

Ситуація, коли бідні воюють за чужі інтереси, є характерною не лише для історії Риму. Кожного разу, коли багатії згадують про батьківщину, патріотизм, ідеали демократії, чи ще щось подібне, бідні повинні воювати. І як виявляється пізніше, за інтереси багатих. Щоб залишатися бідними.

То за що там воювали американські солдати в Іраку?

Сьогодні Західна цивілізація декларує сповідування ідеалів демократії та загально- людських цінностей. На перший погляд це дуже гуманна ідеологія. Але чомусь у Європі ця ідеологія призвела до зниження народжуваності серед корінного населення. І це при доволі високому рівні життя!

Високий рівень народжуваності зберігають ті країни, і ті “нові європейці”, які, в силу релігійних чи етнічно-культурних причин, наділені “імунітетом” від “загальнолюдських цінностей.”

Ідеологія загальнолюдських цінностей проголошує анафему націоналізму. Але, слово націоналізм є по суті синонімом слова патріотизм. Націоналізм – це імунна система нації. “Загальнолюдські цінності” покликані розщіпляти нації на окремих індивідуумів. Це ідеологія освяченого егоїзму. І, що важливо, це не егоїзм творення, це егоїзм споживання. Саме цей егоїзм споживання і мораль “загальнолюдських цінностей”, “допомагають” Європі спокійно спостерігати за процесом повзучої окупації власної території чужим генофондом.

То чи не нагадує сучасна демографічна ситуація у Європі, історію демографічної деградації давнього Риму? І скільки часу потрібно ще новітнім “варварам” для того, аби “проковтнути” Європу?

А в Давосі, тим часом, проводять саміти…

Володимир Ільків, для Закордонної Газети

Image by Mauricio A. from Pixabay

Особа, яка в час російської гібридної агресії вішає на все українське ярлик «шароварщина», свідомо чи несвідомо ллє воду на чужинський млин.

Вихід на широкі екрани чудової дитячої казки «Пекельна хоругва» авторства Сашка Лірника спричинив в ЗМІ та соціальних мережах надзвичайно запеклу дискусію. Оскільки основним ідейним імперативом цієї казкової історії є постулат, що сатана може заввиграшки поставити собі на службу московитів, поляків, турків і татар, а натомість славні запорозькі козаки не лише з честю протистоять сатанинським спокусам, а ще й з Божою допомогою перемагають нечистого і всіх його слуг, то природньо, що така ідеологія фільму викликала справжній шал у богоносних псевдобратів з-за порєбріка. Тому на фільм посипалися дикі звинувачення в «сексизмі», «расизмі» «відході від історичних реалій» (це до дитячої казки!) і, звичайно, в «галімій шароварщині». На останньому хотілось би зупинитися детальніше, адже вже більш як століття цим ярликом, немов клеймом, таврують адепти «трєтьєво ріма» все, що має стосунок до української традиції.
Слід зауважити, що термін «шароварщина» почав застосовуватись ще у часи царату, коли московські чорносотенці зневажливо описували все українське як карикатурне, відстале і вторинне.

Особисто я зіткнувся з ним ще в далекому 1990-му, коли струхлявіла совдепія вже тріщала по всіх швах. Тоді на заклик українських патріотів на відзначення 500-річчя українського козацтва на могилу Івана Сірка з’їхалося майже півмільйона людей. Неочікувано для Кремля, вже нібито повністю зрусифіковані, спресовані в «новую історічєскую общность» українці, одягнувши вишиванки і шаровари, струсили з себе тлін гомосовєтщини і, немов за помахом чарівної палички, відчули себе українськими лицарями-козаками.

Звичайно, комуністична влада в Кремлі відразу зрозуміла небезпеку, й кинулась цькувати і паплюжити це безпрецендентне повернення до українства. Тому вже з початку 90-х років цілі інститути (ті самі, які раніше боролись із українським буржуазним націоналізмом) почали гарячково ліпити ідеологічні конструкції, які б дали змогу «ідєйно разоружить» прихильників козацької ідеї в Україні.

