У широкій і пророчій творчості Тараса Григоровича Шевченка, ми майже при кожному читанні знаходимо дуже багато актуального сьогодні, хоча було воно написане більше сто п’ятдесят років тому. Мабуть і тому ми що року відмічаємо Шевченківські роковини не тільки в Україні, але де б ми знаходились по світу розкинені долею, а також власним вибором. Тобто робимо ми це не тільки для вшанування Шевченка, але мабуть ще більше для власного сумління. Тим які цього не роблять поручаю таку рутину — візьміть в руки Кобзар, читайте любі вірші, знайдете таке, що покаже Вам як жити у наступному році.
Відомий американський часопис, відносно лівого центристського спрямування зокрема у минулому, “Да Вашингтон Пост” 3 березня ц.р. опублікував дещо гумористичну статтю у формі парадоксів під назвою: “Все що вам потрібно знати про Трампа і Росію”. Подаю деякі більш вдалі парадоксальні приклади:
Президент Трамп запізнався з Російським Президентом Владиміром Путіним дуже добре”, але він “не знає Путіна”…Путін вислав Трампові “подарунок і вони розмовляли”, але Трамп не має “жодного відношення до нього”…Трамп немає “нічого спільного з Росією”, але його син сказав ”Росіяни становлять більше чим диспропорційну частину наших активів” і “ми бачимо багато грошей які переливаються з Росії”…Не було “жодних комунікацій” між командою Трампа і Росією під час кампанії і переходу, окрім комунікацій з Росією майбутнього радника національної безпеки Трампа, його майбутнього головного прокурора та його зятя та ще двох…Головний прокуратор Джеф Сешенс “не мав комунікацій з росіянами” крім двох зустрічей з російським послом Кісляком про що він не сказав під присягою…Трамп звільнив Майкла Флинна, свого радника національної безпеки, про якого він сказав, що він не зробив нічого злого…А санкції про які Флинн говорив з Кісляком у розмові яку він не пам’ятає, не були дійсно санкціями…Колишній завідуючий кампанією Трампа Павло Манафорт “не мав нічого спільного з Росією” хіба його широку діяльність на користь російських олігархів та про-російських в Україні…
І так далі…
Але на цьому парадокси не закінчуються. Подібно гумористично, хоч напевно не було такого наміру, “Радіо Свобода”” поїхало у Філадельфію та провів там у культурному центрі короткі опитування серед декількох українців, щодо оцінки перших тридцять днів діяльності нового Президента США. Майже всі опитувані дали президенту позитивну оцінку, при тому не згадуючи його російські контакти, а скоріше хвалили його за жорстку політику по відношенню до нелегальних іммігрантів, що проявилося у його першому екзекутивному декреті, який викликав велике обурення не тільки серед американського суспільства на загал, але позначилося також негативним відгуком американського судочинства. Тим більше заскочило мене таке ставлення самих українців у Філадельфії бо майже усі, якщо не всі опитувані, що вихваляли Президента Трампа, самі були недавніми іммігрантами. Тільки не відомо чи були вони, а може ще є– нелегальними. Мабуть забули, або навіть не думають, що є ще чимало їх національних братів і сестер які знаходяться у подібному положенні. Мабуть забули доручення Шевченка, “Обніміте ж, брати мої найменшого брата.”
Особисто знаю я одне подружжя. Приїхали до США, дружина була вагітна вже в час подорожі. Приїхали, вродила жінка, дитина т. зв. “дитина кітва” (anchor baby) у сучасній термінології. До виборів і сьогодні ця пара завзяті поклонники політики Трампа. А про других подібних своїх братів і сестер? Ну, хіба моя хата з краю! Забули ким вони були.
Мабуть для таких наших людей відношення до Росії, а може навіть сучасна війна Росії проти України теж сприймається словами “моя хата з краю.” Але не хочеться в це вірити! Вірю, що це тимчасова травма і сліпота.
Все ж таки є позитив навіть у цих парадоксах. Сьогодні “Да Вашингтон Пост” і “Да Ню Йорк Таймс”, хоча лівого спрямування, є мабуть найбільші противники Росії і тим самим захисники України. Як для мене це не поганий обмін — одержати підтримку таких потужних чинників як американські часописи лівого центристського крила коштом тільки наших егоїстичних наївних нових іммігрантів, а також багато старих і тут народжених. До речі ці останні і тут роджені забули, що їх батьки чи діди чи прадіди були іммігрантами. В більшості вони тут керуються сліпою партійною дисципліною — мовляв Трамп республіканець (сьогодні, завтра він буде тим чим йому вигідно — АЛ), тобто він добрий!
Лишається мабуть тільки порада для моїх “незрячих братів гречкосіїв”, як називав своїх національних братів і сестер Тарас Шевченко,– не пошийте себе і мене у дурні своїми лозунгами патріотизму один більший другого коли Ви живете зовсім по іншому (це вже мої слова), бо за словами Великого Кобзаря: “Москалі лихі люди, зроблять лихо з вами” та з нами. А для цього їм потрібно незрячих, або просто байдужих, або ще гірше егоїстичних. Тому треба схаменутися! “Схаменіться, будьте люди, бо лихо Вам буде!”
Нема сім’ї, немає хати, Немає брата і сестри, Щоб не заплакані ходили, Не катувалися в тюрмі, Або в далекій стороні… Тарас Шевченко, ,,Неофіти’’
Польська держава з давніх-давен намагалася поширювати свою територію м.ін. на українську Лемківщину, Надсяння, Холмщину та Підляшшя, вдаючись м.ін. до воєнних дій, що викликало конфлікти і непорозуміння польсько-українські. Після Другої світової війни Сталін подарував ці землі Польщі. У результаті цього рішення 9 вересня 1944 р. між комуністичними урядами СССР і Польщі було підписано угоду про добровільне переселення, а фактично воно відбувалося насильницькими методами з допомогою армії Польщі і СРСР.
У результаті із земель Закерзоння протягом 1944-1946 рр. було переселено 482 тис. осіб українського населення в СССР. Проти насильницького переселення протидіяла УПА, на цю протидію польська сторона, а зокрема підпілля АК, ВіН , БХ та їм подібні збройні загони, застосували проти українців страшний терор, щоб тим змусити до переселення. Польські збройні загони убивали не тільки інтелегенцію, але й селян, людей похилого віку, жінок, дітей. Тут досить згадати жертви в таких селах, як Павлокома, Пискоровичі, Малковичі, Любленець, Сахринь, Верховини, Гораєць, Малковичі, Явірник Руський, Вороновичі, Ласків та в десятках інших місцевостях озброєні Польські підпільні загони, а навіть регулярна польська армія, як в Терці і Завадці Морохівську допускалися нечуваних злочинів.
Нищино також українські культурні цінності, бібліотеки, народні доми, читальні та руйнувано святині. Комуністична польська влада обдумувала який прийняти сценарій, щоб якомога швидше звільни етнічно українські землі з корінного українського населення і щоб вони прийняли вигляд польської території. Вже на державному рівні 23 березня 1947 р. Політбюро ЦК ПРП затвердило постанову про утворення для підозрілих українців табір в Явожні, на території філії колишнього фашистського концентраційного табору Аушвіц (Освенцім). А п’ять днів пізніше, тобто 28 березня 1947 р., в районі Балігроду і Тісни в бойовій сутичці зі сотнею ком. УПА майора С. Стебельського “Хріна” загинув заступник міністра оборони Польщі ген. К. Свєрчевський.
Ця подія нібито мала прискорити заплановану скоріше масову депортацію українців на терен північно-західних земель, які Польща отримала після 1945 року. Внаслідок політичної ситуації польський уряд, а вірніше ЦК ПРП, вирішує від 28 квітня 1947 р. розпочати депортацію українців під криптонімом акція “Вісла” і з терену цілого Закерзоння – з Ряшівського, Люблінського і Краківського воєводств депортувати всіх українців, незалежно від їх політичної приналежности.
До фінального проведення акції призначено 15 полків війська, що становить близько 20 тис. вояків, додатково полк саперів, полк панцерних авт та одну летунську ескадру, крім того, весь апарат міліції, УБ і державну адміністрацію з того терену. Акцією керував ген. С. Мосор, який отримав широкі уповноваження щодо методів терору і застосування карних репресій супроти українців. Ця брутальна депортація при допомозі армії охопила біля 150 тис. українців Закерзоння, які жили в повітах: Лісько, Сянок, Горлиці, Ясло, Кросно, Новий Санч, Новий Тарґ, Березів, Перемишль, Ярослав, Любачів, Томашів Люб., Грубешів, Біла Підляська, Володава та інших.
Символом репресій каральними загонами польської армії в ході акції „Вісла” став Центральний концтабір праці в м. Явожно, в якому ув’язнено, без судового наказу, підозрюваних у співпраці з УПА українців, а також представникив інтелігенції та українського духовенства. З числа українців через табір перейшло близько 4 тис. осіб, в тому числі жінки та нелітні діти. Затриманих осіб в концтаборі піддавали психічним і фізичним тортурам, в наслідок чого втратила життя на місці 163 особи, а змальтритованих звільнювано і вони або в дорозі, або доїхали до своїх сімей і тоді там вмирали, за різними підрахунками таких було приблизно поверх 600 осіб. Акція ,,Вісла’’ – це приклад етнічної чистки з ознаками ґеноциду. З цього приводу Мирослав Сич (колишній депутат польського сойму) склав резолюцію до Сейму, домагаючись засудження злочинної акції ,,Вісла”.
Сейм не спромігся вповністю засудити дії комуністичної влади, щодо депортації, а також не анульовано постанови від 27 серпня 1949 року, за допомогою якої урядовим декретом проти українців було рішення, яке позбавляло депортованих на вічно права на господарства, з яких вони були виселені під час акції «Вісла» і на залишене там нерухоме майно. Одже цей акт, був прямо диверсійний у відношенню до конституції Польщі, за яким польські громадяни українського походження були трактовані поза правом. За офіційними даними, під час акції “Вісла” було вбито 655 осіб, заарештовано 1466 членів або симпатиків українського руху опору, а насправді жертв з українського боку було значно більше – як вбитих, так і арештованих. Владі йшлося про фізичне і моральне винищення українського населення на терені Польщі. Про це свідчить таємний документ Міністерства повернутих земель, направлений 10 листопада 1947 р. до ВНР в Ольштині.
У цьому документі сказано, що метою акції “Вісла” є повна асиміляція депортованих. Ця антигуманна акція суворо забороняла депортованим провадити буть яке національне життя, а також суворо заборонялося повертатися в рідні сторони. Незалежно від віку, всі українці перебували під постійним наглядом спецслужб протягом десяти років, після яких наставала певна
політична полекша, але методи Акції “Вісла” тяжіли і тяжіють практично на українцях у Польщі по наші дні. Певна полекша у Польщі наступила в 1956 р., коли дозволено створити
УСКТ, яке вправді діяло під поліційним наглядом і друга полекша заблисла у 1990 році, коли акцію «Вісла» було засуджено Сенатом Республіки Польща, в наш час таке рішення не пройшло б при більшості ПіС у владних структурах Польщі.
Все частіше націоналістичні польські угрипування, втому їм допомагають прокомуністичні елементи, навіть намагаються відмінити рішення Сенату Польщі, за яким 1990 році було засуджено акцію ,,Вісла’’. В минулому у 2002 році президент Польщі Олександр Кваснєвський висловив співчуття з приводу заподіяних кривд акцією ,,Вісла’’. В рамках цього порозуміння відбудовано цвинтар ,,Орлят’’, який урочисто відкрито 24 червня 2005 року за участю президентів Віктора Ющенка та Александра Кваснєвського (ці символічні пам’ятники розташовані на гектарові площі при Личаківському цвинтарі у Львові, – стоять там в неушкодженому стані по наші дні. Не спосіб поминути і того, що 27 лютого 2007 року президент Польщі Лех Качиньський (не милити з презесом ПіС Ярославом Качинським) і президент України Віктор Ющенко в спільній заяві засудили операцію «Вісла» і доказували вони на фактах, що акція ,,Вісла’’ суперечила базовим правам людини. Здорово мислячих людей в наш час дивує і непокоїть факт, що сучасний Уряд Польщі відмовив в цьому році грошей на відзначення 70-річчя операції “Вісла”. Назвавши такі відзначення “незрозумілими” і “необгрунтованими”.На переконання Уряду, відмова у виділенні державою коштів на збереження пам’яті і поширення інформації про драматичні події, які вплинули на долю нацменшин в Польщі, є не узасаднені, тобто вони виправдовують терор, який їх безпосередно не торкнувся.На мою думку відзначення акції ,,Вісла’’, так як відзначення сталінським урядом заслань є конче потрібне, щіб схаменути людство, що такі звірства ніколи не сміють повторитися. Мусимо постійно пам’ятати і пригадувати, аби ці депортації не пішли в забуття.
