Телефонна розмова між Байденом і Зеленський – необхідна. Сам факт розмови свідчитиме про підтримку курсу України і самого президента – лідером найсильнішої країни світу.
А тут на вихідні Вашингтон Пост, дуже поважне видання, натякнуло, що розмова між Байденом і Зеленським відбудеться лише тоді, коли президент України вивчить урок: услід за Штатами почне доганяти свого друга, а нині в усьому світі викритого як злодія, шахрая і ворога українського народу. Ігоря Валерійовича Коломойського.
А то наше венедіктівське «правосуддя» тут почало з Яценка, Дубілета та інших колишніх з ПриватБанку, які допомагали шефу виводити гроші українців з України.
І усі ходять кругами, доганяють другорядних героїв – а Ігор Валерійович – пухнастий.
Поки «правосуддя» «бігає» за друзями Коломойського по Привату, Слуги викинули з партії Дубінського – теж показали боротьбу.
От у Вашингтоні і сказали: «Нє вєрю» – щоб усім театралам стало ясно.
Але по слідах вашингтонської статті тут же став засипати ЗМІ Кулеба.
Ми, наче б то і поважаємо Washington Post, але:
– США надсилають Україні сигнали після ухвалення цих рішень і вони «діаметрально протилежні припущенням американських і українських журналістів».
Ну як завжди – маніпулятивно. Змішувати в купу усіх журналістів – це в стилі Зе!команди. Припущення на 1+1 чи Інтері – це одне. Припущення в студії Портнікова чи у Washington Post, це трошки інше.
А вони плутають журналістів і «журналістів».
Узагальнення – гарний метод для маніпуляцій.
Так от, маю сміливе припущення.
Усе, що діється – як співав Висоцький: «бєг на мєстє общєпріміряющій».
Ходити по колу навколо Коломойського і гавкати на його посіпак – зовсім не те, що кусати самого Карабаса.
Маркерів справжньої боротьби проти Коломойського всього два.
1) Коломойського беруть в кайданки;
2) 1+1 викопує «тапор вайни» і починає «нєпадєцкі» мочити Зеленського. От коли Кошовий, який впевнено співав з хором Вірьовки про «Горіла хата…» заспіває про те, що Зеленський вбив брата, або робив бізнес на крові, ну або хоча б покаже, як він грав на роялі – тільки не з боку глядачів, як нам показали, а з того боку – я повірю, що Володимир Олександрович прокляли вчителя і зчепилися з ним по дорослому.
Усе інше – понти. І скільки б Кулеба чи Дубінський не розкрашувалися в бойовий розкрас – у щирість намірів Зеленського ми не повіримо.
1) Можливості впливу Ігоря Коломойського в Україні меншатимуть. Хто захоче спілкуватися із зашквареним, розуміючи, що десь можуть зробити висновки? Дурних нема.
2) Тепер ті депутати, хто працює на конверті, перелетять від Коломойського до Ахметова. Бо якщо людям фіолетово, де дають конверт, то навіщо служити Коломойському? Ренат Леонідович посміхається краще.
3) І це погана новина: тепер з олігархів найбільший бенефіціар, вигодоотримувач від влади – Ахметов. Його позиції посиляться. Він скоро може лишитися єдиним олігархом в Україні (якщо Пінчук віддалиться від прийняття рішень). Це теж одна із загроз. Один олігарх – балуваний олігарх. Так що Порошенко нам в поміч.
4) Президент Зеленський віддалятиметься від олігарха, як від прокаженого. Можливості впливу Коломойського в Офісі президента з кожним днем меншатимуть, бо з ним ніхто не хотітиме мати справу, щоб не попалитися. А ще – ті хто віддалятиметься від Коломойського – можуть повернутися в зграю Слуг. Ситуативно – з голосуванням у Зе! може налагодитися. Ненадовго.
5) Якщо Зеленський віддалятиметься від Коломойського, то рано чи пізно правішатиме далі і далі. Те, що я і казав у 19-му: як би не починали усі українські президенти, (крім Януковича), під хепі енд вони стають бандерівцями.
6) З огляду на те, що суди в Україні належать Портнову, Ківалову і таким подібним, мало вірогідно, що Коломойського посадять в Україні. Швидше вирок він може отримати у США.
7) Олігарху тепер потрібен тут хаос, тож Коломошка мутитиме воду. Йому потрібна Україна, яка не рухатиметься нікуди, безпомічна, безпорадна. А тому на плюсах можуть розпочати гру на хаос і можливості втручання Росії. На розхитування.. Плюс вірні Артемони додадуть жару. Ігор Валерійович сильний гравець. І так просто не здасться.
8) Санкції щодо Коломойського – очікуваний крок США, Фактично це їхній вклад у допомогу Україні стати правовою державою. Вони, як наш основний союзник, робитимуть всі кроки на зустріч нам і штовхатимуть Україну у бік Заходу. На наше щастя, у нас прекрасний союзник.
Для них, що Коломойський, що Дубінський, Деркач чи Медведчук – однакові бісенята.
Від 1997-го року, скавти по світі щорічно святкують передачу Вифлеємського Вогню Миру (ВВМ).
Вічний вогонь горить у Вифлеємі, місце народження Ісуса Христа. Це світло горить століттями і є символом миру, тепла та любови. Починаючи в 2008 р. Пластуни в Америці долучилися до цієї традиції коли Австрійські скавти перше перевезли літаком цей Вогонь до Нью Йорку. Останні тринадцять років Пластуни в Америці і в Канаді передають цей Вогонь крізь країну як символ миру, любови, добра, та надії. Вогонь нас єднає незалежно від кордонів – штатів або країн!
Курінь Ті Що Греблі Рвуть занимаються передачею ВВМ по Америці і Канаді. З огляду що цього року Австрійські скавти не перевезли ВВМ через коронавірус пандемію, членки куреня під проводом пл. сен. Лесі Лебедь зорганізували спільну віртуальну Свічечку для всіх пластунів в Америці. Пл. сен. Андрій Козак, голова Крайової Пластової Старшини в США, привітав всіх і пояснив як почалася традиція пластової Свічечки. Пл сен. Лада Бідяк, пояснила символіку і важливість ВВМ цего року в часі коли ми не можемо зібратися але святкуємо по наших домах. “Вогонь представляє теплоту і повну жертовність. Світло зображає душевний спокій та любов до людей і до світу. А проміння віддзеркалює нашу солідарність з усіма тими, котрі далеко від нас.” Через пандемію, ми всі далеко від один одного, і тому це свято навіть важливіше цього року. Це не тільки передає мир, любов, і добро в часах коли найбільш потрібно, але також нас всіх єднає, навіть якщо через екрани. Це пригадує нам всім про нашу велику Пластову родину яка поширює любов і єдність до кожного кута Америки і світу.
Пл. сен Леся Лебедь провадила програму яка включала колядування, вертеп, і сміх, де брали участь пластуни з різних станиць США. Після представлення значення ВВМ, пл. сен. Ляриса Вовк, пояснила значення трьох свічок яких запалюють пластуни . Першу свічку запалюється за всіх українців по світі, другу свічку за всіх що відійшли від нас і за українських героїв, а третю за всіх Пластунів і за нашу Пластову родину. Після запалення трьох свічок, кожна родина запалила свої свічки і слухали спів пісні Вифлеємського Вогню Миру, виконано пл. сен. Ксенею Салевич, і донькою Анною. Підчас співу пластуни дивилися на прозірки з минулих передач ВВМ.
Впродовж Свічечки пластуни чули колядки і віншування від різних станиць та було чути багато голосів – від пташат до сеньйорів від Атлантичного океану до Тихого океану. Молода Гребля ст. пл. Юстиня Гриців нам заколядувала з двох побереж – перше з станицею Йонкерс та тоді сама заколядувала Бог Предвічний (всі голоси) з Каліфорнії.
