Ukrainian-Americans are united in their support for the independence and territorial integrity of Ukraine. As Americans, we believe that a democratic and independent Ukraine is in the national security interests of the United States. With a new administration looking to take a fresh approach to foreign policy, the Ukrainian Congress Committee of America, the largest grassroots representation of Americans of Ukrainian descent, has reached out to President-elect Trump with a letter of congratulations urging him to fortify relations with Ukraine while reinforcing international principles of sovereignty and territorial integrity. Towards this goal, we urge policy-makers of both national parties to move forward with the following actions:
The United States, together with the EU, needs to communicate a unified, steadfast and explicit commitment to Ukraine’s sovereignty, independence and self-determination. The territorial integrity of Ukraine’s internationally recognized borders cannot be negotiated. As such:
We reject any form of recognition of Russian rule over Crimea;
We demand the immediate withdrawal of covert and overt Russian forces and equipment from Ukraine;
Today, Europe’s largest country – Ukraine – is on pace to field Europe’s largest military, with spending levels exceeding NATO’s minimum requirements. Furthermore, Ukraine already stands as the only non-NATO partner to have contributed actively to all NATO-led operations and missions for the past 20 years. As such:
In addition to living up to its public and binding security guarantees to Ukraine, the United States should further develop this existing military relationship as a buffer against rogue nations threatening the collective security order;
The United States should provide Ukraine with defensive equipment, services, and training as already authorized by Congress (H.R. 5859, enacted on December 18, 2014), in order to counter offensive weapons and reestablish Ukraine’s sovereignty and territorial integrity;
With U.S. support, a democratic, independent Ukraine can be the stabilizing partner the United States has been seeking to decrease U.S. international deployments as Europe’s pro-democratic East steps up to repay the faith invested in them;
Support NATO’s “Open Door” policy of membership for aspiring qualified CEE countries;
The Russian Federation’s aggressive behavior poses a threat to the national security of the U.S., as it acts to demolish the Euro-Atlantic community’s unity and destabilize countries on its periphery. As such:
The United States, together with the EU, must maintain and strengthen targeted economic sanctions against the Russian Federation, including a possible ban on SWIFT banking, until it fully complies with its international obligations, including the Budapest Memorandum and Minsk agreement.
Support the creation of a Center for Information Analysis and Response, which would lead and coordinate the collection and analysis of information on foreign government information warfare efforts (S. 2692 and H.R.5181).
Freeze the assets of and deny visas to elite Russians suspected of money laundering or involvement in the actions against Ukraine.
Централя Українських Кооператив Америки (ЦУКА) відбула 35-ту осінню конференцію і річні загальні збори 30 вересня – 1 жовтня 2016 року у Сомерсет, Н.Дж.
Господарем конференції була Українська Національна Федеральна Кредитова Кооператива, яка у 2016 році святкує 50-тиліття праці на користь українсько-американської громади.
На конференції, тридцять п’ять представників одинадцяти українсько-американських кредитних кооператив прослухали доповіді на теми, які цікавлять сьогоднішніх провідників кредитівок, та опісля вибрали новий склад ради директорів на чергову каденцію.
Конференцію відкрили привітальними словами вранці у п’ятницю Василь Корнило, голова дирекції ЦУКА, та голова ради директорів Української Національної кредитівки Степан Качурак. Протягом дня присутні ознайомилися з найновішими змінами у державних правилах і законодавстві стосовно кредитних спілок. У вечорі Українська Національна Кооператива пригощала учасників смачною святковою вечерею.
У суботу, 1-го жовтня, проведено загальні збори, зі звітами директорів, управителів і різних комітетів. Опісля обрано нових членів дирекції на 2016-17 рік.
Голова дирекції Василь Корнило звітував про діяльність Централі у минулому році та сучасні стани українсько-американських кредитівок у США. На день 30 червня 2016 року, активи тринадцяти кредитівок-членів ЦУКА становили $3.072 мільярди дол., що на $96 мільйонів більше ніж наприкінці 2015 р. Ощадності членів нараховують $2.598 мільярдів дол., на $86 міль. дол. більше ніж 31 грудня 2015 р. Членство збільшилося, до 100,871 осіб.
Президент ЦУКА прозвітувала, що календар ЦУКА на 2016 рік був присвячений військовим АТО, українським воякам, добровільним волонтерам та їхнім родинам. Члени кредитівок отримали 28,000 календарів.
На бенкеті в суботу з нагоди 50-ліття Української Національної Федеральної Кредитової Кооперативи, Голова ЦУКА Василь Корнило і Президент Орися Бурдяк вручили Голові Дирекції Степанові Качурак похвальну грамоту, поздоровляючи їх з 50-літтям кооперативної і громадської праці. Головне бюро кредитівки знаходиться в Нью-Йорку, та з часом відкрито також філії у Бруклин, Н.Й. та Савт-Баунд-Брук і Перт-Амбой, Н.Дж.
До Ради Директорів та комітетів ЦУКА на 2016-17 рік обрано:
Екзекутивний Комітет: Василь Корнило (Українська, Рочестер) – голова; Богдан Ватраль (Самопоміч, Чікаґо) – 1-ий заступник; Юрій Стахів (Самопоміч, Ню Інґланд) – секретар. Члени: Степан Керда (Самопоміч, Балтимор), Маруся Колодій (Самопоміч, Філядельфія), Роман Козіцький (СУМА – Йонкерс), Богдан Курчак (Самопоміч, Ню-Йорк).
Члени Ради Директорів: Богдан Чепак (Самопоміч, Клівленд), Андрій Якимович (Будучність, Воррен, Міч.), Степан Качурак (Українська Національна, Н.Й.), Михайло Левко (НОВА, Клифтон, Н.Дж.), Наталія Марущак (Самопоміч, Міч.) і Євген Шестак (Самопоміч, Піттсбурґ).
Ревізійна Комісія: Андрій Якимович (Будучність, Міч.), Орест Темницький (Самопоміч, Н.Й.) і Богдан Вруський (Самопоміч, Чікаґо).
Виборча Комісія: Ярослав Федун (НОВА, Клифтон, Н.Дж.), Андрій Горбачевський (СУМА Йонкерс, Н.Й.), Юрій Стахів (Самопоміч Ню Інґланд).
Статутова Комісія: Маруся Колодій (Самопоміч, Філядельфія), Михайло Кос (Самопоміч, Чікаґо), і Роман Козіцький (СУМА – Йонкерс, Н.Й.).
Комітет Страхового Трасту: Орися Бурдяк, Степан Качурак, Степан Керда, Маруся Колодій, Богдан Курчак, Ігор Ляшок та Іван Оліярчик.
Орисю Бурдяк обрано президентом ЦУКА та Української Кооперативної Страхової Агенції в Чікаґо. Штатними Членами ЦУКА є Христина Пилипович та Ніна Бебко.
Маруся Колодій, від імени Української Кредитної Спілки “Самопоміч” Філядельфії, запросили делеґатів відбути свою чергову весняну виборчу конференцію у Вашінґтоні, столиці США, з нагоди 65-ліття кредитівки у 2017 році.
Мабуть мало українців в США чи взагалі у світі усвідомлюють собі, що фактично за правилами більшості демократичних країн світу Гілярія Клінтон була обрана президентом США. Вона здобула 220,000 більше голосів по цілій Америці ніж Доналд Трамп. Остаточно вона здобула 47.7 відсотків всіх голосів, а Трамп тільки 47.5 відсотків.
Одначе згідно американської виборчої системи, Трамп здобув 290 електоратів, а Клінтон тільки 228. Для вибору потрібно 270. Ці електорати будуть голосувати у грудні ц.р. Вони не зобов’язані, крім у кількох штатах, голосувати як голосував їх штат, але тут відносно марна надія, бо звичайно 99 відсотків випадків електорати голосують як їм приказали їх виборці.
Тобто, у підсумках можна сказати, що більше американських виборців обрали Клінтон, але як казав Трамп американська виборча система є “покручена” тому теоретично поки, що Трампа обрано президентом.
Цікавим явищем теж є те, що майже всі опитування перед і під час виборів вказували на перемогу пані Клінтон. Як це сталось, що переміг Трамп? Є тут тільки одна відповідь. Багато виборців Трампа не признавалися при опитуванні. Мабуть були різні причини: конспірація ,тиск, а також і стид. Я мушу признати, що якщо я би голосував за Трампа то також не признавався. У моєму випадку зі стиду.
Треба признати, на жаль, що було багато українців США які голосували за Трампом. Я перепитував багатьох тих, що призналися. Відповіді були найбільше на підставі ненависті до політичних можновладців, а зокрема Гіларії Клінтон і її мужа. Були також ті , що голосували вперто традиційно за Республіканським кандидатом який загально вважається більш правим ніж Демократичний.
Коли я звернув увагу цим українським-американцям на справу відношення Трампа до України то реакція була десь на пів, половина не була взагалі ознайомлена про відношення Трампа до України, а тим менше про його прихильність до Путіна. Друга половина вважали його вислови по цьому питанню прямо пустими фразами перед виборами, які напевно зміняться в майбутньому.