Найповніше про акцію «Вісла» заявили наші вчені Євген Місило, Олег Іванусів, Петро Потічний, Володимир Сергійчук, Олександр Колянчук, Богдан Гук, Володимир Мокрий, Роман Дрозд, полька Ядвіга Новаковська у фільмі «Акція «Вісла» та у фільмі ,,Двері Лемківщини’’ Романа Крика. З усіх трагедій, які довелося пережити українцям Західної України, за історичну память, акція ,,Вісла’’ була однією з найбільш варварських і найбільш жорстоких була акція ,,Вісла”. В історії людства були більші і менші акції завойовників, напади кочових диких орд, які нещадили підбитих людей, мордували і рабували їх, але методи акції ,,Вісла” в нічому не відставали від згаданих злочинів. Тодішній Міністр національної оборони маршал Польщі М. Роля-Жимєрський звернув на це увагу командуючого оперативною групою (ОГ) «Вісла» генерала С. Мосора. Реалізація військової акції «Вісла» набрала рис депортації і за цією інструкцією треба її перепровадити. Населенню давали около двох годин на зібрання особистих речей і залишення села. В край брутальні методи виселення, а пізніше довготривала подорож у жахливих антисанітарних і антилюдських умовах, спричинилися до того, що депортовані на кінцевих станціях, знаходилися у жахливому стані здровотному.
Всього військо депортувало близько 150 тисяч українців, яких було оселено в Ольштинському, Щецінському, Вроцлавському, Познанському, Гданському і Білостоцькому воєводствах. Акцію було поширено на всі українські сім’ї, без огляду на ступінь лояльності і політичної приналежності. Переселенню підлягали також сім’ї українців, що служили в Польському війську і Червоної Армі і були демобілізовані фронтовики. При тому операція розпочалася, коли люди засіяли свої поля, а нового врожаю ще не зібрали. Був це грабунок, деякі сімї під час депортації в паніці навіть не встигли взяти спеченого хліба з печі. Люди виїжджили з тим, що могли вхопити до рук, або положити на віз, а найчастіше, несли люди свій доробок в руках.
Варто замислитися над тим горем скоєним 70-ти років тому, – мертві не ворогують, але живі повинні задбати за їхній упокой. Щоб вшанувати померлих близькі і родичі загиблих не тільки в моєму селі Вербиця, але на цілому Закерсоні спорудили символічні пропам’ятні могили на цвинарях. Ці могили стояли, але в половині 2016 р. усі пропамятні могили на терені Закерзоння протягом двох тижнів по звірячому молотами були розтрощені, в ритм музики, яку подавано в інтернеті. В коротці стало відоме, хто ж такий ініціятор вандалізму тих увіковічнень. Щойно тепер люди дізналися, коли в пресі появилися статті ,,Ярослав Качинський і Україна’’, між іншим така стаття була заміщена 31 січня 2017 року в інтернеті. Прочитавши цю статтю складається враження, що презес ПіС Ярослав Качинський будує пропасть між нашими народами поширюючи ненависть. Досить прочитати під статтею численні антиукраїнські коментарі, які своїм змістом намагаються навіть перескочити свого професора, щоб йому приподобатися у його ненависному стилі.
Ця ненависть спрямована до воїнів УПА, а в тому головно до провідника ОУН С. Бандери, хотяй останній перебував з 15 вересня 1941 року в центральній Берлінській тюрмі. Звідси його нацисти перевезли до концтабору Заксенгаузен. Щойно вийшов на волю в серпню 1944 р і дальші роки свого життя жив в Німечині, два рідні брати Степана Бандери – Василь та Олександр в нациському концтаборі були закатовані. Серед поляків багато високо культурних і розумних людей і вони добре розбераються хто з польсько-українських непорозимінь користає. Розумну оцінку на Я. Качинського коментар висовив д-р В. В’ятрович – голова Інституту національної пам’яті України, де сказано: “Заява про те, що українці гірше німців, лише свідчить, що Качинський перевершив сам себе в нерозумінні української і польської історії. І, на жаль, це людина, яка власне викривлене уявленням про історію свого народу намагається накидати іншим, цілому суспільству”. Додаймо, п. Качинський явно провокує нові конфлікти між нашими народами і сіє розбрат.
Сучасна політика Я. Качинського нагадує політику з 30-х років ХХ ст. в Німечині, а це дуже небезпечна гра, яка провокує нашим народам зло повернути в трагедію. Краще б було, якби п. Качинський замислився, чи ненаспіла пора вибратися із тенет цього наскрізь проімперського мислення. Подумати, хто перепроваджував акцію ,,Вісла’’, хто засуджував до рострілу дуже часто невинних людей, цеж були звихнені комунізмом поляки, які немало горя скоїли і для свого корінного народу. В народі кажуть, що посієш, те саме й пожнеш!” Або – згода будує незгода – руйнує! Пора замислитися так над минулим, споглянути тверезо у сьогодення, і помислити, яке з того випливає майбутнє. Уроки історії треба засвоювати так, щоб криваві сторінки ніколи не повторювалися. Маємо надію, що в 70-річчя акції ,,Вісла” врешті всякі етноциди і геноциди будуть справедливо розглянуті на державному, а передовсім на християнській площині. На кінець варто згадати слова Франкліна Рузвельта, виголошені 4 листопада 1938 року: ,,Я насміюся стверджувати, що коли американська демократія як животворна сила припинить свій розвиток, переставши шукати день і ніч мирні шляхи для поліпшення долі наших громадян, фашизм виросте та зміцніє в нашій країні’’. Ці слова повинні зворушити тих, які димократію позорою і схаминути тих, які проти відзначення 70-річчя акції ,,Вісла’’. Свобода, визволення і взаємопрощення, це цінності вічні.
“Гіркі жнива” – перша художня англомовна стрічка із залученням по більшости британських акторів; перша спроба у короткому відрізку часу відтворити найгіркіші сторінки нашої історії – Голодомор в Україні.
Як надважливо донести до світу про те, що здійснено ГЕНОЦИД над українцями, найжахливіший у своїй жорстокости злочин супроти людства, супроти елементарної гідности, непрощенні наддикунські та варварські злодіяння тоталітарного режиму московських сатрапів у своєму сатанинському прояві лише з однією метою – знищення селянства як стрижневого складника української нації…
Чи ми нині в стані усвідомити, наскільки вагомими є посили цього фільму у світовому маштабі? Ця стрічка, як і багато інших матеріялів у дослідженні траґедії – наші ІНФОРМАТИВНІ БАГНЕТИ!!
Не для сліз та жалю нам ці свідчення, а для важкої інтелектуальної потуги, аби зрозуміти ПЕРШОПРИЧИНИ ЗЛОЧИНУ та його фатальні історичні наслідки на генотип нащадків. Бо жертвами стали не лише мільйони замордованих, не лише ті, що вижили фізично проте до кінця своїх днів залишались в’язнями пам’яти та страху, але й ВСІХ НАС, котрі, не пізнавши страхіть Голодомору, теж стали його жертвами – як прямі спадкоємці постгеноцидного суспільства, в котрих почуття страху та пристосовництва, байдужости та зрадництва закладалися вже на генетичному рівні…
Тому сьогодні не лише час до пробудження нашої історичної пам’яти та встановлення історичної справедливости, а нагальний час, проаналізувавши причини тих трагедій, провести паралелі з сьогоденням, де Україна і далі залишається на роздоріжжі геополітичних маніпуляцій, відкритого чужоземного втручання, а політична свідомість пересічного українця – покромсаною та розшарпаною…
Попри всі критики та коментування щодо фільму не-українцями, можу лише сказати, що це було абсолютно передбачуване, що кінострічка стане мішенню для зловорожих до нас світових центрів чи окремих покидьків, що спеціялізуються на цькуванні непересічних кіноматоґрафічних новотворів на тему Голодомору! Ніхто і не сподівався, що цей фільм зустрінуть з розкритими обіймами. Адже такі питання – чому в далекі 30-ті роки Захід та Америка, знаючи про Голодомор, мовчали а то й брехали, чому сьогодні в Україні ім’я такої великої та світлої людини як Джеймс Мейс є маловідоме – залишаються актуальною, глибокою та болючою темою…
Сьогодні від кожного з нас залежить – як ми поширюватимемо матеріяли про Голодомор – як доноситимемо до навколишнього світу нашу ІСТОРИЧНУ ПРАВДУ – як ставатимемо адвокатами власної історії та власного народу…
Опережімось місією інформативних воїнів і станьмо світлом у тунелі невігластва та відкритої брехні! Нехай не залишиться жодного українця, котрий би не оглянув фільм та не залучив до перегляду якомога більше іншомовних глядачів!
А отим українським журналюгам – підкупним плебеям – котрі замість популяризації фільму, встеляються перед замовними закордонними критиканами, вправно перекладаючи їхні матеріяли і поширюючи серед українського читача, можу лише побажати – йдіть зо своїми 30 срібняками до пекла!…
Оскільки вже довший час у єврейських публікаціях, або просто в американських редагованих євреями публікаціях не було анти-української статті, то напів- кровний українець з Канади, відомий своїми наклепами проти українських націоналістів, виготовив ще один пасквіль, хоча правда, обвинуватив Українську Повстанську Армію у мордуванню тільки трохи більше ніж одну тисячу євреїв у Волинських лісах 1943-44 роках.
Стаття Івана Павла Гімки під заголовком: “Колишні Українські Поліцаї в Українському Національному Повстанню: Продовжуючи Голокост поза Німецькою Службою.” Стаття появилася у престижному видавництві Нортвестерн Юніверситі Прес, у виданню “Лекції та Спадки ХІІ Нові Напрямні у Дослідженні Голокосту та Освіти”,з предикацією в’язня Аушвіцу Теодора Зев Вайса– основоположника Освітньої Фундації Голокосту для своїх онуків з надією, що вони зможуть: “виростати у світі де людськість буде жити без страху, без упередження — у мирному світі.” Ця Фундація сьогодні знаходиться при Нортвестерн Університеті.
Подаю так докладно цю інформацію для того, щоби дати знати недвозначно, що стаття Гімка була написана не для дискусії, а явно з політичним прицілом. Гімка здавалося б серйозно ставиться до цього питання і періоду від 1941-1944рр, Організації Українських Націоналістів і Української Повстанської Армії в тих роках на території Галичини і Волині. Одначе, при докладнішому аналізу його писанина є ненаукова. Його основною вадою є те, що він користується виключно загадковими свідченнями, які відбувалися у формі монологів (без найменшого перепитування) євреїв з прицілом написати історію Голокосту та документами з радянських архів без найменшої спроби перевірити їх автентичність та, у випадку згаданих документів ОУН чи УПА , які знаходяться у радянських архівах, без жодного намагання порівняти їх з документами самого архіву ОУН чи УПА.
Можна б подумати, що Гімка є просто жертвою радянської, а сьогодні російської дезінформації та емоційного ставлення постраждалих євреїв до свого знищення, але на недоведеність його посилань постійно звертається йому увага, та Гімка не проявляє найменшої спроби це виправити. Як виправити? Шукати джерела, які безперечно є довіреними для підтримки його сумнівного дослідження. Тому, можна тільки припускати, що робить він це з прицілом, хоч з яким не знати точно.
Знаємо, що за радянських часів він мав доступ до радянських архівів тоді коли звичайні науковці з Заходу не мали. Знаємо також, що його зацікавлення Голокостом відносно нове, тобто вже з ХХІ століття, і в додатку за фінансову винагороду.
Основою теорії Гімки у згаданій статті є те, що українці служили при німецькій поліції на Волині, а коли німці почали програвати війну, ці українські поліцаї дезертир-ували та за поданням польського історика Грегоржа Мотики 4-5 тисяч пішли в УПА. У поліції вони, за психологічною теорією Гімки, навчилися жорстокості та тактики і це вони передали в УПА.
Цю теорію проповідує не тільки Гімка. Її застановили крім Мотики також і відомий американський історик Тимоті Снайдер, тільки, що Мотика і Снайдер користуються цією теорією при поясненні насильства УПА проти поляків на Волині, а Гімка застосовує цю теорії до мордування євреїв. До речі, ні Гімка, ні Мотика, ні Снайдер не є психологами і ніде я не бачив, щоби вони посилалися на експертизу хоч якогось психолога.
Та основна проблема з науковістю Гімки– це просто смішний рівень його доказів, беручи під увагу навіть відносно гнучкі критерії дослідження, коли пройшло чимало часу від самих історичних подій.
