Category: Posts

Фундація Українського Вільного Університету проголошує Літературно-Науковий конкурс за 2017 рік. Премії конкурсу приходять з окремого Фонду влаштованого 31 грудня 1997 родинами Стефана і Емілії Воляник та Теодора і Софії Швабінських з стейту Огайо в США. Від того часу Фундація яка диспонує цим фондом щороку проводить конкурс.

Просимо висилати свої твори які  вперше появилися друком у 2017 році (не перевидання) до бюра Фундації УВУ при 136 2-а авеню в Ню Йорку 10003 до 30 червня 2018 року.  Творчість може бути у формі повістей, новель, поезії,  наукових есеїв, публіцистики, тощо. Рішення жюрі буде проголошене у вересні 2018 року, а лауреати будуть повідомлені та нагороджені на громадському зібранні в Україні до кінця 2018 року.

25 січня 2018
а Фундацію УВУ
Аскольд Лозинський,   голова
Стефан Слуцький,   секретар
Марія Поліщук,    голова жюрі

Шановні громадяни України!

Як вам відомо, Генеральне консульство України в Нью-Йорку вже третій рік поспіль успішно оформлює паспорти громадянина України для виїзду за кордон нового типу, так-звані біометричні паспортні документи.

Після запровадження влітку цього року безвізового режиму поїздок громадян України до країн Європейського Союзу саме цей тип паспорта, починаючи з липня цього року, надав право його власнику скористатися можливістю безвізової подорожі до країн ЄС.

Разом з тим, через значний інтерес, який викликала ця історична подія у середовищі українців, у тому числі тих, які проживають за кордоном та, зокрема, у США, кількість звернень до консульської установи з клопотаннями про оформлення біометричних паспортів різко зросла.

В умовах відсутності достатнього приміщення у будівлі Генконсульства для того, щоб розмістити у ньому одразу усіх бажаючих подати заяву для оформлення біометричного паспорта, а також через специфіку роботи обладнання для введення даних про особу до паспортної системи та фотографування, це, у свою чергу, як засвідчила практика, призвело до створення черг перед будинком нашої установи, тривалих очікувань (подеколи по декілька годин), що, на нашу думку, є абсолютно неприйнятною та нецивілізованою формою роботи зі співвітчизниками у 21 столітті.

Таким чином, після проведення ретельного аналізу ситуації та кількості звернень до Генконсульства з паспортних питань Генеральним консульством було прийнято рішення про запровадження з 1 січня 2018 року системи електронного запису на прийом.

Для запису достатньо зайти на веб-сторінку www.nypassport.net та здійснити 3 прості кроки:

1. Ознайомитися з порядком та вимогами щодо оформлення біометричного паспорта.
2. Завантажити, роздрукувати та заповнити відповідну заяву.
3. Обрати зручний для подання заяви та інших необхідних документів день та час.

Переконані, що такий підхід на сьогодні є виправданим та таким, що здатен зекономити ваш час та зробити відвідання консульської установи максимально комфортним та швидким.

Принагідно інформуємо, що на першому етапі роботи системи запис на прийом буде можливий на перші два місяці роботи (січень та лютий 2018 року) з поступовим відкриттям для запису наступних місяців. Також з 1 січня планується змінити графік прийому відвідувачів з паспортних питань, додавши до нині існуючих годин прийому громадян (у понеділок з 9 до 12; у середу з 9 до 12 та у другій половині дня з 14 до 17) також прийом у другій половині кожного понеділка (з 14 до 17 години).

Просимо також вашого сприяння у розповсюдженні цієї інформації серед української громади з тим, щоб поінформувати про очікувані зміни максимальну кількість бажаючих відвідати Генеральне консульство для оформлення біометричного паспорта та, тим самим, звести до мінімуму кількість тих, хто через необізнаність із новим порядком буде змушений повторно відвідувати консульську установу для подання необхідного пакета документів.

Тож чекаємо на вас у новому році в обраний вами зручний час.

До зустрічі!

Генеральне консульство України в Нью-Йорку                                                                                        11.12.2017

   ,,У письменника тільки і є один учитель: самі читачі.’’ М. Гоголь

В травні виповнилося 100 років – Остапові Тарнавському, якось в пресі я не помітив згадки про цю визначну постать в нашій літературі. Пригадаймо, що Остап народився 3 травня 1917 р. у Львові у робітничій сім’ї Давида і Ксені Тарнавських, які мешкали в будинку на вул. св. Йосафата, 7 (тепер – вул. Б. Меретина). Пізніше, у 1933 р., сім’я Тарнавських переїхала на Підзамче, на вул. св. Кінґи (тепер вул. Я. Остряниці). Остап навчався у Львівській академічній гімназії, проте через проблеми зі здоров’ям змушений був перервати навчання. Cтан хвороби став своєрідним стимулом до творчості. Він  під впливом недуги став писати перші свої поетичні публікації і друкував їх на сторінках часописів “Дажбог”, “Назустріч”, “Ми”, “Діло” –  чи не найавторитетніших журналів і газет, що були відповідно до тодішньої риторики – ліберальними за своєю світоглядно-ідеологічною. Крім поезій, друкував нариси і фейлетони (під псевдонімом Тарас Кульчицький – за прізвищем товариша). З трудами і перервами закінчив він середню освіту і в 1935 р., йому пощастило вступити до Львівського університету на  філологічний факультет. Та на жаль йому знову не пощастило змушений був залишити університет через матеріальні труднощі. Повернувся на університет уже під час першої радянської окупації на  Львівську політехніку. Хотяй все таки залишався він активним учасником літературного процесу у Львові. Під час німецької окупації Тарнавський співпрацював з “Українськими щоденними вістями”, “Львівськими вістями”, місячником “Нові дні”, а також писав  для  Львівського театру опрацьовував програмки-довідки до різних п’єс в тому до “Гамлету” та  постановок Володимира Блавацького, що появлялися в  театрі в малих форм “Веселий Львів” ( він також автор куплетів, текстів пісень, скетчів). Політехніки він не закінчив, але літературна і громадська праця втягала його у вир громадського українського життя. Перед завершенням Другої світової війни, у 1944 р., він емігрував до Кракова, де співпрацював з “Краківськими вістями”, потім переїхав до Ґраца, де студіював інженерію, а звідси емігрував до Зальцбурґа. Перебував в таборах переміщуваних осіб, а 1949 р. переїхав разом з дружиною Мартою Сеньківською  до США і осів у місті Філадельфії, де доволі була помітна група української діаспори. В Америці Тарнавський спершу  почав  працювати фізичним робітником, потім, від 1951 р., його прийняли до праці на становище службовця в бюрі Злученого Українського Американського Допомогового Комітету у Філадельфії. В цьому періоді починається його активна  громадська праця, особливо в літературному Об’єднанні Українських Письменників “Слово”, у 1958 р. його обрали секретарем, а згодом був обраний  екзекутивнив директором. Саме тоді Остап Тарнавський продовжував працювати і  йому вдалося заваршити студії бібліотекознавства і отримати ступінь магістра (1962).