Коли я звертав увагу, що Трамп ні сам, ні через представника не приймав участі, хоч був запрошений, у відкритті пам’ятника жертвам Голодомору у Вашингтоні минулого листопада, відмовив у зустрічі з Президентом Порошенком у вересні ц.р. та не подав жодних відповідей на виборчий запитник Українського Конгресового Комітету Америки, майже всі респонденти відповіли:” я цього не знав”, хоча були такі які сказали прямо:” то нічого”.
До речі, були американці українського походження котрі підпирали Трампа, та на питання відношення Трампа до України відповіли:” мене Україна не обходить, я американець”. До речі один навіть живе з українського гроша.
Я примирився з дійсністю, хоча чекаю далі на зраду електоратів у грудні– бо надія умирає останньою. Я голосував за Клінтон не так через безмежну прихильність до неї, а більше через настороженість супроти Трампа. Можу стояти, чи сидіти, відносно осторонь і спостерігати як справиться новий президент, якого я маю за примітива у поведінці як політика і як людини, з мінімальною освітою і ще меншими моральними засадами. Його дружина мабуть буде перша “перша леді” котру ввесь світ бачив, або може побачити в еротиці. Але з огляду на велику небезпеку і кривду, яку Трамп може нанести Україні, а ні я, а ні хто інший з українців, котрі були його противниками не можуть бути спокійними.
В американській політиці історично великі претензії на вплив і впровадження зовсім відмінної політики має той хто отримав від виборців незаперечний мандат. Про заперечний мандат Трампа вже другий день після виборів проголосили багато американців у різних містах Америки своїми демонстраціями. Більшим доказом запереченого мандату є незаперечні факти, що Трамп не тільки не здобув більше 50 відсотків виборців, але здобув менше голосів як його головна суперниця.
Мабуть для підкріплення свого мандату Трамп планує скористатися з Республіканської більшості в обох палатах Конгресу США. Власне у цьому буде корінь слабкості впровадження Трампом анти-української політики. Трамп не тільки не традиційний Республіканець. Він також недавній. Його Республіканські позиції надумані для вибору. Я не маю найменшого сумніву, що більшість навіть Республіканських членів Палати Представників чи Сенату не схвалюють Трампа ні морально, ні етично.
Тому відношення США до України треба, як інколи в минулому, ставити через Конгрес. В Конгресі чимало добрих приятелів України. Українські кокуси в обох палатах не тільки повинні працювати як у минулому, але також гальмувати проросійську політику Трампа. Є, мабуть, також подальша можливість, що і сам Трамп з часом обуриться на Путіна і Росію не через епіфанію, але тому що інтелектуальна примітивність дуже часто породжує впертість, зухвалість і в кінці противність.
Тому з приходом до влади Трампа українська громадськість в США не сміє відпочивати. Переконувати Трампа (вперту і зухвалу мало-інтелігентну людину)– це малонадійна стратегія. Нейтралізувати його, розіграти його з противниками і ворогами України, включно з Путіном, а, найголовніше, працювати на підтримку України від наших друзів у Конгресі– це тактика сьогоднішнього дня. Нам українцям краще працювати і не тратити надії навіть при сьогоднішніх примітивних обставинах.
У наступному році припадатиме 125-а річниця народження великого сповідника нашої християнської віри та довголітнього страдника за неї та зокрема за нашу українську Церкву, Блаженнійшого Патріярха Йосифа Сліпого. У підготовці до цього відзначення важливим не тільки застановитися над життєвим шляхом Блаженнійшого, але також над Його змаганнями, починами і діями які він розпочав і доконав , а також і тими які він розпочав але не вдалося йому завершити.
Історія зусиль Блаженнійшого по питанні Патріярхату Української Греко Католицької Церкви почалась 11 жовтня 1963 року коли “заговорив я … про Свідчення нашої Української Церкви…Щоб висловити перед цілим світом вдячність, признання і особливо, щоб заявити про співчуття страждальцям і надати їм моральну підтримку і вніс я прохання-пропозицію піднести Києво-Галицьку Митрополію і всієї Руси до патріярхальної гідності.” Так написано у Заповіті Блаженнійшого.
21 листопада 1964 року Папа Римський Павло УІ проголосив, що Другий Вселенський Собор прийняв рішення про Східні Католицькі Церкви під заголовком “Патріярхати Східного Обряду”де стверджено, що Патріярший устрій є традиційним способом управління у Східних Церквах та Собор бажає щоби там де потрібно, нові Патріярхати були оформлені. В самому тексті окреслено значіння і роль Патріярхів:
“Патріярхи з своїми синодами є найвищим авторитетом для всіх справ Патріярхату, включно з правом встановлення нових єпархій і призначення єпископів їхнього обряду у територіальних границях Патріярхату, без відбору від Римського Понтифіка його неграничного права втручатися в індивідуальні справи.”
У вересні-жовтні 1969 року відбувся Синод українських Єпископів у Українському Католицькому Університеті у Римі. На завершення Синоду за підписом всіх учасників направлено прохання разом з текстом запропонованої Конституції Патріярхальної структури УКЦ до Верховного Понтифіка, а також прохання піднести Верховного Архієпископа УКЦ Йосифа Сліпого до ранги Києво-Галицького Патріярха.
Від Риму не було відповіді. У своєму Заповіті Блаженнійший окреслив своє бачення цієї мовчанки на підставі документів які оприлюднювалися в ранніх 1980-их роках, що наша Церква була жертвою дипломатичної гри між Римом а Москвою. Це бачення підтвердилося ось його року зустріччю Папи з московським лже-патріярхом Кирилом. Хоча Рим не подав відповіді його речники натомість неформально кількаразово і можливо лицемірно звертали увагу, що для визнання Патріярхату УГКЦ потрібно територію, а її немає.
Ось так. Від дня проголошення відновлення незалежності держави України та перебирання юрисдикції території України УГКЦ минуло 25 років. Як мені відомо, Синод єпископів УГКЦ зустрічався кожного року, а навіть і кілька разів у році. Одначе, не пригадую собі, щоби між постановами кількаразових синодів було вирішено звернутися поновно до Папи у справі проголошення Патріярхату УГКЦ, вказуючи, що головна перешкода в минулому, тобто відсутність територіальної юрисдикції вже не є проблемою.
На цю тему з подібною аргументацією я писав у серпні ц.р. коли я писав про 25 років незалежності.
У вересні ц.р. відбувся черговий Синод. Синод оприлюднив 34 постанови. Іменники Патріярхат, Патріярх зовсім відсутні. Правда є прикметник “Патріярший” по відношенню до Патріяршої курії де треба створити відділ соціального служіння, про співпрацю з Патріяршою комісією у справах духовенства, про використовування навчально-методичних матеріалів Патріяршої курії, взяти до уваги звіт Патріяршої курії та відділів патріяршого рівня, про будівництво Патріяршого центру, прийняти звіт Канонічного відділу Патріяршої курії, про Патріярший економат. Все це підписане Святославом, Верховним Архиєпископом Української Греко-Католицької Церкви.
Мабуть найбільшою іронією Синоду це те, що між постановами вказано вшанувати в наступному році 125-річчя від дня народження ісповідника віри патріярха Йосифа Сліпого, тобто поблагословити загално-церковне відзначення, затвердити програму, призначити Владику Лончину головою оргкомітету, доручити оргкомітетові опрацювати бюджет та подати його Патріяршому економатові.
У своєму Заповіті Блаженнійший Патріярх Йосиф Сліпий писав:
“І вас, мої улюблені діти, благаю ніколи не відмовлятися від Патріярхату своєї Страдної Церкви, ви ж живі, існуючі її діти!”
Чи не краще чим запроектованої програми нашим владикам відзначати Блаженнійшого Патріярха Йосифа Сліпого з нагоди річниці Його народження продовженням Його зусиль на користь Патріярхату нашої Церкви. Одним голосом зверніться до Папи у цій справі.
У своєму Заповіті Блаженнійший писав ще і так:
“Як Глава і Батько нашої Церкви намагався я навчати і упоминати. Не раз як Батько закликав я до єдности благальними словами і як Глава нашої Церкви напоумлював рішучим твердим словом, коли треба було збудити приспане сумління і вказати на пастирську відповідальність за духовне стадо перед Богом і Церквою. Бо ж Єпископат повинен бути зразком однозгідности у правлінні Церкви і прикладом єдности в усіх ділянках церковного і народного життя. Всі мої переживання з того приводу — зневаги, душевні рани, словом всі оці постріли лукавого – вам відомі. Вони не були легші як у в’язницях і на засланнях. І переживав я їх так само болюче, як переживав перед тим в’язничні тортури. Та сьогодні я дякую Всевишньому за те що мене били в неволі і били на волі. Дякую Йому за те, що мене били а не величали раби!”
У суботу, 22 жовтня 2016, у залі Українського народного дому відбулась, згідно з пляном друга вистава з триптиха, Шевченкові Гайдамаки. У цьому дійстві Народний артист України І. Бернацький з своїми молодими талановитими акторами Українського Драматичного Театру з несподіваним успіхом , продемонстрував знаменну й історично складну поему Шевченкові Гайдамаки. Тим разом можна сказати, що режисер І. Бернацький сам себе переверщив. Так, образно можна сказати про довершене дійство, яке без найменьшого сумніву потвердила спонтанними і довгими оплесками авдиторія.