При кінці свята, пл. сен. Христя Кохан, курінна сеньорок Ті Що Греблі Рвуть, щиро подякувала всім що долучилися до Свічечки і передачі Вифлеємського Вогню Миру. Ми всі вдячні що курінь Ті Що Греблі Рвуть нам дали змогу разом відсвяткувати Свічечку незважаючи обставинам. У серцях всіх пластунів полумя ВВМ далі палає і приносить любов, мир, і добра усім.
Ст. пл. геть. вірл. Андрея Пенцак, Гр., Референт Преси
Він має українське коріння (батьки з України). Народився у Німеччині, зростав і грав у США, виступав в Європі. Така географія про – Володимира Щерб’яка (Волт Щерб’як/Walt Szczerbiak) баскетбольного генія.
Волт Щерб’як якось сказав шкодуючи, що про нього мало відомо в самій «альма матер» – США. Годі вже думати, що про нього знають багато в Україні. А ж ось про «Волта» Щерб’яка добре знають в Європі. А в Іспанії він супергерой!
Це й не дивно бо Волт виступав за легендарний іспанський баскетбольний клуб Реал Мадрид, який добре знаний у Європі і світі (34 рази вигравав чемпіонат Іспанії, 27 – Кубок Іспанії, 10 – Євроліга, 4 – Кубок Сапорти і безліч інших перемог).
Здобуток Волтера Щерб’яка за іспанський клуб вражаючий (4 рази ставав переможцем чемпіонату Іспанії, 3 – Євроліга, 3 – Інтерконтинентальний кубок ФІБА й інші трофеї). І це за роки з 1973 по 1980. Тож не дарма Волт став легендою Реал Мадриду!
Зірка європейського баскетболу у США не міг по справжньому розкрити свої таланти у цій грі. Все чогось не вистачало, щось йшло не так. Хоча починав Волт з величезною надією в успішну кар’єру в NBA. Але нажаль не судилося. Хоча це з якої «сторони подивитись». Бо ж його син Волтер Роберт «Воллі» Щерб’як став справжньою зіркою NBA. До речі Волтер молодший народився у Мадриді.
Переїзд до Іспанії був вимушеним кроком, бо клуби за які виступав Волт не ставились до нього серйозно. Навіть йшлося до того, що він міг покинути баскетбол і знайти собі іншу професію. Таке глибоке розчарування було у нього у баскетболі. Точніше у тому, що точиться за його лаштунками.
В Європі Волт Щерб’як «розкрився» на всі 100 %. Це був його зоряний час, його тріумф, його стиль гри. У своїй другій грі проти Барселони Волт набрав 67 очок!!! Цей неймовірний показник й зараз залишається не подоланим. Такі результати стали можливими, бо він отримав чудові умови тренування, побуту, життя й мікроклімат у команді.
Одного разу, у 1977 році, Волт Щерб’як перебуваючи у США завітав до давнього свого друга – Боба Таллента тренера з баскетболу університету Джорджа Вашингтона. І яке ж було враження та здивування Боба Таллента з кардинальної зміни Волта.
– Господи, Волте, – сказав Таллент, – де ти був і що, в біса, сталося з твоєю грою?
Те, що він почув, було довгою та щасливою історією, розповіддю про одного чоловіка, який втік із «м’ясорубки» американського професійного баскетболу, щоб знайти щастя та славу в Мадриді.
Досягнувши вершин баскетболу Волт ніколи не забував звідки він і яке його коріння. Він вільно володіє англійською, іспанською та українською мовами. Зберігає й шанує українські та іспанські традиції і культуру. Взагалі Волт дуже чуйна людина. Він завжди допоможе у біді чи скруті. Ось до прикладу: влітку він і дружина проживають у підвалі будинку, щоб заощадити кошти, бо троє його найближчих родичів звільнені з роботи, і їм потрібна невелика допомога.
Взимку Волт повертається до Мадриду, де з його слів він побачив й відчув щасливе життя!
2008 року Волтера Щерб’яка включено до 50-ти найвпливовіших постатей у Європейському клубному баскетболі за останні 50 років!
Олексій Лях-Породько, засновник онлайн журналу Спортивний родовід
Його батьки переселились з Києва до Канади у 1907 році. Євген був одним із 13-ти дітей (9 хлопців та 4 дівчаток) української родини Івана та Катерини Кінасевичів в Едмонтоні. У 10 років став круглим сиротою, його виховував старший брат Михайло.
У багатьох би опустилися руки й з’явилася зневіра та розпач. Однак це не про нашого героя!
Він вже від 3-х років їздив на ковзанах, у 8 – грав у гокей серед доросліших, у 15 – грав за дружину «Едмонтон Ойлерс» в «А» класі юнаків, у 17 – здобуває нагороду Джина Керрігена (цю нагороду призначають найкращому та найпопулярнішому спортовцю Едмонтону).
Окрім гокею Євген займався бейсболом, американським та європейським футболом.
Хоча спорт, а головне гокей, забирав чимало часу у Євгена, однак він не полишав плідно навчатися і здобувати освіту. На останній рік середньої школи він переходить до Дірфілд Академії в Нортфілді, щоб потім поступити до Гарварду. У Дірфілді Євген отримує стипендію і є найкращим студентом за останні 25 років навчального закладу.
Євген таки досягає своєї мети і вступає до Гарвардського університету. Але одразу ж розчаровується. Бо дізнається про те, що як колишньому професіоналу йому не можна грати в університетській гокейній дружині. І навіть після того, як інші університети пропонували Євгену навчатися у них, отримувати стипендію та ще й грати у гокей, він не погодився.
Він не здавався. І після року успішного навчання сталося не чуване! Керівництвом Гарвардського університету було прийнято безпрецедентне рішення! Багаторічні традиції й статут університету було змінено. Й змінено спеціально для випадку студента Євгена Кінасевича! Такого у Гарварді ще ніколи не відбувалось. Так по року навчання Євген заграв у складі Гарварду.
Слід зазначити, що рік перерви без гокею, Євген затято студіював науку та займався громадською й волонтерською діяльністю. Наприклад, він добровільно працював опікуном-виховником групи бідної молоді передмістя Бостону.
За перший свій сезон у складі дружини Гарвадського університету Євген у 27 іграх, забив 20 голів та зробив 20 результативних асистів. Євген Кінасевич став справжньою зіркою гокею!
Успіхи Євгена Кінасевича у Гарварді й в навчанні та гокеї, лише тільки додали наснаги та загартували його характер. Бо ж треба було мати силу духу й стійкість щоб відмовитись від посади декана в університеті. Натомість він став президентом Західної Гокейової Ліги у Канаді.
Євген Кінасевич наймолодший президент в історії цієї Ліги. Йому ось тільки виповнилось 27 років.
У родині Кінасевичів гокей – це сімейна справа. Брат, Євгена, Р. Кінасевич змалечку теж захоплювався гокеєм. Після завершення кар’єри гравця він став тренером та менеджером. Але це вже інша історія!
Олексій Лях-Породько, засновник онлайн журналу Спортивний родовід
Григорій Джус, «Бандерівка» (Grzegorz Dżus, «Banderówka»), Варшава: видавництво «Rozpisani.pl», 2020. – 476 с.
Видання, яке потрапило мені до рук і яке я хочу представити читачам – незвичайне. По-перше, книга відомого в Ольштині, Польща, архітектора Григорія Джуса вийшла під заголовком «Бандерівка» («Banderówka»). По-друге – вона не підпадає під основні правила оцінювання публікацій. Не є ані історично-науковою, ані біографічною, ані монографічною. Описані в ній події розгортаються у широкому територіальному та історичному контекстах у період від 20-х років минулого століття до 1947-го, і можна сказати, що ця книга належить до усіх згаданих жанрів. Вона містить також багато ілюстративного матеріалу, архівних фотографій, факсимільних документів. Тож «Бандерівка» може бути цікавою для широкого кола читачів – не лише для істориків, колишніх жителів описаного в ній села Лази та дослідників долі мешканців Закерзоння. При нагоді зазначу, що 27 вересня 2020 p. уперше з часів виселення мешканців села у рамах акції «Вісла» на руїнах місцевої церкви святого Миколая відбулася літургія (№ 41 «НС» від 11 жовтня 2020 року).