В 1966 до 1987 р. Працював він керівником відділу в бібліотеці міського коледжу у Філадельфії. Одночасно включився в працю у Філадельфійські пресові органи: щоденник «Америки», що почав виходити з 1950,  «Місіонар», літературний журнал «Київ» (1950 – 64), квартальник «Українська Книга», жіночий місячник «Наше Життя» (1944 -74), католицький тижневик «Шлях — The Way» (з 1940), «Нотатки з Мистецтва», а також тут виходило книжкові видавництва: «Провидіння» сестер-василіянок, Східноєвропейського Дослідного Інституту, «Київ», та ряд інших публікацій. Незважаючи на велике заангажовання в громадську працю Остап у 1976 р. в Українському Вільному Університеті в Мюнхені захистив докторську дисертацію, на тему: “Т.С. Еліот і Павло Тичина: порівняльна студія творчості двох поетів-модерністів”. Цей ступень відкрив йому ще  більш пресижні  можливості до праці. Філядельфія на цей період була чи ненайактивнішим середовищем української діаспори. Крім вище згаданих видавництв. тут діяли фінансові установи: Кредитова каса «Самопоміч», Українська щадничо-позичкова спілка та Щаднича каса «Тризуб». Більшість організацій об’єдналися у відділі УККА в яких Остап був членом. Понадто тут діяко декілька добре зорганізоварих релігійних організаціі, такі як; Українське релігійне товариство «Свята Софія» (з 1977). Товаристві за Український Патріярха, успішно діяв Східноєвропейський дослідний інститут ім. В. Липинського, Філія Українського католицького університету в Римі, Товариство опіки над українською молоддю, «Рідна Школа», Пласт, в роках 1949-57-х тут діяв Український театр під керівництвом В. Блавацького, з  1953 р. працював хор «Кобзар» (диригент Антін Рудницький), а з 1970-х років хор «Прометей» (диригент М. Длябога); існувало українське радіопересилання та інші установи в яких  діяв, або був членом О. Тарновський. Однак він був найбільш заангажований в літературному процесі. Він був один з активних діячів літературного об’єднання ,,Слово’’ до якого належали діаспорні письменники Америки і Канади.

Остап почав писати на почату 30-х рр. перші свої знамениті вірші у Львові. Протягом 1941 -1944 рр. працював журналістом, друку­ючи статті, поетичні твори в газетах «Львівські вісті» та «Краківські вісті». Глибоко переживав лихоліття так фашист­ської німецької, як і большевицької окупації. Доля змусила його залишити український Львів і вдатися на тулачку  в чужі далекі краї. Він прикрасно описав свою тулачку у спогадах “Літературний Львів. 1939–1944”, які спершу в неповному обсязі було надруковано на сторінках часописі “Сучасність” у 1987–1988 рр., а пізніше, по смерті автора, були видані у 1995 р. й перевидані у 2013 р. (двічі – у Львові). Спогади, де окрім опису цікавих історій і перипетій та світоглядних шукань, містять детальні відомості про перебіг радянської та німецької окупацій. Цей текст – один з небагатьох в українській мемуаристиці, що послідовно і без спокусливих відступів переповідає перебіг історичні події в літературному житті, при цьому ці описи унікально опрацьовані в яких охоплено і переосмислено різнонаціональну панораму, тобто охоплюють вони не лише українську, але й польські та єврейські перспективи з цього періоду. Тарнавський природно, безпретензійно, незаанґажовано говорить про кожне національне середовище у їхніх міжособицях, які мали місце ще до вибуху Друої світової війни. Одже твори Остапа Тарнавського за тематикою різноманітні, але надзвичайно глибокі його твори за своїм пізнавальнм змістом. А при тому він оригінальний поет, перекладач, серед іншого – відомий своєю версією “Сонетів” Вільяма Шекспіра, літературний критик, мистецтвознавець, публіцист. До його творчої спадщини належать міжіншим такі збірки: «Гамлет на українській сцені» (1943), “Слова і мрії” (1948), “Життя (вінок сонетів)” (1952), “Мости” (1956), “Самотнє дерево “(1960), театрознавчих та літературно-критичних книжок «Подорож поза відоме: шляхами модерної поезії» (1965), «Брат — братові» (1971), «Еліот Павло Тичина» (1967), у яких розкрився його небуденний талант поета і критика. Поет у своїх творах оформляє кращі традиції українського художнього слова 20—30-х років. Його  поетичні надбання  поверх  250 віршів. Про талант поета нас переконує  «Зібрані вірші» (1992) в якій у хронологічній послідовності представлено основний художній доробок автора. Його збірка «Під вікном ночі» дає повну підставу говорити про яскраво виражену в поезії автором філософське і мистецьке, оригінальне осмислення світу. Пригадаймо заголовки хотяй деяких віршів, а саме; (вірші «Генезис», «Той самий берег», «Хлопець і море», «Термінал», «Дійство про дерево» та ін.). Одна з ха­рактерних прикмет О. Тарнавського — тонка іронія, яка виблискує в непоодиноких віршах. Недарма одному з циклів віршів, автор дав назву «Вірші іронічні».

Тим і опргінальні поетичні надбання О. Тарнавського — від його збірки «Слова і мрії», що увібрала в себе твори, написані на рідній землі в кінці 30-х років, у період другої світової війни та на чужині в перші повоєнні роки, і до останніх віршів на схилі життя, становить мистецьку цілість поета і збагачують українську поезію, а тим самим її піднимають на вижини  літературного мистецтва. Для поезії митця притаманне тонке відчуття музичності українського слова.Вже ранні вірші О. Тарнавського («Слухаю в тиші»,«Осінь», «Нічна мандрівка» та ін.) відкривають самобутню звукову палітру його поезії. Ось яка багата мова, а своєю поезією поет ще більш її окрилює. Пригадаймо зміст вірша: «Темними тінями тонуть потомлені тони», або «Скрився скрипок скрип у віт розчепірені тіні, Тиша пришпи­лює шелест найменший шпильками…». Ця майстерність поета помітна вже у ранній поезії поета, де також помітно відчуваємо національно-патріотично визвольний дух. Досить  вдумливо прочитати вірш; «Листопадова містерія». У дев’яти строфах авторові вдалося відтворити той «величний час підйому і пориві до свободи», яку проголошувала  ЗУНР, «коли з піснями про червону калину» молодь ішла боротись за Україну. Мотив відомої стрілецької пісні органічно вплітається у національно- патріотичні інтонації «Листопадової містерії», піднимаємо похилену калину в лузі, і цей текст промовляє з його книжечки есеїстики: “Подорож поза відоме: шляхами модерної поезії” (1965) і “Туга за мітом” (1966). Національні мотиви художньо втілюються у віршах «Мо­литва за полеглих», «Голос із чужини», «Батьківщина», «Вірш про отамана Петлюру» та інші твори подібного змісту. Як кажуть від збірки до збірки розширювався тематичний діапазон творчості поета, виразніше окреслювалися питомі прикмети бачення й відтворення світу. Ліричний характер поезії О. Тарнавського доповнюється філософськими роздумами про долю людини, її призначення й покликання, в тому про долю власного народу. У багатьох віршах порушується тема мистецтва, долі митця, який втра­тив Батьківщину. Десятки творів митець присвятив Т. Шев­ченкові, І. Франкові, Лесі Українці, Є. Маланюкові, Б. Кравціву, акторові В. Блавацькому, художникам Я. Гніздовському, О. Грищенкові та іншим, подавши цілу галерею портре­тів визначних діячів культури.