Читаючи у пресі повідомлення – рекляму, що Український Драматичний Театр І. Бернацького, з нагоди свого 70-ть ліття здійснить театральний триптих і другою з трьох вистав будуть Шевченкові Гайдамаки, які, у березневі дні Шевченка, драматичний театр Бернацького демонстрував, у 2014 і 2015 рр., поеми Гайдамаки. Хто вже бачив, зовсім логічно подумав, це буде повторення. Але виявилось, що постановка Гайдамаки не була тотожна з попердіми. Звичайно, широкий горизонт поеми Гайдамаки був збережений, на якому розгортались фрагмети історії українського народу. Але були уведені нові епізоди, особлива гра артистів, які природньо вписувались в глибину поеми, поширювали її діяпазон і водночас, ставала прикладно, більше виразною.
Поет розказує – Іван Бернацький
Таким чином продемостровані кретерії дійства виявились не тільки іншими, але захоплюючими і полонили широку авдиторію. Твір Гайдамаки є багатогранною панорамою подій, особисто людського, суспільного, культурного і національного життя, того часу. Першим, ті історичні події глибоко осмислив, пов’язав й увів у життя нa сцені, неперевершений корифей – новатор, автор знаменної інсценізації Лесь Курбас. Слідом за ним, у цьому руслі, пішов І. Бернацький, який осмислючи поглибив, поширив і створив свою багатокольоритну картину, у візуальному, духовному і музично хоровому апектах. Ці глибоко осмиленні новoуведені фрагменти, від початку до кінця дійства викликали в авдиторії глибокі почування, пережиття й емоції та держали авдитоорію, у безперебійному захоплені.
Після закінчення спектаклю, я особисто був ще довго, довго у захоплені побаченого. почутого, і пережитого. Думав і передумував. Вражала продумана декорація, строї, виготовлені майстрами в Укрїні, оригінальна і милозвучна музика і спів, створені в Україні, завдяки талаговитого композитора Тараса Тарновецького. Це творчий колектив до дійсва Гайдамаки
Прелюдієм для дійства був знову виступ головного ред. Нової Газети Валентина Лабунського,який підкреслив, що виставою Гайдамаки відзначаться крім 70-ть ліття Народного артиста України Івана Бернацького також 10-ть ліття творчої діяльности артистів драматичноо театру . Фраґментарно розказав про постання театру, молодих і талановитих студійців , які сьогодні грають, як професійні актори.
Відкривається уявна занавіса і милозвучним, могутнім голосом звучать слова Шевченка покладені на крила нот і несуться у небесні простори – Ой літа орел літа сизий попід небесами, гуля Максим, гуля батько… З боків залі, рішучим кроком, зявляються на подіюмі бадьорі, у райдужних народних строях дівчата і хлопці з хоругвами і штиками. Низом подолині,- стелиться мельодійна пісня. Серед гущі гайдамаків , весь у чорному, головна персона дійства, І. Бернацький, який майстерно розгорнув широку історичну панораму – Запоріжжя, Дніпро і степи, де колись кувалась доля України і рішучо, словами поета голосить:
“Все йде, все минає і краю не має…
Куди ж воно ділось? Відкіля взялось?
І дурень, і мудрий нічого не знає…“
Продовжує:
“Сини мої, гайдамаки…“
I розповідь попливла про Умань , про ті пам’ятні драматичні часи, як річкою вода, як казка дітям. І знову зворушливі слова поета:
“Минають дні, минає літо,
А Україна знай, горить;
По селах плачуть голі діти:“
Повстанці Гайдамаки
Розказують і про те, що колись “ревіли гармати“ , про тих відчайдушних козаків, козаків гайдамаків, які безвагання віддавали все, включно з життям за нашу свободу – за незалежну Україну. Відгомоном тих подій , можна назвати сучасні, унікальні Майдани Революцій – Оранжевої і Гідности, які прямо шокували, дивували і дивують, як колись гайдамаки, весь світ. І розказував про безталанного Ярему, якого ролю втілювали: Остап Антонюк, Володимир Левицький, Роман Верхняк, Петро Лотоцький, Михайло Качор й Ігор Королюк. Улюблену Оксану Яреми, прекрасно грали: Христина Місюк, Оксана Вовк, Марічка Бінч, Оксана Ізб’янська й Оксана Гап’юк, їх любовні пестощі і весілля. Лідія Кухта зіграла ролю черниці. І також розказав про безстрашних героїв Залізняка, ролю якого зіграв досвідчий актор Володимир Курило (послідовник свого батька) і Гонту, ролю якого прекрасно зіграв талановитий актор Юрко Михайлів.
Шевченко, свідомо,у передмові до своєї поеми Гайдамаки пише: “Слава Богу, що минуло! А надто як згадаєш, що ми одної матері діти…“ І продовжує: “Дід мій, хай здоров буде, коли починав розказувать що-небудь таке, що не сам бачив; а чув, то спершу скаже: Коли старі люди брешуть, то й я з ними“. Це давало можливість Шевченкові накреслювати картини своїми кольорами дійсних історичних персон, надаючи поемі різнобарв’я.
І так, перед багаточисленною авдиторією з особливим відчуттям вимальовувались візуальні картини поета:
“Заспіваю, заридаю,
Як мала дитина.
Заспіваю – море грає,
Вітер повіває…“
Або –“ Погас місяць, горить сонце.
Гайдамаки встали
Помолились…“
І тут гуртом – дівчата і хлопці, на колінах, молитовно , зворушливо співають, у прекрасно барвистому хоровому звучанні слова молитви – Вірую, в єдиного Бога Отця … Виконання хору України, музика Тараса Терлецького. Очарована авдиторя разом з акторами шепотіла – Вірою… І пронеслись слова поета:
“Думи мої, думи мої!
Ви мої єдині!
Не кидайте хоч ви мене
При лихій годині!…“
У благально гуртовому виконані прошепотіли: Оксана Бавдис, Анна й Оксана Гап’юк, Оксана Вовк, Оксана Ізб’янська, Марія Пруська, Лідія Кухта, Марія Хоптій і Марічка Бінч.
На подіюмі виринає, у красивих козацьких строях, колишній запорожець отаман Залізняк, досвідчений козак. Він командир повстання, мріючи воскресити, зруйновану Катериною Запоріжську Січ. Залізняк у свойому монолозі, могутнім голосом мовить – гетьмани, гетьмани… І кличе: “Гуляй сину! Поки доля встане, погуляєм!..
Посипались освячені ножі, які підбирали гайдамаки: Василь Букатюк, Василь Грицевський, Володимир Гутник, Богдан Іванцик, Микола Костинюк, Роман Савка, Назар Сухович, Павло Юрчак, Юрій Баюрак, Ігор Королюк, Володимир Коваль й Іван Щедлюк щоб боронити свою і національну принижену гідність. Мчить Ґонта з своєю поліційною сотнею, замість примирення, приєднався до гурта повстанців і стоїть поруч Залізняка. Лилась, лилась кров ріками не тільки поляків, але також євреїв, українців й українців “уніятів“. Звучали слова – за православну віру. На жаль, у той час православ’я не визнавало конфесійного плюралізму. (Правда, Шевченкова поема Гайдамаки про це не говорить. М.Г.)
Зенітом дійства стає Шевченків Гонта . (Історично, постать Гонти не є вигаданою, але реально, він був інший, як у поемі. Для прикладу, згідно з дослідниками, Гонта мав одного сина і три дочки, і як подають історики, урятував губернатора Младовича 18-ть річну дочку Вероніку і 7-ми річного сина Павла.)
У свойому зворушливо драматичному монолозі, Гонта майстерно волає – “Мовчіть, мовчіть! Знаю, знаю! Зібралась громада. Мої діти – католики“. Гайдамаки словами Шевченка голосять:
“Аж ось ведуть гайдамаки
Ксьондза –єзуіта
І двох хлопців, – Гонто, Гонто
Оце твої діти!
Ти нас ріжеш – заріж і їх:
Вони католики!“
А гайдамаки далі гучно гукали – католики, католики… Невідомо, чи спавді Гонта убив своїх дітей? Чи часом розказуючи дід , який сам не чув і не бачив і, як старі люди вигадав, а може це особистий штрих Шевченка? І лунали слова Тараса: “Гомоніла Україна, довго гомоніла…“ Автор поеми після страти дітей розгортає душевний біль і переживання Гонти. Відгукується батьківський жаль у похоронному епізоді, кладучи своїх дітей у могилу. Шевченко розказує: “Кладе у темну хату і не дивиться, і ніби не чує: “Ми не ляхи тату“. Це глибина почуттів , безмежного жалю і душевного болю.
І у фінальному епізоді драматичного дійста з уст гайдамаків – акторів разом з Гонтою, молитовно, звучать благально зорушливі слова поеми: “Простіть, сини! Я прощаю, Що ви католики“. Це була неперевершена вистота дійства– простіть, простіть сини мої , і на ці слова відгукнулась широка авдиторія бурею спонтанних, довготривалих оплеків. Безмежно раділа авдиторія разом з акторами і неперевершеним творцем – режисером дійства Іваном Бернацьким.