Ось для прикладу, Гімка пропонує прийняти як істину такі сумнозвісні джерела як нібито допити та протоколи цих допитів радянськими спецслужбами членів ОУН чи УПА які знаходяться у радянських архівах, або у радянських виданнях. Інколи ці документи зявлялися, також, у виданнях Літопису УПА для того, щоби представити, що писала радянська дезінформація про УПА. Натомість Гімка приймає дезінформацію як джерело і у своїх примітках згадує Літопис, щоби ще більше дезорієнтувати свого читача.
Другий приклад це свідчення т.зв. очевидців. Гімка пропонує мемуари єврея Якоба Бібера, який описує не тільки хіба свої власні спостереження, але також свого двоюрідного брата, якого “бульбісти”, як той брат назвав осіб з УПА, запросили до роботи та він розповів Біберу свої враження, що “бульбісти” вбивали всіх жидів котрих вони знаходили. Навіть якщо можна було Бібера перепитати, він міг тільки сказати те, що йому сказав його двоюрідний брат. Чи те, що він сказав правда чи ні, не знати. Ніде у світі таке не приймається як джерело чи доказ.
Сам Гімка підтверджує, що документів злочинів УПА проти євреїв на Волині у нього немає. Також він признає, що у 1943-44рр було вбито на Волині відносно мало євреїв, що він тільки приписує це УПА– бо сама назва УПА не знаходиться у жодних зізнаннях, а хіба “бульбісти” і “бандерівці”. Також Гімка признає, що багато євреїв на Волині включилися у боротьбу по стороні радянських партизанів, але не поцікавився чи ті євреї, яких вбивали, не були радянськими партизанами, тільки, підкреслює, що вони були євреями.
Треба признати, що УПА у 1943-44 році на Волині боролася проти німців, поляків і радянських партизанів. Мало було при цьому невинних. Поляки служили у німецькій поліції та службах Армії Крайової, а євреї служили у радянській партизанці. УПА боролась проти всіх.
Висновки та запитання: Для чого Гімці потрібно було це писати? Без відповідних джерел, про події відносно незначні чисельністю та з різними інтерпретаціями? Це знають, мабуть, Гімка, редактори і видавці згаданого видання. Але наукового примітивізму тут аж за багато. Правда це служить сьогодні російській дезінформації, але виходить ні Гімці ні індустрії Голокосту мабуть це не перешкоджає.
Сьогодні в українському інформаційному просторі є багато дискусій щодо «Євробачення-2017». Особливо гостро заговорили після того, як частина працівників “Національної суспільної телерадіокомпанії України”, які готували проведення Конкурсу, вийшли з проекту. Один із менеджерів що покинули проект Денис Блощинський оприлюднив заяву про вихід з підготовки, у якій йдеться, що головними причинами є забрані у них повноваження. Призначивши нового керівника Конкурсу наділеного, нібито, повним контролем усіх аспектів Євробачення в Україні, що супроводжували призначення і дії, зупинили, начебто, на два місяці роботу над проектом, а робота їхньої команди була повністю заблокована. На думку групи яка покинула проект, нове керівництво не провело жодної реальної дії для реалізації проекту в потрібні терміни, а їхня команда, дану ситуацію, вважає не прийнятною. І тому вирішила піти.
До того ж, пан Блощинський висловив припущення, що бюджет Конкурсу може бути не прозорим, оскільки, на його думку, початкова цифра якою раніше оперували була – 655 млн. грн., а на сьогодні підписаний бюджет конкурсу складає – 855 млн. грн. Додаткові гроші мають надійти від продажу квитків, але як розпоряджатимуться цими коштами пан Денис не знає.
Ще, пан Денис сумнівається у здатності добре організувати роботу з підготовки до Конкурсу заступником НСТУ – Павлом Грицаком.
А деякі кореспонденти як от Андрій Бреннер взагалі заявляють, що Україна повинна була відмовитися від проведення конкурсу одразу після перемоги Джамали. Мовляв, передусім влада країни та НСТУ застрягли у тривалих суперечках про те, яке місто прийматиме «Євробачення-2017». Оголошення результатів відбору неодноразово відкладалося, а час на підготовку складного телевізійного шоу спливав. Натяк на те, що прозорістю відбір міст-кандидатів на проведення Конкурсу не відрізнявся. Хоч, для багатьох було зрозуміло, що для проведення такого конкурсу як Євробачення підходить місто у якому добре розвинена інфраструктура: міжнародний аеропорт, наявність великої кількості готелів та великий концертний майданчик, а такі умови є, так можна зрозуміти, лише в Києві.
Пан Бреннер вважає, що великою проблемою стало подання у відставку через, нібито, суперечки щодо фінансування «Євробачення-2017» генерального директора НТКУ Зураба Аласанія. Не подобається пану Бреннеру і затяжка з вибором місця проведення європейського конкурсу у місті Києві та затримка на тиждень у зв ’ язку з вибором фірми-партнера з продажом квитків. Ціна квитків теж не подобається пану Бреннеру, він вважає, що у європейських країнах найдорожчі квитки коштували менше аніж у нас. У залі, буцімто, на найкращих місцях сидітимуть лише люди старшого віку з дорогими годинниками і гладкими на вигляд. Що, начебто, не передбачено пільгових квитків для офіційних організацій фанатів «Євробачення», а гасло Конкурсу в Україні «Шануймо розмаїття» навряд чи буде мати щось спільне з духом «Євробачення».
Пан Бреннер говорить про виснаження нашої країни трирічною війною, і що було би не погано зробити так як колись зробили в Ізраїлі, передали конкурс Голландії, тому, що Ізраїль, який переміг у конкурсі Євробачення двічі поспіль не міг організувати його у друге. Ніби, відмовившись від конкурсу Україна зберегла би обличчя.
Співзвучно до своїх українських панікерів заговорили і про неможливість проведення «Євробачення-2017» і в північного сусіда окупанта Росії. Там повним ходом йде інформація, нібито, головні організатори покинули оргкомітет, тому проведення Конкурсу під великим питанням. Крім того, деякі діячі культури Росії заявляють про бойкот Конкурсу в Україні, через заборону вісімдесят трьом, так званим діячам російської культури, в ’ їзду до України. «Росія повинна оголосити бойкот Євробаченню» – заявив російський продюсер Йосип Пригожин. «У нас 140 мільйонів аудиторії! Не треба терпіти від них ляпасів. Ці двері для нас закрито. Нам там не раді . Давайте брати приклад з нашого президента Путіна, який завжди пропонує Заходу свої умови, а не слідує нав’язаним правилам. Якщо вони втратять трансляції величезної держави, вони позбудуться грошей. Це ж все не безкоштовно. Треба створити ситуацію, за якої вони за нами бігати будуть. « Нова хвиля» набагато крутіше! Не треба їхати на Євробачення, – сказав Пригожин.
Деякі депутати російської Держдуми як Олег Нілов запропонува ли , щоб Росію на конкурсі представляли Йосип Кобзон та хор імені Александрова. Першому українські спецслужби заборонили в’їзд в Україну через підтримку терористів з так званого «ДНР», а музиканти хору загинули в авіакатастрофі російського Ту-154 над Чорним морем 25 грудня 2016 року. Окрім того, Нілов переконаний, що організатори Євробачення займаються «інтервенцією на культурному фланзі». Причиною таких голослівних заяв стало те, що перший півфінал конкурсу запланований на 9 травня, яке в Росії вважається священною датою, і що конкурс може перетворитися на шабаш.
У Росії, зокрема в Держдумі йдуть дискусії, як Йосип Давидович Кобзон може представляти РФ на Євробаченні якщо йому заборонено в ’ їзд до України, і у нього може бути два паспорти, що заборонено в російському законодавстві. Йосип Давидович може мати паспорт так званого «ДНР», що недавно узаконено президентом РФ Володимиром Путіним. Крім того, Кобзон може позбутися і депутатства в Держдумі, оскільки не може депутат Держдуми бути громадянином іншої держави. Навіть якщо б дозволили пану Йосипу приїхати до України на Конкурс, то скоріш за все його б засвистали. Таке уже було більше десяти років тому, коли Кобзон на головній українській сцені палаці «Україна» вирішив заспівати пісню у якій йшлося що російський і український народи навіки разом. Репертуар Кобзона не більше як, «Дєнь побєди» – 9 травня.
Звісно, що у Росії тільки і думають, щоб Конкурс «Євробачення-2017» в Україні не відбувся, і роблять усе для того щоб цього не сталося, але, якщо і відбудеться, то за всяку ціну принизити і спаплюжити подію.
Натомість, підготовка до “Євробачення-2017” в Україні під контролем і все відбувається у плановому режимі. Про це заявила в.о. голови правління ПАТ «Національна суспільна телерадіокомпанія України» Ганна Бичок. Вона наголосила, що кадрові зміни в команді не вплинуть на підготовку і проведення «Євробачення- 2017» в Україні. Адже на місця менеджерів, які покинули проект, вже знайдено заміну. Заступник керівника ПАТ НСТУ Павло Грицак сказав, що це зайняло приблизно 72 години. До складу нової команди увійшли комерційний директор Лариса Коваль, івент-менеджер Кирило Воронін та директор з питань безпеки Олег Западнюк. Їхні кандидатури вже погодженні з Європейською мовною спілкою. Ці фахівці мають значний досвід робити у масштабних міжнародних проектах.
Своє слово про ситуацію навколо «Євробачення-2017» сказала і переможниця даного конкурсу українська співачка Руслана Лижичко. Вона підкреслила, що подібна ситуація була дванадцять років тому коли Євробачення відбувалося у Києві. «Саме тоді на посаду виконавчого продюсера «Євробачення-2005» було запрошено Павла Грицака, який вивів ситуацію із кризового стану. У мене немає підстав ставити під сумнів професійність Павла Грицака, його досвід та його команду. Я впевнена, що і сьогодні навіть у ці стислі терміни Павлові разом з командою під силу організувати роботу таким чином, щоби «Євробачення-2017» відбулося на гідному рівні», – повідомила співачка.
У свою чергу, віце-прем’єр-міністр України В’ячеслав Кириленко, заявив, – «У підготовці до пісенного конкурсу задіяно сотні українських та іноземних фахівців. Природньо, що протягом підготовки до такої масштабної події у команді НСТУ як суспільного мовника можуть відбуватися певні кадрові зміни. Однак жодні персональні рішення не вплинуть на якість проведення Україною пісенного конкурсу «Євробачення-2017». Також він запевнив, що подію буде проведено якісно та у повній відповідності з високими стандартами Європейської мовної спілки та вимогами широкої глядацької аудиторії Євробачення. Національна суспільна телерадіокомпанія України як мовник-організатор “Євробачення-2017″ у тісній співпраці з Європейською мовною спілкою реалізовують спільний план дій щодо підготовки до пісенного конкурсу. Незважаючи на низку проблем, які були накопичені за попередній період, сьогодні знайдено ключові рішення, створено умови для ефективного виконання НСТУ всіх завдань в рамках підготовки до Євробачення-2017”, – наголошено В ’ ячеславом Кириленком.
Під час засідання уряду України прем’єр-міністр Володимир Гройсман також відгукнувся щодо пісенного конкурсу Євробачення у Києві. « Ми абсолютно в плановому режимі, професійно готуємося до проведення Євробачення. Євробаченню в Україні абсолютно нічого не загрожує». Володимир Гройсман заявив, що «Євробачення-2017» буде проведено на найвищому, якісному рівні.
Усі антиукраїнські дії стосовно проведення «Євробачення-2017», про те, що йому щось загрожує і що Конкурс може не відбутися потрібно вважати фейковими, такими, що не відповідають дійсності. Конкурс буде проведено, як би там комусь не хотілося зірвати його.
З 14 лютого 2017 року розпочато продаж квитків на «Євробачення-2017». Ціна квитків від 8 до 500 євро. Один користувач може одночасно купити до 4 квитків. Більше квитків можна купити лише через оператора кол-центру. Квитки також будуть продаватися у касах і платіжних терміналах.
Місце проведення Конкурсу місто Київ, просп. Броварський, 15, Міжнародний виставковий центр.
Павло Табаков – український співак, музикант, композитор, аранжувальник – зустрівся зі своїми шанувальниками в Нью-Йорку та Нью-Джерсі
Співак Павло Табаков та його сценічний колега, гітарист-віртуоз Володимир Оленський, прибули в метрополію Нью-Йорка (штат Нью-Джерсі, як відомо, складова цієї метрополії) опісля виступів 27 та 28 січня 2017 р. у Чикаго (Іллінойс) та Клівленді (Огайо). Три зустрічі у нашій ерії і скоріш – додому, в Україну. Там Павла, чекає, зокрема, продовження нагальної роботи над своїм шостим альбомом, написанням мюзиклу, трансформуванням програми «Любов жива», з якою дует приїхав на гастролі в Північну Америку. Щойно перед від’їздом до Америки була записана на студії однойменна пісня, прем’єра якої власне тут і відбулася. Виконанням авторської пісні «Любов жива» закінчував свої виступи тут, у нас, на східному березі океану.