Говорячи про О. Тарнавського-поета, необхідно виділити його сонетарій. Спочатку з’явився «Вінок сонетів», а згодом цикл «Сотня сонетів». Вірші-сонети відзначаються чіткістю й логічністю думки, строгістю класичної структури, широкою амплітудою переживань. Тут і політична інвектива «Реквієм революції», і сатирично-іронічний роздум на тему покірливо-рабської філософії («Барани»), і повчання синові Маркові з нагоди одруження («Весільне вітання»), і пошук істо­ричного коріння рідного народу («Родовід») та багато інших медитацій на нагальні теми життя. О. Тарнавський виступив і в жанрі малої прози, він —:автор збірки оповідань «Камінні ступені» (1973). Поетові та­

кож належать переклади з європейських мов, які доповню­ють наше уявлення про його мистецьку палітру.Багато зробив О. Тарнавський як один з активних діячів об’єднання українських письменників діаспори «Слово», видаючи де­сятки різних публікацій та допомагав організаційно зміцнити письменницьку установу. Він був ініціатором багатьох громадсько-культурних заходів, які були спрямовані на з’єднання української діаспори. Його національні мотиви у віршах «Мо­литва за полеглих», «Голос із чужини», «Батьківщина» цементували українців. Він дуже часто виступаючи на зборах, або на різних вічах говорив; ,,Всіх нас єднає почуття приналежности до  великого українського народу і любив наводити слова Овідія Назона, одного з найвидатрніших римських поетів, що вже більше як 2000 років  цісаром Августом був засланий над Чорне Море до колонії Томи. На засланю, написав Овідій свої найвизначніші твори – ,,Скорбні елегії’’ та ,,Листи з Понту’’, В тих творах Овідій писав; ,,Виїжджаючи в далекі краї, людина міняє підсоння, а не душу’’. Одже в нас українська душа, яка вжодному разі не підлягає зміні, говорив він, вона відзначається святістю.  Григорій Костюк у своїй доповіді, присвяченій 15-річчю діяльності «Слова», нагадував слова великого французького письменника-емігранта Віктора Гюго, який на заклик короля Луї Наполеона повернутися на батьківщину відповів так: «Я вернуся у Францію тоді, коли туди повернеться свобода». Остап Тарнавський у статті, присвяченій поезії еміграції, писав: «Українські поети вийшли на еміграцію… підтримати духа української людини у її справедливих змаганнях емансепуватись до повної свободи. Це ж вони, мов ті стародавні пророки, винесли із розбитого українського храму найбільшу тайну тайн, немов український кивот, щоб зберегти його, щоб заховати його перед цілковитим знищенням і знову повернути, коли цей український храм буде відбудований». Він вірив, що «література еміграції» — це та ділянка, яка в майбутній вільній Україні відограє значну роль.

Історія розвитку української літератури була б неповною і однобокою без докладної характеристики літературних процесів діаспори. Діяльність українських письменників за кордоном вимагає більшої уваги сучасних дослідників. Свобода повернулась в Україну, і тепер на батьківщину повинні повернутись ті, хто жив і творив задля неї, виборював її незалежність на чужині. Своїма творами повинен повернитися і О. Тарнавський і десятки-сотки інших. Він же відзначався  патріотичною мужністю, яка пригадує нам історію старозавітного Ізраіля, де загорівся Хоривський огонь і почувся Божий поклик, що звертався до Мойсея, а через Мойсея до всього народу у якого велике не тільки минуле, але також велике чекало майбутнє. Ці віщі слова лунають крізь творчість Тарнавського і зобов’язують усіх нас до подвигів в оновлених силах служити нації. Завершуючи загальну розповідь про О. Тарнавського, додам що творчість письменника увійшла до культової вже сьогодні антології “Координати” (1969; упорядники Богдан Бойчук і Богдан Рубчак), видано “Камінні ступені: новели і нариси” (1979). Більшість есеїв, наукових праць, публіцистичних статей зібрані у книзі “Відоме й позавідоме” (Київ, 1999), що вийшла у серії “Українська модерна література”. “Сотня сонетів” (1980), посмертне видання “Зібрані вірші” (1992), Натомість проза та переклади Тарнавського були перевидані: “Крейзі’’ та інші оповідання” (Київ, 2005) та “Поетичні переклади” (Київ, 2006). Все таки мені видається, що пока, немає в повні підсумкового видання поетичних творів Остапа Тарнавського в Україні. Ця загально обговорювана спадщина Тарнавського універсальна і вона піднимає українську літературу на європейські мистецькі вижини. Помітний внесок у розвиток українського художнього слова зробив Остап Тарнавський – талановитий письменник і перекладач, вдумливий критик, активний організатор літе­ратурно-мистецького життя. Людина глибоких патріотичних почуттів, яка над усе любила Україну, живилася воле­любним подихом рідної землі. Його життєвий шлях просвіщував Франківський дивіз пророцтва: ,,Встане мати-Україна, Щаслива і вільна…’’ Невимовно зрадів він коли вона встала та на жаль ця радість була короткою. Остап Тарнавський помер 19 вересня 1992 р. у Філадельфії (США), там і  похоронений.

Ярослав Стех

8 грудня 2017 року в парламенті широке коло посадовців та фахівців обговорили питання запровадження в Україні інституту Енергетичного омбудсмена (відповідний депутатський законопроект, який Кабінет Міністрів України повинен був подати на розгляд Верховної Ради України ще до 1 липня 2017 року, зареєстровано у Верховній Раді України 4 вересня 2017 року), тобто, в теорії, службової особи, на яку покладаються функції контролю за дотриманням законних прав та інтересів громадян та інших споживачів у сферах енергетики та комунальних послуг в діяльності органів виконавчої влади і службових осіб, створення інституту зі швидкого та ефективного позасудового вирішення споживчих спорів в галузі енергетики та комунальних послуг, а також здійснення представництва прав та інтересів споживачів у цій сфері; забезпечення неупередженого та ефективного врегулювання спорів між споживачами та суб’єктами господарювання, що провадять діяльність у сферах енергетики та комунальних послуг.

Покладаються функції контролю – це теоретично, як воно має бути і є десь. Однак фактично запропоновано заснувати таку інституцію, таку посадову особу (разом з її офісом), яка б не мала ані владних повноважень, ані прав щось контролювати, ані реально на щось впливати, відповідно – і вирішувати. Критики законопроекту взагалі хочуть, крім того, бачити на посаді Енергетичного омбудсмена просто авторитетну особу, яка б своїм авторитетом впливала, не маючи при цьому законних повноважень на це, на посадовців, Регулятора, інші органи державної влади та місцевого самоврядування і суб’єктів господарювання, що провадять діяльність у сферах енергетики та комунальних послуг в Україні, а ще краще – просто приймала скарги, без функції представництва та захисту споживачів. Тобто авторитетне посміховисько та механічний реєстратор скарг фізичних осіб, мікропідприємців (малим і середнім підприємцям законотворці такого права не дали), аби не становити загрози олігархам від Української енергетики.