Негайно масовим накладом з’являються різні антикозацькі (нібито історичні) довідки, з архівів витягуються ще царські чорносотенні напрацювання, котрі мають допомогти знівелювати в Україні козацьку ідею. Поливаються брудом козацькі гетьмани та полководці, висміюються і паплюжаться козацькі традиції та звичаї. Козаків починають зображати або ж нащадками монголо-татар, або ж кримінальними розбійниками і головорізами, або ж недолугими гультяями, п’яницями (обов’язково з куском сала в зубах і сулією мутного самогону, заткнутою качаном кукурудзи під пахвою). Різномасті кремлівські пропагандисти і їх місцеві холуї кидаються доводити, що повернення до національних традицій – це дикість, відсталість і вчорашній день. Я ніколи не забуду, як один доморощений борець із українськими національними традиціями істерично переконував у їхній шкідливості і навіть небезпеці, заявляючи таке: «Можна, звичайно, спробувати відродити кобзарську традицію, але тоді випускникам консерваторії треба виколювати очі. Воно, звичайно, нескладно, от тільки чи потрібно?»

Саме в ті часи сторінки комуністичних ЗМІ зарясніли терміном «шароварщина», яким совкові «естети» гнівно таврували і паплюжили все те, що було святого в українців. Усі роки незалежності представники п’ятої колони намагалися насадити у свідомість українців цей термін як «культурологічне визначення» ніби то несмаку і відсталості. І хоча в цьому їм допомагала купа різних «корисних ідіотів» з числа різношерстих псевдоінтелектуалів, а також нібито українські ЗМІ (більшість з яких і донині контролюються московитами), завдяки вродженому консерватизму українці цей термін сприймали та сприймають із осторогою. З початком гарячої фази гібридної війни Московії проти України боротьба з «шароварщіной» лише посилилася.

Адже шаровари є одним із візуальних символів української ідентичності і дають змогу прослідкувати українську традицію в глибинах століть, в часи Давньої Русі. Ще в ІХ столітті арабські і перські мандрівники описували давніх русів саме в широких шароварах. Оскільки давньоруську традицію Москва вже давно намагається вкрасти для себе, то проти шаровар московська пропагандивна машина повела особливо шалену боротьбу, поширюючи різні нісенітниці.

Всі, хто хоч трохи цікавиться історією інформаційних війн Московії проти решти світу прекрасно знають, що рашистська ідеологічна машина споконвіку діє вкрай прогнозовано і шаблонно. Люди старшого покоління прекрасно пам’ятають, як московська пропаганда у протистоянні з демократичним світом люто боролася у 60-ті роки з «ідеологічно шкідливими» вузькими «дудочками», у 70-ті – з «буржуазними» штанами кльош, у 80-ті – люто проклинала «імперіалістичні» американські джинси. По всьому совку людей переслідували, ламали долі за одну лише появу в «антирадянському» одязі.

Причому до цієї боротьби долучалися цілі наукові інститути, списуючи гори макулатури про те, який це ідейно чужий, шкідливий і навіть небезпечний одяг для радянських людей. Зрештою, саме через такі маразми совкових «учьоних» у галузі історії та ідеології ніхто в світі не сприймав і не сприймає серйозно. То ж цілком прогнозовано, що в інформаційній кампанії проти козацьких шароварів у хід пішли всілякі пересмикування фактів, перебріхування та маніпуляції.

Спочатку кремлівські шовіністи намагалися оголосити шаровари «татарсько-турецьким винаходом», проте після виходу моєї книги «Козаки. Слов’яни проти орди», де на основі фактів було переконливо доведено, що шаровари існували на наших землях задовго до з’яви турків і татар (мною там наведено одне з перших зображень давньоруського воїна в шароварах зі знаменитого Радзивіллівського літопису), новітні обрусітєлі змінили платівку й почали лепетати про те, що, мовляв, у козаків шаровари таки були, але з’явилися аж у ХVІІІ столітті, а до того нібито вони носили «облягаючі, схожі на джинси, штани», а в часи Хмельницького козаки нібито навіть гадки не мали про шаровари.