Павло свого часу як переможець проектів «Шанс» (2005) та «Голос країни» (2012) полонив Україну своїм сильним голосом і пристрасною душею як виконавець романтичних, ліричних пісень. Нині ж, у важкі для країни часи, дотримується чіткої громадянської позиції. Він – автор музики однієї з перших пісень, присвячених Небесній Сотні – «Небесну Сотню, Господи, прийми», та учасник проекту «Пісні війни». Власне, з пісні на музику Табакова «Дорога на схід» і розпочався цей проект, метою якого є запис на професійній студії компакт-диска пісень, написаних воїнами АТО. За час війни на сході України неодноразово разом з колегами виступав з концертами у військових частинах, полігонах, госпіталях…
І все ж, у нинішній час, коли пекло війни в Україні продовжується, а світ глобалізується, породжуючи, всупереч сподіванням, нові проблеми, його ідеєю-фікс є гасло: «Любов врятує світ». Проспівав не одну романтичну пісню про любов, а на завершення зустрічі закликав своїх шанувальників щиро, без формального пафосу, бути щасливими через Любов у всеоб’ємному значенні цього слова. Любов як антипод ненависті врятує світ.
Здається, нічого нового не сказано. Відоме. Але йому повірили як авторитету. Авторитет Павло завоював під час цих зустрічей з українцями Америки на початку 2017-го, а також і у тих людей, хто вперше близько познайомився з його творчістю, багатогранним талантом в усіх жанрах музичної сфери та цікавою особистістю. Він – молода людина 38-ми років високої загальної, музичної і навіть іміджевої культури, інтелігентний, скромний, душевний, спортивний, харизматичний, за відгуками – чудовий сім’янин і до безкраю залюблений у рідний Львів і рідну мову.
Величезну естетичну насолоду отримали всі, хто прийшов у Народний дім Нью-Йорка 3 лютого. «Акустичний концерт» – це музика наживо: вокал під супровід гітари та рояля. Без електронних підсилювачів. Вечір зачарування.
Приємних сюрпризів від Павла та Володимира було чимало.
Перше і загальне. Вразила висока культура запропонованої зустрічі: різноманітність програми з урахуванням різних смаків, приємна манера виконання, естетика поведінки на сцені, душевність та щирість у спілкуванні з глядачами, зовнішня невідпорна привабливість, шарм Павла-вокаліста.
Вразила багатогранність таланту Павла. Півтори години на сцені без перерви. Один «на арені» у ролі і ведучого, і соліста, й акомпаніатора (рояль), і в окремих випадках – використання перкусії. На сцені Нью-Йорка пожалкував, що немає екрана, мав би додати щось з відеоряду.
*****
Отож, концертнапрограма: Початок року. Ще актуальні колядки та щедрівки. Те, що запропонував артистичний дует, вразило. Павло – за роялем. І полилися колядки світу мовою оригіналів: перша – українська «Нова радість стала». А далі: польська, німецька, французька, італійська, іспанська, дві американські. На завершення – наш «Щедрий вечір, добрий вечір». Вразила багатомовність виконання та оригінальні аранжування (Павло володіє польською, англійською та французькою мовами).
А підсумував цей блок власною піснею на слова Мар’яни Савки «Мирне Різдво» з коментарем: «Ця пісня присвячена драматичним подіям в Україні (її прем’єра відбулася наприкінці 2014 р. – авт.). У цьому пеклі атошному захотілося миру, любові, надії…» Вже два роки минуло, а пекло продовжується. Віримо і далі цим проникливо виконаним співаком словам: «…народився Бог один на всіх / – І на Захід, і на Схід». Щемна авторська а-ля коляда. І до слова: «Мирне Різдво» увійде в друге видання альбому «Різдво на двох».
*****
Далі артист оголошує українську класику. «Два кольори» (сл. Дмитра Павличка, муз. О. Білаша) в його виконанні сприймаються із зацікавленням і вдячно.
А ще далі – найвідоміші хіти зі свого репертуару. А вибирати Табакову є з чого: в його репертуарі – більше, ніж півсотня пісень. Як уже згадувалося, Павло став популярним як виконавець лірико-романтичного репертуару. Більшість його пісень про справжню і щиру любов. І ми отримали таку щасливу нагоду прослухати наживо:
«Загублені слова» (сл. В. Сєрової, муз. Харитонова). Пісня, з якою він брав участь у телепроекті «Шанс» 2005 року. З відгуків слухачів: «Його любов до музики справді знаходить загублені слова, слова для тих сердець, що чекають справжньої пісні».
Найбільше чекали його чи не найвідомішу «Тільки ти моя» (сл. В. Возняка, муз. В. Возняка та П. Табакова). Пісня, з якою Павло переміг у телепроекті «Голос країни» (2012). Вона полюбилася його шанувальниками, часто звучить в Україні і не тільки. Стала одним з головних хітів усіх галицьких весіль. Під її музику молодята виконують свій перший весільний танець. Павло і його дружина Ольга на своєму весіллі (2010) також пішли в перший танок під музику (та власне виконання) пісні «Тільки ти моя».
«Ти будеш моєю» (сл. Лідії Лазурко, муз. Павла Табакова) – виконував віртуозно, легко, грайливо, жартівливо. У тексті цієї пісні є такі слова: «Ти будешангелом, моїми крилами, моєю силою». Напевно, кожному з нас хочеться чути такі теплі слова від своєї другої половини.
«Я не можу тебе забути» (сл. Лідії Лазурко, муз. Павла Табакова) «Я не можу тебе забути. Я не можу без тебе бути. Ані дихати, ані жити, Я не можу тебе не любити»… Зворушливо. Чуттєво. Пристрасно.
І раптом «перебивка» авторських творів – відомою народною «Ой,чий то кінь стоїть» у виконанні дуету «Павло Табаков – Володимир Оленський». Улюблена всіма народна пісня в їхній інтерпретації прозвучала свіжо, з нетрадиційним фіналом.
Пісня «Нехай» (сл. Роберта Бернса, муз. Ярослава Нудика, переклад Миколи Лукаша) з репертуару «Піккардійської Терції» подобається самому співакові і, безумовно, сподобалася нам. («Нехай я буду злидарем // В чужім краю, в сумнім краю. // З тобою буде скрізь мені, як у раю, // Як у раю, як у раю…») Зачарував віртуозністю виконання, додатково використавши т. зв. вокальну перкусію (імітація звуків інших інструментів). До слова, Павло мав честь бути запрошеним знаменитим львівським гуртом «Піккардійська Терція» як соліст до участі в їхніх ювілейних концертах у Львові та Києві, присвячених 20-річчю колективу (2012).
«А ти була морем» (сл. Лідії Лазурко, муз. Павла Табакова) виконувалася із залученням публіки і проханням підтримувати виконавця мовою жестів. Вийшло добре і дружно.
*****
І раптом всі встають з перших акордів наступної пісні. Звучить «Небесну Сотню, Господи, прийми»:
«Небесну Сотню, Господи, прийми,
Прийми їх душі з білими крильми,
Прости, Всевишній, що не вберегли,
Свого народу кращії сини».
Павло написав цю пісню на слова свого друга, буковинця Василя Фесюка. Її прем’єра відбулася на сороковини з дня загибелі Небесної Сотні на сцені Чернівецької філармонії під час концерту-реквієму 30 березня 2014 р. Мабуть, це одна з найбільших творчих удач Павла як композитора. Пісня, за його словами, з тих, які пишуться за 10 хвилин – як крик душі, як спалах особливого натхнення. Слухали і – мурашки по шкірі: здається, чути навіть “справжні”вистріли на Майдані (така драма передана музикою).
Розповів про мистецький проект «Пісні війни» (автор ідеї та координатор проекту – його менеджер Галина Гузьо), який стартував із запису пісні «Дорога на схід», музику до якої він написав (автор слів – той же чернівецький поет Василь Фесюк). Цю пісню Павло подарував п’ятьом українським воїнам, учасникам АТО, які її і виконали під час запису на професійній студії у квітні 2016 р. Вважає, що саме в їхньому виконанні ця пісня буде сприйматися побратимами на війні ближче, реальніше, чесніше. А мета проекту – випуск CD-диска з піснями, створеними і виконаними українськими вояками, які пройшли АТО чи досі захищають Україну на Донбасі. Щоб піднімати бойовий дух наших воїнів, а війну задокументувати в піснях, як у свій час – стрілецькі чи пісні УПА.
*****
І ще один сюрприз. Нам запропоновано три пісні в дуеті з його молодшою колегою по сцені Анною Косачевич – 16-річною співачкою-українкою з Нью-Джерсі (м. Парсипані). Анна, без сумніву, талановита, абсолютно вільно і впевнено почувається на сцені, ніби вроджена для неї. Ще старшокласниця, а вже звикла до великих сцен. Минулого року виконувала гімн України на спортивній арені Медісон-сквер-гарден у Нью-Йорку. Перший виступ дуету «Табаков – Косачевич» відбувся у 2015 р. на українському фестивалі у Союзівці. А в 2016 році – у Львівському оперному театрі, під час сольного концерту Павла Табакова «Світові хіти про кохання» у супроводі симфонічного оркестру. У концертах нашої ерії (Нью-Йорк, Йонкерс, Виппані) прозвучали три пісні дуету: зворушливо – «Переплетені долі» (слова – Лідії Лазурко, муз. – ПавлаТабакова), щемно – з репертуару Квітки Цісик «You light up my life» («Ти освітив моє життя») та італійська «Vivo per lei» («Живу заради тебе») з репертуару Андре Бочеллі (сл. Валеріо Зеллі, муз. Гало Панчері). Чекатимемо на щасливе продовження їхньої співтворчості.
*****
І перед закінченням півторагодинного концерту – а-ля карооке з класичного репертуару авторства Володимира Івасюка. Павло знаходив в залі серед слухачів таких дівчат, нью-йоркських українок, виконавським талантом яких варто було б пишатися. До слова, Павло разом з вокальною формацією «Піккардійська Терція», Тарасом Чубаєм та Оксаною Мухою є співучасником «Проекту Івасюк» (2012).
*****
Павло та Володимир були на висоті. З цієї висоти підведений підсумок виконанням прем’єрної пісні “Любов жива” автором музики Павлом Табаковим ( сл. Лідії Лазурко)
В момент написання цих стрічок автор отримала від менеджера співака Галини Гузьо прес -реліз з нагоди найближчого його туру містами України з програмою “Любов жива”, з якою українці деяких міст Америки вже знайомі. В прес – релізі повідомлена історія виникнення однойменної пісні, яку тут названо“ГімнЛюбові”
” Написання музики до пісенної прем’єри «Любов Жива» Павла Табакова надихнула його власна романтично-драматична історія. «Десять років тому я міг зробити найбільшу помилку – знехтувати коханням усього свого життя. Я міг пройти повз… Але знайшов у собі сили повернутися та сказати: «Пробач»… – зізнається співак. – Пригадую, як у ті непрості дні, дні сумнівів та вагань, мене охопила всеосяжна сила Любові, яка й допомогла прийняти єдино вірне рішення. Так я не втратив кохану – і наша історія закінчилася хеппі-ендом: тепер ця жінка моя дружина, у нас двоє чудових дітей!”.
Балада «Любов Жива» – про те, як уберегти найсокровенніше почуття – Любов. Про непростий шлях від захоплення та пристрасті – до справжньої Любові, до справжнього прийняття у своєму серці іншої людини – такою, якою вона є.
Півтори години Павло з колегою – на сцені. Енергії, запалу, сценічної мобільності – море. В цілому, програма «Любов жива» та її виконання – це був добре підготовлений, режисований театр. Нічого зайвого. Все в міру. Вдала зміна пісенних блоків за жанрами та тематикою. І спілкування із залом без награності. Щире. Тішило око і слух: актор високої культури, інтелекту, здібностей. Відчувалося, що за зовнішньою легкістю дійства – велика праця артиста. Мали можливість переконатися, чому Павло став зіркою після участі у всеукраїнських проектах, коли з ним познайомилася вся Україна. Могутньої сили голос (казали: «Голосище!»), вміння ним користуватися, внутрішня пристрасть. І повна віддача. За що глядач віддячує йому прихильністю і любов’ю.
Так було і в нью-джерсійських громадах м. Йонкерс (4 лютого) і в Американсько-українському Центрі культури у м. Виппані (5 лютого). Тут були повні аншлаги. І беззаперечне захоплення співаком. Зустрічали артистів бурхливо, емоційно.