В обговоренні законопроекту взяли участь західні експерти з даного питання, які розповіли про механізми і принципи роботи їхніх енергетичних омбудсменів, йшла дискусія про конституційність цього органу, ким і як він повинен створюватися, юридичні підстави для цього, ймовірний конфлікт компетенцій Енергетичного омбудсмена і судів, якого насправді нема. Але головне – ця нова інституція в Україні не матиме достатніх важелів захисту інтересів споживачів. І триматимуть великий штат працівників, які писатимуть споживачам, які чекатимуть на допомогу, відписки. А потім відзвітують про надання роз’яснень і вкрадуть та «відмиють» чергові європейські і державні кошти, бо планується запровадження особливого порядку визначення розмірів посадових окладів та виокремлення працівників секретаріату Офісу Енергетичного омбудсмена із загального числа працюючих, оплата праці яких здійснюватиметься за рахунок Державного бюджету. При цьому, на таких осіб в частині визначення умов оплати праці, надання відпусток, соціального захисту законопроектом пропонується поширювати Закон України «Про державну службу».

Парламентський Комітет з питань паливно-енергетичного комплексу, ядерної політики та ядерної безпеки, Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг (далі – Регулятор), Кабінет Міністрів України, Міненерговугілля та інші органи державної влади та суб’єкти господарювання, що провадять діяльність у сферах енергетики та комунальних послуг, – всі хочуть позбутися тягаря у вигляді скарг громадян та підприємців. Вони б і самих громадян з радістю б позбулися, але ж треба когось грабувати. Так, зокрема, згідно з законопроектом «фінансування Офісу Енергетичного омбудсмена здійснюється за рахунок надходження до спеціального фонду Державного бюджету України внесків на регулювання, які сплачуються суб’єктами господарювання, що провадять діяльність у сферах енергетики та комунальних послуг, відповідно до статті 13 Закону України «Про Національну, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг» або з інших не заборонених законом джерел» (частина 1 статті 17 законопроекту).

Якщо створити неспроможний на захист орган, який буде розглядати ці скарги, він не матиме право щось зробити. Наразі питання вирішення спорів між споживачами товарів, послуг у сферах енергетики та комунальних послуг щодо отримання цих товарів і послуг входить до компетенції Регулятора. Крім того, в обленерго було створено інформаціи?но-консультаціи?ні центри, які забезпечують зворотній зв’язок компаній зі споживачами.

На даний час Уряд, Міненерговугілля, Регулятор, Нафтогаз і облгази, Укренерго і обленерго, які, судячи з часток їх власників (Костянтин  Григоришин і Олександр Бабаков), частково фактично є під російським впливом, а також інші власники обленерго: Ігор Коломойський, Рінат Ахметов, Ігор Суркіс і Юрій Бойко, не дотримуються прав та законних інтересів Українських громадян. Так, в бізнес-інтересах Дмитра Фірташа, який через офшорні компанії контролює облгази, Уряд України вийшов за межі своєї компетенції, за межі Закону, чим порушив статтю 117 Конституції України, і видав незаконну (суперечить статті 11 Закону України «Про ринок природного газу») постанову від 22 березня 2017 року № 187 та не збирається її скасовувати. А коли буде засновано інститут Енергетичного омбудсмена у них буде, нарешті, «крайній», ширма, цап відбувайло, на якого можна буде спихнути всю відповідальність і вину за біди українців в енергетичній сфері та сфері комунальних послуг.

Енергетичний омбудсмен Україні потрібен. Тільки повноцінний омбудсмен і не один проти всіх, а всі за одного – за споживача. В умовах безкарного рейдерства і тотальної корупції працювати він не зможе, хіба якщо отримає повноваження Генерального прокурора України.

У Пояснювальній записці до проекту Закону України “Про Енергетичного омбудсмена” зазначається, що Енергетичний омбудсмен здійснює також функцію спостереження за проблемами споживачів. Хотілося б, щоб це не залишилося єдиною функцією, яку він на ділі здійснюватиме – тільки спостерігатиме  за проблемами споживачів.

Законопроектом передбачається, що у разі розгляду питань порушень законодавства у сферах енергетики та комунальних послуг за поданням Енергетичного омбудсмена Регулятор розглядає питання відповідальності суб’єкта господарювання, його посадових осіб на підставі встановлених Енергетичним омбудсменом фактичних обставин справи на своєму засіданні у формі відкритих слухань протягом 30 днів із моменту отримання такого подання та приймає рішення про застосування до суб’єкта господарювання санкцій та/або застосування адміністративного стягнення до посадової особи такого суб’єкта господарювання.

Крім того, проект Закону встановлює норми, відповідно до яких результатами розгляду Енергетичним омбудсменом звернення споживача може бути направлення суб’єкту господарювання рішення про припинення порушення суб’єктом господарювання, що провадить діяльність у сфері енергетики та комунальних послуг, законодавства у відповідній сфері та поновлення прав та законних інтересів споживача. Через 30 днів після прийняття рішення Енергетичним омбудсменом відповідний суб’єкт господарювання, що провадить діяльність у сфері енергетики чи комунальних послуг, повідомляє Енергетичного омбудсмена про виконання погодженого зі споживачем рішення. Ненадання такої інформації тягне за собою адміністративну відповідальність. Службові особи суб’єктів господарювання, що провадять діяльність у сферах енергетики та комунальних послуг, до яких звернувся Енергетичний омбудсмен, співпрацюють з ним і своєчасно надають необхідну допомогу, зокрема, у визначений Енергетичним омбудсменом розумний строк відповідають на звернення Енергетичного омбудсмена шляхом надання йому інформації (в тому числі у формі звіту або звітів), що містить опис заходів чи дій (одноразових або таких, що тривають), вжитих або таких, що мають бути вжиті для забезпечення прав та інтересів споживачів або виконання рішення Енергетичного омбудсмена, або вмотивованих пояснень щодо того, чому такі заходи чи дії не були вжиті. З порушенням вимог нормопроектувальної техніки, але все ж таки відзначається в законопроекті й те, що участь у розгляді спору та виконання рішення Енергетичного омбудсмена є обов’язковим для суб’єктів господарювання, що провадять діяльність у сферах енергетики та комунальних послуг.

Проте сам Енергетичний омбудсмен застосовувати до суб’єкта господарювання санкції та/або адміністративне стягнення за невиконання його рішень права не матиме, тобто притягувати до якої-небудь юридичної відповідальності не зможе. Яка ж це повна незалежність? Він залежатиме в частині реалізації понесення відповідальності за порушення, щонайменше, від Регулятора. До речі, ніхто не переймається стосовно перебирання на себе повноважень суду, у разі прийняття рішення про застосування санкцій Регулятором та накладення штрафних санкцій центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері нагляду (контролю) в галузі електроенергетики.

Чи достатньо цих повноважень, аби примусити, наприклад, Уряд скасувати незаконну постанову, яку він видав? Ні, недостатньо.

Чи зможе Енергетичний омбудсмен з такими повноваженнями вирішити проблему різниці в оплаті за електроенергію (за 1 кВт·год) в різних регіонах України (згідно з постановою Регулятора від 24 квітня 2017 року № 538 в різних областях України діють різні тарифи на електроенергію для непобутових споживачів. Розмір тарифу формується в кожній області в залежності від обсягу споживання електроенергії: чим більший обсяг споживання, тим менша вартість електроенергії. При цьому підприємства групи  «Систем Кепітал Менеджмент» Ріната Ахметова отримують найкращі умови з вартості електроенергії, а тарифи для споживачів другого класу напруги, бюджетних установ, середнього та малого бізнесу, в більшості областей зросли. Хоча, необхідно зауважити, що в інших областях вони знизились), вирішити проблеми власності силових кабелів з невизначеним статусом і умов їхньої експлуатації, стан всіх інженерних мереж, відсутність в енергетичному секторі економіки органу, який би розробляв технічні норми і правила, регламенти і стандарти.

