Category: Posts

  • Збори Української Спортивної Централі Америки і Канади

    Збори Української Спортивної Централі Америки і Канади

    16 вересня 2017 року у дуже привабливому провінційному містечку Віппані, що у штаті Нью-Джерзі відбулися чергові звітно-виборчі збори Української Спортивної Централі Америки і Канади. Слід зазначати, що засідання відбувалося на теренах місцевого Украінсько-Американського Культурного Центру (UACCNJ), керівники котрого гостинно відкрили двері для цієї події.

    На захід прибули делегати з різних регіонів Сполучених Штатів та Канади.

    Під час плідної та інтенсивної роботи впродовж 5 годин була вибрана Президія заходу, на чолі з Головою п. Мироном Биц та секретарем п. Ігорем Бокієм, та заслуханий в першу чергу протокол останніх зборів і ухвалений порядок денний наради.

    Жваво відбувалася процедура щодо вибору кандидатів від номінаційноі, мандатно-лічильної і статутної комісій.

    Широка дискусія відслідковувалися і під час звітів членів Управи, контрольної комісііі, товариського суду.

    Найбільший інтерес викликав безумовно доклад керівника спортивної діаспорної структури п. Мирон Биц, в якому у першу чергу він критично оцінив діяльність окремих клубів, товариств, об’єднань з одної сторони, так і певних персон, які самоусунулися від роботи. Але заради справедливості потрібно сказати, що йому і його команді було чим похизуватися у позитивному плані, тому, що тій кількості змагань під прапором УСЦАК у різних видах спорту, зокрема, футболі, волейболі, баскетболі, тенісі, пінг-понгу, шахах та шашках, голфі, плаванні, хокею, тощо, могли би позаздрити колеги інших етнічних груп наших суспільств. А їх якість була на дуже високому рівні.

    Наступною метою роботи керівництва УСЦАК зі слів п. Бица має бути залучення більшої кількості колективних членів, а також пошук енергійних та ініціативних людей серед наших громад для втілення цих ідей у життя. Наразі маємо брак кадрів і відсутність контактів з певними командами і клубами.

    А ось щодо співпраці з Україною, то треба віддати належне стосункам з Національним Олімпійським Комітетом, Міністерством молоді і спорту. Налагоджується взаєморозуміння і зі Світовим Конгресом Украінців. Направду є можливість вигукнути : “Так тримати !”

    Окремим рядком було озвучено листа від керманичів так званого “УСЦАК-Канада” з під пера Стефана Мазура і від імені Влодка Арендача про вихід із юрисдикції головного офісу, котрий потрапив на адресу УСЦАК менш ніж за добу до початку зборів.

    Загалом реакція Президента була однозначною і категорично з цього приводу : “Канадська Делегатура – це катастрофа. Вони розбили українську спортивну спільноту Торонто, яка не підтримала сепаратиську групу, відому , як Федерація УСЦАК-Канада. Жодних організаційних та фінансових звітів щодо своєї діяльності канадські колеги не представили з дня свого заснування, тобто з 2010 року.”

    Пан Биц на останок зауважив, що існує один і тільки один УСЦАК, який було створено у 1955 році.

    Забігаючи наперед і закінчуючи подання інформації з цього приводу, повідомляємо , що одноголосним рішенням загальних зборів так званий “УСЦАК-Канада”  за проведення позастатутної діяльності і несплату членських внесків впродовж останніх 3-років був виключений з лав УСЦАК.

    Присутні прийняли до своїх лав нові спортивні організації з канадських міс Торонто, Оттави, Монтреалю, Едмонтону, Вінніпегу, Калгарі, Дофіну.

    Також була висловлена щира подяка усім добродіям , комерційним структурам, кредитним спілкам за щедрі пожертви впродовж останніх років.

    Наприкінці зустрічі лідерів спортивного руху наших країн були внесені суттєві зміни до Статуту УСЦАК та проведені вибори нової Управи і Президента УСЦАК.

    До діяльності у якості керівників приступили :

    Президент – п.Мирон Биц.
    Віце-президенти :
    – Схід США – п.Роман Булавський;
    – Захід США – відкрита позиція;
    – Схід Канади – п. Богдан Радь (Торонто);
    – Захід Канади – п. Михайло Міськів      (Едмонтон) .

    Секретар – п. Володимир Сизоненко.
    Скарбник – п. Володимир Гончарик.
    Організаційний директор – п. Богдан Поритко.
    Директор по зв’язках з громадськістю –  п. Тетяна Солтис.
    Директор по зв’язках зі засобами масової інформації (українські) -п. Ігор Бокій.
    Директор по зв’язках зі засобами масової інформації (англомовні) – п. Матвій Дубас.
    Аудиторська рада – п. Ярослав Козак.
    Арбітражний рада – п. Роман Гірняк.

    По закінченню офіцйноі частини звітно-виборчих зборів УСЦАК було надано слово почесному гостю з України п. Василю Карленку, видатному спортсмену-біатлоністу і тренеру, Голові Комісії по співпраці з діаспорою НОК України, який у своїй короткій і змістовній промові подякував українській діаспорі за величезний внесок у розвиток Олімпійського руху за роки Незалежності нашої Батьківщини, а також висловив надію на поглиблення співпраці, розробці нових проектів і розширення кордонів проведення спільних змагань.

    У той же день члени новообраної Управи УСЦАК взяли участь на запрошення Оргкомітету у посвяченні нових членів Залу Слави українських атлетів.

    Ігор Бокій.

  • Гальмування ринку розвитку природного газу в Україні

    Положенням про покладення спеціальних обов’язків на суб’єктів ринку природного газу для забезпечення загальносуспільних інтересів у процесі функціонування ринку природного газу, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 22 березня 2017 року № 187 (далі – Положення), задекларовано визначення обсягу та умов виконання спеціальних обов’язків, що покладаються на суб’єктів ринку природного газу для забезпечення загальносуспільних інтересів у процесі функціонування ринку природного газу, зокрема для забезпечення стабільності, належної якості та доступності природного газу, підтримання належного рівня безпеки його постачання споживачам, не створюючи загрози першочерговій цілі створення повноцінного ринку природного газу, заснованого на засадах вільної конкуренції з дотриманням принципів пропорційності, прозорості та недискримінації.

    Частиною четвертою статті 11 Закону України «Про ринок природного газу» (далі – Закон) встановлено виключний перелік умов, які може містити рішення Кабінету Міністрів України про покладання спеціальних обов’язків на суб’єктів ринку природного газу, а саме:

    воно має визначати:

    1) загальносуспільний інтерес у процесі функціонування ринку природного газу, для забезпечення якого покладаються спеціальні обов’язки на суб’єктів ринку природного газу;

    2) обсяг спеціальних обов’язків;

    3) коло суб’єктів ринку природного газу, на яких покладаються спеціальні обов’язки;

    4) обсяг прав суб’єктів ринку природного газу, на яких покладаються спеціальні обов’язки, необхідних для виконання таких обов’язків;

    5) категорії споживачів, яких стосуються спеціальні обов’язки;

    6) територію та строк виконання спеціальних обов’язків;

    7) джерела фінансування та порядок визначення компенсації, що надається суб’єктам ринку природного газу, на яких покладаються спеціальні обов’язки, з урахуванням положення частини сьомої цієї статті.

    Разом з тим, згідно з умовами Положення НАК “Нафтогаз України” придбаває з 1 квітня 2017 р. по 1 квітня 2018 р. природний газ відповідно до абзаців першого і другого пункту 6 цього Положення за ціною, визначеною на рівні 4849 гривень за 1000 куб. метрів (без урахування податку на додану вартість).

    Отже Кабінет Міністрів України видав постанову від 22 березня 2017 року № 187, вийшовши за межі своєї компетенції, за межі Закону, чим порушив статтю 117 Конституції України, а відповідні службові особи перевищили межі своїх повноважень.

    Згідно з частиною першою статті 11 Закону з метою забезпечення загальносуспільних інтересів у процесі функціонування ринку природного газу на суб’єктів ринку природного газу у виключних випадках та на визначений строк можуть покладатися спеціальні обов’язки в обсязі та на умовах, визначених Кабінетом Міністрів України після консультацій із Секретаріатом Енергетичного Співтовариства.

    Такі обов’язки мають бути чітко визначеними, прозорими, недискримінаційними та заздалегідь не передбачати неможливість їх виконання.

    Такі обов’язки не повинні обмежувати постачальників, створених відповідно до законодавства інших держав – сторін Енергетичного Співтовариства, у праві на здійснення постачання природного газу споживачам України.

    Умова, відповідно до якої НАК “Нафтогаз України” придбаває з 1 квітня 2017 р. по 1 квітня 2018 р. природний газ за ціною, визначеною на рівні 4849 гривень за 1000 куб. метрів (без урахування податку на додану вартість) є дискримінаційною і обмежує постачальників, створених відповідно до законодавства інших держав – сторін Енергетичного Співтовариства, у праві на здійснення постачання природного газу споживачам України.

    У Верховній Раді України 07 червня 2017 року відбулась презентація проекту оновленої Енергетичної стратегії України до 2035 року (далі – проект Стратегії).

    Разом з тим, народні депутати України висловили низку принципових зауважень до проекту Стратегії, але в зв’язку з тим, що дана презентація в парламенті України не мала правових наслідків, ці зауваження залишилися без розгляду і врахування.

    Крім того, на зазначеній презентації було відзначено, що представлена на презентації редакція проекту Стратегії суттєво відрізнялася від тієї, де раніше було враховано зауваження і пропозиції зацікавлених сторін.

    Проект Стратегії містить надважливі для України енергетичні та екологічні питання, які, однак, як показала презентація проекту Стратегії в органі законодавчої влади в Україні, фактично не враховують зауваження і пропозиції парламентаріїв.