Головна героїня книги – Емілія Мощанська-Косюр-Нєвенгловська, колишня жителька Лазів та бабуся Григорія Джуса. У виданні багато соковитих діалогів, що їх наводить автор зі слів бабусі, через це текст читається на одному подиху. Окремі вислови процитовані українською мовою, хоч і в польській транслітерації (написані латинкою).
Отже, звідки взялася назва книги? Емілія згадує: у 1940-ві роки вона приїхала з дочкою до Радимна, прийшла до хати, почала відмикати двері своїм ключем – не виходило: ключ не пасував до замкової шпарини. Раптом двері відчинили зсередини і пролунало запитання: «Вам чого треба?».
«Це моя хата, це ви мені маєте сказати, що ви тут робите», – відказала жінка.
«Аааа… Явилася бандерівка», – почула вона у відповідь.
Емілія Мощанська-Косюр-Нєвенгловська починає свою розповідь від твердження про те, що у селищі Лази, поблизу якої пливе Сян, її предки жили завжди. Вона згадує, що у Пикулицях неподалік Перемишля стояв монумент, біля якого спочивають Січові Стрільці, яких зрадила тодішня Польща. Емілія – тоді 17-літня – брала участь у поході до могили, який кожного року на Зелені Свята проводили українці з усіх усюд тодішньої Польщі. Уже на в’їздах до Перемишля стояла поліція та перевіряла селянські вози. На шляху та довкола нього у болоті лежали квіти, оздоби, прапори. Аби правоохоронці пропустили віз із забороненими атрибутами, треба було поцілувати поліціянта, згадує Емілія. «Я також… Я свій», – шепнув тоді один із них.
На майже 500 сторінках книги описано безліч схожих подій. Багато поневірянь принесла і ІІ Світова війна. Після 19 вересня 1939 року на лінії Сяну зустрілися німецькі та радянські війська. Офіцери обох армій потиснули руки посеред дороги у Лазах.
Почалися переслідування нацистами євреїв. Батько Емілії влаштував у їхній хаті сховок, де ховалися дві єврейські сім’ї. Із приходом радянської влади почалася колективізація, людей висилали до Сибіру. Постраждала і родина Мощанських – вони потрапили у вигнання до Бессарабії, однак потім їм вдалося повернутися.
У книзі наведено багато історичних фактів, однак спогади про них змальовані дуже яскраво, з багатьма діалогами, описами громадського та церковного життя українців Надсяння.
Варто також детальніше зупинитися на виникненні у Закерзонні підрозділів Української повстанської армії. Місцеве населення знову постраждало. «Вони варті одне одного», – так говорить про українське та польське підпілля один із героїв книжки. Над мешканцями також знущалася новоутворена Громадянська міліція (Milicja Obywatelska), до якої часто долучалися звичайні злочинці. 29 квітня 1947 року представники Армії крайової та УПА домовилися про перемир’я, однак загони Національних збройних сил все одного розгромили українське село Верховини.
«Справедлива помста, на думку катів, дісталася найслабшим», – коментує це Емілія. Багато уваги у книзі також присвячено випадкам катувань українців у казармах комуністичних органів безпеки. Потім була акція «Вісла»: кожен українець із Закерзоння знає з розповідей близьких, як під час вигнання у північні та західні регіони Польщі їм доводилося поневірятись у вагонах для худоби. Після того, як на рідних землях залишилися тільки спорожнілі села, УПА розпустила частину своїх підрозділів. Одні загони пішли до американської окупаційної зони у Німеччині, інші – в Україну, а ще хтось помандрував слідом за своїми близькими. Сьогодні нам складно це уявити, але шлях пішки з рідного села до півночі Польщі, де розселили вигнанців, хлопцям з УПА треба було долати пішки.
This evening, two Olympic champions were sitting next to me. You can really make a wish, because not every day you find yourself in such a respectable sports company. Next to me on the left was the 1972 Olympic champion Valeriy Pylypovych Borzov, and on the right was Oleksiy Zhitnik, the 1992 Winter Olympics champion.
On September 27, 2019, the Olympic House hosted a meeting of famous, legendary Canadian NHL players of Ukrainian origin, brothers Wayne and Dave Babych, with the sports community. Fortunately, I also had the opportunity to attend this meeting. We were talking, discussing, remembering and taking photos. That was a wonderful meeting!
That evening there was another highlight! But I’ll start a little from afar. The arrival of the Babych brothers in Ukraine was organized by the Canadian Friends of Hockey in Ukraine (CFHU). By the way, it’s not Dave and Wayne’s first visit to Ukraine. And this time the founders of “Canadian Friends of Hockey in Ukraine” Myron Zatvarnytsky and Nestor Budyk promoted regular visit of the legendary brothers.
I was sitting in the meeting room of the Olympic House and guessing why Mr. Myron and Mr. Nestor have such a love for hockey. Wheen Myron Zatvarnytsky and Nestor Budik started their speech, everything became cleat to me. Moreover, the key moment was when Mr. Myron took out from his folder a photo of three young hockey players. It was striking that Ukrainian coat of arms was depicted on their form. It was them!!! Myron Zatvarnytsky, Nestor Budyk and Marc Bouvier. This photo is over 40 years old!!!
It immediately came to my mind that I had already seen this photo somewhere. A few seconds of hesitation and I remembered. I have seen, and not once, this photo on the Internet and on Facebook. It was on Facebook that this photo was shared dozens of times on various personal accounts or in groups or pages. Most often without identifying the people depicted in it. However, only in a national-patriotic context. Because this photo is old and from the Ukrainian diaspora as well. It was emphasized that in those years in Ukraine, enslaved by USSR, it was forbidden to even mention Independent Ukrainian symbols. Because it was punished very, very severely.
The meeting with the legendary Babych brothers impressed me, and here is another unexpected pleasure. I had a unique opportunity to meet, communicate and make friends with Ukrainians from Canada, who have also become legendary.
After the official part of the meeting, I had the opportunity to talk to Mr. Myron and Mr. Nestor. I told them that I had seen them in this photo more than once, but I didn’t know who these hockey players were. They were happy to talk about this photo in detail. Then they shared their memories about that hockey match and mentioned their third friend in the photo. To my pleasure they signed the photo and presented it to me. I offered to take a modern photo with the pocture from those years. It turned out creatively – two photos with more than 40 year difference!
By the way, we still communicate with Mr. Myron and Mr. Nestor. Shortly after our meeting in Kyiv, Mr. Myron sent me some pages of the magazine “Ukrainian Winnipeg”, where our joint photo was placed.
Indeed, Ukrainian hockey roots in Canada and the United States have long-standing glorious traditions. But I’ll tell about it in the following articles.
That day, fate gave me unforgettable impressions and emotions. Coincidences are not accidental!
Учора з родиною відвідали Старий Угринів – колиску життя Степана Бандери, обійстя його діда священника Володимира Глодзінського і мами Мирослави Глодзінської. Вся родина Бандер була нещадно знищена: батька, отця Андрія, убили енкаведисти 10 липня 1941 року в Києві, братів Василя і Олександра закатували в Освенцімі поляки на очах у диких німців-нацистів, брата Богдана у складі Похідної групи вбили німці на Півдні України, сестер – Володимиру, Марту, Оксану – московський дикун заслав до Сибіру… Благо, що не побачила цієї трагедії усіх своїх дітей мама Мирослава, що замолоду померла від туберкульозу…
До Сибіру депортовано кожного третього земляка зі Старого Угринова. Ця родинна хата, що на відео (див. нижче на моєму ТГ-каналі), була повністю зруйнована. Почалося відновлення з 1989 року. За десять років, 1998 року, розпочато спорудження меморіяльного комплексу Степана Бандери, освяченого і відкритого 30 грудня 2000 року. Встановлений пам’ятник Бандері 14 жовтня 1990 року двічі знищували (30 грудня 1990 року і 10 липня 1991 року). Бронзову скульптуру споруджено 17 серпня 1992 року.