Чи під силу Офісу Енергетичного омбудсмена вирішення всіх енергетично-олігархічних проблем України? Адже страждання споживачів можливо усунути не шляхом боротьби з наслідками, а лише усунувши причини порушення їхніх прав та законних інтересів.

Світлана СИДОРЕНКО

,,Увіходьте тісними ворітьми, бо просторі ворота й широка дорога, що веде до погибелі, – і нею багато хто ходить. Бо тісні ті ворота і вузька та дорога, що веде до життя,- і мало таких, що знаходять її.’’ (Євангеліє від Матея. 7.13.)

Всі ми добре розуміємо цю притчу і знаємо, що церква є зверхною формою релігійного змісту, який становить синтезу моралі вірних. Віра не виключає науки, але не дозволяє кожному на свій лад інтерпретувати суперечні погляди, які стали догмою від Берестейської унії в нашій УГКЦ, яка вистраждала неволю і підойнялися на самі вишини, звідкіль невидко перегородок  між вірними і нацією. Дуже часто ми не знаємо власної історії, тобто причин і наслідків Берестейської унії, становлення нашої церкви і національного відродження при її допомозі. Одже віра становить синтезу, нашої УГКЦ в якій ми зростали із нею ми ідентифікуємося вповністю. Наша Церква своїми моральними догмами вона нас споювала і споює зі середини й настроює нас психічно і нерозривно з нею духовно співжити. Особливо в ХVI ст. під час занепаду православної церкви, перехід верхів на протестантизм, або католицизм, наступала разюча польонізація, недостача освіти – все це тривожило свідомих національно людей і в результаті того 1596 р. на Берестейському Соборі прийнято Берестейську унію. Відомо, що в першій половині ХV ст. навіть Ягело (хрещений православним) став ревним католиком. За його наказом у православних відобрали збудований ще князем Володимиром Ростиславичем кафедральний собор у Перемишлі і в дикий спосіб з наругою викидають з підземеля собору кості й домовини, людські останки перемиських князів і собор перебудубали на костьол. За тим самим сценарієм в наш час на українських етнічних земля у Польщі така сама наруга і глум відбувається над могилами українських воїнів УПА, що полягли за волю України. З цього виникає який наші вірні принимали і принимають удар за ударом за приналежність до своєї віри. Незважаючи на те, наші вірні з повною посвятою захищали свою релігійну традицію.

Пригадаймо, в яких трудних умовах принималася УГКЦ серед наших вірних. Для прикладу перемиська єпархія перейшла на греко-католицький обряд -1692 р. львівська – у  1700 р. луцька -1702 р.  а  львівська Ставропільгія у 1708 р. Головною причиною такого сповільненого прийняття було те, що Польща поперала прийняття унії і при тому мала на увазі свої полонізаційні наміри і тому народ з настороженням принимав греко-кастолицький обряд. Коли глибоко замислитися над цією темою було це унікальне явище у світовому маштабі. Початки були вкрай трудними. Загально національна, як і релігійна  свідомість народу була слабкою, але поступенно ця свідомість зростала. Ще за Австрії. єп. Лев Шептицький, що сміло боронив права  українського народу, домігся  у цісаревої Марії Тереси в 1774 р. щоб  при церкві св. Варвари у Відні 1692 р. відкрити духовну семінарію, відому під назвою ,,Barbaraeum’’. Самя ця семінарія стала своєрідним фундаментом, на якій зростала і зміцнювалася наша УГКЦ, яка  з трудом, але систиматично стала проводити свою місійну працю. Поступенно випусники семінарії стали ширити Боже слова і закладати церкви, допомагали розвивати українськомовне шкільництво, створювано культурно-освітні організації, молодіжні, жіночі і дитячі, які в стислому зв’язку з духовенством провадили спільну усвідомлюючу працю. Згодом цей позитивний рух зміцнили такі велетні, як митр. Андрей Шептицький,  єп. І. Снігурський, Блаженіший Й. Спіпий та  ряд інших, які стали головним ядром зміцнення УГКЦ. Одночасно в закріплені нашої церкви надзвичайно велику роль відограв о. Маркіян Шашкевич з своєю ,,Руською трійцею’’ з Яковим Головацьким і Іваном Вагилевіичем, які у великих труднощах все таки видали ,,Русалку Дністрову’’ народною мовою. У цьому виданні намагався перешкодити родимий яничар о.Михайло Левицький, який прямо  писав свої протести до альманаху ,,Зорі’’, щоб зупинити видання ,,Русалки Дністрової’’ в українській мові. Так тоді, як і тепер трапляються подібні слабодухи, які не доцінюють рідної мови в церковному житті, деякі намагаьться,  щоб навіть Літургію та провіді голосити в  чужій нам мові. Рідна мова завжди була тим ланцюгом, який приковував церкву до її духово-земних та релігійних завдань. Без них церква відривається від дійсности, поринає в абстракцію, затирає різницю між формою і змістом і творить грунт для сектанства.  Не можливо собі уявити ,,пастиря без стада’’, як душпастиря без вірного народу.

Така єдність є запорукою розвитку, вірні якже часто ідентифікуються з УГКЦ і це смертельно непокоїть, тих які були і залишаються нашими релігійно-національними ворогами. Проти такої єдності виступив Шарон-Королевським (1878-1959), який прибрав собі псевдо «Кіріл Королєвскій», (француз за походженням), який написав  скандальну статтю «Уніятизм»  французькою мовою і видана її в бельгійському видавництві «Irenikon» на початку 1927 року. Її зміст виявився настільки провокаційним, ксенофобським та пашквільним, що вона була заборонена Ватиканом до використання і її було вилучено обігу за примиження нашої віри. Від часу полемічної літератури, а особливо ,,Треносу’’ (1610) Мелетія Смотрицького,  поява цієї статті  Шарона-Королєвского впровадила скрайний несмак з своїм терміном «уніятизм», яким найбільше використовує  Російська православна Церква. Цей пашквіль служить противникав нашої церкви, для її приниження. Вперше  ідеї  цього твору уповні використано на Львівському псевдособорі в березні 1946 року. Цим підступним псевдо собором, зневажено церкви, освячену кров’ю незліченної кількості героїчних мучеників та ісповідників, котра й надалі залишається джерелом нашої віри і побожності мільйонів українських греко-католиків. Отець Г. Костельник (1886-1948), уважав о. Королевського за своєрідний авторитет, у свому виступі він неодноразово покликається на о. Королевського, говорячи, його славами, що «гострого ліку люди не приймають радо» («Нива», 1928 р., стор. 3-5). Однак це не був  лік, а прямо кажучи це була отруя, яка усипляє і убиває духове життя. Гавриїл Костельник перебуваючи у Львові пітримував тісні контакти з Шароном-Королєвскім. Зрештою повна дискридитація Костельника ілюструє його статтявиникає заміщена у пресі в середині 1930-х років. Так, у статті «Наша доля», поміщеній у ч. 44 газети «Мета» за 1934 рік, Костельник відверто писав: «Очі цілого світу звернені нині на СРСР, весь світ свідомий того, що в огні російської революції вирішується майбутність усіх народів і держав – родиться нова душа, новий лад суспільного життя. І як нині російська революція промінює на цілий світ, так само будуть промінювати на цілий світ її позитивні наслідки духовного та соціяльного характеру». Це чисто брехливий цинізм автора.