Дехто з чорносотенців домудрувався до таких «перлів»: шаровари ввела цариця Катерина як символ кріпацтва. Інші невігласи пробують поширити бздури, що червоні шаровари, нібито, взагалі продукт радянської влади, яка таким чином хотіла знівелювати автентичний український одяг. При цьому українських істориків, дослідників, письменників і поетів, які протягом століть згадували десь про шаровари, московські шовіністи безапеляційно оголошують «вигадувачами і пропагандистами шароварного міфу».
Довести безпідставність таких гібридних маніпуляцій дуже просто, адже вся схема антишароварників спирається на банальній брехні та замовчуванні історичних джерел.

Для прикладу уважніше розглянемо твердження чорносотенців про те, що «в часи Богдана Хмельницького козаки не мали жодного уявлення про шаровари». Насправді ж, як довів у своєму ґрунтовному дослідженні «Про шаровари» Олекса Руденко, в Речі Посполитій шаровари згадуються ще в кінці ХVІ ст., майже за сто років до Хмельниччини. Так, ще 1557 року серед переліку одягу мешканця Берестейщини (територія, на якій в той час проживали етнічні українці) згадуються «шаловари чеського сукна». 1565 року Йоахім Бєльський, видрукувавши книжку свого батька Марціна Бєльського, наводить у ній віршований заклик до лицарства (в тому числі й руського), де також згадуються шаровари.

Шаровари (шалавари) згадуються й у гардеробі короля Речі Посполитої Сигізмунда ІІ Августа (роки правління 1548-1572 рр.). Саме Сигізмунд ІІ Август (а не Степан Баторій) ще в 1572 році створив реєстрове козацьке військо, взявши козаків на державну службу і надавши їм певні привілеї. Цим автоматично спростовується ще одна вигадка шаровароборців про те, що буцімто з вдячності за отримані привілеї козаки перейняли від Стефана Баторія моду на вузькі угорські штани. Адже за такою логікою (з вдячності за отримані привілеї) козаки мали б перейняти шаровари в Сигізмунда ІІ Августа ще в кінці ХVІ століття. Звісно, шаровари відомі і на зображеннях часів Хмельниччини. На віньєтці до мапи України Гійома де Боплана роботи фламандського картографа, гравера, художника Вільгельма (Віллема) Гондіуса (того самого, що намалював прижиттєвий портрет Богдана Хмельницького) зображено реєстрового козака з дружиною, біля якого стоїть молодий парубок у шароварах, що спадають на чоботи. Датується це зображення 1648 роком, тобто початком Хмельниччини.

Саме в подібних шароварах, ще й червоних, зображено козаків у каплиці домініканського монастиря у Любліні на картині «Чудо порятунку Любліна від козаків». Польські історики датують її серединою ХVІІ ст. (якраз в цей час Люблін пережив напад козаків Хмельницького), тобто картину писав очевидець тих подій. Так от, на цій картині бачимо кіннотників Хмельницького саме в шароварах.

Таких же козаків у шароварах було зображено у Львівському вірменському соборі (зберігся малюнок ХVІІ ст.), де ілюстровано облогу Львова. І в цьому випадку автор малював, що називається, з натури (козаки нещодавно облягали місто і навіть перебували в ньому).

У козацьких послів, зображених ще одним очевидцем Хмельниччини Абрагамом ван Вестерфельдом на гравюрах «Речиця» та «Здача Бобруйська», з-під жупанів видніються широкі шаровари, й аж ніяк не облягаючі тісні штани.

Козака в широченних шароварах вигравіювано на козацькій порохівниці кінця ХVІІ сторіччя. Таких прикладів можна навести безліч.