Чому так завзято воювали і воюють навіть із мертвим Бандерою?
Тому що його шлях боротьби найпевніший в побудові своєї держави як національного Дому.
Тому що він і його побратими демонстрували ЧУДА людського духу в обороні свого, рідного.
Тому що їхня національна свідомість за своєю глибиною і жертовністю не має рівних у нашій історії.
Тому що їхня боротьба припала на час виняткової зневіри суспільства, а вони демонстрували еталон віри у свою національну ідею і власне призначення боротися за неї.
Тому що Бандера і його покоління явили світові нову українську потугу в самому центрі Европи як небувалу конкуренцію для вже утверджених держав.
Чому так ненавидять нині? Бо Бандера і його побратимство дуже болючий докір виродженим нащадкам.
Тому що слабкі духом ніколи не підтримають сильних, а хіба підло заздритимуть.
Тому що не здатні осягнути правди про національно-визвольний рух того часу.
Тому що не вміють мислити категоріями базових понять: свободи чи рабства. Для них основне як не рабство, то пристосуванство і тихе напів сите животіння.
Унікальність Бандери у триєдиному синтезі: він ідеолог, автор блискучих політологічних розмислів “Перспективи української революції”, борець, що перейшов через польські та німецькі тюрми, і, врешті, московське вбивство; він водночас тактик і стратег на весь час оновлюваної перспективи побудови Української Держави.
І останнє: щоразу більше розпалювана ненависть до Бандери у світовому контексті – від Европ і до Америк та власних виродків – лише підтверджує істинність його шляху. Бо його бажання і мета – своїми силами свій Дім для свого народу.
Відносини України з діаспорою за останні майже тридцять років були явно позитивними, але відчутно недостатними. Зустрічі проводилися на найвищих рівнях, почестях і дарованих бляшках, навіть спільних зусиль, святкуванням і відзначенням. Представники діаспори навіть служили в уряді України з певною гнучкістю щодо юридичних вимог та обмежень. Почесне і навіть подвійне громадянство українцям за кордоном було запропоновано і обговорено з невеликим реальним результатом. Єдине, чого бракує, це захист і допомога з сторони України. Але це те, що має значення.
Саму діаспору можна розділити відповідно до фінансової спроможності і політичним впливом, а також географічно на Схід і Захід. Барометром того, наскільки поширеною є українська діаспора, є Світовий Конгрес Українців, який сьогодні підтримує контакти з українськими громадами щонайменше в шістдесяти країнах. Західна частина, яка включає також географічно східні країни, такі як Австралія і Нова Зеландія, скористалася певною мірою фінансовими масштабами і політичним впливом, щоб мати можливість не тільки допомогти собі, але надати фінансову допомогу Україні, особливо в сфері гуманітарної допомоги і політично впливаючи на власний уряд, щоб санкціонувати найтяжчого хижака України.
Східна діаспора, яка включає Східну Європу, Азію і також арабські частини Африки, серйозно стримується економічними бідами, часто торгуючи місцевою майже безглуздою валютою і не має політичної сили, тому що вона сама слабка і часто опиняється в авторитарному або вкрай правому режимі. Польща та Угорщина є двома яскравими прикладами, оскільки в обох випадках режим правого крила прагне явно і завзято створити однорідне суспільство.
Хоча СКУ багато зробив для створення значної глобальної мережі громад, відчутної підтримки цих контактів, особливо тих, хто потребує політичного впливу і, насправді, потребують зовнішньої політичної підтримки та захисту, дуже не вистачає. Крім того, СКУ не здійснює великого впливу на уряд України, оскільки СКУ працює надто тісно і представляє себе майже як міністерство в уряді України майже без критичних зауваг. Такий рівень співпраці навіть явно працював з режимом Януковича навіть попри те, що цей режим був явно антиукраїнським.
Міністерство закордонних справ України має програму допомоги біднішим українським громадам за кордоном, але ця допомога настільки слабка, що бюджет деяких експансивних українських організацій допомоги на Заході перевищує її. Об’єднаний український американський допомоговий комітет в США, який покладається здебільшого на публічну підтримку жертводавців, надає більше допомоги для різних гуманітарних зусиль в Україні, ніж весь бюджет України на потреби українських громад за кордоном.
З усіх переслідуваних суспільств українців за кордоном, безумовно, найбільшу увагу потребує громада в межах Російської Федерації. Це не найбідніша з усіх громад Східної діаспори, але вона є найбільш призначена на небезпеку. Концепція Путіна «Руський мир» – це не просто бажане мислення. У Путіна є стратегія реалізації. Структури організованої української громади в Росії падають, як доміно протягом останнього десятиліття, не випадково, починаючи з року, коли Віктора Януковича нібито обрали президентом.
З 2010 року центральні координуючі органи українців у Росії, Федеральна національна культурна автономія була ліквідована у судовому порядку в 2010 році, Організація українців в Росії була також ліквідована судом 2012 року, Бібліотека української літератури в Москві була закрита в 2018 році, діяльність СКУ була оголошена небажаною на території Росії у липні 2019 році і регіональна структура українців «Сірий Клин» в Омській області була ліквідована російським судом у серпні 2020 році. У кожній інстанції влада України нічого не робила.
Найбільше, що сталося, було те, що Міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба приступив до вокальної критики російської акції, а потім направив представника на судове провадження в Омську в серпні 2020 року від посольства України в Москві. Жодне відчутне провадження не було ініційоване Україною на будь-якому міжнародному рівні.
Це заклик до дипломатичної протидії. Росія втішається бездіяльністю з боку України. Резолюція повинна бути представлена принаймні в Раді Європи, її Парламентській Асамблеї та Генеральній Асамблеї ООН, де Росія є членом, засуджуючи російські спроби знищити українську громаду в Росії, яка суперечить статутам, деклараціям і договорам обох інституцій. Ці резолюції не тільки повинні отримати підтримку інших країн-членів в рамках міжнародного співтовариства, але і переконати їх посилатися на подальші санкції проти Росії.
Я не настільки наївний, щоб повірити, що це якимось чином вплине на російську поведінку добровільно, оскільки Росія не дослухає і не боїться міжнародного оппробріуму. Однак зі своєю економікою в розхитуваннях і сама Росія переживає внутрішні заворушення, Росія, поки ніколи не готова зробити нічого позитивного самостійно, може бути змушена перевірити її погану поведінку. Такі заходи також надішлють гучне повідомлення по всьому світу про те, що уряд України визнає обов’язок захищати українські громади в інших країнах. Інші країни робили бодай стільки ж для своїх національних меншин за кордоном.
Одвічна турбота буття кожної людини – життя, праця і смерть. Щоб прожити життя і не встидатися за прожиті роки а в міру можливостей гідно з шаною відпочивати на цвинтарній землі, де завершився вік і згасло земське життя, де зупинилося серце, але пам’ять серед живих залишилася незатертою. 19 грудня 1920 р. на 101-му році трудо˗любимого життя відійшла у вічність Парася Іванець, яка останні роки жила в будинку опіки Henley House у Сент-Кетеринсі. Вона широко відома, як українсько канадська месткиня вспадщині якої поверх 150 українських церков. Пані Парася широко відома, як українська мистецька на еміграції, яка своїми мистецькими творамі увічнила українські святині побудовані руками емігрантів. Коли пишу ці слова на мою думку приходить посмертно видана книга (1996 р.) ,,Українські мистці поза Батьківщиною’’ (227 с.), яку видано за авторством Івана Кейвана, визначного мистеця та історика мистецтва, дійсного члена НТШ (історична секція). Помер І. Кейван у вересні 1992 р. і залишив нам цінну спадщину мистецьких творів, безліч цінних статей на мистецькі теми, три монографії, між якими – люксусове видання ,,Тарас Шевченко – образотворчий мистець’’ (КУК, 1964 р.). Його монументальні праці становлять переконливий творчий капітал в історії українського мистецтва. В якому відзеркалено творчо-мистецьку велич українців особливо за межами батьківщини. Мистецька творчість українців – це те ядро за яке нас шанують чужинці, це той національний Пашпорт, який викликає узасаднену національну гордість. В нашій статті, ми звернемось до творчості української мисткині Парасі Іванець, яка в різні періоди творчого зростання ставила перед собою нові мистецькі завдання. Їй творчо-мистецьким дороговсказом стали святині, які не тільки відігравали і відіграють в житті основну роль в українській діаспорі, але вони головно ідентифікуються з духом нашого народу. Парася неодноразово стверджувала, що наше життя не тільки в чужині, але і на рідних землях пов’язане з церквою, коли цей зв’язок затрачується гине і оганьблюється ціла нація. До популяризації мисткині Парасі Іванець надзвичайно багато спричинився своїми змістовно талановитими статтями Йосиф Сірка, який родом походить із Закарпаття, Вищі студії закінчив Й. Сірка в Києві, довгі роки працював у УВУ в Мюнхені, а під сучасну пору живе в Торонто і плодовиті статті на різні теми заміщує в українських часописах.