*****
Відома істина: любиш те, що знаєш. А щоб пізнати людину (артиста) треба з нею зустрінутися, бачити, чути, контактувати. Жодні YouTube , найкращі аудіозаписи, а тим більш, штучні, нарочиті кліпи не передадуть ні таланту, ні шарму, ні індивідуальності акторської особистості. З ними треба зустрічатися. Не пропускаймо таку можливість – відвідуймо українських гастрольних артистів. З них виберемо собі тих, чия творчість та особистості нам імпонують . І так духовно збагачуватимемо себе.
Дякуємо щиро Павлові Табакову, Володимирові Оленському за повну творчу віддачу, за приємні зустрічі, за можливість поспілкуватися. Це були мистецькі події, які запам’яталися і надихнули надалі слідкувати за творчими здобутками ваших талантів.
Дякуємо всім ентузіастам, хто причетний до організації та проведення цих гастролей.
До нових зустрічей, любі наші артисти! Wellсome! Щасти!
Судячи з дій Мінприроди, пріоритет відомства — не розвиток галузі, не збереження природних ресурсів, а лише їх ефективне використання.
Юрій Сидоренко
Зголовних завдань Міністерства екології та природних ресурсів бачимо, що свою діяльність міністерство здійснює у сфері навколишнього природного середовища, екологічної безпеки, поводження з небезпечними відходами, небезпечними хімічними речовинами, пестицидами та агрохімікатами, а також проведення державної екологічної експертизи.
Мінприроди наділене повноваженнями у сферах охорони атмосферного повітря, збереження озонового шару, раціонального використання, відтворення і охорони об’єктів тваринного і рослинного світу, відтворення та охорони земель, охорони та відтворення вод (поверхневі, підземні, морські), раціонального використання водних ресурсів.
Крім того, відомство забезпечує нормативно-правове регулювання розвитку водного господарства і меліорації земель, геологічного вивчення та використання надр, контролю за дотриманням природоохоронного законодавства.
Для того щоб задекларовані завдання міністерством впроваджувалися в життя, потрібна нова сучасна структура відомства, яка відповідала б поставленим цілям.
Але, чи насправді запропонована на сьогодні структура Мінприроди відповідає суті завдань?
Згідно з новою структурою Мінприроди, Департамент економіки та фінансів реорганізовано в управління – з пониженням як його статусу, так і повноважень. Також ліквідовано відділ з питань податкової політики.
За цією новою структурою залишаються без виконання такі важливі функції Мінприроди, які безпосередньо стосуються фінансового забезпечення природоохоронних заходів.
У першу чергу, припиняється робота з відновлення спеціального фонду держбюджету (Державного фонду охорони навколишнього природного середовища), що унеможливить цільове використання коштів від сплати екологічного податку.
Зазначаємо, що за 2016 рік до загального фонду держбюджету надійшло 842,1 мільйонів гривень, з яких Мінприроди передбачено лише 221,7 мільйонів. У разі послаблення роботи за цим напрямом Мінфін зможе скористатися ситуацією і повернути надходження коштів від сплати екологічного податку замість спеціальних фондів місцевих бюджетів до загальних фондів місцевих бюджетів.
Це знівелює роботу, яка була проведена з відновлення спеціальних фондів місцевих бюджетів – закон №918 “Про внесення змін до Бюджетного кодексу щодо цільового спрямування екологічного податку” від 24 грудня 2015 року.
У 2016 році, як і раніше, зацікавленими в нецільовому використанні екологічних коштів суб’єктами господарювання та чиновниками різного рівня, в тому числі народними депутатами України, були ініційовані пропозиції про зарахування надходжень коштів від сплати екологічного податку до загальних фондів місцевих бюджетів. Також гальмувався процес законного вирішення цього питання на рівні державного бюджету.
Відповіді на ці загрози та на запити про недоцільність зарахування коштів від сплати екологічного податку до загального фонду як державного, так і місцевих бюджетів, готувалися цим відділом.
Відділ також виконував роботу щодо: удосконалення нормативної бази, порядку встановлення та справляння екологічного податку (крім податку за радіоактивні відходи). Планувалося, у першу чергу, відновити:
– екологічний податок за викиди забруднюючих речовин від транспорту;
– ведення та аналіз інформаційної бази надходження до державного та місцевих бюджетів екологічного податку,
– збору за видачу спеціальних дозволів на користування надрами та коштів від продажу таких дозволів,
– грошових стягнень за шкоду, заподіяну порушенням законодавства про охорону навколишнього природного середовища внаслідок господарської та іншої діяльності (інформаційна база ведеться з 2005 року);
– напрацьовував пропозиції щодо збалансування надходжень коштів від сплати екологічного податку (крім податку за радіоактивні відходи) до загального фонду державного бюджету і витрат на природоохоронні заходи на відповідний рік.
Для прикладу, на підставі систематичних пропозицій відділу збільшено видатки на природоохоронні заходи за бюджетною програмою на 2017 рік.
Завдяки роботі відділу підписано Угоду та Протокол до Угоди про інформаційне співробітництво між Державною фіскальною службою та Міністерством екології та природних ресурсів України. Згідно з цією Угодою Мінприроди матиме інформацію про усіх платників податку, яка буде оновлюватися щоквартально.
У сьогоднішніх діях Мінприроди – центрального органу державної влади, покликаного забезпечувати захист навколишнього природного середовища – пріоритетом є використання природних ресурсів, а не їх збереження; не розвиток галузі, а лише її ефективне використання.
У міністерстві відсутнє комплексне бачення та належне планування галузі.
На загальнодержавному рівні фактично відсутня комплексна система моніторингу, аналізу, планування і, відповідно, управління, що найгіршим чином впливає на стан навколишнього природного середовища та процеси сталого розвитку.
Відсутній чіткий механізм належного розмежування природоохоронних та господарських функцій органів охорони навколишнього природного середовища та їхнього ефективного втілення на практиці.
За функціональними обов’язками, починаючи з 2005 року структура практично не змінювалася. Просто вимивалося кількість одиниць з ресурсних управлінь на користь структур для обслуговування міністра – нова структура передбачає 5 заступників міністра плюс Державний секретар.
Крім того, у Департаменті з питань зміни клімату та збереження озонового шару збережено 2 відділи: системи торгівлі квотами на викиди парникових газів та ведення реєстру та відділ впровадження екологічних проектів. Через те, що у цій частині дія Кіотського протоколу призупинена (крім ведення реєстрів), виникає запитання – навіщо ці відділи?
Штат юристів збільшився до 20 осіб. Департамент охорони природних ресурсів відсутній.
Але ж, основна функція Мінприроди – охорона природи! А не юридичне забезпечення.
Останнім часом практично не було розроблено серйозних природоохоронних законопроектів, зірвано програму імплементації норм європейського права. Юристи не в змозі без спеціаліста-природоохоронника написати відповідний закон.
Відділ збереження та раціонального використання водних ресурсів. А що, морське середовище – це не водні ресурси? Так, 10 років тому був такий підрозділ – Відділ охорони Морського середовища. Але він був у складі Управління охорони водних ресурсів. А що робити з басейновим принципом управління водними ресурсами (Водний кодекс з нещодавніми змінами)? У новій структурі немає й натяку на виконання цієї норми.
Департамент стратегії та європейської інтеграції. Найважливіший напрям – 25 фахівців! Але мало би бути по-іншому – спочатку рідне довкілля, а потім міжнародна діяльність. Виконувати міжнародні конвенції необхідно, однак, виконувати їх мають природоохоронці, а не міжнародники.
Управління роботи з об’єктами державної власності – 10 осіб, водночас, Управління охорони земельних та водних ресурсів та Управління охорони біорізноманіття та біобезпеки – по 11 працівників.
Міністерство здійснює управління чим? – Нерухомістю? Чи все-таки природними ресурсами?
У керівництві міністерства є 7 радників і в Управлінні експертної роботи та організаційно-аналітичного забезпечення (Секретаріат) – 6 експертів; разом–5,6% від загальної чисельності. А водників з земельниками – 4,5%. Чи прораховано та обґрунтовано науково таке співвідношення?
На даний час суперечливий з точки зору багатьох експертів закон “Про оцінку впливу на довкілля” лише опрацьовується в профільному Комітеті Верховної Ради України з урахуванням пропозицій Президента України – проте, в Мінприроди такий відділ вже є.
Відділ організаційно-аналітичного забезпечення не може бути єдиним вікном. Єдине вікно покликане опрацьовувати документи для надання адміністративних послуг населенню – а не його аналітичним забезпеченням.
Залишається лише догадуватися, кому вигідна така структура Мінприроди.
Держсекретар згідно з посадовими обов’язками у Міністерстві екології та природних ресурсів відповідає за:
– організацію роботи апарату Мінприроди;
– забезпечує підготовку пропозицій щодо виконання завдань Мінприроди та подає їх на розгляд міністру;
– крім того, Секретар організовує і забезпечує виконання ще багатьох внутрішніх міністерських функцій.
Якщо за організацію нових структур у міністерствах відповідають державні секретарі – то виходить, що в конкурсі на відповідні посади мають брати профільні фахівці, або щоб кандидати на посади мали би мати хоча б певний досвід у роботі обраного міністерства.
Бути хорошим організатором і менеджером замало, щоб відповідати посаді, де потрібні профільні знання і освіта.
Ну що ж, колеги-американісти (яких, як виявляється, у нас чимало)!
Поки сповнений ентузіазму і вільного часу аналітичний молодняк заходився невтомно виписувати і описувати “екзекутивні рішення” Трампа, намагаючись вичавити з того усього есенцію політики, більш ледачі товариші, як завжди, лишались переконаними, що факти не мають ніякого значення. Важливі – тенденції.
Загнув. Згоден. Тепер по-людськи.
“Екзекутивні рішення”, а по-нашому – укази президента, тим більше президента США таки повинні бути частиною політики держави, програмними документами. Так вони задумані. І так це було в США, поки до їх підготовки залучалися американські відомства.
Тут знову хочеться відволіктися. Нещодавно на одному з ефірів доля звела з самобутнім навколополітичним персонажем, який здається був переконаний, що знання американської політичної системи поглиблюються прямо пропорційно до об”єму пива, випитого за різних обставин з представниками української діаспори. З традиційною для носіїв неглибоких знань впевненістю чолов”яга переконував телевізійну аудиторію, що, мовляв, не треба за того Трампа сильно переживати, бо Америка – це країна істеблішменту, і бюрократія все зробить, як нам треба, яким би той Трамп не був.
Так ось – нічого подібного. Не та тепер Америка, Потомак-річка не та.
Американський істеблішмент таки існує, і він ще своє слово скаже (він завжди знаходить можливість висловитися або так як тисяча співробітників Держдепу цими днями, або як при Кеннеді).
Але перший тиждень роботи нової адміністрації засвідчив, що американський істеблішмент/бюрократія до підготовки указів Трампа не залучається.
Спроби були. Хотіли як при Обамі – колективно, з максимальною розсилкою проектів усім причетним, з дискусією і фіксацією у підсумковому документів позицій кожного. Але новопризначені в істеблішмент борці з істеблішментом за кілька днів пояснили, що ситуація в країні складна, майже революційна, і за цих обставин бюрократію розводити ніхто не збирається.
Процедура ухвалення рішень скоротилась до кількох людей в найближчому оточенні Трампа в Білому домі. Все так практично і неформально, що міністр внутрішньої безпеки (який, наприклад, повинен забезпечити більшу частину акцій в межах заборон на міграцію) дізнався про відповідний указ зі ЗМІ. Ну, а начальники кількох розвідок (їх в США 16), які звикли щодня доповідати ситуацію президенту особисто, тепер будуть запрошуватися до Білого дому “за потребою” (це, до речі, не здивує в Україні тільки керівництво однієї з вітчизняних розвідок).
Проблема в тому, що відсутність “паперового сліду” ускладнює не лише пошук відповідального, але і того, хто міг би пояснити, а що робити, якщо щось пішло не так?
Таким чином факти, у вигляді указів, втрачають значення. Указ ніби є, його ніби потрібно виконувати, ніби факт.
Але указ не розуміють виконавці, що ускладнює ефективне виконання, він викликає масові протести, що зменшує підтримку рішень президента, робить їх менш легітимними, а потім його ще й оскаржують низка губернаторів, прокурорів та суддів. І ось указ уже ніби і не факт. І уже є сумнів, чи варто було так вчитуватися в ті рядки, шукаючи в них ознаки майбутніх змін планетарного масштабу? Хоча якщо гонорари за статті виплачені, то і не проблема.
Проте з точки зору ілюстрації деяких тенденцій ці укази цікаві – ще й як!
І цим аналізом буквально вибухнули днями провідні американські ЗМІ.