    Згідно з пунктом 5 частини першої статті 92 Конституції України виключно законами України визначаються засади організації та експлуатації енергосистем. Законодавство України містить приклади ототожнення понять «стратегія» і «засади». Так, наприклад, визначено чинним Законом України «Про засади державної антикорупційної політики в Україні (Антикорупційна стратегія) на 2014-2017 роки».

    З огляду на викладене та на підставі норм Конституції України, а також зважаючи на нові виклики в сучасній енергетиці України щодо енергетичної безпеки держави, проект Стратегії має затверджуватися Законом України, а не розпорядженням Кабінету Міністрів України, як було прийнято Кабінетом Міністрів України.

    Таким чином, в енергетичній сфері Уряд України систематично виходить за межі своєї компетенції.

    Світлана СИДОРЕНКО

  • Щодо структури і завдання Світового Конгресу Українців

    Щодо структури і завдання Світового Конгресу Українців

    Додаткові міркування у 50-у річницю його заснування

    Заснували Світовий Конгрес Вільних Українців для допомоги Україні у її боротьбі за державну незалежність та захисту самого українського народу де б він не проживав. В контексті 1967 року допомога Україні означала тоді боротьба за її визволення. СКВУ а згодом Світовий Конгрес Українців був і досі залишився неурядовою організацією. Основоположниками були наші церкви та суспільно громадські,а також політичні структури з діаспори котра знаходилась на Заході та Австралії. Не випадковим, що першим президентом СКВУ був український греко-католицький священник. До речі після першої каденції він мусів повернутися бо на ІІ конгресі 1973 року було і стільки інтересів окремих груп і середовищ, що тільки священник міг вр’ятувти ситуацію. Це не було доказом бракує єдності бо всі учасники делегати були зацікавлені інтересами України. Радже це було явищем динаміки тактики, а також, оскільки делегати були тільки людьми з своїми слабостями і пристрастями, це був доказом вузького і особистого партикуралізму.  Духовна особистість, тобто представник наших церков їх обєднав.

    У цих міркуваннях я хотів би звернути увагу на кілька зокрема важливих досягнень СКВУ-СКУ на протязі 50 літ. Одною з головних задумів структур-комісій СКВУ майже від самого початку була Комісія Прав Людини (КПЛ). Ця комісія була настільки ефективною зокрема за радянських часів, що вона викликали не тільки боротьбу проти її діяльності  радянських чинників, які оформили пропагандивні структури в УРСР типу агентурного Товариства “Україна” для дезінформації.  Але завдяки КПЛ, СКВУ була сяйвом для дисидентського руху в Україні до тої міри, що борці за людські та національні права в України дивилися на СКВУ як свого міжнародного речника. Підтвердженням цього є чимало документів Української Гельсінської Групи-Спілки, тощо.

    І ще одним важливим досягненням просування СКВУ-СКУ було у міжнародній спільноті дати знати про геноцид українського народу Голодомором 1932-33 років. Фактично без перебільшення можна сказати, що без діаспори та зокрема СКВУ ця трагічна сторінка нашої історії була б давно світом не знана а українським народом призабута. Для тільки одного прикладу можна навести скликання СКВУ Міжнародного Трибуналу визначних юристів неукраїнців які після кількаразових  переслухань юридичного типу у Нью Йорку, Торонто, Лондоні і Бруселю у 1980-их роках  встановили що Великий Голод 1932-33 був намаганням геноциду проти українського народу. Цей висновок став прецедентом для пізнішого визнання Голодомору геноцидом сімнадцятьма державами світу. Важливішем мабуть, він був основою для пізнавання,  зрозуміння і вшанування жертв цієї найбільшої нашої трагедії нашим народом у пост радянські Україні бо наш народ за радянської пропаганди мало або нічого не знав про свою власну історію. Голод 1932-33 був лише одним прикладом цих білих плям.

    Третім важливим досягненням в історії СКВУ- СКУ було зайняти місце серед неурядових організацій Організації Об’єднаних Націй, що було досягнути, щойно у 2003р.Були спроби від 1970-их років. (СКВУ посідав пресове бюро при ООН ще у 1970-их роках) Чому до 2003 року це не відбулося? Не тому що провідники СКВУ-СКУ дотогочасні не підносили справи члентсва, але тому, що не було при самій ООН держави яка могла допомогти просувати це питання. А цією державою стала незалежна Україна.

    У пізнаванню минулого,  суть зрозуміння сьогоднішнього СКУ та накреслення його завдання у майбутньому.  Гасло 50-ліття СКУ “За нами майбутнє” хоча не грамотне, все ж таки зрозуміле і наповнене змістом для людей доброї волі. Тобто СКУ далі не-урядова структура. Вона працює з різними державами, а передусім з своїми тобто Україною, а її широко-розкинені представники по цілому світі з своїми США, Канадою, Аргентиною, Бразилією, Німеччиною, Великою Британією, Францією, Австралією, а також Казахстаном, Грузією, Литвою, Латвією, Естонією, Італією, Португалією, Іспанією, Голландією, працюють для втілення наших потреб як патріоти молодої демократичної держави де всі рівні і мають подібні можливості, а не президент і олігархи одні привілеї, а народ залишки . Рівночасно СКУ залишається поза- урядовим сумлінням українського народу, що стежить і обороняє людські та національні права зокрема українців де б їх е порушувалось. Зокрема українців бо якщо не ми будемо цим займатися, то хто, а наші сили за марні, щоби захищати  всіх людей світу!  Не сміє СКУ стати просто знаряддям  чи “потакувачем” політики одної чи другої держави або правління.

    50 років це лишень початок. Цікавим, що візія СКВУ-СКУ фактично не змінилася. Вона просто повинна динамічно примінюватися до кожночасних потреб нашого народу та України. СКУ це не її провід чи рада директорів. Це потужна сила двадцять мільйонного українства з різними можливостями та потребами. Це розуміли наші основоположники хоча їх було тоді далеко не двадцятьмільйонів.Боротьба з ворогом, а головно з Росією мусить включати захист територіальної цілісності України, а також захист українців котрі живуть у Росії. Відсіч дезінформації мусить включати також захист великого і частинно автохтонного населення українців у Польщі всупереч екстремної польської влада яка їх переслідує фальсифікацією історії. Роля СКУ многогранна.

    Радянські писаки висміхували зародки оформлення СКВУ при перших його конгресах такими заголовками у свої пресі “а галасу було”, “конгрес невільних”, але історія показала,що з цього “галасу” виросло велике діло, а завдяки “конгресові невільних” ми всі українці сьогодні почуваємося вільними.

    30 серпня 2017р.                                                Аскольд Лозинський

  • Микола Кирилович Лебедь та Микола Дмитрович Лебедь. Два ближнячі імена, одна ідея, якій вірно служили.

     ,,Не той чоловік, хто для себе живе, а хто за батьківщину в бій іде.’’

    Лебедь, Микола Кириллович

    Щож ми знаємо про героїв у яких ближнячі імена?

    Занаємо, що Микола Лебедь народився 11 січня 1909  р. в с. Нові Стрілиська, Бібрського повіту, тепер Жидачівський район, Львівська область. Був він синомо кравця Кирила Лебедя. Батько послав сина до Львова на навчання і там він вступив в члени 7-го куреня пластунів у Львові і був він організатор першої підпільної «п’ятки» Юнацтва у Львівській гімназії від 1929 року. В 1930 році закінчив академічну гімназію, вступив до Юнацтва ОУН і брав активну участь в організації молодіжних груп ОУН на Західно-Українських землях та перепроваджував підпільний молодіжній вишкіл у Карпатах.

    У 1932-34 роках був зв’язковий між Крайовою Екзикутивою ОУН ЗУЗ та Проводом ОУН за кордоном. Як один із активних діячів Микола у 1934 р. підготував замах на міністра внутрішніх справ Польщі Б. Перадського, який провадив антиукраїнську політику на окупованих землях в Західній Україні – Польщею. Після здійснення замаху намагався виїхати до Німечини, але за наказом Г. Гімлєра був заарештований гестапо і виданий Польщі. На Варшавському процесі 1935-1936 роках був засуджений до смертної кари, яка згодом була замінена довічним тюремним ув’язненням.

    Доречі, серед тих хто брав участь в замахові була студентка Дарія Гнатківська  (оказ зразкової жіночої вроди), яка судом за співпрацю при замаху отримала 15 років позбавлення волі. Дарія Гнатківська стала дружиною Миколи Лебедя.

    Варто пригадати, що 5 вересня 1939 р. М. Лебідь під час конвоювання до іншої в’язниці йому вдалося втекти на волю.

    У 1940 р. році Лебедь перейшов до лав ОУНР під керівництвом Степана Бандери, а з 1941-го став його другим заступником. 30 червня 1941 у Львові брав участь у відновленні Української Держави і був призначений на пост міністра державної безпеки. Як «урядуючий провідник» після арешту Степана Бандери і Ярослава Стецька в 1941 р. він очолив першими загонами УПА – український антифашистський рух опору. Був головним організатором і керівник трьох конференцій ОУНР в Україні (вересень 1941, квітень 1942, лютий 1943). У 1941-1944 роках провадив переговори з польською Армією Крайовою(АК) про спільну боротьбу проти гітлерівців, але ці переговори не дали бажаних результатів і весь тягар  боротьби спочив на УПА.
    Під час  підпільної боротьби М. Лебедь послуговувався слідуючими псевдонімами; Максим Рубан, Марко, Євген Скиба, Олег, Ігор, Ярополк, Вільний. В конспіративній діяльності Лебедь відограв важливу роль, особливо у формуванні УПА. В 1943 р. він був співорганізатор  III Надзвичайного великого збору ОУНР, де був обраний головою Головної ради ОУНР і керівником Референтури зовнішніх зв’язків при Проводі ОУНР. У 1944 р. став співзасновником Української головної визвольної ради  та генеральним секретарем закордонних справ УГВР. За дорученням президента і генерального секретаря УГВР виїхав на Захід для встановлення контактів з представниками західних союзників. До 1948 р. був членом Закордонних частин ОУНР.