Звичайно, що ці факти не залишають каменю на камені на теорії «вузьких, схожих на джинси, штанів», тому обрусітелі-шаровароборці їх просто замовчують. Але скільки б ми не наводили подібних фактів, україножери і далі будуть все заперечувати з піною на устах: «єто всьо нє щітаєтца». Адже в даному випадку ми маємо справу не зі спробами встановити істину, а з банальною інформаційною атакою чужинців на один із символів українського козацтва (зрештою, як і на вишиванки, чуприни, вуса і все те, що відрізняє нас від бородатих лаптєбалалаєчних «общєросов»). Тому маємо позбуватись нав’язаних нашими недругами ярликів і стереотипів. Перш за все, важливо, щоб ми нарешті усвідомили для себе антиукраїнську суть вигаданого нашими ворогами терміну «шароварщина».

Саме так роблять цивілізовані народи, стаючи на захист своїх самобутніх символів, які формують їхню національну свідомість, відкидають весь негатив, який їм також намагаються нав’язувати чужинці. Наші шаровари є таким же символом національної традиції як кімоно у японців чи спідничка-кілт у шотландців. Так от, коли б в Японії хтось обізвав давні традиції «кімоновщиною», його однозначно сприймали б як ворога. Так само в Шотландії, як би хтось назвав давні традиції «кілтщиною», шотландці трактували б таку особу, як ненависника Шотландії.

Тому кожному українцеві слід нарешті зрозуміти просту істину: людина, яка в час гібридної агресії та нав’язування путінської маячні про «єдіний народ» вішає на все українське ярлик «шароварщина», свідомо чи несвідомо ллє воду на чужинський млин. При цьому вона не обов’язково є агентом сусідньої країни, найчастіше це просто «корисний ідіот» – особа, яку можна (через її невігластво чи наївність) змусити несвідомо допомагати ворогам. Лише рішуче відкинувши з нашого життя всі нав’язані чужинцями ярлики та стереотипи і вивівши на чисту воду паскудників, котрі їх розповсюджують, ми отримаємо реальний шанс перемогти в гібридній війні, яку, не припиняючи ні на мить, ведуть проти нас наші вороги.

Тарас Каляндрук,
доктор філософії, дослідник слов’янської лицарської культури.
Лауреат державної премії імені Івана Франка у галузі інформаційної діяльності.

Коли запитати пересічного львів’янина, скільки козацьких пам’ятників є у Львові, він, не задумуючись, назве пам’ятник Іванові Підкові. Дехто більш обізнаний згадає ще погруддя Богданові Хмельницькому в однойменному парку та пам’ятний камінь Максиму Кривоносу на Високому замку А між тим у центрі Львова височіє ще один козацький пам’ятник.. Це величний монумент Адаму Міцкевичу.

Відчуваю, як здивовано вигукне читач: хіба міг А.Міцкевич, відомий польський письменник, мати якесь відношення до українських козаків? Виявляється, що не лише мав, а й сам був у козаках. Але про все по порядку. 1853 році розпочинається Кримська війна. Ця війна яскраво викрила всю відсталість і гнилизну кріпосницького самодержавства в Російській імперії і на весь світ прославила українських моряків та чорноморських козацьких пластунів Кубанського козачого війська, котрі своїми подвигами при обороні Севастополя від англо-франко-турецьких військ змусили про себе говорити всю Європу.

Але українські козаки воювали і проти росіян. Російська історіографія всіляко замовчує, що на боці англо-франко-турецької коаліції бився і козацький корпус у складі турецьких військ, котрий складався з двох полків українських козаків (по 1400 шабель) під командуванням генерала Михайла Чайковського (Садик-паші). Цей нащадок козацького роду (його мати була внучкою гетьмана Івана Брюховецького) мріяв за допомогою європейських держав і Туреччини визволити Україну із московського ярма.