Саме в ці роки Україна лежала напівжива, розтерзана і знекровлена страшним большевицьким голодовим ґеноцидом, а Костельник співав «осанна» лютим катам нашого народу! Одже над тим трагізмом варто глибоко замислитися так над минулим, як і глянути тверезо на сьогодення та на майбутнє. Особливо наша доба висуває цілий ряд запитань, які потребують чесної і справедливої відповіді на ці ключові проблеми нашої Церкви, нації і рідної мови. Визначна українська поетеса Ліна Костенко пише: ,,Нації вмирають не від інфаркту, спочатку їм відбирають мову.’’ Як бачимо руками Костельника і йому подібних, а зокрема представників РПЦ підсилених чекістами 10 березня 1946 р.псевдособор у Львові довів до лікбідації УГКЦ, яка формально відновила свою діяльність щойно на передодні відновлення Української Державности. Протягом десятиліть проти духовінства і вірних не припинялися переслідування. Найболючішим моментом є те, що і в наш час появляються різні матеряли, які своїм змістом не діють оптимітичних надій. Як на мене вкрай неприємне враження зробила стаття ,,Літургія в діаспорі: виклики та перспективи’’ автором якої є Даниїл Галадза. Ця стаття в новітній формі сервує  нові провокативні пропозиції для нашої церкви і вірних. Автор свою статтю замістив в авторитетному журналі ,,Патрярхат’’, який свою видавничу історію почав виходити з травня 1967 року, тобто у цьому році журналові виповнилося пів століття. Першим редактором цього почитного журналу був Степан Процик, а відтак Василь Пасічник, Леонід Рудницький, Михайло Топорович і найбільш мені запам’ятався  талановитий  головний редактор Микола Галів, а вже після нього журнал видається вУкраїні м. Львові. Всі редактори журналу дбали за пристиж журналу і він завжди був для вірних УГКЦ – живою іконою та головним духовним дороговказом. Автор статті свідомо, чи припадково пішов слідом за ідеологами Королівським і Костельником впроваджує радянський космополітизм в нашу церкву. Він між іншим пише:   ,,Виглядає, що УГКЦ, є Церквою лише для однієї конкретної етнічної групи або Церквою, яка не цікавиться тим, що відбувається в суспільстві, в якому вона перебуває.’’ Дальше він пропонує ,,мовляв в усіх церквах УГКЦ поза межами України повинна бути принаймі одна єктенія, молитва або читання місцевою мовою та намагатися богослужіння провадити місцевою мовою.’’

Прочитавши ці думки, мені пригадуються повоєнні роки у Польщі, коли категорично заборонялося в нашому греко-католицькому обряді провадити богослужби. Саме в 50-х рр.тоді з тюрми повернувся проф головний Вікарій (Польщі) о. Василь Гриник до Перемишля. Йому поляки запропонували, якщо ви будете провадити Літургії в польською мовою (тобтоп місцевою), тоді віддамо вам церкву. Коли о. В. Гриник категорично відмовився від цієї зловісної пропозиції, вони вимагали, щоб хотяй проповіді  були голошені в польській мові. Його відповідь звучала так, – краще буду служити Літіргії в стодолі українською мовою, але ніколи не буду проповідей голосити в польській мові на наших богослужбах УГКЦ. Отець В. Гриник відомий Великий Богослов і надзвичайна унікальна особистість, яка безмежно любила Бога і Україну. Такі провідні священики родяться рідкісно. Українські святині діаспорні розкинуті  в широкому світі, залишаються для українців тими амбасадами, в яких не тільки вірні моляться, але в церквах наша молодь пізнає себе і творить нові українські сім’ї і продовжує наше духовно-національне життя вдіаспорі. На цю тему гарно відповідає Публій Овідій Назон, один з найвидатніших римських поетів, що жив в Римі, тому поверх 2000 років назад. Овідій з наказу  римськогоі цісаря Августа був засланий над Чорне Море в надбережну колонію Томи. Там він написав свої найвизначніші твори ,,Скорбні елегії’’ та ,,Листи з Понту’’. Коли питали у Овідія, чим пояснити, що він хоч живе далеко від Риму, зберіг  римську мову, він відповідав: ,,Римлянин, який виїжджає в далекі краї змінює підсоння, а не душу’’. Одже за Овідієм не дозвольмо нікому кушлявити нашої душі. Так УГКЦ, як і в ній наша українська мова є безцінним скарбом для вірних. Проти нашої мови виступають ідеологи російські, уворські та деякі інші вороги нашої нації. Патріарх Й. Сліпий відновлював синодальний устрій УГКЦ боровся з опозицією внутрі нашої церви. він говорив не тільки про патріархат, а й виголошував такі гасла: «Єдність Церкви і народу», «Синод – помісність – патріархат». Прикро згадувати, але нещодавня зустріч у Гавані папи Франциска й Московського патріярха Кіріла і підписана ними декларація збурила широкий загал духовенства та вірних УГКЦ. Зокрема,  її 25 пункт  вірних не вдовільняє, ось його фрагмент: «Метод «уніатизму», притаманний минулому, в значенні приєднання однієї спільноти до іншої, відриваючи її від своєї Церкви, не є способом, що дає змогу відновити єдність».

Патріярх Й. Сліпий залишив нам свій Батьківський і Пастирський Заповіт! … Щоб ви не зневірилися…” /Ів. 16, 1/, ,,Вірували  в Бога!…” /Ів. 14, 1/. І головне заповідаю вам: „Щоб ви любили один одного…” /Ів. 15, 12, 17/ та серед навчань Його Святий бесмертний Заповіт – патріарх Йосип кардинал Сліпий писав 8 років до самого відходу до Господа  у 92- літньому віці, який завершився в 1984 році. Підбиваючи підсумки цієї загальної статті, можна сказати словами Патріярха; ,,Віра без діл мертва, пам’ятайте, що нарід, який не знає або загубив знання свого минулого з його духовними скарбами, вмирає і зникає з лиця землі. Рідна наука окрилює народ до лету на вершини зрілого серед народів світу!’’ Кожен з нас повинен зрозуміти і служити вірно ідеалам, які ми успадковуємо від наших Великих вчителів і основоположників нашої УГКЦ.І тут слід пригадати, що 25 листопада 2017 р. у Києві під час ІІ Крайового пластового конгресу голова Пласту Станіслав Андрійчук та Предстоятель Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав підписали Меморандум про співпрацю. Це надзвичайно цінна ініціятива, так для Пласту, як і нашої Церква. Спільними зусилями будуть підготовляти волонтерів для роботи із молоддю, розроблятимуть нові освітні програми та курси. Підтримуватимуть вже наявні пластові осередки. Отець і Глава УГКЦ зазначив, що йому надзвичайно приємно перебувати в такому середовищі. Він згадав про свої відвідини пластового табору «Сокіл», а також про те, який внесок зробив митрополит Андрей Шептицький для цієї організації.  Пригадаймо, висловлені слова; «Митрополит Андрей Шептицький розумів, що Пласт − це є дуже важливий спосіб виховання української молоді. Тому Церква повинна зробити все для того, щоб допомогти нашим молодим дівчатам і хлопцям стати справжніми людьми, християнами і великими українцями в широкому розумінні! Можна сказати, що мрія Андрея Шептицького була втілена. Адже з тих пластунів зростали і вийшли провідники нашого народу, герої національно-визвольних змагань», − зазначив Предстоятель.За його словами, він погоджується з тезою про те, що Пласт є дитям Церкви, а християнський світогляд є в основі методики Пласту. «Я б дуже хотів, щоб ця співпраця розвивалася в ключі взаємної допомоги й підтримки. Тоді кожен залишається собою, але працюють всі разом. Ми навіть на міжконфесійному рівні можемо опікуватися Пластом», − наголосив Предстоятель, відповідаючи на запитання відвідувачів заходу.