    З грудня 1949 р. мешкав США, м. Йонкерс (штат Нью-Йорк, США). У 1952-1974 рр. очолював науково-дослідницький центр «Пролог» у Нью-Йорку, в 1982—85 — заступник голови, з 1974— член ради директорів. В 1956-91  був членом управи Українського товариства закордонних студій у Мюнхені та Торонтського видавничого комітету «Літопис УПА» (1975). Автор численних спогадів «УПА» (1946, 1987). Йому належать ряд визначних документальних праць про УПА, в тому про ґенезу, ріст і дії у визвольній боротьбі українського народу за Українську Самостійну Соборну Державу. Частина І. Німецька окупація України: Репринтне вид. – Дрогобич: Відродження, 1993 . – 203 с. (електронна версія) та перебуваючи в діаспорі М. Лебедь виступав з численними доповідями на терені США та Канади розяснюючи політику ОУН і головного камандування УПА. Помер Микола Кирилович Лебедь на 89 році свого  жертвенно відданого життя 19 липня 1998 року в міст Піттсбург , що росташоване над  річкою Аллеґгані Піттсбург і там  з українськими почестями був похоронений.

    З черги суттєва різниця Микола Кирилович, який прожив 89 років повнонапруженого революційного життя, а  Микола Дмитрович Лебедь на  19 році помер. Кажуть, мірилом повноцінності людини не вимірюється довжиною прожитих років, а його ділами, які дана людина залишила після свого земного життя. І хотяй Микола Дмитрович не здобув встрісаючих космічних масштабів в патріотизмі, але про нього кружляють легендарні перекази про яі слід згадати.

    Ці перекази засвідчують, що він помер, а живе в пам’яті народу і буде жити у віках. Так як живе і буде жити Василь Симоненко  (1935-1963), який прожив всього тільки 28 років, а його поезія вийшла з глибин душі народного життя, з горя і героїчної боротьби і тим вона увічнила життя поета в національних душах на вічні віки.

    Або згадаймо феномен ,,Червоної рути’’ автором якої є Володимир Івасюк (1949-1979), який всьго прожив тільки 30 років і був закатованик КДБ. А створив такі перлини і шидеври творчі, якими ніжністю не тільки нам самим любуватися. Але найбільш осавічені народи світу кланяються перед його генієм. Жоден з композиторів, врешті жоден народ не видав такого генія, який би зміг так як івасюк розславити свою націю

    Микола Лебедь народився 4 грудня 1899 року в містечку Веркіївка Ніжинського повіту Чернігівської губерні в сім’ї вчителя земської школи –Дмитра та матері Наталі про це оповідає ґрунтовне дослідження Тамари Андрійчук «Родина Лебедів у національно-культурному житті Чернігова на початку XIX ст.» (Шрагівські читання, вип. І, 2011 р.). В родині Лебедів  Микола був  третьою дитиною у сім’ї після близнюків  Ананія  та Юлі. Закінчив Микола успішно Чернігівську гімназію, де вступив до чернігівської організації  Української партії соціалістів-революціонерів. З 1900 р. ціла родина Лебедів перепровадилася на постійне життя до Чернігова, де батько отримав одноповерховий будинок, працюючи на пристіжній роботі чиновником. Про атмосферу в сім’ї ми можемо дізнатися з даних протоколу допиту НКВС Ананія Лебедя, старшого сина Дмитра Климентійовича, він там зізнає: «Батько мій належав до тих українофілів, котрі вірили тільки в український рух, у Жовтневій революції він вбачав жодного прогресу, а тільки заповідав крах українського руху.
    Політичні погляди батька Миколи завжди визначали дух гуманного українства. Брат Миколи Ананій відзначає, що  в сім’ї Лебедів завжди панувала виключно українська розмовна мова і батьки були близькими другами з родиною Коцюбинських, саме Коцюбинський багато вклав також у нашу домово-національну виховну атмосферу. Наш батько за словами Ананія був українським патріотом, організував  товариство  «Просвіту» та видавництва «Сіверська Думка». Саме таке виховання мало великий вплив на загальну національну свідомість в першу чергу дітей. Щодо  Миколи Лебедя то він з ранніх років свого життя активно включувався в патріотичну українсько-освітню  діяльність.

    Молоденьким юнаком став  на захист  Чернігова  перед большевицькою агресією. Боровся в складі загону  Вільного козацтва , якого чисельність загону була около 75 вояків, на чолі зі штаб-капітаном Г. Корейшою та поручником М. Яновим. Пізніше цей загін козаків брав участь у бою під Крутами, і є імовірність, що Микола Лебідь отримав там як молоденький вояк поранення, це одна  з версій. Ніби його побратими вихопили з кривавого бою  привезли його  до Чернігова, де він там помер. За іншою версією Микола Лебідь 30 січня 1918 року був затриманий більшовиками, згодом його знайшли на вулиці вбитого. Тіло юнака було вщент змальтретоване із вогнепальним пораненням голови. Травма виявилася несумісною із життям, і 8 лютого 1918 року він помер на руках у своєї матері. А ще інша існує версія за публікацією Івана Курача (псевдонім Іван Чигирина) у часописі «Українське Полісся» за 6 листопада 1941 р. Згідно з цією публікацією, більшовики в часи революційних подій убили хлопця, який підіймав жовто-блакитний прапор на Валу.

    Найбільш імовірною є, певно, перша версія, адже більшовицький режим у Чернігові на самому початкові не був, як не дивно, вкрай жорстоким, навіть зберігалася паралельно структура міської самооборони «Вільного козацтва». (Володимир Бойко, «Перше пришестя: встановлення більшовицької влади в Чернігові», «Чернігівщина incognita», Чернігів, 2004 р.) Щодо жорстокості большевиків, за іншимит джерела виникає, що так звані червоно-армійці,  були в першу чергу п’янюги й  країні злодії. Які де впадали організували пиятики і крали цінні предмети, осопбливо годинники і треба було ховати навіть вартісний одяг.

    Незважаючи на всі вище згадані розбіжності можна сказати, що Микола Лебідь загинув від більшовиків  около 30 січня 1918 року, бо саме в той день рідні прийшли до комісаріату з проханням розслідувати вбивство Миколи. В кожному разі ця смерть сколихнула все місто, похорон Лебедя набув широкого розголосу серед населення. Поховали Миколу Лебедя з усіма почестями як справжнього українського героя. На могилі були прощальні палкі промови, у яких громадяни висловлювали свій сум та обурення з приводу наглої передчасної смерті талановитого і надійного юнака. За свідченням преси, «на похороні народу було багато, особливо шкільної молоді». Представнику ради «не дали можливості говорити», із міської думи на честь героя навіть винесли «старі корогви», було чимало вінків на похороні.

    Фактично, то була ще на той час можлива перша антибільшовицька маніфестація в місті. На надгробку було викарбовано напис; «Щирому сину України». В пресі були заміщені патріотичні посмертні статті, що доля цієї молодої талановитої людини склалася трагічно, як і всіх національно свідомих людей XX ст. Після закмріплення большевицького режиму в Україні, про цю людину і її могилу не можна було і згадувати, таких як він назвали ворогами народу.

    Щойно 10 квітня 1991 року рухівець Анатолій Шацький,  звернув увагу і зарядив упорядкувати запущену могилу М. Лебедя та матері, а також сестри Михайла Коцюбинського. Цей заклик пітримали: Валерій Сарана, Лариса Куровська, Володимир Кузьменко та інші  і упорятковано могилу,  до надгробка прикріпили тризуб і засадили на вкруги живі квіти. У середині 2000-х років чернігівські націоналісти з ГО «Тризуб» ім. С. Бандери, УНА-УНСО, КУН упорядкували взірцево могилу Героя, при які в роковини бою під Крутами приходить молодь на урочисте відзначення цієї події. З нагоди 26-ї річниці відновлення Української Держави, могилу святково прекрашено квітами і національним прапором.  ,,Хай живе, хай живе вічно Україна, хай жиють, хай жиють в нашій пам’яті вічно українські Герої!