У січні 1854 року почалося формування першого козацького полку. Опікувався створенням козацького корпусу англійський лорд Дюблей Стюарт. Командуючий турецькою армією був настільки задоволений козаками, що одразу ж подав рапорт до султанської канцелярії на створення другого козацького полку. У полку отамана Чайки (так він називав себе серед козаків) свято дотримувалися козацьких традицій, мовою спілкування і команд була українська. М.Чайковський отримав від султана титул Міріміран Паші, котрий зазвичай надавався кошовим Задунайської Січі. Козакам було передано давній прапор Петра Дорошенка з півмісяцем і зіркою на червоному полі і золотим хрестом на срібному. Цей прапор був урочисто посвячений Константинопольським патріархом.

До складу полку входили колишні задунайські запорожці (Сірківська і Джереліївська сотні) і кубанські козаки (одна сотня). Ці козаки так уславилися різними розвідувальним рейдами і виправами, що самі турки називали їх „оком, вухом і спритом” війська. Турецькі башибузуки вважали за честь ходити в розвідки, вилазки чи патрулювання під керівництвом козацьких старшин і підстаршин, про що не раз просили керівництво не лише прості турецькі солдати, а й старшини і командири полків. Англійський полковник Сіменс, котрий спостерігав козаків у бою, так відгукувався про них: „Щоб мати уяву про козаків, треба їх бачити в ділі — „на полі бою показують допіру, чого вони вартують”. Він був свідком того, як чотири сотні козаків регулярних і три сотні нерегулярних, дали собі раду і змусили до відступу в кілька разів більше число російських гусарів і донських козаків.

В іншому бою шістдесят три козаки більше трьох годин не давали московським військам під керівництвом генерала Ушакова і полковника Сазонова в силі чотирьох батальйонів піхоти і десяти ескадронів кавалерії з артилерією і ракетами перейти берег коло Тульчі. Лише коли закінчилися боєприпаси, козаки відступили.Виконуючи в наступі роль передової сторожі, козаки перші зайняли Бухарест і Михайло Чайківський став комендантом міста.

Поповнювалися козацькі полки дезертирами з московського війська, найбільше було українців з Київської губернії. З Польщі прибув добровольцем навіть нащадок давнього козацького роду Виговський. З Бухаресту козаки перейшли в Браїлу, а потім, після захоплення Добруджі, вийшли на лінію річки Серет.

Ще на початку творення першого козацького полку ці польські еміграційні кола в Парижі, очолювані князем А. Чарторийським розпочали шалені інтриги проти Михайла Чайковського. Знаючи, що Чайковський набрав в другий козацький полк багато польських старшин, учасників листопадового повстання, польські можновладці домагаються від турецького уряду призначення командиром другого полку Володислава Замойського, близького свояка князя Чарторийського і переведення цього полку на утримання Англії.

Для вирішення суперечностей між Чайковським і Замойським від польського еміграційного уряду був висланий не хто інший як Адам Міцкевич. Прибувши до козацького табору і оцінивши організаційні здібності Чайковського, а також дисципліну і військову майстерність козаків, Міцкевич демонстративно для польської сторони записався в реєстр добруджських козаків, а саме в Джереліївську сотню під командою внука славного кошового Задунайської Січі Михайла Ляха. Більше того Міцкевич послав в Париж гостру реляцію проти створення другого польського полку на кошти Англії. В ній він зазначав: „ всі поляки повинні бути вояками, а всі русини повинні бути, як за часів Хмельницького, козаками”.

Лише смерть від холери в Константинополі завадила Міцкевичу особисто поїхати в Париж і переконати польський емігрантський уряд в цьому. Якби не ця смерть, хто зна, чи не читали ми б сьогодні захоплюючі оповідання про подвиги козака Міцкевича в боях за волю України.
Тому дивлячись сьогодні на пам’ятник Міцкевичу слід згадати, що навіть світової слави поет до речі білорус за походженням мав за честь називати себе українським козаком. Козацька слава невмируща.

Тарас Каляндрук, доктор філософії,
дослідник слов’янської лицарської культури