Такий підхід наповняє оптимізмом і нагадує слова святого Ігнатія Лойола, який сказав слідуючу фразу: ,,Моліться так, ніби все залежажить тільки від Бога, але працюй так, ніби все залежить тільки від тебе.» До речі, ці слова дуже любив Блаженніший Любомир Гузар і повторював їх усім, хто приходив до нього. За ним повторюймо і ми молитву  в набожності подяки за Рідний Край, нашу Церкву та щоб усі ми скріплені вірою могли бути більш об’єднані  в нашій церкві рідною мовою, щоб на нашій землі запанував мир. Як дуже потрібна ця щира молитва і коструктивна праця, особливо тепер, коли котиться на нашій землі воєнна заверюха, від якою гинуть невинні люди. Папа Павло Іван ІІ вчить: ,,Не відрікайся імені свого народу, ані його історичного досвіду, бо то  його власний корень, його мудрість, хоч і гірка, але це чинник йоно слави. Пам’ятай про те, що куди не кине тебе доля, ти завжди маєш право, аж до кінця своїх днів, залишитися членом  свого народу. Це надзвичайно великий привілей, але також і великий обов’язок перед кожною людиною.’’

Ярослав Стех

15 листопада 2017 року Сенат Пенсильванії у Гаррисбургу призначив листопад 2017 року як «Місяць памяти українського геноциду». У резолюції Сенат стверджує, що «85 років тому совєтський провідник Йосиф Сталін і його тоталітарний режим здійснили акт геноциду через застосування вишуканого голоду,з конфіскацією землі, збіжжя і тварин від українського народу, що спричинило смерть до 10-ти мільйонів невинних чоловіків, жінок і дітей. Цей геноцид, голодомор, що означає «вбивство голодом» був специфічно створений совєтським режимом, щоб покарати свідомих українців у їхньому спротиві економічному, політичному і соціяльному поневоленні українців.l

Над резолюцією проголосували  у палаті сенату, яка вирінюється своїм мистецьким смаком,  в Гарисбургу, столиці Пенсильвенії.  Резолюцію подав сенатор Стюарт Грінліф на засіданні Сенату. Спікер Сенату заступник губернатора Майк Стек викликував поіменно кожного члена сенату до голосування «за» або «проти» резолюції. Сенатор Грінліф представив делегацію української спільноти: Михайла Савківа, директора Української Інформативної Служби, голову комітету США для усвідомлення Українського  голодомору-геноциду 1932-33, Евгена Луціва – голову Українського Конгресового Комітету у Філядельфії, та Уляну Мазуркевич – голову Комітету Голодомору у Філялельфії. Всі сенатори піднялись з місць  і привітали делегацію оплесками.

Раніше перед голосуванням в Сенаті, делегація стрінулася з сенатором Грінліфом в часі якої директор УНІС-у Михайло Савків вручив сенаторові скляне відзначення «Приятеля УНІС-у».

Перед від’їздом з Гаррисбургу делегація відбула робочу візиту з офіційною Пенсильванською установою освіти, де розглянено можливості включити справу українського голодомору-геноциду у 1932-33 рр. у освітню систему пенсильванських шкіл.

Після прийняття резолюції Гаррисбурсбкого сенату,делегація стрінулася із заступником губернатора Майком Стек, який цікавився українськими справами і обговорював економічні можливості співпраці з Україною. Заступник губернатора запевнив делегацію, що відбуде поїздку в Україну, щоб особисто поцікавитися існуючими можливостями економічної співпраці.

Уляна Мазуркевич

Було це ще у 2013р. У місяці грудні, мав я нагоду не лише бути свідком але і учасником славного Майдану.

При цій нагоді одної неділі я приймав участь також як міжнародний спостерігач  у виборах до п’ять округ ВРУ .

Вибори відбувались також в одній Київській окрузі. Всю неділю я блукав від дільниці до дільниці, а також прийняв участь у програмі Майдану. В той час я відбув майже десять днів в Україні і вирішив не голитись бо не перебував у власному помешканню який я передав для користування молодим пластунам з Львова які були активними переважно нічними учасниками Майдану.

В понеділок рано після закінчення самих виборів  я пішов до Окружної Виборчої Комісії де підбивали кількість голосів з дільниць. Вступивши там я з місця як є моя звичка звернув увагу голові округи який подавав інформацію своїм членам і спостерігачам у російській мові. Я очевидно вимагав української. Ми трохи з ударились епітетами, а тоді він вимагав від мене посвідчення і паспорт. Мій американський паспорт ясно був актуальним, але дев’ять років від видання. У паспорті я виглядав дуже молодим. На живо не обголеним обличчям я мабуть виглядав майже не той. Голова комісії глянув на паспорт і на мене з виглядом підозріння. Тоді сказав:

“Але ж вас життя знищило”. Я обурився образою але мусів засміятись безпосередністю мого українського контрагента.

Сьогодні майже чотири роки пізніше перебуваючи в Україні я зустрічаюся з різними гумористичними пригодами і тому нагадав подію з 2013р. хоча я тут в Україні три рази в році і бували і другі гумористичні моменти.

Ось перебуваючи у Харкові минулого тижня недалеко від російської границі один журналіст повів мене в окрему кімнату залізничної станції де гуртувались до від’їзду хлопці добровольці в АТО. Спілкуючись з ними я сказав, що маю охоту з ними поїхати, але вже за старий воювати.

Один пожартував вказуючи, що ми не можемо вас взяти бо ми хочемо перемогти.

Проживаючи трохи  у Києві,  я часто користуюся Метром тому зокрема бо я трохи скупий, а ціни таксі дуже подорожчали, а також бо  в Києві рух машин інколи нагадує Ню Йорк, тобто нікуди не їдеш.  Цього разу на протязі десяти днів мене п’ять разів образили місцеві кияни своєю увічливістю. Діти, а також жінки середнього віку вставали з місць, щоби мені віддати своє місце з огляду на мій вік. В кожному вагоні написано про це. Я кожного разу відмовлявся переконуючи їх, що я ще молодий. Вони посміхались, але місця залишалися порожніми.

Навіть у церкві я зазнав легку гумористичну зневагу. У Володимирському соборі однієї неділі, священик проповідував як важко багатому і язикатому увійти до неба. Я, правда, не збираюся скоро це перевіряти, але почувався немов священик говорив це прямо мені.