    Ярослав Стех

  • До 40-річчя від смерті визначного письменника Юліана Тарановича

    Ой верше, мій верше,
    Мій зелений верше.
    Уж мі так не буде, 
    Уж мі так не буде,
    Як… як било перше.
    (Лемківська народна пісня)

    Юліан Таранович

    Говорити про Юліяна Тарновича, не можна окремо не даючи загальної характерристика про його рідний південно західний край українську етнічну територію, яка росташована в західній частині Карпат по обох схилах так званих Низьких Бескидів, що зветься Лемківщина. Східною межею якої вважають річки Уж і ліву притоку Сяну – Солинку, західною – Попрад з Дунайцем. Уся північна Лемківщина належить тепер до Польщі, а південно-східна (Пряшівщина) – до Словаччини, і лише східна смуга закарпатської частини цього етнографічного району  належить до матері України. У княжі часи Лемківщина належала до Київської Русі, Галицько-Волинського і Галицького князівств (північна частина). Багато століть цей край загарбували і шматували іноземні поневолювачі. Та найтрагічніше сталося вже  після Другої світової війни в наслідок злочинної змови  урядів Радянського Союзу та Польщі, які корінних  жителів лемків з території Польщі примусово депортували в Україну і розкинули їх  в різних місцях Галичини, Донбасу, півдня України, а навіть окремі родини попали поза межі Радянської Укрраїни. Протягом жовтня 1944 до серпня 1946, за даними польських джерел, до України (тоді – УРСР у складі СРСР) було переселено 482 тис. А згодом в наслідок радянсько-польського порозуміння урядів створено так звану  акцію «Вісла» 1947 р. – етнічну чистку західних груп українців, яка полягала на примусовій депортації українців карними польськими військовими загонами, які брутально і варварськими методами депортували всіх українців з Лемківщини, Посяння, Підляшшя і Холмщини на ті території у західній та північній частині польської держави, що до 1945 належали Німеччині. На 31.07.1947, за польськими даними, було переселено 140 575 осіб українців, ув’язнено в концтаборі Явожно 3800 чол., убито 655 чол., заарештовано 1466 членів українського руху Опору.  В результаті тих акцій 27 серпня 1949 року у Польщі урядовим декретом українців позбавлено права на господарства, з яких вони були виселені під час акції «Вісла» і на залишене там нерухоме майно. Щоб детальніше з’ясувати і вповністю осмислити Лемківський регіон, наведено інші етнічні українські регіони, які не посвоїй волі знайшлися в межах польської повоєнної держави і як вони в ній були трактовані. Лемківсько-український регіон серед інших вимінениіх  регіонів заслуговує на особливу нашу увагу. Тому, що лемківський етнос нетільки відмінний в своїй регіональній говірці, він також відмінний  в багатогранному  регіональному народному мистецтві, зокрема у відомих на весь світ співанках, це унікальний і неповторний прояв художнього обдарування наших лемків. Могутнє джерело їхньої мудрості і поезії. Лемки передавали і передають в своїх піснях свою неповторну любов, відгомін власних думок і почуттів, палкі прагнення до кращого життя, жити у вільній Українській Державі.

    Можна сказати, що скарбниця чарівних мелодій, різноманітних ритмів, – пісня лемків була вірною супутницею їм на протязі всього життя. Різноманітні співанки лунають під час різних обрядів і свят, співали їх пастухи і лісоруби, співали ансамблі на кмонцертах. Співанки були розрадою народу і його зброєю на протязі багатьох поколінь.  Ці співанки змістом і формою подібні до загальноукраїнського фольклору, але їм властивий своєрідний неповторний  регйональний характер. Пісня в епіграфі статті ,,Ой, верше, мій верше…’’ висловлює біль, за тим що було і чи воно поверне? Жоден  регіон так сильно не  вдихнув в надра своєї душі  дивовижного патріотизму до своєї землі і гір, як це  вдихнули лемки. Наскільки близькі вони нашому серцю, вони найдальше віддалені від центру України, але її не зрадили. Вони не стали  ні венграми, ні поляками. Вони знають – що вони лемки, від слова ,,лем’’ і становлять складову частину українського народу на добре і на зле. Йдучи землею наших лемків, до нас говорять їхні покоління своєю дивовижною культурою, які залишили по собі чудові храми, що зачаровують і викликають повагу до таланту їх творців. Про все те, що так дороге цивілізованій людині убожнює у своїх писаних і мальованих творах Юліян Тарнович. Юліян Тарнович народився  2 січня 1903 р. у селі Ростайному (тепер пол. Rozstajne Ясельський повіт) на Західній Лемківщині неподалік місточла Дуклі, у родині парафіяльного священика Стефана Кот-Тарновича. У п’ятилітньому віці Юліяна помер батько. Від того часу починається для малого Юліана терниста доля, яку ділить разом з усією Лемківщиною. Мати з дітьми переїжджає до свого батька в Тарнавку, де хлопець під опікою дідуся закінчує місцеву Народну школу. Згодом Юліан живе в хаті Августина Кота в селі Чертіж, де й батько народився. Звідси пішки 4 км ходить у гімназію в Сяноці, яку відмінно закінчує. З твердою постановою вчитися, допомагати своєму народові, в 1921 р. подається до Львова, де записується на Український підпільний університет. Цей період свого життя описує пізніше в книжці «Український Академічний Дім у Львові», яка була видана в Торонто 1962 р. і присвячена світлій пам’яті брата Олександра, замордованого гестапо в Берліні. Одночасно активно включається в працю українського студентства. Допомагаючи консультаціями студентам, у яких багаті батьки, заробляє на прожиток і оплату навчання в університеті. Студії в цьому університеті продовжує до 1924 р. Навчаючись у Львові, він стає членом патріотичної  Української Військової Організації. Після закінчення юридичного факультету у 1928 р. повертається в Тарнавку, одружується з селянською дівчиною Анною Лазенгою в сусідньому селі Синява біля Риманова, де будує хату з наміром займатися сільським господарством. Тут народилися двоє синів – Мирон і Олександр, які скоро залишилися без батьківської опіки – воєнна хуртовина змусила Юліана Тарновича покинути рідну хату і податися в мандри, щоб не стати жертвою ворожих негібників.

    Тарнович  подався жити серед убогого сільського народу, в селянській хаті, щоб показати тогочасній інтелігенції як можна з народом жити й працювати для його культурного піднесення. В 1928 р. почав дописувати до студентських підпільних видань, таких як «Неділя» і «Бескид». У 1929-1932 р. студіює у Торговельній академії у Львові. Уже в 1930 р. появляються на сторінках майже усіх українських часописів у Львові його нариси, новели, оповідання, рецензії та статті переважно на економічні та господарські теми. В 1933 р. вступає на філософський факультет Львівського університету, де навчається до кінця 1935 р. В 1935 р. став членом  Наукового товариства ім. Тараса Шевченка. Цей безмежно відданий патріот Лемківщини тісно пов’язує долю лемків з долею загальною Галичини. Коли ще у 1934 р. старанням Лемківської комісії при Товаристві «Просвіта» у видавництві «Українська преса» Івана Тиктора формувалася редакційна колегія часопису «Наш Лемко», Тарнович став його редактором. У цьому часописі «Нашому Лемкові» надає він український патріотичний характер (на противагу видаваній у Криниці русофільській газеті «Лемко») і редагує його до вибуху війни у 1939 р. Мені пригадуються  слава Тарновича з цього часопису,  де він писав: ,, Так як хліб насущий потрібен людині, до фізичного життя, так до духовного потрібна нам лемкам єдність з рідним народом України. Так як пам’ятає, кожен з нас ім’я свого батька і матері, так повинні ми пам’ятати ім’я українських  Святих і Героїв і ніколи не забувати, що ми корень українського народу, в якого дуже славна істуорія…’’. Був це заклик проти ворожих дій москвофілів. За Тарновича ініціятивою засновано  «Бібліотеку Лемківщини», в якій було надруковано сім його книжок. Писав тоді під псевдонімами: Юліан Бескид, Юрій Землян і Осип Журба. За переконання і активну патріотичну діяльність на Лемківщині його постійно переслідувала польська поліція, яка згодом ув’язнила і тривалий час перебував він у катівні у Березі Картузькій. Вийшовши з неволі  переклав він на українську літературну мову твори Єроніма Аноніма «Шибеничий верх», «Лихо на світі» і «Лемківська доля». Першим випуском «Бібліотеки Лемківщини» стала, історично цінна також сьогодні, вартісна праця Тарновича «Ілюстрована історія Лемківщини» (1936). Згодом появилися праці «Історичні пам’ятки в Західних Карпатах» (1936), «Верхами Лемківського Бескиду» (1937), «Лови на Лемківському Бескиді», «Сандецька земля і княжі городища» (1938), «Мова століть – Лемківщина в народних переказах» (1938) ,, Верхами Лемківського Бескиду’’ (1938); «Княже місто Сянік», «Українці в Керстурі й над Тисою-Нірешгаза», «Джерело сили нації» й ряд інших праць.

    Після зайняття Львова совєтами зимою 1939-40 р. йому пощастило приїхати до Сянока, а звідси у квітні 1940 р. Юліан Тарнович виїжджає до Кракова, там же редагує «Народну Бібліотеку», в якій було надруковано його дев’ять книжок про Лемківщину. Між ними «20 років неволі Лемківщини під польським ярмом» та «Матеріальна культура Лемківщини». Тут також почав редагувати тижневик «Краківські Вісті». В 1941 р. після вибуху німецько-радянської війни повертається до Львова, де редагує шість тижневиків: «Рідна Земля», «Станіславські Вісті», «Тернопільський Голос», «Воля Покуття», «Стрийський Голос» і «Голос Підкарпаття». Пише літературні нариси і новели для щоденника «Львівські Вісті». У 1942-46 роках написав понад 500 літературних творів, з яких частина друкувалася німецькою мовою. За одну тільки книжку «Ілюстрована історія Лемківщини» йому місця на рідній землі вже не було. І він, залишаючи в Синяві родину, як і сотні-тисячі таких же як він, за любов до Батьківщини, змушений був податися на еміграцію в чужі, незнані йому краї.  У 1944 р. Юліан Тарнович опиняється у Празі, згодом у Відні, Мюнхені та Реґенсбурзі, де в 1946 р. засновує часопис «Українське Слово» і розбудовує велику друкарню, в якій видано понад 350 тисяч аркушів українських літературних творів, а також друковано матеріали і підручники для українських шкіл та тисячі особистих документів. У 1948 р. Тарнович переїжджає у Торонто в Канаді. Тут він у співпраці з владикою Борецьким починає видавати католицький часопис «Наша Мета» і редагує перший Шематизм Торонтонської єпархії. Від вересня 1949 р. до 1956 р. редагує двотижневик «Лемківщина», в 1957-1962 рр. – «Український Робітниик», від 1965 по 1970 – «Лемківські Вісті». Видав ряд календарів альманахів: у 1939 р. «Лемківський Календар», в 1941 – «Календар Українського Видавництва», у 1947 р. «Календар Українського Слова». Від 1965 до 1970 р. зредагував і видав 5 календарів «Лемківських Вістей». Під його наглядом вийшла друком епохальна праця д-ра Пастернака «Археологія України», д-ра Тисовського «Життя в Пласті» та Л. Мосендза «Останний Пророк». В 1964 р. видав великий альманах «У Христовім Винограднику» і «Чверть Століття на Владичному Престолі». А понадто Юліян Безкид видав книжку  в Торонто ,,На згарищах Закерзоння’’, яка складається з п’ять розділів, які написані на 128 еторінках. На вступі книжки автор розпочав книгу такими слова: ,,Важко сьогодні дати повну картину моральних і матеряльних втрат, заподіяних польсько-московськими руками на просторі всього Закерзоння- а дальше написано – вічна ганьба одним і другим, що вони вбивали безборонне українське насення на Закерзонні’’. З ранніх років Юліян Тарнович любив малювати і намалював олією біля трьохсот чудових лемківських церков, що зберігаються в музеї його імені в Торонто, який заснував і належно опікується ним Максим Маслей, довголітній лемківський і закерзонський діяч та голова ОЛК на Канаду.