Парася Іванець
Мені також надзвичайно приємно поділитися своїми спостереженнями про визначну і заслужену художницю Вельмишановну Парасю Іванець, яка є моєю землякою. Вона становить загальнонаціональну гордість. Пригадаймо пані Парася народилася 15 березня 1920 р. в прекрасному селі Піддубцях, що розташовані на берегах мальовничої річки Солокії у віддалі 2-х кілометрів від місточка Угнова. У цьому селі народился також моя мама її звали Христина Чуба, а Парасі прізвище Криса. В дитячих роках Парася з моєю мамою товаришували. Згодом моя мама вийшла заміж до сусіднього села Вільки і прийняла прізвище Стех, а Парася виїхала з с. Піддубець на постіне життя до м. Угніва і там вона заклала свою сім’ю з доктором Василем Іванцем (1905-1979) і прийняла його прізвище – Іванець. Василь Іванець муж Парасі походив з поблизького села Губенок, медичні студії завершив в 1935 р. в Кракові. Працював лікарем в Угнові і займався активною громадською працею.Парася Іванець відома як громадська діячка на Угнівщині, вона займалася культурно-освітньою працею. Угнів був осередком просвітницької праці. Тут народився і діяв легендарний командир УПА Закерзоння Мирослав Онишкевич-”Орест” історична пам’ять про нього зберігається на цілому Закерзоння і викликає узасаднену гордість. Коли осмислю цей період мушу щиро визнати, що Парася з ранніх років була наділена не тільки вродою і патріотизмом, але відзначалася великою життєвою здатністю, зарадністю та вмінням виходити з складних життєвих складнощей. Її життєві громадські осяги, напувають усіх нас великою радістю й гордістю. Доля їй так склалася, що з наближенням більшовицького фронту, щоб уникнути репресій за патріотичну діяльність вона разом з мужом подалися на Захід. Через Австрію, Західню Німеччину, табори переміщуваних осіб, дісталася в Нову Шотляндію, через далеку північ Канади –Ґрейт Бер Лейк, де жила з мужом 3 роки, виконуючи різну працю, а звідси дісталися на початку 1956 року подружжя Іванців переїхало до Едмонтону Альберта.
Тоді коли подружжя Іванців мандрували чужими світами у 1945 р наші корінні терени Сталін подарував Польщі. Звідси тобто з Підубець та Угнівщини українське населення в більшості було переселене на терен України. Колишні мешканці села Піддубець були переселені в околиці м. Бережан. А в 1947 р. з корінних наших прабатьківських земель всіх українців, які не виїхали в Україну, в рамках акції ,,Вісла’’ було депортовано на понімецькі землі в західну Польщу. Врешті на підставі радянського-польського договору з 1951 р. Угнів та с. Піддубці було приєднано до України, а тодішніх мешканців переселено.Так, що земляки Парасі Іванець переживали на рідній землі, а вона на початку в діаспорі також проживала ряд негод.Щойно, коли її муж д-р В. Іванець в Канаді склав успішно іспити з нострифікації лікарського диплому і отримав повну лікарську кваліфікацію їхнє життя проясніло. Працюючи лікаре, пан В. Іванець не тільки включився в українську громадську діяльність, активно працював в лікарському товаристві, був членом НТШ та був відомим українсько-канадським спонсором в закресі потреб українській громаді. Але і його дружина завершила мистецьку освіту і стала професійно займатися мистецькою діяльністю. Зрештою, вона вже в Угнові малювали свої перші різні молодіжні картини. За її словами –між територією, її природою і народом існує дуже інтимний зв’язок, який віддзеркалюється в мистецтві. Наша національна духовність з її глибоким корінням в нашому природньому патріотизмі, все це споріднює нас з фольклором піснею мистецтвом і релігією. І любов до рідного народу споріднила і полонила її душу до мистецтва, яке стало її тлом національно-культурним скарбом нашого народу. Головною творчою темою Парасі стало малярство церков, іконостасів та ікони. За допомогою церков з біблійною святістю можна впливати на душевний інтелектуальний розвиток суспільства та утверджувати релігійні і мистецькі ресурси, для збереження національної тожсамості – не одноразова на своїх доповідях говорила Парася Іванець і піднимала рівень духовної культури.
В Едмонтоні Парася закінчила Мистецьку академію у відомого мистця Ю. Буцманюка та, одночасно, поглиблювала свої знання в Альбертському університеті. Саме на той період освіти припадає її ознайомлення всестороннюю технікою малярства. В 1967-го вона допомагає Ю. Буцманюкові при малюванні іконостасу в катедрі Св. Йосафата в Едмонтоні. Була не лише помічницею, а й співавтором деяких творів Буцманюка, після його смерти 1968 року, вона успішно закінчила працю над іконостасом, дотримуючи розпочатий стиль свого вчителя. Один із відомих малярів Іван Сич, розмалював такі церкви як св, Миколая в Вінніпезі, в Іст-Кідломені і в Елмі та Боседжурі, Розі та церкву Успіння Богоматері в Портаж-ля-Пері всі вони в Манітобі. А в Альберті Сич розмалював церкву Св. Петра і Павла в Мондері, а також він малював цілий ряд декораційних картин з церковної тематики, в який помітні національні символи. Пані Парася була добре знайома з художником Іваном Сичом та особливо була знайома з художником Яковим Майдаником (1891-1984), він знаний як художник з Саскачевані й Альберти. З тими художниками П. Іванець, а також з художником Петром Липинським (1888-1975) співпрацювала в закресі малярства – про це згадує Іван Кейван ,,Українські митці поза Батьківщиною’’ (Едмонтон- 1996). Церква це той ,,Євшан зілля’’, який має незвиклу силу єднати Боже з людством. Аналізуючи художню вартість П. Іванець її мистецька творчість тісно переплітається з любов’ю до Батьківщини. А на думку багатьох вчених національна ідея сприяє довголіттю. На підтвердження того, що національна ідея допомагала українським борцям за незалежність можна знайти підтвердження у таких виразних постатях як останній отаман Війська Запорізького Низового Петро Калнишевський (1690-1803), який помер на засланні у Соловецькому монастирі. Сотки українських борців проти московського окупанта, які пережили сибірські та інші ГУЛАГи Росії, серед яких був і патріарх греко-католицької церкви Йосиф Сліпий (1892 – 1984), українські дисиденти, які жили задля ідеї незалежної України. До них слід зарахувати і борців УПА, які боролись проти московської і гітлерівської окупації, діячі ОУН, які пережили совєтські, польські і німецькі концентраційні табори. Ще й сьогодні окремі діячі у віці понад 90 років переживають за Україну, для яких„Україна понад усе – Святая Святих”.