Наступної неділі теж на службі, але цим разом  у римо-католицькому  костьолі Святого Олександра священик на підставі Євангелія про жениха і дів які прийшли без олію до світильників, тобто непідготовленими і коли вони відійшли шукати олій, опісля їм було відмовлено вступ на весілля, вказав про потребу завжди бути готовим коли Бог покличе бо в останній хвилині не буде нагоди підготовитися до зустрічі з Богом.  Ця історія про підготовку була скерована зокрема до старших людей які переважали у церкві. Я не хотів до них належати і тому втік від костьолу та пішов трохи вище по Трьохсвятительській вулиці до Михайлівського собору. Там відмовився слухати проповідь передбачаючи, що священик говоритиме про страшний суд.

У Києві вирішив замовити собі портрет від одного з чимало художників які працюють в підвалі під Майданом Незалежності. Нарисував мені портрет чоловік який ледве стояв на ногах. Я його вибрав бо він виглядав найбільш потребую чим і старим. До речі мені було шкода, що він мучився над моїм рисунком за дурних 350 гривень. Я йому дав більше. Запитав я його скільки йому років. Він відповів 68. Ми майже ровесники. Він з Луганська і мусів втікати сюди.

У Києві також відвідав Майдан солдатів та офіцерів біля ВРУ. Опісля в кафе вдалося довше порозмовляти з старшиною який обороняв вежу на Донецькому аеропорту, тобто з дійсним “кіборгом”. В час розмови він запитав мене чи я знаю, що таке “воєнна стратегія” вказуючи легко на її брак у сьогоднішній війні. Я відповів, що маю хіба тільки уяву бо так як мій Президент США Трамп, головно командую чий американськими військами, я у війську ніколи не служив.  До речі цей головно командую чий військами США недавно знов повписувався своєю політичною вправністю з Путіном при зустрічі у В’єтнамі даючи ще один привид для гумору американським журналістам і комедіантам. “Кіборг” відповів, що його головно командую чий служив у радянському війську 35 років тому. Він не розуміє його  “воєнної стратегії”.

От гумор нашого народу, інколи гіркий але тримає людину зрівноваженою, щоби не думати про погані справи. Тим більше для пересічних мешканців України,  пенсіонерів які більш половину місячної пенсії віддають за комунальні оплати, або того 68 літного художника який  сказав мені, що він ночує на вокзалі бо немає за що поселитися. Його президент натомість мабуть не може точно обчислити всі свої офшорні рахунки навіть з досі розкритих документів в Панамі,  Бермудах,  Сингапурі і хто знає ще де.  Президента юристи говорять, що ці офшори влаштовані для того щоби запевнити максимальну зарплату українського податку.

Це теж належить до гумору

13 листопада 2017р.                                     Аскольд Лозинський

У суботу, 16-го вересня у школі Українознавства Об’єднання Українців Америки (ОУА) “Самопоміч” Нью-Йорку пролунав перший дзвоник нового 2017-2018 року.

День пасував світлому та піднесеному настрої присутніх учнів, батьків на вчителів. Світило сонечко та щебетала дітвора. Синьо-жовті кульки прикрашали вхід по школи.

Під проводом директора школи Івана Макара, учні попрямували до храму Святого Юра, де отець Ілля Броновський провів Богослужіння та поблагословив учнів на  успішний навчальний рік.

Наступною нашою традицією першого навчального дня – офіційне звернення директора до учнів школи, батьків та вчителів. Пан Іван побажав всім наснаги, мудрості та успіхів у навчанні.

Ми раді вітати на кожному святі школи голову ОУА “Самопомочі” Нью-Йорку пані Наталю Думу. Пані Дума висловила своє захоплення учнями, як всі чудово виглядали у вишиванках: “Неначе садок вишневий коло хати.” Так приємно бичити молоде покоління, яке продовжує традицію свої батьків, бабусь та дідусів.

Починаючи від світлички та закінчуючи 11-им класом, школа нараховує більше 200 учнів у перший день шкільного року.

Особлива частина цього свята, яку чекають всі від малого і до великого –  дзвоник. Цього року, під оплески всіх присутніх, честь дзвонити дзвоником припала учневі з 11-го класу Тарасу Лапану та учениці з дошкілля Вікторії Садовій.

На закінчення хочу зацитувати рядки з вірша “Любім Україну”, написаного українським художником та колишнім викладачем нашої школи Михайлом Барабашем:

“ Любім Україну
Не просто любім
А не цураючись
Її солов’їної мови
Слухаючи й співаючи
Її мелодійні пісні
Ми варті любові до неї
Україна понад усе
Понад нас
Але з нами”

Адреса Школи Українознавства ОУА “Самопоміч” Нью-Йорку: 215 E 6th Street, New York, NY 10003, USA

Bеб-сторінка: http://www.ukrainianschoolnyc.org

Тел: 1-212-533-0750 (просимо дзвонити на протязі суботніх шкільних годин).

Навчання проводиться по суботах з 9 ранку до 1 по обіді.

JENKINTOWN, PA – Manor College, an associate’s degree granting institution that offers a stellar education with small classes and a big-hearted community has partnered with Temple University to provide a seamless transfer process for Manor College students. With the graduation/transfer rate of Manor College students being 20% higher than local community and private two-year colleges upon receiving their associate’s degree, Manor students seek to utilize noteworthy Manor College transfer partnerships to ease their transition into a bachelor’s degree program – this partnership will do just that.

The nature of the partnership means that students who earn an Associate in Arts of Psychology from Manor College can transfer with ease into Temple’s Bachelor of Arts in Psychology program.

Allison Mootz, Dean of Students and Transfer Coordinator at Manor College, stated, “At Manor College, we are committed to the success of our students. Whether they are joining the workforce after obtaining an associate’s degree, or moving on to complete their bachelor’s degree at a four-year institution. A partnership with Temple University opens many doors for our students. Our collaboration will help make the transition even more seamless and will give students the option to finish their Bachelor’s degree in as little as just two more years at Temple. The overall goal of both colleges is to see students succeed and to graduate from both institutions. This partnership has been anticipated for a long time and we feel this is just a starting point to even more in the future.”

“We’re creating new pathways for Manor’s students to achieve academic and career success,” said Manor College President, Jonathan Peri. “An articulation agreement with Temple is a good fit for our students because our tuition is similar. Manor College is the best priced private Catholic college in the state of Pennsylvania. So that makes Manor’s private education a pretty amazing launching point into an overall high quality Psychology program.”

With its students always at the top of mind, Manor College also has articulation agreements with the following institutions: Cabrini University, Chestnut Hill College, Delaware Valley University, DeSales University, Gwynedd-Mercy University, Holy Family University, Immaculata University, LaSalle University, Peirce College, Rosemont College and (now) Temple University. Manor College also has a University Center on campus, where only at the Manor College University Center can you earn your Associate degree, undergraduate, and graduate degrees all while taking advantage of the welcoming, caring, personalized, and high quality education and values Manor College is known for. The Manor College University Center partners include Alvernia University, Widener University, Immaculata University and Eastern University.

Located in suburban Philadelphia, Manor College is America’s only institution of higher education with a Ukrainian heritage. Manor is a private two-year college offering more than 30 associate degree programs in Allied Health, Science and Math; Business Technology and Legal Studies; and the Liberal Arts to traditional age and adult students. We are a small college that offers big opportunities and a stellar education–one with small classes full of big thinkers, and a big-hearted community ready to challenge all of our students to reach and grow. Learn more at www.manor.edu