    Понадто пан М. Маслей у власному приміщенню колекціонує архівні  виданя УСКТ, що виходили з 1956 р.у Польщі. В розмірах статті не спосіб обговорити пару соток вузначних праць мисьменника і його художних картин. На завершення слід додати, що з нагоди 45-ліття його літературної праці 27.04.1975 р. Крайова управа Об’єднання лемків Канади влаштувала врочистий вечір з участю владики Ізидора Борецького. На цій урочистій зустрічі було відзначено, що  Юліян Тарнович для своїх сучасників та для наступних поколінь залишився зразковим українським патріотом, істориком Лемківщини, етнографом, фольклористом, громадським і культурним діячем, редактором, письменником і незвичайним митцем. Додаймо, що  лемківсько-українська громадськість по всіх краях у 2003 р. вшанувала 100-річчя від дня його народження Ю. Тарновича-Бескида. Помер Юліян Тарнович 28 вересня 1977 р. далеко від рідної батьківщини, найближчої сім’ї, спочив у канадській землі в Торонті і ця гостинна  земля  стала йому другою батьківщиною. Вічна  йому пам’ять!

    Ярослав Стех

  • Для Філадельфійської архиєпархії УГКЦ у США призначено нового єпископа

     

    Митрополит-Архиєпископ Стефан Сорока і Єпископ-помічник Іван Бура, разом з духовенством, членами монаших чинів та вірні Філадельфійської Української Католицької Архиєпархії радісно вітають призначення всечеснішого отця Андрія Рабія, священика нашої архиєпархії, єпископом-помічником Філадельфійської Української Католицької Митрополії.  Його призначено титулярним єпископом Германісіани.  Святіший Отець Франциск, Папа Римський, погодився  і затвердив рекомендацію призначення запропоноване Синодом Українських Католицьких Єпископів.

    Всечесніший отець Андрій Рaбiй пройшов священичий вишкіл в нашій Українській Католицькій семінарії св. Йосафата, навчаючись на Католицькому Університеті Америки та Домініканському Будинку Студій у Вашінґтоні, О.К. Він був висвячений на священика у нашій Архиєпархії і служив в декількох парафіях з посвятою та ентузіазмом.

    Всечесніший отець Андрій Рабій повернувся до Католицького Університету Америки для подальших студій канонічного права і служив у Митрополичому Трибуналі. Його турбота та переживання за душі вірних, які живуть далеко від вже заснованих парафій, спричинили започаткування нової місійної парафії у Ланкастері, Української Католицької парафії св. апостола Андрія. Нещодавно, він зміг успішно перенести осідок парафії Різдва Пресвятої Богородиці з центра міста Редінґ в кращу околицю, з усіма майже новими приміщеннями потрібними для діяльності та розвитку парафії. Всечесніший отець Андрій Рабій служить протосинкелом та віце-канцлером в Архиєпархії, в той самий виконуючи пастирську роботу в парафіях.

    Наша Архиєпархія та наша Українська Католицька Церква добре скористають з динамічного, живого та посвяченого служіння, яке проявив наш новопризначений кандидат на єпископа. Ми вітаємо його. Зі свого боку ми обіцяємося підтримати його нашими молитвами, заохочуваннями та розділенням радості у його єпископському служінні.

    Нехай Господь Бог благословить всечеснішого отця Андрія Рабія у найрізноматніші способи у цей час як він розпочне своє служіння як єпископ Церкви. Наші щиросердечні вітання на многії і благії літа!

  • Оцифровані записи гурту “Іска” тепер можна набути в ITunes та АmazonMusic

    Оцифровані записи гурту “Іска” тепер можна набути в ITunes та АmazonMusic

    Всі три звукозаписи вокально-інструментального ансамблю „Іскра“, які вийшли з друку майже 30 років тому, недавно перевидано у виді цифрового завантаження. Тепер ці звукозаписи можна набути у таких сервісах, як iTunes, Amazon Music, CD Baby, Spotify та Google Play. Рівнож, поодинокі пісні „Іскри“ можна прослухати на YouTube.

    За час свого існування (1977-1986), нью-йоркська „Іскра“, була одна з найпопулярніших та впливових українських танцювальних оркестр у північній Америці. Від Нью-Йорку до Лос Анджелес, та від Монтреалю до Едмонтону, „Іскра“ постійно виповнювала забавові залі та фестивальні приміщення уболівальниками музики „Іскри“. Обширний та різноманітний репертуар ансамблю черпав з українського фолькльору, української естради, та включав композиції членів „Іскри“.

    Перша довгограйна платівка ансамблю („Іскра“, 1979) стала експонатом типового репертуару, який прозвучав би на забавах „Іскри“ – від сентиментального танґо „Гей Га“ Веселовського, до естрадного шедевру „Три Трембіти“ Скорика, до авторських пісень членів ансамблю Олеся Кузишина („Ти Моя“, „Сумерк“) та Ярослава Палилика („Спомини Літа“). Відмінні в „Іскри“ своєрідні обробки українських народних пісень, та спів на три голоси.

    Наступна довгограйна платівка „Іскри“ („Зустріч Світанку“, 1981) прозраджує намагання ансамблю збагатити свою звукову палітру, користуючись до більшої міри тонозводниками (синтезаторами) та електронними ефектами („Козак“, „Мамо“ та „Люди“). За те, „Іскра“ не відхиляється від свого вокального стилю, ані від обробок народних пісень, якими відрізняється від своїх сучасників. Поруч народних та естрадних пісень, на платівці записані чотири авторські пісні членів ансамблю Олеся Кузишина („Іскра“, „Дай Мені Серце“ та „Люди“) та Ярослава Палилика („Козак“).

    Останній звукозапис „Іскри“, це короткограйна платівка „Мандрівка по Україні“ (1983). До певної міри, це найбільш амбітний проєкт ансамблю, а саме, музична подорож по Україні, з поясненням в українській та англійській мові. Дана частина Україна зображена відповідною музикою, а пояснення виголошені членами ансамблю у двох мовах. Олеся Кузишина пісня, „Вкраїно Моя Чарівна“, служить початком і заключенням подорожі.

    Прем’єра „Мандрівки“ відбулася в липні 1983-го р., підчас виступу „Іскри“ на Фестивалю Молоді на Верховині у Ґлен Спей, Нью-Йорк. Склад „Іскри“ був: Олесь Бундзяк (бас-ґітара), Богдан Кузишин (барабани, перкусія, вокал), Олесь Кузишин (клявішні, ґітара, вокал) та Ярослав Палилик (клявішні, акордеон, вокал). Ориґінальними інженєрами звукозаписів „Іскри“ були Марко Сидорак та Ричард Нейґл зі студії ElectroNova Productions. Цифрове перевидання виконав Славко Галатин у студії BeSharp Studios. Перевидання присвячені покійному членові „Іскри“, Олесеві Бундзякові

  • США як нова реальність для українського емігранта

    Олег Калашник

    Як відомо з наукових джерел Українці є однією з найрозселеніших націй світу. Як засвідчують офіційні джерела українська діаспора – сформувалася в основному внаслідок сталінських депортацій і міграції часів II Світової війни. Вона умовно поділяється на східну (Росія 4,3 млн, Казахстан 900 тис., Молдова 600 тис., Білорусь 300 тис., Узбекистан 150 тис., Киргизія 100 тис.) і західну (США 2 млн., Канада понад 1 млн, Бразилія та Аргентина по 400 тис., Австралія і Франція по 40 тис., Велика Британія 30 тис., Німеччина 25 тис.).  Частина українців віддавна проживає на територіях, які після II Світової війни увійшли до складу сусідніх з Україною держав (Польща 300 тис., Румунія 100 тис., Словаччина 40 тис. жителів українського походження). Усього у світі поза межами України проживає приблизно 10 млн людей українського походження.

    Ми рідко замислюємося щодо впливу історичних подій на психіку Українців: голодомор, війни, політичні дійства тощо.  Майже будь якого емігранта в США у першому поколінні запитання про життя у Радянському союзі повертає до певних спогадів. Хтось пригадує розповіді бабусь чи батьків про нелегкі часи дефіциту, кому згадується світле дитинство з парою іграшок, а комусь едині чоботі на десяток років та хутряна шуба, що матері коштувала майже річну зарплату. Нерідко можна чути згадки про рівність усих, острах вирізнятися з поміж маси (бути багатшим, розумнішим, мати кращу річ тощо).  Майже у кожного віднайдеться сумна історія розповідей близьких про голодомор, воєнні часи де була тотальна біднота, страх за своє існування.