Малярство становить універсальну мову, за допомогою якої можна спілкуватися з різними людьми, бо творами малярства можна без мови говорити, відчувати глибинне зворушення, якого часта не можна передати словами мови. Малярство так як музика своєю цінністю розбуджують людську інтуїцію, уяву і здатне викликати безмежне вдоволення, це джерело всякої краси і духовного багацтва. Українські церкви, зокрема в провінціях західної Канади були об’єктом художнього зацікавлення багатьох художників, митців та письменників. Твори малярів, а в тому художні твори Парасі з 1962-го брали активну участь у різних мистецьких виставках — групових і персональних, які відбувалися у багатьох країнах світу. Вона репрезентувала різні жанри малярства, з перевагою олійної техніки. До її успішних праць можна зарахувати надзвичайно вдалі портрети «П. Дора», «Катруся», «Гіндус», «Мурин», «Автопортрет», які відзначаються бездоганною композицією та схопленням зовнішніх рис, характеру. Колоритом і динамікою позначені її праці «Маляр при праці», «Сінокоси», «Жнива», «Жінки йдуть до праці», «Гіпівське життя», «На березі» й ін. До успішних творів п. Іванець належать мистецькі праці, серед яких — численні пейзажі «Скелі», «Коріння», «Гірське озеро», «Серед літа», «Ріка Гінтон», «Захід сонця» та низка інших, в яких відчуваємо теплий сонячний колорит і помічаємо нюанси природи. Реалістичні картини п. Іванець «Хата», «Три родини», «Забута людьми», «Хата з вітряком», «Залишена ферма», «Початки Едмонтону» й інші вартісні не тільки з мистецького погляду, але й з історичного, пізнавального. Окремим періодом творчости мисткині можна назвати цикл рослин і квітів, які притягують увагу глядача своєю оригінальністю та чудовим кольоровим зображенням. До окремого жанру Парасі належать твори сакрального характеру, які вона виконала з особливою любов’ю та майстерністю.
Крім іконостасу Св. Йосафата, написала численні ікони, які зберігають у приватних колекціях, дві є у церкві оо. Василіян, а одна — у церкві Св. Івана Богослова у Сент-Кетеринсі. З особливою любов’ю художниця виготовила дві Плащаниці, одну з яких зберігають у Музеї м. Мондер (провінція Альберта), а другу вона подарувала каплиці Пансіонату ім. Івана Франка у Міссіссазі (провінція Онтаріо). Крім сотень своїх мистецьких творів, Парася Іванець вела також величезну працю дослідника-фіксатора та мистця. Впродовж десяти років, у супроводі чоловіка, вона їздила по преріях Альберти й олією на полотні та картоні зберегла пам’ять про 160 українських церков. З-поміж них зараз уже багато піддалися руйнівній силі часу та браку догляду за ними. З цих, можна сміливо сказати, історичних картин, 153 увійшли до книги «Українські церкви Альберти» (Пряшів, 1991, 190 с.). Цю книгу з особистим автографом пані Парася подарила мені. Книга вийшла двома мовами — англійською й українською, і вміщує надзвичайно вартісну інформацію про окремі церкви, що є основою на більшу наукову працю. Майже весь наклад (2 тис. примірників) завезли до України, альбом знайшов своє місце в різних українських бібліотеках. Окремі примірники можна було придбати також у заповіднику Шевченківський гай у Львові. Оригінали вміщених у книзі репродукцій п. Іванець подарувала Українському музею в Едмонтоні. 1977 року Іванці переїхали жити з Едмонтона до Сент-Кетеринса. Доля й тут поставила Парасю перед випробування — вже після двох років, на новому місці, вона повдовіла. Після смерти чоловіка цілковито зайнялася творчістю — тут створила численні ікони, нові картини, брала участь у культурному житті громади. Під церквою Св. Кирила та Методія у Сент-Кетеринсі організувала і спонсорувала музей, до якого подарувала експонати. Численні картини Парасі Іванець зараз прикрашають стіни Українського дому сеньйорів у Сент-Кетеринсі, які подарувала, проживаючи тут кілька років. Протягом часу Парася запам’яталася по обох сторонах Океану. У творчому сенсі мисткиня виставляла свої твори у багатьох містах Европи, Америки та Канади. Протягом часу Парася Іванець свої картини дарувала Українському музеєві в Альберті, друзям і численним знайомим. Її художня та громадська діяльність дала позитивні результати. При її допомозі і сприянню та спонсорстві під церквою Св. Кирила і Методія у Сент Кетрінс був відкритий музей з експонатами, які вона подарувала. Її ікони знайшли постійне місце не в одній галерії та родині, як символи віри. Щедрою, щодо подарованих картин, П. Іванець була й до Дому сеньйорів у Сент Кетрінс передала не одну картину, де вона проживала, а також до Пансіону І.Франка в м. Міссіссаґа та в інші надійні мистецькі сховища.
В мене особисто крім згаданої книги багато інших матеріалів пані Іванець, серед яких календар на 2019 рік. У цьому календарі вміщено 18 репродукцій художніх творів, з яких 8 картин квітів виконаних олією. На перших чотирьох сторінках календаря вміщена стаття українською і англійською мовами „Талант немає віку”, яка інформує читача про довгий і творчий шлях П.Іванець. Мені запам’яталася також прекрасна виставка картин в Канадсько-українській мистецькій фундації, де між іншим були презентовані художні твори Парасі, виставка проходила під назвою “Шедеври образотворчого мистецтва”. На тих виставках були представлені десятки унікальних творів різних визначних українських та зарубіжних митців, а в тому завжди окрасою виставок були саме твори П. Іванець. Можемо її сміло назвати, що це тріумфальна жінка, яка на тривало увійшла в родину визначних українських митців таких, як: Іван Труш, Любослав Гуцалюк, Олександр Архипенко, Яків Гніздовський, Микола Кричевський, Святослав Гординський, Карло Звіринський, Роман Сельський, Юліан Буцманюк, Опанас Заливаха, Петро Андрусів, Микола Неділко, Петро Носко, Едвард і Юрій Козак, Андрій Сологуб, Гаврило Глюк, Aдальберт Мартон, Юліан Колесар, Богдан Божемський, Богдан Титла, Петро Маґденко, Іван Бєльський, Віталій Литвин, Володимир Микита, Петро Шостак, Микола Жаровський, Марія Стиранка, Олена Кульчицька та 97 літня торонтська художниця Галина Новаківська та інші. Художниця Парася Іванець відома не тільки в Канаді, але й в Україні та Європі. Її біля 180 картин українських церков Альберти знайшли не тільки місце в одній з картинних галерей Едмонтона, Торонта, Нь-Йорка, Парижа, Мюнхена, Львова і Києва та інших містах, а також знайшли вони своє віддзеркалення в рецензіях у багатьох книга, календарях, авторитетних журналах та приватних колекціонерів.
Мисткиння повертх 30 своїх картин, включно з «Плащаницею» подарувала музеєві Пансіону ім. І.Франка в Місісазі (Онтаріо). Частину подаровала мистецьких творів численним парохіям і священикам в різних країнах. Велике значення в популяризації мистецтецького доробку мали її так індивідуальні, як і збірні виставки.У творчому сенсі П. Іванець запам’яталася більш як 201 персональними виставками своїх творів в канадських, американських та європейських містах. Твори художниці знайшли місце в різних галереях. Як зазначається, свою любов до українства Парася Іванець виявляла у мистецькому відображенні картин з типового українського життя, а любов до природи передавала кольорами квітів, дерев, любов до своєї церкви через ікони та плащаниці, які вона не тільки малювала, але й дарувала прихожим та церквам. 2015-го Парася переїхала жити до Пансіонату ім. Івана Франка в Міссіссазі. Тут відбулася й остання виставка її картин, які подарувала музеєві пансіонату. З вдячністю до мисткині, його управа видала «Календар 2019», який вміщує 18 репродукцій різних творів і статтю двома мовами про життєвий шлях мисткині. «Під кінець 2017 р. Парася Іванець переїхала до будинку опіки Henley House у Сент Кетрінс, де на 101 році 19 грудня 2020 р. відійшла у вічність», – йдеться в повідомленні. На завершення статті слід додати, що мисткиня Парася Іванець, була великою українською патріоткою і твердила, що любов до України дарує українським патріотам довголіття.