В США відбулися дебати між кандидатом від Республіканської партії Дональдом Трампом та його суперницею від Демократичної партії Хілларі Клінтон.
Які ж ті американці потішні!
Після того, як газета Washington Post оприлюднила запис 11-літньої давнини, де Трамп хвалиться, що жінки дають йому цілувати себе і хапати руками, тому що він “зірка”, пишуть, що рейтинг підстаркуватого мачо суттєво підупав.
Ну і до чого тут сам Трамп, коли на білому світі повнісінько дуреп, котрі лише й мріють аби який “трамп” лапнув її за дупу чи поцьомав, а ще в ідеалі зробити з цього сакрального дійства фоточку і викласти у Фейсбуці!
Як повідомляють ЗМІ, після цієї сенсації (!) десятки видних партійців закликали рудого пропутінця зняти свою кандидатуру. І американці в це вірять? Вірять, що хтось із цих поважних політиків є моральнішим за циніка Трампа?
Але ж значно простіше скоригувати “громадську думку” звинуваченнями у неповазі до жінок, чим коментувати черговий злив інформації з Wikileaks про саму пані Хілларі. А мова йде про фрагменти виступів пані Клінтонової перед банкірами Goldman Sachs, Deutsche Bank, Morgan Stanley та інших, в одному з яких вона сказала, що: “проблеми економічного тиску на середній клас її більше не стосуються, через достатні статки власної родини!”
Це лише підтвердило мої припущення, що так званий “середній клас” знищується по всьому світу, а не лише на пост-радянському просторі.
На жарт банкіра Бланкфейна з “Ллойду”, що у “Вашінгтон люди йдуть, щоби здобувати статки”, пані Клінтонова відреагувала доволі специфічно: “проти людей, котрі чогось досягнули в житті, існують перестороги”. Ще в одному своєму виступі перед банкірами з Morgan Stanley вона схвально відгукнулася про пониження податків на корпорації та підняття пансійного віку.
А найбільше мені сподобалося наступне одкровення:
“Якщо до вас прикута пильна увага, до ваших секретних переговорів і домовленостей, люди починають нервувати. Публічна позиція з ряду питань має відрізнятися від особистої”
Ні-ні, все по-політичному вірно, тільки ж яка дурепа про це публічно заявляє?!
Найцікавіше. За подібні “одкровення” банкіри непогано платять. До прикладу, Goldman Sachs за один виступ заплатив пані Клінтоновій 675 тис. долярів, а її мужу, пану Клінтону аж 1550 тис. долярів. Правдивий сексизм! А по-суті: та ж корупція в гарній обгортці по-американськи. Пригадуєте багатомільйонні гонорари Януковичу за його книжку?..
Пана Клінтона згадав у публічних дебатах і пан Трамп:
“Якщо ви поглянете на Біла Клінтона, я лише говорив, але він робив, що він витворяв з жінками ніколи не було раніше у всій політичній історії цієї країни, наскільки образливо він ставився до жінок”. Бреше, 100% що було, можливо просто не в Овальному кабінеті.
Підозрюю, що власне нікчемна тема під брендом новоутвору “сексизм” стала домінуючою на американських кухнях. ЗМІ ще обсмоктують обіцянку злого Трампа посадити бабусю Хілларі в тюрму. Ну а головна тема дебатів – “Сирія”.
Остання, на загал, цікавить народ дещо менше, бо там направду чорт ногу зломить! Обидва політики дружно вважають, що ІДІЛ (ІД) – це зло. Але пані Клінтонова стверджує, що президент Сирії Башар Асад, вкупі з Росією та Іраном, котрі його підтримують – теж зло. Пан Трамп натомість заявляє, що не виступає за Асада, але “Асад убиває ІД, Росія вбиває ІД, Іран убиває ІД…”.
Ось і спробуй розберись, хто там кому “рабінович”!
Якщо хтось дочитав до цього місця, то в нього склалося хибне враження, ща автор симпатизує пану Трампу. Це не так. Акценти виставлені лише з врахуванням того, що мої читачі, в основній масі, ототожнюють Трампа з “ворогом”, а Хілларі Клінтон мало не з “благодійницею”. Дорогеньки мої, не шукайте в сраці меду, перепрошую!
Після терміново пристріленого 35-го президента, в США вже не допускають на верхні щаблі владної піраміди “непевних” осіб. Хто ж із ляльководів міг тоді прорахувати, що гуляка та життєлюб Джон Кеннеді зазіхне на святе – владу латентних структур, та ще й звернеться за підтримкою до американського народу! Тож теперішні грандіозні шоу між республіканцями та демократами – нічого не значать. Маріонеток “ведуть” до влади, заздалегідь вивчаючи під мікроскопом їхні психотипи, та вмонтовуючи особисті завдатки кандидатів у свої плани.
Для нас немає жодного значення хто переможе в США. Зрештою, як і для американців. На перший погляд, для України пан Трамп є більшим лихом, тому, що начебто лояльний до Путіна. Але коли через “нелояльну” до Росії Клінтон переведуть ІІІ Світову в “повномасштабний” формат, то нічого доброго нам це не принесе. Зрештою, як і “здача” України Трампом Путіну.
Вкотре повторюся, ми, на сьогодні, як держава – лише об’єкт у геополітичних процесах. Нами торгують у своїх світових ґешефтах ті, хто вміло скеровують у потрібному руслі не лише “порошенків”, а й усіх “клінтонів”, “трампів” та “путіно-обамо-меркелів”. Щоби стати суб’єктом геополітики й зберегти себе від повної втрати державності та знищення, маємо об’єднатися навколо спільних цінностей, згромадитися до купи та обрати врешті-решт українську владу.
До тих пір, поки українство у владі представлятимуть вороги та запроданці – жодні вибори в жодній країні світу нам не допоможуть.
А поки що ми такі ж потішні як і американці у своїх політичних уподобаннях. Тільки нам, на відміну від З’єднаних Американських Держав, в розділеній, розграбованій, анексованій зовнішніми та внутрішніми ворогами та охопленій війною Україні, не залишилося ні часу, ні права на помилку.
Юрій Ситник, Львів Більше моїх думок на приватному блозі www.yurko.info
Це перші враження від других президентських дебатів в США.
Якщо дивитися перші дебати було цікаво, то цього разу зловив себе на тому, що кожні 5-7 хвилин перевіряю скільки часу лишилося до кінця.
І справа навіть не в тому, що дебати відбувались з 4-ї по 5-30 вранці понеділка… Враження таке, що став свідком сварки в чужій родині.
Дональд Трамп цього разу був значно переконливішим. Значно переконливішим за себе на перших дебатах, і навіть за Хіларі Клінтон на других.
Дональд Трамп переконливо звинувачував Хіларі Клінтон у всіх її гріхах і грішках. Але проблема в тому, що переконати у тому, що Клінтон – безчесний політик, яка прожила все життя в політиці і не досягла нічого, він міг лише тих, хто і так вже у це вірив.
Враження таке, що Дональд Трамп на сьогоднішніх дебатах зовсім і не збирався розповідати про те, чим займатиметься, коли стане президентом. За одним винятком – він пообіцяв, висловлюючись грубо, посадити Хіларі Клінтон (це виглядало як обіцянка призначити спеціального прокурора, який розслідуватиме її гріхи, що засвідчило, що кандидат в президенти США Д.Трамп не зовсім орієнтується в президентських повноваження і правових процедурах в США). Американські оглядачі не забарилися нагадати, що це занадто схоже на політичну програму Віктора Януковича (як бачимо, в США не так вже і мало про нас знають).
Можливо завданням Дональда Трампа і його виборчого штабу було зупинити втечу республіканців зі свого табору і зупинити розвал виборчої кампанії внаслідок “касетного скандалу”?
Ну, що ж, з цим завданням, схоже, Дональд Трамп справився.
Але завдання обратися президентом США вимагає від нього дещо більшого. Йому потрібні нові голоси виборців. А ось тут, здається, вечір був для Д.Трампа не таким вже і вдалим.
Відповідаючи на питання жінки-мусульманки, чорношкірого американця, коментуючи питання, що стосуються латиноамериканців (а підтримка саме цих груп, як і білих жінок, є найважливішим виборчим завданням Д.Трампа) Хіларі Клінтон була “політичніша”, м”якша, об”єднуюча… Не думаю, що нових голосів Дональду Трампу додалось.
Загалом для мене залишається загадкою, чи розуміє Дональд Трамп, що для політика, а тим більше президента, трохи замало назвати ворогів? Потрібно ж іще робити людей друзями і союзниками!
А проблема не лише в виборцях. Коментуючи питання Сирії та відносини з Росією, Дональд Трамп фактично дезавуював слова свого віце-президента, заявивши, що не поділяє його думку щодо негативної ролі Росії (саме ту думку, яка значно ближча і зрозуміла українцям). І це ще одна проблема Дональда Трампа.
Проблема навіть не в тому, що він не може домовитися навіть зі своїм віце-президентом. Майк Пенс був і залишається одним з найбільш послідовних прихильників Трампа в американській політиці. Тепер Трамп фактично відмовляється від нього (що серед іншого, підриватиме впродовж останнього місяця виборчої кампанії довіру до пана Пенса).