    Формування поколінь у таких складних життєвих умовах й сформувало психологію бідного родича. Нас навчали економити, доїдати останню ложку, витрачати мінімум та несвідомо очікувати якихось негативних змін у житті. Нам завжди розповідали про очікування чогось найкращого, якщо переживемо важке теперішнє, нелегку працю яка приносила копійки, бідну старість з маленькою пенсією тощо. Таким чином, нас несвідомо готували до складних часів з очікуванням на краще яке так і ненаступило. Так, це і є парадокс, постійне очікування кращого та не життя теперішнім. Люди, звикли терпіти, змовчувати адже мовчали поколіннями, тому страждання є лейтмотивом багатьох українців. Невпевненість у собі, страх, невдачі, фатальне мислення, страх змін та майбутнього, неготовність до інших видів діяльності  зумовлює труднощі адаптації у США та іноді нелегку долю емігранта.

    Зустрічаємо такий парадокс коли їдучи за мрією в США емігрант має великі плани але нерідко можна спостерігати коли проживши років з 30, людина не вивчила мови, немає роботи хоча б із середнім заробітком, живе у маленькій кімнаті не маючи родини. Такі люди говорять про розчарування в еміграції, не існування «американської мрії», розбите життя. Вони не замислюються над тим, що просто плили за течією як і в Україні, забравши із собою власні психологічні проблеми.

    Що ж призводить до втрати мрії зміни власного життя в еміграції ?

    Завищені очікування. Їдучи до іншої країни людина сповнена певними стереотипами, нереалістичними очікуваннями повних змін, ідеалізацією іншого непізнаного світу. Для багатьох людей США невідома країна сповнена чимось ідеальним, нереалістичним яка зустріне перспективами. Натомість, завищені очікування руйнують об’єктивний погляд, спрямовуючи людину у бік розчарувань.

    Знецінення себе. Це виявляється у тому, що людина постійно відшуковує негатив у власному житті, вона не вміє бути щасливою. Для таких людей характерне «АЛЕ» : я маю гарну роботу але погане керівництво, сьогодні прекрасний день але у мене немає сукні для виходу та ін. Така людина постійно нещасна, їй все не так, вона нездатна радіти життю та живе в очікуванні негативу. Тому переїжджаючи до іншої країни у пошуках щастя вона його не знайде, адже негативні сторони вона знайде будь де.

    Низька самооцінка. Образ людини яку не цінять, яка постійно страждає, ображена, шукає допомоги та навішує власні проблеми на оточуючих.  Така позиція, вірний спосіб роздобути низькооплачувану роботу і животіти на копійки. Людина, почавши працювати не спрямовується на свій розвиток, а мислить про іншу діяльність. Тому така вона неотримує ні задоволення від роботи ні фінансів, вона готова до невдачі. Відбувається хибне коло: немає бажаної роботи – немає грошей, віднаходження бажаної роботи – не вистачає вмінь та навичок. Таке коло, можливо розірвати тільки через розуміння людиною власних адекватних можливостей та роботи над собою.

    Економність. Звичка постійно економити, жити у злиднях,  навіть коли можемо собі щось дозволити є особливістю українців. З одного боку здатність економити іноді дозволяє швидше купувати значні речі але часто прирікає людину на бідноту. Жадібність, намагання заробити «усі гроші світу», призводить до фізичного та психологічного виснаження, незадоволеність собою  та відсутності життєвих перспектив. 

    Марнотратство або жити не по кишені. Узятий кредит на подорож чи купівлю дорогої машини не перенесе щастя, а тільки надбання проблем.  Така людина мислить ситуативно, зорієнтована на думку оточуючих, а не на власний розвиток.

    Бажання отримати миттєву вигоду Люди, які не розуміють того,  що перспективи взаємин можуть бути більш корисними ніж швидкі гроші рідко набувають статків.

    Порівняння себе з іншими. Порівнювати себе з оточуючими, часто нас вчили батьки : «Дивись на Оленку із сусіднього під’їзду яка вона гарна та розумна, а ти… , Усі діти як діти, а у мене невдаха..». Такі порівння з оточуючими на думку батьків повинні були стимулювати до досягнення певного рівня. Насправді, такі порівняння зумовлюють виникнення відчуття меншовартості, неповноцінності, острах невдач. Залежність від успіху оточуючих ставить особу у позицію жертовності та постійної конткренції. Конкуруючи, людина витрачає енергію адже завжди хтось по життю буде успішнішим та багатшим.

    Невміння вирішувати нетипові проблеми. Приїжджаючи до іншої країни зустрічаєшся із проблемами не властивими країні минулого проживання. Острах вирішення проблем, призводить до гальмування власного розвитку адже оперативне прийняття рішення та вміння брати на себе відповідальність є провідним у отриманні успіху

    Приїжджаючи до США емігрант несе власну життєву історію із собою а зокрема і «міфи». Представимо «міфи», що призводять до позиції бідності. Така бідність є генетичною адже не дозволяє цілим поколінням жити достойно. Такі міфи, були придумані поколіннями у певній життєвій скруті вони легко спростовуються навколишньою дійсністю але сидять глибоко у нашій психіці: Ось такі «міфи» бідноти наведені в літературі:

    Обравши більш успішнішу професію я був би багатшим.  У кожній професії є бідні та багаті успішні та невдахи, таким чином людина пояснює власну неспроможність досягнення.

    Переїзд до більш багатшої країни зробить мене успішним та щасливим. Переїдаючи до іншої країни ми веземо туди себе із купою проблем.  Тому нерідко можна чути, що приїхавши до США я очікував на легкі гроші, а на томість маю важку роботу за копійки. Багато людей не розуміють того, що все залежить тільки від нього та його зусиль, а зміна країни недопоможить вирішити власні проблеми.

    У мене бідні батьки тому і я такий. Дивлячись на статистику можимо бачити, що мільйонери часто є діти бідних батьків..

    Я погано вчився тому і бідний. Статистика говорить про протилежне. Ті люди які погано навчалися у школі є більш креативними, пристосованими до життя, адаптивними до складних життєвих ситуацій.

    Я невдаха по життю мені не таланить у виборі роботи, мене не цінять.  Такі люди часто не розуміють, що шлях до успіху поступовий.

    Чим важче працюю тим більше зароблю. Статистика говорить про інше бідні працюють довше та важче. Іноді люди нехочуть підвищувати власну кваліфікацію їм зручно виконувати механічну роботу чи не брати на себе відповідальність.

    Таким чином, життя у міфах підкріплює небажання брати на себе відповідальність, ризикувати, підвищувати власну кваліфікацію. Людина так пояснює власне небажання розвиватися. Особа яка досягла успіху впевнена, що вона творець власної долі, а бідний спирається на «міфи» про зовнішні обставини. Багата людина працює для отримання прибутків, бідна ж, зорієнтована на те щоб мати необхідний ліміт для виживання. Заможні мислять широко та вживають заходи щоб мати гроші, вони впевнені у собі, бідні ж тільки мріють про успіх та страхаються презентувати себе. Бідні не люблять саморекламу та намагаються бути в тіні, гроші отримують не за досягнення, а за кількість відпрацьованих годин. Непіддаватися паніці, приймати успіх спокійно, йти кількома шляхами по життю є характеристиками заможної людини. Так, будь яка людина має шанс на успіх змінивши власне мислення.

    Вищевикладена стаття має інформаційний характер, якщо виникають запитання пишіть на таку адресу ikalachnik@ukr.net

     Калашник Олег,  громадська організація «Україна і українці зарубіжжя»

    (New York, NY)

     

  • Reenie Rants. Collusion” Inequality.

     

    Irene Jarosewich (Irena Yarosevych), the author, is a communications and development consultant who once in a while rolls out of bed in the morning in such a tizzy about the state of the world that she just has to write a rant.
    Irene Jarosewich (Irena Yarosevych), the author, is a communications and development consultant who once in a while rolls out of bed in the morning in such a tizzy about the state of the world that she just has to write a rant.

    In recent weeks, comparisons have been made by certain media outlets, political pundits, even by President Trump himself, equating a so-called “collusion” of the Clinton campaign and Ukraine with the collusion between Russia and the Trump campaign, which is currently under investigation. Those who make claims about “Ukraine and Clinton campaign collusion” have chosen to cherry-pick a few common characteristics – for example, that all political campaigns conduct oppositional research – and from these few specifics generalize to the whole. If A+B=C, that does not mean that A+G=C, just because both equations have “A” in common. Would one claim that golf and tennis are the same because both are sports and both use balls?

    Several fundamental and major distinctions must be noted.

    The allegations both of collusion between the Trump campaign with Russia and of the Russian government’s efforts to influence the 2016 US presidential elections proceed from US intelligence reports and public statements that there is agreement in the US intelligence community that Russian government actors were actively involved in the hacking of DNC computers, illegal distribution of obtained information, behind efforts to hack into certain state voter databases, and  efforts to distribute disinformation through US media outlets to sway voters.

    In congressional testimony, US intelligence officials have stated their belief that Russia’s intrusion into the US election should be considered “an act of war.” In short, the accusation is that the Russian government actively and broadly interfered in the process of the US elections and that there is adequate basis (basis, not proof) to investigate a relationship between the Trump campaign and that active interference. (Note to those who state there is no proof – that is what investigations do – proceeding from a basis to determine if there is proof). Importantly, THERE ARE NO public statements or reports or allegations from the US intelligence community that Ukrainian government actors did any of the above, or any similar actions, in a massive and planned effort to sway the US elections – OR – and this is key – that there was any effort on the part of the Ukrainian government to pursue or involve the Clinton campaign to do so. This is a fundamental and major distinction. The “Russian collusion/Trump campaign” investigation did not materialize out of thin air. However, there is no basis, other than hoping to divert attention and wishful  thinking, for a similar accusation against Ukraine.