От ми як діти раділи, що такі правильні люди стають в США міністрами. А виявляється, що американські міністри – і правильні, і неправильні – до вироблення політики Трампа непричетні. Їх просто не питають.
Ну, добре. Частина з членів адміністрації Трампа ще не призначені. Прес-служба Білого дому навіть табличку он-лайн виставила – порівняльний аналіз, що Буша і Обаму Сенат любив більше і затверджував їх кандидатів швидше.
Але сумніваюсь, що за наступні кілька днів ситуація зміниться. Найближчі радники Трампа, що вже зайняли кабінети в Білому домі – Стів Беннон, Стіфен Міллер, Джерет Кушнер та пара інших, лише збільшать за цей час свій вплив на систему прийняття рішень. Пізніше (значно пізніше), коли система породить масу проблем, які не можна буде ігнорувати і нейтралізувати винятково медійними методами, вона (ця система) буде видозмінена. Але наразі все буде, як є, і навіть трохи гірше.
Отже, система прийняття рішень в Білому домі кулуарна.
При прийнятті рішень президент Трамп користується штучно обмеженою кількістю джерел інформації. Позиція державних інституцій ігнорується. Система прийняття рішень має ознаки волюнтаризму.
Якщо ви вже помітили певну подібність до системи а-ля Янукович, я вам скажу ще більше. Вони взагалі дуже подібні. Янукович і Трамп. Не лише персональною грубістю. А ще й відсутністю глибоких знань у сфері державного управління. Сумнівний загальний інтелектуальний розвиток. Нарцисизм. Обоє – “хороші господарники” і “свої хлопці” для не надто освічених “верств електорату.” Обоє схильні тримати біля себе людей, яких добирають не так з міркувань професійності, як лояльності.
Колись в стінах адміністрації президента України мені показували рукописний документ – рекомендацію одного достатньо відомого діяча тоді ще мало кому відомому українському дипломату, основною чеснотою якого було “він готовий виконувати усі Ваші вказівки і доручення.” Слово “усі” було підкреслено. Дипломат отримав високе призначення. Потім отримав високе призначення від президента Януковича. Потім отримав високе призначення від президента Порошенка. “Свої люди”, готові на усе, потрібні усім. І Трампу теж.
У системі прийняття рішень Трампа зростає ціна помилки. І, як не дивно, вона більш придатна до маніпуляцій ззовні. Саме так. Адже, коли система прийняття рішень транспарентна, на неї майже неможливо вплинути непомітно. А якщо вона ще й багаторівнева з максимальним залученням різних учасників, то на неї майже неможливо вплинути в кардинальний спосіб – завжди знайдеться альтернативна думка, яку буде неможливо проігнорувати.
Іншою тенденцією в роботі нової адміністрації є схильність до медійних ефектів. Легкий присмак скандальності, мелодраматизм і т.ін. ніби і не катастрофа. Але за відсутності політики це перетворюється на суть. Тобто – на відсутність суті.
На рішення в системі Трампа впливати можна. Це важче робити засобами традиційної дипломатії, яка, як правило, працює з офіційними чинниками – міністерствами і відомствами (а вони тепер про політику США дізнаються, як і наше посольство – зі ЗМІ).
Оточення президентів, що посідає в Білому домі, традиційно дуже важко досяжне для дипломатів. Вони – не публічні політики.
Зате вони легко досяжні для певної категорії відвідувачів, особливо тих, хто здатні профінансувати хороший девелоперський проект мільярдів так на півтора. Або не здіймаючи публічного чи паперового пилу поповнити виборчу скарбничку сумою з непристойною з точки зору “продажних, фейкових” ліберальних ЗМІ кількістю нулів.
Ця категорія “бюрократів” може бути швидше освоєна не дипломатами, а лобістами, які, як ми знаємо, тепер у нас є. Хотілось би, щоправда, щоб замовники ставили перед ними завдання не в кабінет до президента США завести, а вирішити проблему продовження санкцій проти РФ, чи там отримання певних видів озброєнь, чи там збільшення суми щорічної допомоги.
Але це я замріявся. Хто би це за свої 50 тисяч доларів на місяць ставив американським лобістам завдання вирішувати проблеми українських платників податків?
Та і не здивуєш ти особливо публіку, яка має друзів переважно в “Голден Сакс”, лобістами за 50 тисяч на місяць.
Ось у яких-небудь китайців чи росіян шансів більше.
Отже початкові тенденції дуже навіть несприятливі. І навіть якщо велика розумничка та, схоже, крутий профі Тереза Мей і змогла вичавити з Трампа зізнання, що “говорити про скасування санкцій ще рано”, я би не розслаблявся. Терезі Мей подякувати варто.
Але хлопці з Білого дому ще здивують світ. І нас. Ну, спробують – так це точно.
Україні вдалося прийняти резолюцію на Генеральній Асамблеї ООН, яка засуджує порушення прав людини в незаконно окупованому Росією Криму. Голосування не було особливо вражаю-чим або переважаю-чим. Резолюція отримала 70 голосів “за” , 23 “проти” та 76 тих, що утрималися. Проте це було важливе голосування. Всі країни НАТО проголосували з Україною. Сполучені Штати виявили підтримку, яка була своєчасною, особливо тепер, коли новообраний президент Дональд Трамп, близький друг Путіна, готується прийняти присягу на вірність Конституції Сполучених Штатів.
Хто були ці 23 “проти”? Ангола, Вірменія, Білорусь, Болівія, Бурунді, Камбоджа, Китай, Коморські Острови, Куба, Північна Корея, Еритрея, Індія, Іран, Казахстан, Нікарагуа, Росія, Сербія, Південна Африка, Судан, Сирія, Узбекистан, Венесуела та Зімбабве. Це ексклюзивний клуб, що складається повністю з лакеїв Росії і колишніх радянських попутників. Тож не дивно, що більшість з них є самі грубі порушники прав людини. Більшість арабських країн утрималися.
Організація Об’єднаних Націй є форумом для всіх держав, незалежно від форми правління або вірності принципам ООН. З цих 23-х жменька була показово демократичною, але, тим не менш, багато в чому залежною від російської торгівлі або підтримки. Ізраїль, можливо, вперше в своїй історії проголосував на користь України і, здається, зробив це беручи до уваги моральну складову порядку денного та не звертаючи уваги на політичну доцільність в формі нейтралітету. Утримання в минулому не принесло плодів у відношеннях з російським бандитом.
І тоді Україна зробила помилку. Завжди треба підтримувати морально високу площину. Але Україна прогнулася під тиском США і пішли за американським сценарієм в Раді Безпеки ООН. Держсекретар США Керрі заперечував це, але американські відбитки пальців були на протязі всієї резолюції РБООН, яка засуджує ізраїльські поселення на окупованих територіях і східному Єрусалимі. Як ще пояснити оптику чотирнадцяти країн в РБООН, включаючи Україну, засуджуючи дії Ізраїлю на окупованій або, принаймні, спірній території, разом з США, що утрималися, символічно відмовляючись використовувати своє право вето, щоб дати Ізраїлю урок. Україна повинна була утриматися, але тоді американський оптик був би втрачений. США в даний час є найкращий і, безумовно, самий потужний союзник України. Те, що Україна зробила, було дійсно послугою союзникові. Ізраїль відповів тим, що тимчасово відрізав дипломатичні відносини з країнами, які проголосували проти. Прем’єр-міністр України був одним з перших жертв цього дипломатичного ембарго.
Політика США, в цьому випадку, було занадто владна. Ізраїль є союзником Сполучених Штатів, хоча не в традиційному сенсі цього слова. Це союзництво не допомагає США фактично. Жоден ізраїльський солдат не воював разом з американськими солдатами на полі бою. Проте Ізраїль є союзником, бо є більше семи мільйонів євреїв в Сполучених Штатах і Ізраїль є єдиною відносною демократією на Близькому Сході. Прем’єр-міністр Нетаньяху правий, що Ізраїль є єдиним місцем на Близькому Сході, де християни можуть спокійно жити і де дозволяється їм дотримуватися Різдва. Розгляньте перспективу, коли Ізраїлю не існує і християнська Свята земля опиняється в державі, яке вважає християн “невіруючими” в окресленні Ісламу.
Резолюція РБООН, яка засуджує Ізраїль була помилковою. Чи повинен Ізраїль будувати поселення на Західному березі? Абсолютно ні! Але Єрусалим це зовсім інше питання. Проте резолюції, навіть не зобов’язувані, котрі спрямовані на обнадійливі результати не мають сенсу, якщо немає доброї волі між сторонами будь-якого конфлікту. Резолюція скерована впливати на дві взаємно ворожі сусідні нації, Ізраїль і Палестина актуальні тільки якщо палестинці готові визнати існування держави Ізраїль. На сьогоднішній день не було такої заяви. Насправді палестинське керівництво відмовляється говорити з Ізраїлем. Будь-яке рішення повинно включати в себе передмову до декларації з кожного боку, що визнає права іншого на існування.
Україна не повинна була голосувати на користь резолюції РБ в її прийнятій формі. У зовнішній політиці Україна завжди повинна наполягати на тому, що є морально правильним. Політична доцільність є неправильною і не працює на користь України. Зрештою політична доцільність, також відома як умиротворення, є відмінним прикладом як забезпечити Росію сферою впливу. Умови союзників трохи кращі. Моральна позиція полягає в тому, що євреї мають право на державу і, таким чином, Ізраїль має право на існування. Аналогічним чином, моральним правом є те, що Крим є українською територією. Те, що відбувається в Криму, в тому числі незаконне вторгнення, анексія і нинішнє російське порушення прав людини суперечать не тільки нормам міжнародного права і цивілізованої поведінки людини, але і моралі. Також присутність Росії в Східній Україні, втручання в українські справи, суперечить засадничим міжнародним нормам, двостороннім угодам і самій моралі. Немає такого поняття, як моральна політична доцільність хоч може бути збіг обставин. В цьому випадку голосування проти Ізраїлю було і аморально, і політично недоцільними для України. Незважаючи на явний тиск з боку США, Україна повинна була утриматися. Тепер Україна має нормалізувати свої відносини з Ізраїлем.
Увечорі, 3 січня 2017 року, відійшов у засвіти Великий Українець, громадський діяч, офіційний розпорядник спадщини Уласа Самчука Ярослав Соколик.
З ініціативи Ярослава та Оксани Соколиків — офіційних розпорядників творчої спадщини Уласа Самчука – в Рівному до 100-річного ювілею Уласа Самчука встановлено пам’ятник письменнику та відкрито Літературний музей Уласа Самчука.
За 10 років діяльності музею, завдяки матеріальній допомозі Ярослава та Оксани Соколиків, працівники музею видали у серії «Бібліотечка Літературного музею Уласа Самчука в Рівному» 28 книг сподвижників Уласа Самчука та вперше видали його драму «Шумлять жорна» та збірник спогадів «Неблудний син Великої Волині». А в 2008 році за сприяння подружжя Соколиків було передано із Канади до Літературного музею Уласа Самчука в Рівному, картину відомого художника Федора Кричевського «Полтавський краєвид», яка все життя прикрашала помешкання Уласа Самчука в Торонто і служила своєрідним символом України.
Востаннє подружжя Соколиків завітало до Літературного музею Уласа Самчука в Рівному 9 липня 2015 року на «Свічу пам’яті», присвячену Уласу Самчуку. Тоді ж були прямі ефіри на радіо та телебаченні, участь у передачі «Один на один» у Рівненській державній телерадіокомпанії, відвідини культурно-археологічного комплексу «Пересопниця».
Працівники Літературного музею Уласа Самчука в Рівному спільно з літературною громадськістю Рівненщини висловлюють співчуття дружині Ярослава Соколика – пані Оксані Соколик його синам Всеволоду та Ігорю, моляться за упокій душі цього Великого Українця.
Похоронні відправи відбудутся в четвер, 22 грудня, o год. 11:30 рано в Українській Православні Церкві св. Андрія, South Bound Brook, NJ. Пожертви в пам’ять Покійного можна складати на ЗУАДК – похороні кошти, або на ЗУАДК – українське військо.
UUARC 1206 Cottman Ave. Philadelphia, PA. 19111
Sviatoslav Karavansky 1920-2016
Sviatoslav Karavansky, a long time dissident died Saturday, December 17, 2016. Karavansky was imprisoned for political reasons in the Soviet Union from 1945 to 1960 and from 1965 to September 1979. Funeral services will be held on Thursday, December 22, at 11:30 а.м. at St. Andrew’s Ukrainian Orthodox Church. Interment will follow at the cemetery.