За Хіларі Клінтон агітують нинішній президент США, колишній президент США (її чоловік), перша леді США. А хто з підтримує Дональда Трампа? Чи достатнього позиціонування як опозиціонера до істеблішменту, щоб виграти президентські вибори? А щоб бути президентом?
Українського питання (загалом слова “Україна”) на дебатах не було.
Тема Росії звучала. Так, як це звучало з вуст Трампа, вкотре залишає мало сумнівів, чи зможе Україна сподіватися на нього, в разі обрання. Тепер сподіватися ми не зможемо і на віце-президента Пенса.
Хіларі Клінтон в цій темі була категоричнішою. Аж до того, що звинуватила Росію у тому, що вона працює на обрання Трампа. Такий настрій можливого президента Хіларі Клінтон в разі її обрання, на першому етапі створюватиме певне вікно можливостей для України. Але наскільки несприйняття ролі Росії втілиться в реальну політику президента Клінтон поки сказати важко. Принаймні обговорення сирійської проблеми не засвідчило великого бажання і планів Х.Клінтон протистояти і вступити з Росією в пряму конфронтацію на сирійському “полі бою.”
Отже, з почуттям певної огиди і навіть розчарування, слідкуємо за президентськими перегонами в США далі.
[junkie-dropcap]T[/junkie-dropcap]he President of Israel Reuven Rivlin was not simply politically incorrect. He came to a foreign country which was honoring among others the victims of his own national greatest tragedy and responded with bad behavior. He denigrated his hosts:
“Around 1.5 million Jews were murdered in the territory of modern day Ukraine during the Second World War; in Babi Yar, and in many other places of murder. They shot them in the valleys, in the woods, into pits, into mass grave. Many of the collaborators were Ukrainian, among the most notorious the members of the OUN who carried out pogroms and massacres against the Jews and in many cases handed them over to the Germans. It is true, there were more than 2,500 Righteous Among The Nations, lone candles who shone in the darkness of humanity. Yet the majority remained silent”
He was discourteous and offensive in addition to being historically incorrect. Were some Ukrainians complicit in the Holocaust and the events at Babyn Yar in September 1941? Certainly. So were some Jews. Were some members of the Organization of Ukrainian Nationalists or their formations complicit. Yes. But the OUN was not since it neither directed nor condoned complicity. Furthermore many members of the OUN were killed and are interred at Babyn Yar. Rivlin spat upon their graves.
In fact the entire world was complicit by remaining silent. Many Jews themselves were more complicit than those who simply failed to speak out. They served as ghetto leaders or capos rounding up their fellow Jews for slaughter. The preeminent Jewish historian on the Holocaust Raul Hilberg wrote extensively on this topic.
Besides his offensive accusations against Ukrainians in their own home Rivlin failed to recognize at all the non-Jewish aspect of the Babyn Yar tragedy. It is the interment site of some one hundred thousand human beings. Some thirty five thousand were Jews, but the overwhelming majority were non-Jews, Ukrainians, Romas and others.
[junkie-hightlights color=”green”]Is Babyn Yar the site of a Jewish tragedy? Certainly, but it is also a lesson for people like the President of Israel, that tragedies are international in scope. Genocides are not the exclusive proprietorship of the Jewish people. Genocides were perpetrated in the XX century against many nations, Armenians, Ukrainians to name only a few.[/junkie-hightlights]
The Holocaust was unique. But every genocide is” sui generis”. Ukraine has long ago recognized the Holocaust as genocide. Israel has not recognized the Holodomor as such. Raphael Lemkin, a Jew and the author of the term Genocide as well as one of the drafters of the United Nations Genocide Convention specifically referred to the Ukrainian famine when drafting for the Convention a definition of genocide occurring in a time of peace or war. The Ukrainian genocide took place in a time of peace. The Kremlin was the perpetrator but the entire world was complicit by not only remaining silent but conducting trade with the perpetrator. Unfortunately, many Jews were a little than simply silent abettors.
President Rivlin’s affront notwithstanding, it was proper for Ukrainians to honor its own victims as well as victims of other nationalities. It sensitizes us to the suffering of others. Ukraine must share human concerns. President Rivlin would do well to learn from the Ukrainians about history and sensitivity.
Still there should have been a response to Rivlin from the Ukrainian side. The Speaker of Ukraine’s Parliament remained silent. Ukraine’s president did not comment and then traveled to Israel to attend funeral services for former Israeli leader Shimon Peres. Did Ukraine simply take the high road or did it reward bad behavior. Probably a sycophantic combination of both.I am proud of Ukraine for its sensitivity, but I am disappointed that it did not stand up for its history and its people.
Reuven Rivlin is no paragon of sensitivity. While he purports to concern himself with minority rights marginally, he opposes a Palestinian state the only real guarantor of Palestinian rights (supports Jewish settlements on Palestinian territory, the West Bank), even opposes women’s rights, etc.
In fact Rivlin deserves disdain and perhaps designation as a “persona non grata” in Ukraine. Those who listened to him in Ukraine’s legislative chamber in silence when they were in position to rebuke his accusations deserve criticism. The Ukrainian victims interred in Babyn Yar including the OUN members deserve better.
Pyvo Networking Night
Hosted by Ukrainian Institute of America
Friday, October 7 at 6:30 PM – 10:30 PM
Ukrainian Institute of America
2 E 79th St, New York, New York 10075
Pyvo Networking Night is a seasonal event which helps you meet new people in the Ukrainian and international professional community, reconnect with people you may already know, and enjoy some hors d’oeuvres and select Ukrainian beers simultaneously.
$25 cover charge includes refreshments and hors d’oeuvres.
Саленко Всеволод – українець в душі і за походженням, американець за паспортом. Куди б не закинула його доля, через усе життя він проніс відданість ідеї незалежності України й відновлення української суверенної держави. Пройшов шлях від простого робітника до керівника Українських Кредитівок в Америці. За час перебування на посаді Президента Кредитівки підняв оборотні кошти від 3,5 мільйонів до 110 мільйонів доларів. Його ім’я займає достойне місце серед українців, які сприяли і сприяють розвитку українського політичного, громадського, культурного та релігійного життя в діаспорі.
19 вересня нашому шанованому співвітчизнику виповнилося 95 років. Газета долучається до привітань численних друзів і вітає його з ювілеєм!
– Пане Всеволоде, Ви все своє свідоме життя живете інтересами України і українців. Маєте нагороди за активність у відстоюванні інтересів України і українців не тільки від українських організацій в Америці, але й особисті подяки від першого Президента України Леоніда Кравчука, від Міністерства закордонних справ України, від громадських українських і американських організацій. У чому витоки Вашого патріотизму? Адже Ви навіть народилися за межами України. Ваші батьки, можливо, полишили тут великі маєтки і статки, і тому Ви хочете повернутися за ними? Або маєте родичів в Україні і за них переживаєте? Що рухає Вами?
– Ні статків, ні маєтків мої батьки не мали, хоча й не були жебраками. На рахунок родичів не можу щось певне сказати – думаю, що маю. Мама була одиначка у сім’ї, а в родині батька було п’ятеро братів і одна сестра. Але я їх не знаю. Доля розвела. Пам’ятаю, що батько жалів за рідним братом, який залишився на Вінничині бо не зміг виїхати. Упереджуючи можливе переслідування за свого брата (мого батька), який був у війську Петлюри, мій дядько навіть змінив прізвище – з «Саленко» на «Саленков». У мене в Україні є багато друзів і однодумців, з якими єднає душу небайдужість до долі історичної Батьківщини.
– Дивлюся Вашу коротку біографічну довідку, а в ній стільки подій, і всі свідчать про Вашу соціальну успішність. Переймаєшся думкою, що Ви весь час по життю йшли переможною ходою. Або Вам Ваше таке успішне майбутнє підготували і забезпечили Ваші батьки. Чи це так?
– Як би ж то. Ні мені, ні моїм батькам протореного шляху не випало. Моя мама рано залишилася сиротою, її виховувала бабуся. З дому ні мама, ні батько, як я сказав вже, не були багатими.
– А як Ваші батьки опинилися за кордоном?
– Батько, коли проголосили вільну Україну, відразу перейшов на бік Української Народної Республіки, воював під прапорами Петлюри. А у 1920 році, після поразки у боротьбі з більшовиками, не мав іншого виходу, як разом з іншими старшинами армії Петлюри покинути Україну. Так батьки, які на той час тільки побралися, опинилися на вимушеній еміграції у Польщі. Але більшовики бачили небезпеку в українських патріотах навіть тоді, коли вони знаходилися за кордоном новоутвореного СРСР. Тому Радянська влада висунула вимогу до уряду Польщі – заборонити проживання військових армії Петлюри у прикордонних з Радянським Союзом областях (воєвудствах). Мої батьки разом з іншими родинами інтернованих військових змушені була переїхати у Західну Польщу. Спочатку поселилися у місті Щелково, де я й народився, а в 1929 році їх перемістили під місто Каліш, до Української Станиці.
– Назва селища, де Ви поселилися – «Українська Станиця» – навіває думки про те, що там мали бути й інші українці. Яким було життя інтернованих родин на польських теренах?