    Another point – the government of Ukraine was investigating Trump campaign manager Paul Manafort for his activities on the territory of Ukraine long before the US election. As a sovereign nation, Ukraine has the right to conduct criminal investigations against individuals for crimes committed in Ukraine. This investigation has been ongoing for several years and a great deal of publicly available information could be and probably was being gathered to be used in “oppositional research” by the Democratic Party. Many Ukrainian and Ukrainian American journalists also have large files on Manafort. In fact, the Ukrainian American community in Connecticut held protests in 2016 outside Manafort’s hometown soon after the announcement was made appointing Manafort as Trump campaign manager. Ukraine-related social media was filled with giggles and HaHa emojis when Trump announced that he “just happened” to run into Manafort in the lobby of Trump Tower and Manafort came up to him, introduced himself as a Republican strategist who would run the Trump campaign for free. Ukrainians fully understood that Paul Manafort was a harbinger of danger. Just because 99% of Americans and the American news media did not know about Manaforts’ efforts to swing a presidential election in Ukraine with the support of oligarchs who were Putin’s major allies does not mean that this information was unknown or was some big secret. Researching, obtaining, and confirming information known and available in Ukraine is not the same as Russia hacking into computers in the United States to obtain information. The DNC did not hack private or Ukrainian government computers to obtain and disclose information about the suspicions and shady dealings by Manafort.

    A third point – the tweet posted at 6:03am by the president on July 25 quoting Fox’s Sean Hannity – Ukrainian efforts to sabotage Trump campaign – “quietly working to boost Clinton.” So where is the investigation A.G. – not only contains a lie, since there was no effort by the government of Ukraine to sabotage the Trump campaign and/or influence US elections, the tweet is a cynical and very dangerous effort to divert attention from the investigation into the connections between the Trump campaign and Russia. In doing so, the president is sending a signal to Russia that he, the chief executive of the United States, has little concern for Ukraine, thereby emboldening Russia’s aggression in Ukraine. The president appears to be unaware and/or uncaring of the danger his tweet poses and is callous about his irresponsible and inappropriate action. This message risks lives – more than 3,000 Russian soldiers and 8,000 Ukrainian soldiers and civilians have died on Ukrainian territory since Russia invaded Ukraine in 2014. Why would the US president want that number to increase? Ukraine is undergoing a huge humanitarian crisis – the war has created an internal refugee problem – according to the UN December 2016 report, more than 1.6 million IDPs. Since the US president’s return from the G-20 summit, Russia, has visibly stepped up the tempo of the war it is conducting in Ukraine. Unlike the US and Russia, the US and Ukraine are in a strategic alliance; the president’s responsibility is to support and not endanger that relationship.

    Irene Jarosewich

  • У Росії виготовили позолочений телефон з профілями Трампа і Путіна

    У Росії виготовили позолочений телефон з профілями Трампа і Путіна

    Прихильники дружби і любові Трампа й Путіна можуть показати свою підтримку двом великим лідерам придбавши позолочений телефон Нокія. Російський модифікатор телефонів Caviar удосконалив Нокію 3310 титановим корпусом з профілем президентів США та Росії. Ця патріотична Нокія коштує тільки 149 000 рублів, або приблизно 2500 доларів.

    В рекламному описі телефону виробник підкреслює що, «…факт, що їх погляди спрямовані в одну сторону – без сумніву висловлює загальне бажання досягнення прогресу в російсько-американських відносинах Цей телефон стане незабутнім подарунком для кожного, хто не байдужий до сучасної історії і до політики, адже як відомо – якщо ви не займаєтеся політикою – політика займеться вами.».

    Американські прихильники Трампа із захопленням сприйняли новий товар російських умільців. Але висловлюють зауваження лівосторонньою орієнтацією профілів президентів на телефоні. Кажуть, що ліве спрямування символізує комуністично-ліберальні погляди. А слід було повернути профілі вправо, оскільки Трам є консервативним, правим політиком.

  • Трамп наїхав на Україну! Що робити і чи все пропало?

    Трамп наїхав на Україну! Що робити і чи все пропало?

    Богдан Яременко

    От зараз буду захищати і допомагати Порошенку.

    Спершу, щоправда, як завжди критикану. Минулого року Україна зробила серйозну помилку, коли дозволила втягнути себе в американські вибори на боці одного з кандидатів. Мені здається ця помилка сталась внаслідок неефективності нинішньої системи менеджменту зовнішньопоілтичною діяльністю, коли усі важелі управління зосереджені в руках президента, який вважає себе найрозумнішим, а МЗС та СЗР не здатні виконувати свої функції як відомства, що формують державну політику чи хоча би брифінгують президента про можливі наслідки його рішень.

    Але це політична помилка. В ній немає нічого кримінального. І тим більше і близько нічого такого, що нагадувало б рівень втручання з боку Росії, і, само собою, злих намірів Росії.

    Дії України були відкритими (американське суспільство їх розуміло і могло прийняти самостійне рішення, як реагувати) разовими, здійснювалися в інформаційному полі України, могли хіба опосередковано зашкодити одному з кандидатів, але він виграв.

    Дії Росії за її задумом були приховані (щоб не дозволити американцям помітити їх) спрямовані на те, щоб завдати збитків інфраструктурі США з метою завдати шкоди американській політичній системі, послабити США вцілому. Кандидат якому симпатизували росіяни переміг.

    Відчуваєте різницю?

    То до чого ж ці заклики Трампа через Твіттер розслідувати дії України? До чого все це може призвести? Як реагувати Україні?

    Загалом Дональд Трамп вже перестав дивувати своєю непослідовністю. Місяць тому він достатньо дружньо приймав в Білому домі українського президента, дії якого тепер ніби закликає розслідувати.

    Справа в тому, що дії Трампа і його команди по мінімізації інформаційної та політичної кампанії тиску на нього через втручання в розслідування російського впливу на вибори в США не дають бажаних результатів. Досі опоненти Трампа та ЗМІ знаходять щоразу нові причини для критики і підозр.

    Трамп шукає ефективну інформаційну контрстратегію. І ось зараз, схоже, під руку підвернулась Україна. Місяць тому йому здавалось доцільним використати Україну в позитивному плані – прийнявши українського президента, отримати запевнення одного з найбільших опонентів Путіна (принаймні з точки зору американців), що він, Дональд Трамп, зовсім ніякий не проросійський.

    Не допомогло. Відразу після того виник новий скандал, де в епіцентрі звинувачень виявився син Трампа. І починає видаватися, що від безвиході Трамп хапається за усе, що може допомогти зняти звинувачення або хоча би відвернути увагу від нього, переключити цю увагу на інші суб”єкти.

    Знову скористалися Україною. Благо, хтось дуже професійно підготував підгрунтя, давши нове життя статті піврічної давнини у виданні “Політіко”, в якому зі слів колишнього українського дипломата Україну звинувачують у змові з Демократичною партією США проти Дональда Трампа.

    Прогнозувати чи вплине ця ситуація на двосторонні відносини між Україною та США важко. Просто Твіттер Трампа досі не став частиною державної політики чи інформаційної мережі США. Це лише потужний інформаційний інструмент самого Дональда Трампа.

    Усі наявні звинувачення на адресу України зрозумілі з літа минулого року, а викладені в газетній публікації з січня цього року. Тобто – нічого нового, і нічого такого, що досі заважало б сформулювати позицію нової адміністрації на підтримку України.

    Що робити? Не суєтитися під клієнтом.

    У нас достатньо професійний посол США, який, не маю сумнівів, увесь ранок обриває телефони в Західному крилі, намагаючись знайти людей, які уповноважені пояснити “твітт-заяву” Трампа. До отримання кількох авторитетних думок з адміністрації чи оточення Трампа по суті ситуації я би взагалі нічого не робив у публічній площині.

    Та й що можна зробити? А нічого, бо Україна не може зробити нічого, щоб зняти з себе звинувачення у непрямій підтримці Хіларі Клінтон (що було, то було). І що би не зробила Україна, це ніяк не покращить ситуацію для Дональда Трампа, бо звинувачення проти нього і його оточення нікуди не подінуться, і політико-інформаційна кампанія полювання на Дональда не зупиниться.

    А покарати за минулорічну помилку на американських виборах теоретично можна лише одну посадову особу України. Саме ту, яка повинна прийняти рішення, що робити, – президента Порошенка.

    Але навіть якби це і було реалістично, в цьому не буде жодного сенсу. Дональду Трампу допоможуть не українські каяття чи розслідування, а хороший адвокат. Гм, велика група хороших адвокатів.

  • Українська діаспора Іспанії хоче встановити пам’ятник Івану Франкові у Мадриді

    Українська діаспора Мадрида з нагоди Міжнародного дня пам’ятників та історичних місць започаткували ініціативу на підтримку встановлення в столиці Іспанії монумента видатному українському поетові Іванові Франку.

  • Острозька академія і США: нові обрії співпраці

    У рамках програми “Відкритий світ” 11-21 травня, 2017 р. старший викладач кафедри психології та педагогіки Національного університету “Острозька академія”, кандидат психологічних наук Уляна Нікітчук відвідала США. Пані Уляна переймала досвід роботи із психологічної і соціальної реінтеграції людей із постравматичним стресовим розладом.