Sportsrodovid is the place, where your unique stories live. Writing interesting stories is interesting. But my aim is more. I’m not satisfied with the best articles. They must be exceptional. I believe that unique stories on “Sports rodovid” can make the life of each reader richer and full and the whole society – stronger, more confident, unbroken and educated. The mission of our journal is to keep stories of body upbrining, sports and Olympic movement as Ukrainian national memory. Our slogan – “If you know the history, you win!” Here we suggest all interesting for you: the history of Ukrainian and world sport, sport in Diaspora, articles about famous and remarkable sportsmen.
Thanks to the journal “Sports rodovid” thousands of Ukrainians have a splendid opportunity to learn the history in order to win! Thanks to you, our followers, in each corner of the world there is at least one Ukrainian person, who will learn and give his knowledge to his descendants. It will help to keep stories of body upbrining, sports and Olympic movement as Ukrainian national memory! Visit our site and don’t forget to sign up!
Усі вже почали підбивати підсумки року. Публікуються рейтинги підтримок та розчарувань. У соціологічних дослідженнях, як правило, просять обрати 3-4 пункти, які, на думку респондента, мають найважливіше значення.
Питання, знову ж, поверхневі. Тому ми і бачимо результати соцдосліджень — банальні, одноманітні. І бачимо лише тенденції в їхній динаміці. Або багаторічні проблеми: війна, безробіття, якість медичних послуг. І таким чином соціологія з науки перетворюється політтехнологами на ефективний інструмент формування громадської думки та маніпуляцій.
Що ж, можна спробувати в дусі соціології, але глибше. І окреслити справжні, а не надумані проблеми.
І я спробую окреслити рік не в сенсі “збільшився дефіцит бюджету” чи “зменшилася довіра до інституту президента”, а в розрізі стану влади і суспільства.
Суспільство
Тож якщо ставити питання, що показало суспільство у 2020 році (три, на мою думку, найпоказовіші позиції):
1. 2020 рік показав, що толерантність українців, яка, безумовно, одна з найвищих у Європі — все ж іноді пробуксовує. Нові Санжари — тому приклад. Сплеск ненависті в суспільстві показує, що такою завжди є маса людей.
Це коли кожен сам по собі — постить котиків і допомагає бабусям дорогу переходити, а разом (а якщо ще й людьми зманіпулювали) перетворюються в натовп, готовий “не таких” викидати з суспільства.
2. Вибори цього року явно показали, що українці мають толерантність до корупції. Принцип вибору корумпованих кандидатів у мери та депутати був узагальнено такий: “Сам краде, але й іншим жити дає.
Таким був вибір значної частини суспільства, і фокус-групи це дуже чітко показують. Радує лише те, що відсоток таких відповідей серед молоді нижчий, ніж у людей старшого віку.
3. За різними дослідженнями, від 32 до 40% громадян готові поступитися деякими правами і свободами в обмін на добробут. І це більше, ніж у 2018 році. Тоді лише 26% були готові обміняти свободу на добробут.
І ця карантинна тенденція показує, що цінності свободи ще не зовсім прижилися у суспільстві. І радує знову ж, лише те, що молоді люди більше цінують свободу, ніж старші покоління.
Якщо проблему не усвідомлюють не тільки прості люди, а й замовники соціології — то це не значить, що вона відсутня.
На мою думку, три основні неусвідомлені проблеми суспільства:
1. Недовіра більшості людей до владних інституцій. Причому в узагальнених рейтингах нам подають загальні цифри недовіри: до Верховної Ради, НАБУ чи конкретних політиків.
Фокус-групи, своєю чергою, явно показують, що більше третини людей не довіряють жодній державній інституції (виключенням є ЗСУ) та органам місцевого самоврядування.
От конкретний Петро Петренко, учасник АТО — крім армії не вірить нікому. Тому й низька явка на місцеві вибори. Тому і при явці — вибори з меншого зла. Часто — нав’язаного.
2. Невпевненість у завтрашньому дні. Більшість буде як завгодно називати свої проблеми, але глибинно вони все одно переходять у цю. І це — базис для нового виду маніпуляції, які останні 5-10 років розганяє Росія — ностальгія за Радянським союзом.
Потрібно сказати, що невпевненість — це загальнолюдська проблема, притаманна постіндустріальному світові, який щодесятиліття змінюється. Але у нас вона проявлена більше, ніж загалом по Європі.
3. Демографічна катастрофа. При явно низькій репродуктивності нації ми ще й маємо шалений відтік молодих і активних. Які віддають дітей у школи вже там, на Заході. І треба розуміти, що ті діти вже ніколи до нас не повернуться.
Влада
Якщо ж говорити про владу, її позитиви і негативи у 2020 році, то позитив можна назвати лише один.
Зеленському і його команді безумовно вдалося повністю десакралізувати владу як таку. У центрі і на місцях. Я не знаю, коли іще владу так мало боялися. Кривлянням і смиканням, відсутністю кадрів вони остаточно зняли з влади якийсь ореол.
А ще 7 років тому бюджетників могли пачками виганяти на “антифашистські” мітинги чи навіть Антимайдан.
А в деякі виші в аспірантуру приймали виключно після вступу в “Партію регіонів”.
Тож попри все — для України це позитивний момент
Негативи:
1. Тотальна, неконтрольована брехня влади і суцільні маніпуляції — це тренд 2020 року. Відеоролики, які повністю не відповідають реальності. І “реальностей” вже не дві, а безліч.
Особливо це вражає стосовно війни.Коли ширилися казки про “наближення миру”, а морпіх Журавель стікав кров’ю. Коли Зеленського вже годували борщем, а військові чекали, коли… І таких “коли” є вдосталь кожного дня.
2. Непотизм і корупція. Призначаються свої, або від олігархів. Як виключення — не з нашої пісочниці — але зручні. І корупція, якої не бачили з 2013 року. І здавалося, що вже і не буде. Причому корупція на найвищому рівні. На місцях бачать — і мавпують.
3. “Доганяють” не тих. Заявлена боротьба з корупцією підмінена репресіями. І розмова не лише про Петра Порошенка, проти якого відкрили понад п’ятдесят надуманих справ.
Справи проти Андрія Антоненка, Марусі Звіробій та інших активістів вражають своєю середньовічною дикістю. У США проти Андрія Деркача вживають санкції. Коломойського там же звинувачують у федеральних злочинах.
А в Україні ці люди керують судовою системою і почуваються добре. Рішення Конституційного суду — це постріл в українську державність. Правоохоронна і судова система України це основний фільм жахів 2020 року.
І на “Оскар” претендує так багато людей та інституцій, що це тема окремої статті.
Фотоальбом 2020 року в Україні наскільки страшний, що жахливішими, мабуть, були у 21 столітті лише події 2014 року.
Але ми пережили цей рік. Подвиг медиків та подвиг військових цього року дають надію сподіватися нам, що ми як нація — таки відбулися.
І просто треба попрацювати над помилками. Виправитись. І піти далі.
Відома формула сартрівського екзистенціалізму: екзистенція передує есенції. Спочатку я пірнаю в життя, виходжу за свої межі (екз-истенція), і лише так у процесі конструюю свою сутність.
Але ми не помічаємо, як цей екзистенціалізм зашитий в нашій культурі. І це радше погано, ніж добре.
Вся українська “страждальницька” література – про те, що екзистенція передує есенції. Що нас кидають у вир життя ще до того, як ми зрозуміли, що ми є та хто ми є. Що у нас немає часу і можливості навіть це зрозуміти та це осмислити.
У Марії Маркович (Марка Вовчка) є коротке оповідання “Два сини”. Про матір, яка втрачає двох молодих синів, яких забрали у “некрути”. “Не жив я, мамо, на світі, тільки збирався жити”, – каже молодший, Василь. Ось він, український екзистенціалізм. Тільки з негативним знаком.