– Українська Станиця… Розумію Вас, за цією назвою хочеться уявити мальовниче поселення з традиційними українськими фіранками на вікнах. Але та станиця була інша. Серед чистого поля стояли огороджені колючим дротом залишки бараків колишнього табору для військовополонених першої світової війни. В ньому поселили інтернованих вояків Української Народної Армії, разом з родинами. Щоб Ви розуміли, що означає термін «інтернований», трохи поясню. Це людина, обмежена у певних правах. І не ув’язнена, і не вільна. Пересуватися вільно можна було тільки по дозволу для переміщення у певній географічній зоні Польщі. Була суворо заборонена поява інтернованих на східній частині території Польщі, де вона межувала з СРСР. На роботу поселенців також не приймали. Як і положено у таборі, була загальна кухня, де інтерновані отримували 2 рази на день гарячу їжу і один бідний сухий пайок. Недоїдали, виживати в таких умовах було складно. Люди хворіли, багатьох скосив туберкульоз. Треба сказати, що трохи краще жили генерали – їм виплачували, з поваги до чину, невелику суму грошей як державну пенсію. Тому хто як міг, так і влаштовувався, аби вижити.
У нашій родині було так. Моя мама мала неабиякий художній хист, вона малювала картини. Вона гарно малювала – як зараз, пам’ятаю її барвисті узори з яскравими квітами на чорному сатині. Картини подобалися, і швидко розкуповувалися польським населенням. А батько брав у знайомих художників образи і продавав їх, подорожуючи ровером (велосипедом – прим. авт.) по тій території, де дозволялося їздити інтернованим. Тим і жили.
– Якою мовою спілкувалися у станиці між собою інтерновані?
– Зазвичай українською і польською. Але у нашій родині було дещо інакше. Бачите, моя мама була наполовину росіянка, у неї вдома в дитинстві практикувалася російська, тому і нас здебільшого вживалася російська і польська.
– А хто ж навчив Вас української, і звідки Ваша відданість Україні і українському?
– Українська станична громада тісно єдналася. На мій погляд, громадське життя Української станиці того періоду достойно детального вивчення і викладу у історичних книгах. Це була політична еміграція, і всі вірили у незалежність України і мріяли повернутися додому. Підтримувався український дух у громаді і родинах, виховували дітей на всьому українському, хоч це було ой як непросто. Українська Станиця мала свою громаду, свою школу, театр, православну церкву, свою власну поліцію. Батьки все зробили для того, щоб діти, які зростали поза межами історичної Батьківщини, виростали патріотами України і були свідомими свого українства. Старші розказували у школі дітям про героїчні будні громадянської війни, багато уваги приділялося вивченню історії України. Ми дійсно росли патріотично налаштовані і горді свого українського походження. Щоденно у церкві звучала молитва:
Боже Великий, Творче Всесильний На нашу рідну землю споглянь…. …Дай Україні славу і волю Силу, і славу, волю і власть.
Оцю пошану до України і українського брали з собою у світи. З цим виживали, з цим і живемо.
Коли Україна стала незалежна – я плакав. Не скажу, що я тонкосльозий, але плакав.
– А звідки у Вас знання англійської мови? А які-небудь інші мови знаєте?
– Я народився у Польщі. Тому моя польска – від народження. Російською і українською – впереміж – спілкувалися у родині, з поваги до мами. Вона у мене була росіянкою. Але між російською в родині завжди були вживані українські фрази і слова. Батько завжди наголошував, що ми – українська родина. Тому, коли нас переселяли, ми поїхали в українське селище. І там була українська школа: викладання і позакласне спілкування було тільки українською. Моя українська – вона з таборової школи.
Коли гітлерівська Німеччина напала на Польщу, м. Каліш і прилеглі землі стали німецькою територією. Та частина польської території, на якій знаходилося наше селище, була залучена до Німеччини, і постала необхідність вивчити німецьку мову, бо вона стала державною. Мусили розмовляти німецькою. А англійську я вивчав спочатку у гімназії, як іноземну. Вже згодом, у Мюнхені, закінчив Мадрідський мовний інститут англійської мови. Викладав у гімназії англійську мову студентам. І в Америку приїхав, знаючи англійську.
– П’ять мов! Чи це у Вас схильність до мови, чи це є щоденна праця?
– Впевнений, що і одне, і друге. Але я б зауважив ось на чому. Без праці над собою, без розвитку здібностей успіху у чомусь досягти достатньо складно. У Америці є популярним вислів: «На вершину успіху не доїдеш ліфтом. Маєш підніматися ще й сходами.»
– А от кажуть, що мову швидше вивчити вже там, як переїдеш. Чи варто обов’язково вивчити наперед мову. А вже потім їхати?
– Звичайно, мова вчиться швидше, коли нею щодня користуєшся. Але їхати без знання мови і борсатися у власній мовній німоті – то заздалегідь прирікати себе самого на багато труднощів. Тут кажуть так: незнання мови карається відсутністю грошей. Без мови йдуть на працю до колишніх співвітчизників, і ті платять набагато менше, чим у американських сім’ях. Без мови важко повноцінно інтегруватись у культуру країни перебування, зрозуміти звичаї і побут народу, куди ти приїхав. Скільки доводилось бачити наших емігрантів, які живуть, ідеалізуючи минуле життя за принципом: «Негода в ріднім краї краща за сонце на чужині», висміюючи і лаючи «їхні» звичаї та побут, виправдовуючи власні негаразди приказкою «Нема в житті щастя».
– Розкажіть, будь ласка, про Ваше життя в Америці на початках.
– Приїхав у Америку, було 10 доларів у кишені. Це приблизно зарплата за один день. Мінімум платня тоді була 85 центів за годину. Пішов підробляти. Не мав помешкання. Влаштувався двірником – дали помешкання в три кімнати. Нас було троє – дружина Ліда, я і мама, а батько помер ще у Мюнхені. Але я не хотів залишатися в Америці в ролі прибиральника. Мріяв про більше. Пішов робочим на фабрику, я знав німецьку, а власником був німець. Платили більше, але майже всі гроші йшли на квартиру, бо нас полишили житла, коли я покинув роботу двірника.
Нас на три тижні прийняв друг – добра людина, українець, який на довгі роки став товаришем. У нього самого була тільки одна кімната. Спали так: моя Ліда з його дружиною, я з ним, а мама окремо. Поверталися по команді – щоб не злетіти з ліжка. Потім знайшли помешкання, бо з цим було непросто. Недороге, погано опалюване – на більше не вистачало. Бувало інколи так холодно, що ковдра примерзала до стіни.
На фабриці працював 2,5 роки. Потім пішов на курси конструктора-кресляра. Вчився півроку. І пішов у велику фірму, там працював за місячну платню, не погодинно. А вона банкротувала через три роки, і я зразу знайшов роботу електромеханіком. І довгі роки там працював, від 58-го до 70го року. В 70-му ця фабрика переїхала на Флориду, за півроку нам дали платню наперед (скоротили з виплатою). Я за ці та накопичені раніше гроші тоді відкрив власну фірму.
– Дорога до швидшого успіху емігранта за кордоном – через що вона пролягає?
– Птаху Бог дав крила, а людині – розум. Маємо ним правильно користатися. Бо кажуть, що не така вже й велика перевага — мати жвавий розум, якщо не маєш вірності думки. Досконалість годинника, наприклад, не в його швидкій ході, але у вірній ході. Потрібно правильно оцінювати свої можливості, ризики і перспективи. Бути менш вразливим такими чинниками, як болючість соціальної меншовартості, коли шановані спеціалісти, з освітами (інколи з декількома), спеціалізаціями та регаліями інколи змушені сприймати як дар роботу низькокваліфіковану; бути фізично готовим до ненормованого робочого дня; часто гірших, чим залишили в Україні, умов побуту, які й здалеку не схожі на сімейні; відірваність від родини, і ще до багато дечого, з чим стикаються емігранти у чужомовному середовищі. Зі спостереження можу сказати, що готовність до таких випробувань робить їх невеликими рівчаками, через які люди переступають і йдуть до кращого життя. А хтось топить у них долю.
– Пане Всеволоде, а коли Ви почали відчувати себе американцем?
– Ніколи. Був і є українцем. Маю американське громадянство, поважаю закони цієї країни. Почуваюся повноцінно соціально, економічно і культурно. Але завжди ідентифікую себе з українцями і Україною. Я гордий скрізь сказати – що я є американець українського походження. Мій син і внуки теж.
– Як Вам вдалося досягти таких висот у бізнесі і соціальному положенні? Що допомагало?
– Направленість думок на успіх, здоровий аналіз любої ситуації, навіть, здавалося б, на перший погляд безнадійної. Здоровий спосіб життя. Я ніколи не пиячив, не палив. Ні, це не означає, що я не бував у компаніях, не святкував зі спиртним, але не було такого, щоб я вживав у системі, або ж соромився за свою поведінку при цьому.