For any changes please visit the UUARC website at uuarc.org
Окреслення “корисні ідіоти” походить ще з часів Більшовицької революції та перших днів формування СССР, коли на Заході під, мабуть, ідеологічним впливом та, напевно, хоч частинної наївності з’являлися особи, багато з яких навіть визначних, котрі своєю прихильністю та пропагандою комунізму та СССР допомагали влаштовувати та легітимізувати тюрму народів та людства під назвою СССР. Серед українців теж бути представники цього явища: Скрипник, Хвильовий, Крушельницькі.
Сьогодні після провалу СССР, поважного розкриття його злочинів та після наївності, щодо можливості феномену демократичної Росії та відкритого вторгнення Росії, вже після розпаду СССР, на чужі території своїх сусідів, здавалося, що “корисних ідіотів” вже немає і не буде. Одначе, виявляється, що в політиці все можливе. До речі, зокрема, серед американської лівизні навіть після таких значних подій агресій Росії появлялися і далі появляються прояви ностальгії за Росією совєтською та царською, Росією Достоєвського, Росією захисницею Східного Православ’я. Про це ностальгічно говорить і диктатор Росії, звичайний собі здається, але рафінований у брехні, бандит Владімір Путін, рейтинг якого чомусь зростає не тільки в Росії, але також на Заході.
Зростаю чий рейтинг зухвалого і відкритого бандита, який має останньо також заслуги винищення дітей і жінок в Алеппо, Сирії через війська свого сурогата Асада– це іронія сьогоднішньої політики. Але також подібними прикладами іронії сьогоднішньої історії стали другі явища, зокрема, після останніх президентських виборів в США. Вибраний Президент США, правда, який за останніми даними здобув майже три мільйони менше голосів ніж його противник, не осудив останні перемоги свого друга Путіна ні у Сирії, ні у кібернетиці.
Не є таємницею, що я особисто був мабуть більш засадничо проти кандидата у президенти Дональда Трампа ніж будь-коли проти будь-якого кандидата у моїй пам’яті. У саму виборчу ніч я був не так здивований як приголомшений його перемогою. Не здивований бо підозрював, що чимало прихильників Трампа не признаються у рейтингових опитуваннях до цього, але приголомшений бо сподівався і сподіваюся найгіршого у американській закордонній політиці, особливо по відношенню до Росії та тим самим до України. До тої міри був і залишився я приголомшеним, що просто досі не розумію і осуджую тих американців, зокрема українського походження які є освічені, за те, що вони не керувалися добром України при виборах. Я зрозумів, що їхні інколи патріотичні вислови це просто блюзнірство. Один “корисний ідіот” навіть написав статтю після виборів у своїй власній пресі під заголовком “Америка перемогла.”
Одначе, як кажуть, навіть при поразці може бути щось позитивного. І здається так сталося і цього разу. Американська газета, напевно найбільш престижна, але також найбільш ліва і котра так давно тому друкувала статті свого не корисного “ідіота”, а тенденційного “агента” СССР Волтера Дуранті про Голодомор 1932-33, що твердив, спершу на шпальтах “Да Ню Йорк Таймс”, що Голодомору взагалі не було, а опісля, коли зорієнтувався, що навіть у брехні мусить бути межа, користувався такими зухвалими і кривдячими для потерпілих висловами як “не можна зробити омлету не розбивши кілька яєць”, і так, навіть, недавно як ще цього року словами свого постійного дописувача Дейвида Брукса, який уболівав за Росією минулого, ця газета сьогодні мабуть своїм протиставленням до Трампа стала відкрито засадничою проти Росії вказуючи майже на кожному кроці про ворожі відносини між США і Росією, та ідеологічну і моральну прірву між демократією та диктатурою.
15 грудня ц.р. “Да Ню Йорк Таймс” видав редакційну статтю під заголовком “Заперечення Дональда Трампа щодо Росії” у якій вказується на досконале дослідження Центрального Розвідувального Управління ЦРУ про втручання Росії у виборчий процес США через кібернетичне “гакерство” на користь Дональда Трампа та що вказівка на це прийшла від найвище поставленого чинника, тобто самого Путіна, та заперечення цього факту обраним президентом Трампом. Газета поставила питання: чи при існуванні такої сили доказів Трамп являється просто “корисним ідіотом”, чи може корисним для Росії, але далеко не ідіотом, бо це він робить тенденційно, хоча не зовсім зрозумілим мисленням крім для власної користі. Газета покликається на твердження також заступника міністра закордонних справ Росії Сергія Рябкова, який підтверджує існування контактів між Москвою та виборчим штабом Трампа та підкреслює, що люди з штабу продовжують контакти з російськими представниками. Мабуть, ще більш переконливим у зло-намірах Трампа є цитата, якою користується “Таймс”, від молодшого Дональда, сина обраного президента, який підтверджує, що бізнесові зв’язки Трампа з Москвою походять ще з пізніх 1980-х років та що “росіяни становлять досить диспропорційну частину з наших активів…ми бачимо багато грошей які походять з Росії”.
Тобто чи “корисний ідіот”, чи корисний кон’юнктурист– немає сумніву, що майбутній Президент США Дональд Трамп корисний для Росії. Я ніколи не думав що буду хвалити “Да Ню Йорк Тамс” за її прихильне і об’єктивне відношення до справ які мають безпосереднє відношення до України. Але я також ніколи не передбачав, що Росія знайде стільки “корисних ідіотів” серед самих українців.
Donald Trump got close to 80% votes in “Russian” election districts of Brigton Beach and Borough Park. Trump did better in Russian communities of Brooklyn than in conservative Alabama. It gets scary in the light of this week’s CIA conclusion that Russia was doing everything to elect Trump.
Дональд Трамп отримав на російських вибірчих дільницях Брайтону 80% голосів. Це навіть більше ніж у супер-консервативному штаті Алабама. Там Трамп отримав тільки 60% голосів.
Роман Луцюк не був політиком , і політикою ніколи не цікавився. Закінчив факультет Фізичного виховання в Луцьку в 1999 році, але вчителем фізкультури працювати не довелось. Щоб піднімати на ноги двох дітей-дівчаток, Роман підпрацьовував таксистом, потім став підприємцем, відкрив свій маленький бізнес по продажу опалювальних систем. У вільний час улюбленим заняттям була рибалка. За подіями Помаранчевої революції Роман спокійно слідкував по телебаченню. А в Листопаді 2013 року прийшов Майдан. Ситуація в країні різко мінялася.
Хлопці організували “Самооборону” Луцька, патрулювали вулиці вночі, виходили до кордону з Білорусію, адже прикордонників почали перекидати на Схід України. Вони не мали зброї , брали хто що мав. Досвіду у військовій справі хлопці також не мали, але мали ентузіазм, і рішучість захистити свою землю. Щоб підтримати побратимів, Роман декілька разів їздив на Майдан. Напевно там на Майдані він пробрався духом національного підйому . 22 травня 2014 року по телевізору показали наслідки після боїв під Волновахою, де група озброєних людей здійснила напад на блок-пост українських військовослужбовців . Cеред 18 загиблих і 33 поранених було багато земляків Романа з Волині. У цьому бою разом із 17 своїми бойовими побратимами загинув їх командир, майор Леонід Полінкевич, родом з Волинської області. Як пригадує дружина Таня, це було останньою краплею для Романа, він зібрав речі і нічого не кажучи дружині і дітям, вже 30 травня 2014 року добровільно мобілізувався і вступив до завзятого , добровольчого батальйону “Айдар”. Так почалася його служба санітаром-стрільцем, під позивним “Лисий”. У Романа було завдання витягувати поранених з під обстрілу. Колишня фізична підготовка дуже допомагала і Роман успішно справлявся з завданням. 21 Липня Роман був поранений в руку і відправлений додому на лікування. Рана не була складна, Роман ішов на поправку і дружина Таня надіялася що на цьому війна для Романа закінчилася. А 5 вересня знову сталася біда, група батальйону “Айдар” попала в засідку під Веселою Горою. Блокпост в районі Веселої Гори контролював єдину трасу з Металіста на Щастя, і утримувався українськими підрозділами під командуванням офіцера Грицькова. З невстановлених причин особовий склад блокпосту полишив його 4 вересня 2014 року. Решта українських підрозділів у селищі Металіст не були сповіщені про те, що блокпост більше не контролювався українськими силами. Колона 2-ї роти батальйону “Айдар” яка складалася з 23 чоловік, рухалася дорогою Луганськ-Щастя. До колони вийшли люди з українським прапором, коли машини зупинилися, по них відкрили вогонь із засідки з кулеметів. Поранених добивали пострілами.
Тільки трьом бійцям вдалося прорватися до своїх. Українська сторона втратила 41 чоловіка загиблими та пропалими безвісти.
Не дочекавшись повного видужування 5 Вересня 2014 року Роман знову повернувся в “Айдар”. Роман надіявся що за цей час на фронті відбулися зміни і Україна перебере ініціативу в свої руки; але змін не було, професіоналізм військових рішень викликав багато запитань як серед солдатів так і в населення України. За смерть побратимів хотілося мстити, хлопці рвалися в бій, але складалося враження, що Військове керівництво мало свої плани. В кожній розмові по телефону з фронту, Таня по голосу відчувала у Романа розчарування. Тим часом “Айдар” ніс великі втрати, батальйон кидали в найгарячіші точки АТО; від основного кістяка, який був зібраний ще на Майдані полковником Сергієм Мельничуком, лишалася маленька гоpстка людей. А 5 листопада під час бою під містом Щастя Роман отримав тяжке поранення у живіт, йому було пошкоджено кишечник. Довгий час Роман був в реанімації в Києві, переніс 6 операцій, але рани не загоювалися, надій на одужання лишалося мало. І тут в Січні 2015 року лікарі Єльського госпіталю в Коннектикуті запропонували взяти Романа на лікування. В жовтні 2015 року в США Роман переніс ще одну складну операцію. На цей час стало зрозуміло що на ноги Роман вже не встане, але Таня надіялася, що може навіть в візочку вони зможуть повернутися додому, і будуть продовжyвати жити на його , вже військову пенсію. 16 місяців Роман боровся за своє життя, це був тяжкий шлях і для Романа і для його дружини Тані, яка весь час була поруч з ним. Таня зауважила, що в останні місяці Роман перестав цікавитися подіями в АТО і більше не слідкував за військовими новинами по інтернету. Романа не стало 19 березня 2016 року. 25 серпня 2016 року Роману сповнилося б 40 років. Таня повернулася додому без чоловіка, роботу вона втратила, бо який роботодавець буде чекати16 місяців свого працівника? Вона буде сама піднімати на ноги двох дівчаток , Настю та Аліну, які так схожі на Романа! На сьогодні Таня пoволі вчиться жити без Романа і можливо колись, в далекому майбутньому, вона знову буде щасливою жінкою..
Так, Роман Луцюк не був політиком і політикою ніколи не цікавився, він був звичайним Громадянином своєї країни, патріотом. Він занадто сильно любив свою землю і не хотів її ділити з ворогами. Роман не задумуючись взяв зброю в руки коли треба було захищати Батьківщину.
Хто хоче допомогти Тетяні Луцюк матеріально, може подзвонити їй по вайберу: 1-203-392-4924
“Для нас дорогі батьки, дорогі діти, близькі, родичі; але всі уявлення про любов до чого-небудь поєднані одному слові «вітчизна»’’. ( Цицерон)
Напередодні вибуху ПершоїСвітової Війни на українських землях існувала політична напруга. Серед суспільства, а передовсім серед молоді, а зокрема студенської почалися організувати об’єднання і поступенно творення військових організацій. Заходами Голови ,,Січового Союзу’’ у Львові д-р К. Трильовський при допомозі інших активних діячів 13 березня 1913 р. було створено перше Стрілецьке Товариство ,,Січові Стрільці’’ (СС). Діяльність єких блискавиічно поширилися по всій впершу чергу Галичині і Закарпаттю. Львівскі СС очолив відомий діяч і адвокат Володимир Старосольський. За ініціятивою Академічного Товариства, яким керував Р. Дашкевич, на початку 1914 р.було створено окрему групу під назвою ,,Січові Стрільці ІІ’’, а ще скоріше при ,,Соколі’’ було створено ,,Стрілецький Курень’’. Українська Радикальна Партія у жовтні 1913 р. оголосила програму в якій закликала всіх до підготовки і здобуття самостійної української держави. На підставі цього активного руху створено 96 стрілецьких товариств, з яких повстав вже у воєнних роках Леґіон Українських Січових Стрільців (УСС), про славу яких написано в численних книжках і оспівано їх вгероїчних піснях.Словом в народі ожив дух Запорозької січі в новітніх часах. В ряди УСС приєдналося надзвичайно багато ідейних патріотичних провідників, які відограли у визвольних змаганнях надзвичайно велике значення. Серед численних українських патріотів варто згадати одного із провідних діячів цієї епохи, яким був д-р Кирило Трильовський. Він народився 6 травня 1864 р в с.Богутин, повіт Золочів, Кирило Трильовський походив із священичої родини: батько Йосиф Трильовський був греко-католицьким священиком, а мати Гонората Левицька була дочкою греко-католицького декана в Золочеві. За ініціативою батька о.Йосифа, в 1865-го року спроваджено вчителя Симеона Свєнціцького, який займався освітою і вихованням молодого талановитого К. Трильовського. Саме С. Свєнціцький прищепив юнакови палку любов до українського народу, вперше ознайомив його із цінними літературно-істочними виданнями, які становили коріння української нації. В тих ранніх роках Кирило засвоїв і став популяризувати ці ідеї, які становили найціннішу споконвічну святідсть життя свідомого українця.