    “Два дні я з іншими учасниками програми провела у Вашингтоні. Це був чудовий час, де я познайомилася з багатьма працівниками програми “Відкритий світ”. Також частково ми вивчали законодавчі засади надання допомоги людям з ПТСР, нам розповідали історію федералізму. Решту сім днів ми провели у місті Рочестер завдяки сприянню організації “Рочестер Глобал Конекшнс”, яку донедавна очолювала пані Тамара Денисенко. Наш хостинг був організований на високому рівні. Ми відвідували музеї, екскурсії, проводили багато часу з українською громадою. Також передали в європейський відділ бібліотеки Конгресу США книгу про історію Острозької академії”, – розповіла Уляна Нікітчук.

    Крім цього, учасники програми “Відкритий світ” відвідали різноманітні держустанови, клініки, громадські організації, університети США, які охоплюють різні аспекти роботи з ветеранами.

    “Для мене надзвичайно цінним стало відвідування університету Бафало, де ми дізналися про нові програми підготовки фахівців в галузі допомоги ветеранам, а також центри, які надають їм та їх родинам психологічну і психолого-терапевтичну допомогу. У свою чергу, ми розповіли, які методи роботи використовуються в Україні у психологічній допомозі військовим АТО. Це був повноцінний обмін досвідом”, – додала пані Уляна.

    Триваліший період у коледжі Назарет міста Рочестер перебував і навчався студент спеціальності “Українська філологія” Дмитро Байда. Це був перший пілотний проект семестрового навчання (із січня по травень 2017 року) у рамках двосторонньої угоди про співпрацю між Національним університетом “Острозька академія” і Коледжем Назарет. Витрати на переліт, проживання і харчування Дмитра забезпечила Українська Громада Рочестеру, Українська-Американська Громадська Фундація при Українській Федеральній Кредитній Спілці, родини Тамара та Володимира Денисенко (Рочестер), Віри та Богдана Боднаруків (Ілліной-Флорида), Українська Народна Фундація (Нью-Джерсі, президент Стефан Качарай) та інші небайдужі і патріотично налаштовані представники Українства США.

    Дмитро дуже високо оцінив рівень викладання у Коледжі Назарет і відзначив, що навчання в Острозькій академії відбувається за аналогічним алгоритмом. Рівень знання англійської мови, отриманий Дмитром в Острозькій академії, дозволив йому успішно прослухати курси у Рочестері, скласти підсумкові іспити і отримати 15 кредитів.

    “Окремою частиною для розмови є українська громада. Я зустрів тут величезну кількість цікавих і працьовитих людей, які мають свої особисті історії. Але я не зустрів тут жодної людини, яка була б не ласкава мені чи не відповіла б на мій запит про допомогу. Висловлюю щиру вдячність усім, і особливо панові Євгену Сидор, його родині та пані Тамарі Денисенко, за підтримку”, – поділився враженнями Дмитро Байда.

    Окрім навчання у Коледжі, Дмитро за сприяння і підтримки Української Громади Рочестеру мав можливість відвідати Нью-Йорк, Бостон, Бафало, Вашингтон, Ніагарський водоспад та інші цікаві місця. Планується продовження цієї програми упродовж наступних п’яти років, оскільки попередні домовленості між університетами досягнуті.

    Острозька академія висловлює щиру подяку Українцям Рочестеру, Ілліною та Нью-Джерсі за їх безкорисливу підтримку українсько-американської співпраці, української вищої освіти та першого вищого навчального закладу східних слов’ян – Острозької академії.
    Олексій Костюченко
    кандидат психологічних наук, старший викладач (у штаті).

  • Історичні міркування. Дві філософії – одна пам’яті і прощення,  друга пам’яті і обвинувачення.

    Askold Lozynskyj

    При кожній моїй поїздці в Україну та сусідних країн проявляються у мене нові та відновляються старі вражіння та питання. Українсько-польські відносини останньо постраждали зокрема через  агресивність польської сторони настільки, що один американський професор якого я вважаю відносним полонофілом недавно сказав мені приватно, що у тому відношенню поляки завинили бо їм Україна потрібна для захисту і дружби. На Площі Ринку у Львові поляків ціле море людей. Правда там туристи різні, з цілої Європи.  На Львівському Личаківському цвинтарі великі групи зокрема польських туристів. Одначе не дивно бо мабуть не менше польських тлінних останків спочиває. Після української мабуть польська мова друга у Львові. Російську далеко менше чути.

    По польській стороні у Перемишлі є Український Народний Дім у руках врешті Об’єднання Українців Польщі.. Запущений, але у цьому випадку –  це вина українців. Правда є виставка у вікні про Акцію Вісла. Через ріг на вулиці Пілсудського  не більше 50 метрів знаходиться штаб шовіністичної але владної Партії Порядок і Справедливість.  Багато українців сьогодні у Перемишлі, є кафедра, церква, українські власники домів.

    Десять років тому був я у Перемишлі, сьогодні польському місті у Костьолі Кармелітів босих святої Тереси на найвищому пункті Пермшля. Колись це була катедра греко католицька. У 2007 році разом з відомим українським поетом Дмитром Павличком, раніше послом України у Варшаві, оглядали цей костьол та були вражені негативними написами грамоти в пам’ять польських вояків які згинули з рук українських націоналістичних банд.

    Пригадую тоді будучи Президентом Світового Конгресу Українців я написав у цій справі до різних установ, до Римського папи Венедиката, до нашого Патріарха Любомира, до примата польської Римо католицької церкви та до митрополита УГКЦ у Польщі з проханням вплинути,  щоби кармеліти усунули ці написи бо у церкві костьолі не повинно бути обвинувачень адже ж переважає прощення. Не було відповіді крім від Патріарха Любомира який єдиний  погодився з моїм зауваженням.

    У п’ятницю, 21 липня ц.р. я знов прибув до Перемишля та відвідав згаданий костьол. Шукав але не міг знайти згаданих написів. Правда інтер’єр костьолу був частиною у риштуванні і мабуть якраз там де висіли ці написи.

    На другий день поїхав я до села Павлокоми, 50 кілометрів поза Перемишлем. Від 1-3 вересня 1945 року Польська Армія Крайова (АК) замордувала у тому селі 366 невинних людей між ними літних, жінок і дітей. У Павлокомі є старий греко-католицький цвинтар і в одному місці знаходиться спільна могила пам’ятник цим жертвам. Виписано імена і прізвища загиблих разом з датами їх народження. Щодо історичного окреслення просто написано кількість жертв, їх національне походження та дату трагедії. Немає обвинувачення ким вони були вбиті.

    Поруч того ж українського цвинтаря стоїть костьол. Біля нього стоїть пам’ятних 38 полським полеглим у роках 1939-45. Виразно написано, що вони згинули з рук українських націоналістів.

    От подвійна мораль і філософія, а фактично політика. Мабуть не треба нагадувати, що і Перемишл і Павлокома сьогодні знаходяться у Польщі. Але треба додати, що при встановленню пам’ятника на українському цвинтарі у Павлокомі було владою заборонено писати, що 366 жертв були з рук АК.

    На українському військовому цвинтарі на вулиці Пікулицькі у Перемишлі спочивають тлінні останки вояків Української Галицької Армії та Української Повстанської Армії які згинули в селах Бірча та Лішні. На могилах немає окреслення з яких рук погинули ці українські воїни.

    На цвинтарі польських  “Орлят” на Личаківському у Львові написано, що вони загинули захищаючи Львів без обвинувачення, тобто від кого. Подібно із цвинтарем Української  Галицької Армії і Українських Січових Стрільців на Личаківському вони спочивають без окреслення з яких рук згинули. Ясно тут відповідає українська влада.

    Без сумніву дві відмінні філософії двох християнських народів.  Котра філософія краща?. Питання відносне. Пам’ять і прощання це пасивна політична постава і християнська мораль Нового Завіту, а обвинувачення агресивне відношення. Кажуть в  політиці і для самозбереження треба знати своїх ворогів. У християнстві треба натомість прощати своїм ворогам як Христос хоч він прощав мовляв їм бо вони не знали, що робили і прощав післяв прохання прощення. Натомість каже польський лідер Качинський якого Польща з Дмовським та Пілсудцьким дійшла в Європу, що Україна з Бандерою до Європи не дійде. Зухваллість, безличність, але партія ПІС сьогодні при владі у Польщі. Поляки зробили фільм  при великому бюджеті та розголосі під назвою “Волинь” у якому по рабськи приймали участь актори Театру ім. Марії Занковецької з Львова. Головний режисер театру хвалив діло.

    Мабуть ми інші люди. Тема до призадуми. Маємо бути чемними, увічливими, пасивними чи агресивними, захищаючи свої інтереси. Я не пропоную бути поляками, а тим більше москалями. До речі ми і не спосібні на це. Мабуть треба  діяти по християнськи але з розумінням, що наші противники чи вороги діють інакше.

    22 липня 2017р.                                                                             Аскольд Лозинський

  • Український фестиваль на оселі Ольжича

    UKRAINIAN FESTIVAL
    August 19th and 20th, 2017
    Ukrainian Homestead of CEC ODWU, Inc.
    1230 Beaver Run Drive • Lehighton, PA 18235

    Saturday Festivities, August 19th
    2:00 – 3:30 PM — Stage Show
    4:30 – 6:30 PM — Stage Show
    8:00 PM — Zabava (Dance)
    Festival Admission
    $5/person – one day
    $7/person – both days
    FREE – Age 14 & under
    GATES OPEN AT NOON
    Sunday Festivities, August 20th
    11:00 AM — Divine Liturgy at St. Andrew’s Chapel
    Celebrated by His Grace Metropolitan Stefan Soroka
    2:00 – 4:30 PM — Stage Show

    610) 377-4621 www.ukrhomestead.com