– Ваше ім’я у 2005 році було внесено до Національної книги пошани “National Register’s Who’s Who in Executives and Professionails” як одного з визначних керівників у своїй справі, який є гордістю нації. Мені сказали такі цифри, як характеристику Вашої успішності у бізнесі. Коли Ви стали Президентом кредитівки у 1978 році, кредитівка мала 3,5 мільйони доларів активів, а коли у 2004 пішли з посади – на цей момент кредитівка мала оборотних коштів 110 мільйонів доларів. Ви – людина без спеціальної економічної освіти. Як це Вам вдавалося – приймати вірні рішення і правильно орієнтуватися у економічній нестабільності країни?
– Так, ми росли в деяких роках навіть по 15 мільйонів на рік. Сьогодні справи у кредитівок не найкращі. Зараз у банках дають такий мізер на проценти, що чи в банках гроші тримати, чи дома в шухляді – то виглядає як таке саме. Для того, щоб вижити, українські кредитівки виплачують дещо більші відсотки на депозити, чим в більшості американських банків. Тому сьогодні всі українські кредитівки збереглися і існують.
– А мені трохи хотілося б запитати Вас не про основні віхи життя, а про дещо тонке, суто людське. Наскільки велике місце займало у Вашому житті родинне життя?
– Родинне життя – це основне, на що має орієнтуватися людина. Якщо людині хочеться йти додому після роботи – родина відбулася. Особисто про себе можу сказати, що де б я не був, мені завжди хотілося додому.
– Так хочеться запитати… Не сприйміть за неетичність. Стільки спокус у вільному американському житті. Фінансова незалежність, високе соціальне положення. Напевне ж, були жінки, які заглядалися на Вас? Як Ви ставитесь до вірності у шлюбі?
– Якщо чоловік одружений, має шанувати матір своїх дітей. Я своїй дружині обіцяв при одруженні, що я до кінця життя її не лишу. Були, мабуть, як у кожного, і якісь непорозуміння, але я знав, що ця родина для мене є єдиною, і іншої я шукати ніколи не буду.
Сьогодні, як її немає, я багато що переоцінюю. Боляче, бо багато чого не поцінував вчасно, не сказав люблячих слів, а вона кохала мене до останніх днів свого життя.
– Знаю, що з Вашої ініціативи збудована православна церква у Glen Spey. У Вашу ідею тоді ніхто не вірив, бо у цьому невеличкому поселенні на той час вже була греко-католицька церква, а православних – всього чотири родини. Як Вам вдалося здійснити свою мрію?
– Тому що мріяли. На той час я мав там хату. Коли було спекотно, або у вихідні, ми їхали, як то кажуть, у гори. У неділю йшли на Божу службу, але церква там була греко-католицька. Ні, ніхто нас не утискав, але ми звикли до трохи іншої обрядовості, то я й запропонував збудувати свою, православну церкву. На початках ідея сприйнялася як неймовірна. Але мене підтримав Василь Барка, наш знаменитий український письменник, поет, він жив там. А всього, дійсно, було чотири православних родини на все поселення. Окрім Василя Барки, ще Манойло Арсеній, Григорій Журавель і родина Демидовичів. Ми всі складалися, але то не ті гроші були, щоб на церкву вистачило. Будували всім світом, як то кажуть. Писали і повідомляли про будівництво друзям, знайомим і просто збирали гроші серед людей. Багато вклали в церкву Євген Филипів з Бафало, Костянтин Варварів з Вашінгтону, Володимир Кулішенко з Нью-Джерзі, Микола Чорний з Нью-Йорку, була велика допомога з Каліфорнії – вже забулися деякі імена, але вони значаться у історії будівництва церкви. Збудували – за 15 років, але ж таки є церква. Перші 12 років я особисто був головою будівельного комітету, а потім передав справу у руки місцевої родини. Постала церква, почали гуртуватися люди біля неї. І зараз там достатньо чисельна православна громада.
– Ви вже стільки років є головою парафіяльної управи Катедри Святого Володимира, що на 82-й вулиці у Нью-Йорку. Як тут Вам працюється? Чим переймається громада?
– Праці чимало, громада гарна. Хотілося б назвати чимало імен, та раптом когось не згадаєш – щоб не образилися. Всіх шаную за відданість церкві, з багатьма пов’язує давня дружба, то є на службу щонеділі їду з приємністю у серці.
– Яким бачите майбутнє України?
– Україна повинна брати досвід з держав, які прогресують у своєму розвитку.
– Так було, і так, мабуть, ще довго буде: линуть українці у світи шукати кращої долі. Хоче людина переїхати в Америку – що вона повинна пам’ятати?
– Має дбати за здоров’я. Мусить бути культурною людиною, освіченою, демонструвати чужинцям, що вона є представником культурної працелюбної нації. Пам’ятати, хто вона. Де її коріння. Щоб не бути перекотиполем. Де б не були – не втрачати зв’язку з історією країни. В Америці з шаною пишуть про себе люди: американець польського (ірландського, австрійського тощо) походження. Щоб не розгубити у збиранні на зеленому доларовому полі матеріальних скарбів вміння чути голос власної душі.
– З великої власної поваги і за дорученням української громади
Конгрес США подолав накладене президентом Обамою вето на закон JASTA (Закон про покарання спонсорів тероризму). Подолав дуже переконливо 97 проти 1 в Сенаті та 348 проти 77 в Палаті представників.
Закон надає право родинам жертв терактів 11 вересня 2001 р. подавати позови проти держави Королівство Саудівська Аравія.
Фактично мова йде про реагування американського парламенту на численні здогадки і версії про зв”язок учасників терактів в США з саудівською владою, які, одначе, ніколи не були доведені.
Це новела у праві, оскільки така постановка питання скасовує поняття суверенного імунітету держав. Тепер в американському суді можна судитися з іноземною державою, якщо позивачу видається, що ця держава (Саудівська Аравія) не зробила достатньо, щоб упередити теракт.
Для українців, які потерпають навіть не від того, що Російська Федерація не робить усе належне, щоб стримати терористів, а просто заохочує і організовує їх діяльність проти України, американське правове нововведення може здатися цікавим і багатообіцяючим.
Але не все так просто. Наслідки подібного рішення можуть мати далекосяжні негативні наслідки. І не лише для США.
Президент Обама “пожурив” своїх законотворців. Назвав це політичним рішенням перед виборами, яке не враховує усіх наслідків.
Про що йдеться? Президент США переживає, і не безпідставно, що це рішення відкриє правову скриньку Пандори. Америка може гарантовано очікувати на сотні, якщо не тисячі позовів проти американських військових і загалом проти США у всьому світі.
Але розуміючи делікатність ситуації по відношенню до американців, чиї сім”ї стали жертвами терактів 9/11, президент США очевидно не хоче говорити про інші, більш вірогідні, наслідки прийнятого Конгресом закону.
Перш за все, Саудівська Аравія є одним з найбільших покупців американської зброї. Десь на півтора мільярди доларів. Зараз США можуть очікувати не лише на втрату такого великого і важливого покупця, але і на те, що за ним послідують не набагато менші (за обсягами закупівлі американської зброї) ОАЕ і Туреччина. Конкуренція на ринках озброєнь і так висока. Та ж Саудівська Аравія вже і так закуповує озброєнь в європейських державах в рази більше, ніж у США. Фінансові втрати, що вимірюються мільярдами, – це втрати робочих місць американців.
Завдаючи такий болючий удар по іміджу і самолюбству Саудівської Аравії, американські законотворці можуть серйозно змінити розклади на світових ринках енергоресурсів. Організація країн нафтоекспортерів OPEC в той самий момент, коли американські законотворці заходилися долати президентське вето на JASTA, оголосили рішення про скорочення видобутку нафти. У відповідь світові ціни на цей ключовий товар негайно зросли на 5,4 відсотки.
Загалом змінюється політичний баланс сил в Близькосхідному регіоні. Саудівська Аравія, швидше за все, перестане бути основним союзником США в регіоні. Додати сюди ще й Туреччину, відносини з якою мають тенденцію до погіршення через справу про екстрадицію Фетхулаха Гюллена. Сунітські країни регіону вцілому вкрай незадоволені позицією (чи її відсутністю) адміністрації Обами щодо сирійської проблеми. Ще більше невдоволення сунітських держав Близького Сходу викликає активно підтримана і лобійована США угода з шиїтським Іраном.
Варто зазначити, що Саудівська Аравія, яка щойно отримала ляпас від США, вірогідно буде змушена шукати спосіб компенсації власного іміджу. І чи встоять саудити перед спокусою зробити щось проти Ірану, з яким перебувають на межі війни?
Велике питання – чи можуть тепер США розраховувати на Саудівську Аравію у боротьбі проти ІДІЛ?
Таким чином, здавалось би праведна і справедлива мета захисту прав американців, що постраждали від терактів, може обернутися такими наслідками, які у дуже неприємний спосіб відчують на собі усі громадяни США. І не лише США.
Розраховувати залишається хіба на мудрість і стриманість саудитів.