Це про невстигання жити. Коли життя не встигло дозріти. Досягти своєї сутності, арістотелівської “ентелехії”. Про недожиття.
Це досі актуально. Українці часто бояться знайти свою сутність. Свій голос, своє обличчя. Бояться навіть думати над ним. Українці пірнають в свою екзистенцію всліпу, не прагнучи шукати свої есенції. Саме тому у нас так не люблять філософію, концептуальну літературу, концептуальне мистецтво.
Але героїв Марка Вовчка можна зрозуміти: ними керували зовнішні сили. Вони були здебільшого кріпаками. У них була тяга до сутності – але їм просто не давали її здійснити. А як зрозуміти героїв нашого часу? У нас же уже є свобода. І час ніби теж є.
As I write, thirty-five babies of international parentage are being cared for by nannies in a hotel room in Kyiv. Swedish, Spanish, Chinese and British children born of surrogate Ukrainian mothers, they have been left in limbo by the pandemic, and must wait to be claimed by their biological parents until the country opens its borders again.
The question of the parentage of poems is an open one – some poets feel they are simply channels for universal visions; some feel tenderly possessive toward their creative offspring; others acknowledge the reader’s place in co-creating the meaning of their work. However one looks at it, Ihor Pavlyuk’s poems are far more fortunate than these stranded babies and their parents; dancing freely across borders and oceans, each ‘a precise and windblown snowflake’, they offer the world subtle insights crystallised from a long, arduous and complex history. War-torn between East and West, Left and Right, modern Ukraine is also a country indebted to science, in love with its literature, and culturally steeped in diverse faiths, Christian, Islamic and pagan traditions.
Ihor Pavlyuk, widely regarded as one of the leading Ukrainian poets of his generation, claims the right to tread all these boundaries as ‘a lone wolf’ slinking between ‘a manger of hay . . . [and] the tsar of flowers’ (‘The Right to Be a Lone Wolf’, Arthania). At this time of global isolation and uncertainty, his poetry reminds us that we all belong to the Earth – and to the cosmos.
Naomi Foyle (born 22 February 1967) is a British-Canadianpoet, novelist, essayist, editor, translator and activist. Best known for her five science fiction novels (Seoul Survivors, Astra, Rook Song, The Blood of the Hoopoe and Stained Light),[1] and her three poetry collections (The Night Pavilion, The World Cup and Adamantine),[2] she is also the author of several poetry pamphlets, two verse dramas and various short stories and essays. A non-Muslim Fellow of the Muslim Institute, Foyle is a contributing editor to Critical Muslim.[3] For her poetry and essays about Ukraine, she was awarded the 2014 Hryhorii Skovoroda Prize.[
Груднева соціологія, оприлюднена центром Разумкова, цікава вся, але має кілька ключових показників зі словом “вперше”.
Отже, вперше 30% опитаних вважають, що нинішня влада гірша за попередню. Навпаки думають 20%.
Кількість виборців, готових підтримати Зеленського становить 28%. І це (вперше) менше за його показник у першому турі у 2019 році.
Вперше Зеленський в рейтингу довіри/недовіри не на першому місці.
Неприємна новина для Зеленського у тому, що він дуже скоро поступиться Порошенку не лише в абстрактній оцінці “попередня” або “нинішня” влада, але й у партійному та особистому рейтингах.
За слуг у грудні готові проголосувати 26,5%, за ЄС – 19,5%. У другому турі Зеленського підтримали б 57%, Порошенка – 43%.
Різниця між ними скоротилася з майже 50% до 14%. І мені здається, це не фінал, а таки “вирок”. Враховуючи темпи розчарування у партії влади, і у владі в цілому (а за цим же опитуванням Зеленський став розчаруванням для 42%, тоді як Порошенко – для 10%), враховуючи протилежну, кажучи м’яко, динаміку рейтингів показники цих двох політсил та їхніх лідерів вже за кілька місяців зрівняються, якщо не поміняються місцями.
В цілому, те що ми побачили, є для Зеленського електоральною катастрофою. Справа не лише у цифрах, зрештою, поки що він зберігає суто арифметичний шанс перемогти на виборах. Справа у тому, що Зеленський використовував і мав намір використовувати соціологічні показники і свою популярність для протаскування небезпечних для країни рішень через референдуми, “опитування” тощо. Він був абсолютно впевнений, що самого його імені до сих пір достатньо для успіху. Але навіть в Одесі, колишній електоральній вотчині слуг, їхній підтриманий Зе кандидат Філімонов поступився результатом представнику “Європейської Солідарності”.
Зеленський не дружить з реальністю. Він в теніс грає.
Ну давай, Вова, потроль ще Порошенка у своїх відосиках.
The Pentagon recently announced that at the request of the Polish government more U.S. troops would be deployed to Poland and at the request of Ukraine’s government more military assistance would be rendered to Ukraine, including missiles, radar equipment as well as more joint military exercises. All of these are positive steps in the European and U.S. Relationship. What is missing in these recent announcements by the currently rudderless Pentagon has been in fact on the table since the Bucharest Summit in 2008.
During his most recent visit to the United Kingdom, Ukraine’s President Zelensky raised this issue once again. Ukraine need a Membership Action Plan for NATO. In 2008 the U.S. under President George W. Bush was prepared to make that happen. It was stymied by France and Germany, two historically Russia friendly states. Eight months later in Brussels the issue was a mere mention in the final communique. Since then there has been an unnerving quiet.
A good portion of the blame lies with Ukraine itself which was ruled from February 2010 to February 2014 by a Russian surrogate. NATO MAP was a non-issue. For the remaining two years of President Obama’s administration the matter lay dormant. Ukraine was digging itself out from the Russian quagmire of influence under President Yanukovych and the ensuing active hostilities between the two countries. President Obama decided to lay low without direct involvement in the conflict except through sanctions. President Trump’s administration was at best lost time for Ukraine.
What does Ukrainian membership in NATO offer the Alliance? Firepower! Of the 29 NATO member states only the following seven have more firepower: U.S., France, U.K., Turkey, Germany, Italy and Poland. Ukraine is considered the 27th most powerful state in the world with a standing military of more than a quarter of a million. Of NATO countries only the United States, Turkey and France have a larger military. Ukraine’s deficiencies are economic which is understandable given its Soviet legacy. NATO’s lack of firepower during the halcyon relationship period with the Trump administration was a genuine cause for concern. European members of NATO began forging a strictly European defense alliance. This period of uncertainty and relative distrust not only emphasized the importance of American leadership but the role that Europe would need to assume under exigent circumstances.
What does NATO offer Ukraine? It is not an absolute defense, but rather the appearance of security and, certainly, a game changer for Ukraine in its worrisome relationship with a historic enemy. There are hurdles such as defense modernization and ending the current conflict, but MAP would be a tangible step in the right direction. President Elect Joe Biden stressed his desire to engage in the peace process. He also stated that Russia is the number one adversary of the United States. Russia is also the number one adversary of Ukraine. America and Ukraine are natural allies. Furthermore, America’s involvement in the Russia/Ukraine conflict would lend credence to NATO’s mission as a peacekeeping alliance, keeping Europe safe from Russian aggression.
Similarly to President Zelensky’s inquiry on MAP in London, Ukraine needs to send a message to America’s new leadership as soon as possible that Ukraine wants America at the peace table whether it be in Minsk or, preferably, elsewhere and that it depends upon American’s sponsorship of its Membership Action Plan in NATO. President Zelensky has commenced the dialogue by congratulating President Elect Joe Biden on his electoral victory. The Ukrainian American community could be helpful in this, but at the present time it lacks leadership. Nonetheless, America under President Elect Joe Biden who recognizes both Russia as an adversary and Ukraine as America’s strategic ally would assume the mantle required both by American and Ukrainian interests.
In essence, these are short term goals which can be addressed in the very near future. The message will be very clear to Russia and America’s allies that America in back as the unquestioned leader of the democratic world community. Ukraine would have an ally it can trust.