В молодих роках деякий час Кирило жив у діда по материній лінії о. Г. Левицького, який також мав колосальний позитивний вплив на інтелектуальний розвиток допитливого внука. В 1872 р. Кирило закінчив перший клас Золочівської польської школи. Проте у зв’язку зі смертю діда Кирило з осені в 1873 до весни 1875 навчався у школі в Бродах. Згодом, протягом 1875-1876 рр.продовжив навчання у Золочівській гімназії. Тут, у Золочеві, у червні 1876 молодий Кирило став одним із організаторів таємного шкільного гуртка, метою якого була пропаганда творів українських письменників і прищеплення патріотичного духа шкільній україмнській молоді. З огляду на недугу Кирило в 1876-1879 рр. він займався самоосвітою, перебуваючи в с. Ожидові Золочівського повіту (в новій парафії батька). Восени 1879 р. Кирило повертається в школу і знову продовжує навчання у Золочівській гімназії, при тому він знову поринув в молодіжний рух, відновлюючи діяльність в нелегальних українських гуртках. З осені 1882 Кирило переноситься у Коломийську гімназію, де продовжує навчання і займається організаційною працею серед молоді. Можна ствердити, що все подальше життя Кирила тісно переплітається і воно пов’язане з Покуттям, зокрема зі Снятинщиною та Коломийщиною. У вересні 1884 р. він вже відомий молодіжний громадський діяч вступає до військової школи у Львові, де бере активну участь в житті львівського українського студентства. 19 жовтня 1884 Кирило став членом «Академічного братства», а на початку 1885 перевівся до Віденської військової школи. Восени 1886 р. він рішається поступити на правничий факультет Львівського університету, який закінчив 1894, ставши доктором права і відомим в Галичині адвокатом. Будучи студентом, з осені 1888 очолював товариство «Академічне братство». 9-10 березня 1889 К. Трильовський, як голова згаданого братства, взяв участь у вічі польської та української студентської молоді, на якому закликав українських студентів брати активну участь у громадському житті і відстоювати україно-руську мову. Його авторитет серед української інтелегенції зростає, як громадсько-політичного так і культурно-освітнього діяча. Саме йому вдалося заснувати Українську радикальну партію та Селянсько-радикальну партію Східної Галичини, а також він один із засновників ,,Січі’’. Згодом він став діяльним депутатом віденського парламенту, послом Галицького сейму. При тому К. Трильовський автором численних статей, переважно на організаційно-патріотичні теми. Велечезне значення мають його виступи на з’їздах, вічах і різного рівня сесіях та конференціиях, які мають феноменально-прорітетне значення в історії Галичини.
Була це надзвичайно сильна індивідуальність як людина, як діяч і виважений політик. Зарівно серед діячів в Сеймі, як і серед української громади К. Трильовський вмів займати конструктивну позицію, відстоюючи українську національну гідністуь. Пригадаймо, що Кирило Трильовський користувався слідуючими псевдоніми: К. Т.; Кл. О.; Кл. Об.; Об. Кл.; Білошапник; Вандрівник; Гайдамака; Гриць й Покотило; Залізняк Максим; Іван С.; Кирило; Кирило Тр…; Клим; Обух Клим; Приятель; Приятель «Січи»; Радикал; радикал Тр. Кирило та іншими. Діяльність Трильовського багатогранна. Досить згадати, що він виголосив палку патріотичну промову у Коломиї на першому радикальному народному вічі 2 лютого 1891, на другому народному вічі у теперішньому парку ім. К. Трильовського (що названий на його честь) 30 травня 1893, на довірчих зборах радикальної партії 20 жовтня 1893. У травні цього ж року «січовий батько» став одним із засновників політичного товариства ,,Народна воля’’ у Коломиї. К. Трильовського, як представника Української Радикальної Партії (наступниці РУРП, далі – УРП), було двічі обрано, у 1907 та 1911, до австро-угорського парламенту від виборчого округу Коломия – Косів. У 1907 політик отримав рекордну кількість голосів — 44000. Кирило Трильовський виголосив з трибуни Віденського парламенту понад вісімнадцять великих промов, які тривали від двох до десяти годин. Одначе події, УСС, займають в житті Трильовського непересічне місце. На зборах Українського студенського союзу (15 травня 1912) відомий на той час провідний адвокат К. Трильовський – домігся від австрійської влади затвердження статуту Товариства січових стрільців 18 березня 1913 р. із цієї нагоди у Львові в залі ,,Повітової січі’’ відбулися перші збори, за якими повстали їхні осередки в Косові, Яблоневі, Заліщиках, і Шешорах невдовзі їх стало 96 і їхнім першим провідником став В. Старосольський. Про велику народну любов до «Січей» засвідчує не тільки їхня кількість зростання, але Січ здобула собі безсмертну славу у піснях, які постійно оживлюють наше життя. Клонимо наші голови перед маєстатом поета і композитотора Романа Купчинського, який незрівняним мистецьким феноменом збагатив подвиги січових стрільців і і їхній героїчний подви з гідністю прославив у віках. Пригадаймо, що в 1914-му році налічувалось 1056 «Січей», членами яких було близько 66 тис. осіб. Центром січового руху стала Коломия, зокрема адвокатська канцелярія К. Трильовського, розміщена на розі вулиць Костюшка та Валової. Січові стрільці золотима літерами вписали ім’я Трильовського у велику книгу визвольних змагань українського надору за незалежність. Віддалює нас час, як навершині гори Маківки 100 років тому наші воїни зточили жорстокі бої в яких доказали свою палку любов до народу, рідної землі і до волі. У період ЗУНР К. Трильовський також спробував відродити січовий рух. З його ініціативи 8 листопада 1918 у Печеніжині було відновлено першу «Січ». На 23 березня 1919 політик скликав до Коломиї Крайовий січовий з’їзд. Згідно з рішенням з’їзду було обране нове керівництво Українським Січовим Союзом, Кирила Трильовського обрано отаманом.
Українськими визвольними змаганнями жив Трильовський і впізнішому часі. Він віддавав свої зусилля проти нелюдського російсько-большевицького терору, який тривав в Україні, а також не мирився з полькою окупаційною владою в Західній Україні, яка намагалася понижувати і польонізувати українське населення. Після поразки національно-визвольних змагань українців К. Трильовський 1920-го року виїхав до Відня. Перебуваючи на еміграції, він переживав великі фінансові труднощі, а тому восени 1927 «січовий батько» повернувся в Галичину, зокрема до села Гвіздець Коломийського повіту. Маючи намір взяти участь у чергових польських виборах до сейму та сенату, призначених на весну 1928 р., проте йому польська окупаційна влада відмовела. Як ми вище згадували, на початку ХХ ст. К. Трильовський здійснював надзвичайно активну видавничу діяльність, він видавав часопис ,,Громаду’’, де популяризував січові ідеї. Його видавничим центром січових часописів була Коломия. Тут К. Трильовський у друкарні В. Бравнера видавав також популярний місячник ,,Зоря’’, двотижневик ,,Хлопська правда’’. Для популяризації січового руху він також щорічно видавав у Коломиї календарі із символічними назвами «Отаман» (1904—1908), «Запорожець» (1902—1913) та ін. В середині листопада 1918 він заснував у Коломиї видання часопису ,,Січовий голос’’, що був друкованим органом Українського Січового Союзу. Редактором газети спочатку був Я. Навчук, а згодом – «січовий батько». Однак найбільшим здобутком у публіцистичній діяльності К. Трильовського наприкінці 1920-х було видання історичних нарисів. У 1927 він видав у Коломиї брошуру «Російська цариця Катерина ІІ», у якій описав її колоніальну політику, зокрема зруйнування Січі. У 1928 за його редакцією у Коломиї вийшла монографія «Боротьба італійців за свободу та соборність». У 1934 політик видав брошуру, написану спільно з С. Яричевським, «Про велику Французьку революцію». У цілому К. Трильовський написав понад 2000 статей, присвячених актуальним суспільно-політичним, соціальним, культурно-освітнім проблемам, підписуючись власним прізвищем, а також псевдонімами. Політик видав понад 80 популярних брошур, зокрема календарі-альманахи для січових товариств – підручник для січових вправ, січові і народні співанки, колядки, парламентські промови, історичні нариси, монографії тощо.
Кирило Трильовський був також відомим народним поетом. Частина з його поетичних творів стали народними піснями ще за життя автора. Зокрема він написав пісні ,,Гей, там на горі ,,Січ’’ іде’’, «Гей, Чорногора зраділа», ,,Про Січ славну, Запороже’’, «Хлопська пісня» та ін. К. Трильовський був визначною постаттю у Галичині кінця ХІХ і на початку ХХ ст. Але найбільшу славу йому принесло заснування та керівництво січовим рухом. Кирило Трильовський одружився в 1894р. з Євфросинією Попович і в сім’ї було четверо дітей: Петро (1895-1987), Марія (1896-1990), Наталя (1901-1997) і Василь (1903-1983). На завершення треба загально пригадати що для вшанування пам’яті Кирила Трильовського найбільше пам’яток знаходиться в м. Коломиї, де на фасадах будинків заміщені пропам’ятні дошки, його ім’ям названо місцевий парк, споруджено погруддя (автором якого є В. Ореховський) та на будинкові де працював К. Трильовський, відкрито також меморіальну таблицю з його барельєфом (скульптор Роман Захарчук). його експонати знаходяться у місцевому музею та в багатьох містах ім’ям К.Трильовського названо вулиці міст. Навіть деякі експонати про К. Трильовського знаходяться у багатьох приватних колекціонерів,а також і в далекій Канаді. Сімдесять п’ята річниця смерті д-ра Кирила Трильовського, це ще одна добра нагода, згадати ,,Батька Січі’’, лідера політично-освітньої думки в Західній Україні. Його головною заслугою є те, що він забеспечив масовість козацьких січей, відродив національний дух народу. Хотяй й до нього були спроби студентів та інтелектуалів об’єднуватися в «січі». Скажімо, «Віденська січ» — одна з найстарших українських студентських організацій, заснована 9 січня 1868 р. у Відні. Засновниками й першими головами «Січі» віденської були А.Вахнянин та Ю. Целевич. Про велику народну любов до «січей» свідчить їхня кількість. У 1914 році налічувалось 1056 «січей», членами яких було близько 66 тисяч осіб! Справа була зроблена, «критична» маса козакофілів відтоді постійно існувала на галицьких землях. І в тому, що в лавах УГА, а потім в УПА масово воювали «Богуни», «Байди», «Кривоноси», «Гонти» і «Залізняки» та ін. Опосередковані ці назви є великою заслугою нашого ювілята адвоката Кирила Трильовського. Кирило Трильовський помер 19 жовтня 1941, похований на старовинному коломийському українському цвинтарі «Монастирок». Тож з нагоди ювілею повернімо нашу пам’ять до минулих подій і наших героїв, сповнім свій обов’язок перед мертвими, перед живими та ненародженими. Надіємося відродимо свою державність нашою спільною свідомою прецею.
Література:
Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж ; Нью-Йорк : Молоде життя ; Львів ; Київ : Глобус, 1955—2003. Чорновол І. 199 депутатів Галицького Сейму // Серія «Львівська сотня». — Львів: Тріада плюс, 2010. — 228 с., іл. — С. 186—187.Гей, там на горі «Січ» іде!.. Пропам‘ятна книга «Січей» / Зібрав й упорядкував Петро Трильовський. — Едмонтон, Канада, 1965. — 432 с. Бойчук Леся. Участь К. Трильовського у суспільно-політичному та культурно-освітньому житті Коломийщини //Кирило Трильовський і січовий рух: Матеріали наукової конференції (Коломия, 6 травня 2014). — Коломия: Вік, 2014. — 256 с. Петрів Михайло, Гуйванюк Микола, Ковтун Валерій та ін. Січовий батько: Штрихи до портрета Кирила Трильовського. — Коломия: Вік, 2012. — 64 с