З великим болем повідомляємо
що в неділю, 11 вересня 2016 року відійшов у Божу вічність
наш улюблений батько, дідо і прадідо
Іван Назаркевич
у Ґлен Спей, Нью-Йорк, у віці 94 років
Народився 29 березня 1922 року в селі Дернів, Україна
муж св. п. Анни Капущак-Назаркевич
син св. п. Григорія Назаркевича і св. п. Анни Вантух-Назаркевич
Іван був власником NBKN Real Estate Corp. в Нью-Йорку
Він був членом і благодійником Української греко-католицької церкви
Святого Юра, Нью-Йорк і Святого Володимира, Ґлен Спей, Нью-Йорк
Іван був членом Української повстанської армії (УПА) і член фундації UACF,
від якої він отримав визначну грамоту. Із скромного початку, побудував
успішний бізнес в Америці. Він був одним із засновників і допоміг побудувати
своїми руками Українську католицьку церкву Святого Володимира, Ґлен Спей.
Іван і покійна дружина Анна зафундували каплицю в селі Фидьків, Україна.
Він працював і присвятив своє життя для сім’ї і допомагав на різні благодійні
цілі в Америці і на Україні.
Він залишає нам у спадок витрівалість і любов, якими ми є дуже горді.
Залишені у безмежній скорботі і смутку:
дружина – Ірина Назаркевич
дочка – Соня Бланарович і чоловік Юрій, Монтвілл, Нью-Джерзі
дочка – Оля Кузів і чоловік Святослав, Товако, Нью-Джерзі
дочка – Стефка Назаркевич і чоловік Рон Тремба, Нью-Йорк
внуки – Адріян Бланарович, Орест Бланарович і дружина Христина,
внучки Леся Татунчак і чоловік Борис, Наталя Кузів, Юліяна Тремба
правнуки – Зенон Бланарович і Максим Бланарович
покійні – брат і сестра – Стефан і Ґеня Назаркевич;
внук – Іван С. Кузів
родина в Америці і Україні
Вічная Пам’ять!
Панахида відбулася 13 вересня 2016 в Grey-Parker Funeral Home, Port Jervis, NY
Літургія була відслужена о. Ярославом Костиком, 14 вересня 2016 в церкві
Св. Володимира, Ґлен Спей, Нью-Йорк
Похорон відбувся на кладовищи Святого Духа, Гамптонбурґ, Нью-Йорк
Меморіальні пожертви можна складати на: UCCA – New York City Branch,
203 Second Ave., New York, NY 10003 Attn: Ivanka Zajac, 59th Brigade Fund
Пригадується, як чиновники за часів Януковича обурювалися коли у європейських засобах масових інформації появлялися критичні матеріали щодо діяльності тодішнього уряду чи політики правлячої Партії регіонів, опозиційними на той час політиками. Щось подібне відбувається і сьогодні зі сторони народного депутата України опоблоківця Вадима Новинського. Який на шпальтах The Guardian розкритикував сьогоднішню владу, і вважає, що Захід хибно закриває очі в той час коли в Україні правлять бал радикалізм та корупція.
Схоже, що пану Новинському не подобається як в Україні зростає патріотизм. Великою трагедією вважає напад українських патріотів на телеканал «Інтер»: «4 сентября этого года одетые в камуфляж молодые националисты организовали нападение и поджог студии популярного независимого телеканала Интер. Около 20 молодчиков устроили пикет у редакции телеканала, подожгли покрышки и бросили дымовую бомбу в помещение, чем вызвали масштабный пожар на первом и втором этажах…».
Не хотілося б нагадувати пану Новинському що виробляли проплачені «тітушки»-спортсмени» коли потрібно було втримати владу. Лише хочу нагадати, чимало хто з українських громадян вважає, що на телеканалі «Інтер» забагато показують російських серіалів, виступів російських естрадних співаків, які оспівують «рускій мір», російські програми і таке ін. Це для чого робиться пане депутате від опозиції? У Російській Федерації проживає багато національностей, деякі з них мають свої автономні республіки, округи, а деякі мають право на культурну автономію. Мають право мати свої громадські організації, збиратися і обговорювати про свої насущні проблеми своєю мовою, радіти з того що вони є такими якими їх Бог створив. Ще років десять-п’ятнадцять тому в Росії де найбільша українська діаспора, було найбільше українських громадських організацій. Дехто випускав свою газету українською мовою, мав сайти в інтернеті, відбувалося чимало культурних заходів. Тепер усе це в РФ українцям заборонили. Була одна церква Київського патріархату – закрили і заборонили, була одна бібліотека у Москві – закрили і заборонили.
Українці мають свій «Інтер» в Росії пане Новінський? Чому, іншим народам, і представникам інших націй можна усе це мати у Росії, а українцям ні? Росіяни в Україні мають все що потрібно, навіть стають мільярдерами. Може Вам як не бідному українцеві попіклуватися про тамтешні проблеми українців в РФ, і попросити керівництво «Інтера», щоб вони не пропускали російської «попси», тоді ніхто і протестувати не буде.
«В минувшем июле прихожане канонической Украинской православной церкви организовали масштабный общенациональный крестный ход к годовщине крещения Киевской Руси. То, что началось как инициатива снизу тех, кто устал от непрекращающейся войны на Востоке Украины и преследования канонической церкви, исторически связанной с Московским патриархатом, превратилось в массовое движение с участием более 100 тыс граждан со всей страны».
Читаючи ці рядки здається, що їх писала людина, яка недавно приїхала з Росії. Бо мабуть не знає, що так звана канонічна Православна церква Московського патріархату, існує в Україні не завдяки історичному зв’язку з Московською церквою, а через насильницьке перенесення Патріархату з Києва до Москви. Рано чи пізно те що сьогодні називається УПЦ МП стане об’єднаною Українською Православною Церквою. Тому що Москва окремо, – Київ окремо. А похід потрібно було організовувати не на Київ а на Донбас. І там просити Бога, аби російські солдати пішли з окупованої території і не вбивали українців та не полошили їх великим вторгненням. Тоді не було би проблем і з Європою, яка сподівається, так само як і Ви та в Москві, на окремий статус на Донбасі. Простіше кажучи федерацію в Україні. А ще краще нам знову попадати під орбіту Кремля. Пролита кров за свободу українськими героями не в рахунок?
«Пришло время друзьям Украины на Западе отказать в поддержке тем в руководстве Украины, кто поощряет радикализм, нетолерантность и воинственность. Украине отчаянно нужны мир с соседями, национальное примирение и уважение к законным правам оппозиции. Только после достижения этих базовых целей мы вместе можем взяться за непростую задачу восстановления нашей разваленной страны, у которой однозначно есть потенциал стать ценным партнёром, а не тяжёлой ношей и головной болью для Европы».
Само собою розуміється, що Заходу потрібно пильніше дивитися на тих хто при владі. Бо часто нами керують не ті люди на яких сподівалися під час Революції Гідності. Та, навіть декотрі з тих на кого сподівалися стали при владі негідниками, яких потрібно міняти. Але при чому тут Захід? Це ж наша справа. Чи може Захід має нам оголосити санкції? За видуманий Вами пане Новінський радикалізм, нетолерантність та войовничість? Добра справа національне примирення, але в який спосіб воно має відбутися? Хто це примирення має ініціювати? Опозиція? Вона у нас різна, може Опозиційний блок візьметься? Як на мене, приклад національного примирення відбувся коли на нас пішли війною Росія. Усі, хто зміг, не дивлячись на те звідки він з Заходу України чи зі Сходу, взявся за зброю і зупинили ворога та не дали розпастися країні. Країна у нас не розвалена, є багато проблем, але її ніхто не розвалить. Україну намагалися розвалити і в часи Мазепи, і під час Голодомору-Геноциду, і в радянські часи, але вона вистояла. До того ж Україна не буде партнером Європи, а є і буде частиною Європи, залишилися лише формальності, які ми теж подолаємо. Україна вилікується від «руского міра» і не буде головною біллю для Європи. Партнерами ми можемо бути з РФ, через багато років після того як Росія вибачиться за злочини проти України.
У Європі розуміють, що в Україні відбуваються процеси подолання пережитків минулого. Якою б не була сьогодні влада, вона, на жаль, вчорашня. Тому що не може дати собі ради з корупцією. Але, правильно кажуть політологи, що потрібне перезавантаження всієї влади. Тільки після перезавантаження, при владі мають опинитися достойні молоді люди ненароджені в радянському союзі. Або люди, які не заражені радянськими бацилами. Люди не з вчорашнього дня, особливо ті які уже були при владі, і нічого путнього не зробили для простих людей. У Європі теж це розуміють.
Президент України Петро Порошенко в Нью-Йорку провів зустріч із кандидатом на посаду президента США від Демократичної партії Гілларі Клінтон. Про це вночі 20 вересня у мережі мікроблогів Twitter повідомив речник глави української держави Святослав Цеголко.
За повідомленням Інтерфакс-Україна, Порошенко подякував Клінтон за підтримку української держави в складний період її історії.
«Я вдячний вам за чітку позицію щодо підтримки українського суверенітету, територіальної цілісності і незалежності, а також за підтримку при проведенні реформ, які здійснюються в останні два роки», – сказав Порошенко.
Клінтон зазначила, що їй цікаво почути, які реформи здійснюються в Україні.
«Це добра можливість обговорити прогрес України і зміни, які здійснюються в умовах російської агресії», – сказала Клінтон.
Петро Порошенко перебуває з візитом в США для участі в роботі сесії Генеральної Асамблеї ООН та зустрічей із главами держав та провідними політиками світу. Виступ президента на дебатах в ООН відбудеться 21 вересня.
