Author: Vasyl Taras

Україна – поле битви чи розмінна монета?

Перший наратив: Досить давати Україні допомогу. РФ велика, в неї ядрьона бомба, тому класична перемога над РФ – неможлива. Спалити кремль – не можна. Якби навіть таке чудо сталося, що ЗСУ (чи НАТО) перетнуть кордон в напрямку кремля, то ядрьоні бомби полетять на Харків, Київ, і можливо Варшаву і Вільнюс, і так як 3 з 10 шахідів і кінджалів долітають, так і тут щось долетить – і все. Кінець мільйонам. А якщо удар у відповідь, то кінець світу. 

Тому допомога Україні – це лише пролонгація війни, яку неможливо виграти. 

А ще грошей не вистачає, інфляція, перебої з с/г продукцією і нафто-газом через цю війну. 

Тому, згідно цього наративу, давайте примусимо сторони “встрєтітся гдєто посєередінкє” і закриваємо цю тєму. 

Врешті-решт, чого це ми маємо захищати Україну? Вона ж частина Рос. імперії і частина СССР і говорять там російською, і там православна церква, а тому претензії РФ на Україну навіть дуже історично обгрунтовані. Чого ми маємо забирати гроші він наших шкіл і пенсій і давати псіху Зеленському на його політичні амбіції? 

І взагалі, якщо сісти і подумати, то путіна можна понять. Все він робить логічно і правильно. Маладєц. 

А логіка така: Розширення НАТО дійсно загрожувало його країні, Рейган, чи Буш чи Кіссенджер чи хто там ще обіцяв чи то Горбачьову, чи то Єльцину, чи то самому путіну, що розширєнія НАТО на восток нє будєт, тому ми самі винні, бо спровокували цю війну, взявши в НАТО Балтику і Польщу. Якщо ми їх викинемо з НАТО, або хоча б повернемо Україну в зону впливу РФ, то історична справедливість відновиться, війна закінчиться і все буде як було.  

Цього наративу притримується в першу чергу Трамп. Коли його притискають, як же саме він зупинить війну за 48 годин, як він постійно обіцяє, він натякає на саме таке вирішення. 

За ним цей наратив почали просувати кіндер-сюрприз Вівек, Трамп-лайт ДеСантіс, і кілька інших кандидатів в президенти і парламентарів з про-трампівського крила. 

В суспільстві на цей наратив пристають, на око, десь відсотків 25%, тобто стільки, скільки є фанатами Трампа. 

Дещо інша версія цього першого наративу гуляла США в перші тижні-місяці війни в лівих колах. Тоді Оказіо Кортез, Берні Сандерс, Елізабет Воррен і ще кілька самих лівих парламентарів від Демократів написали листа Байдену, де закликали його перестати витрачати гроші на Україну, бо ці гроші треба на “школи, пєнсії, бідних” і інші харошиє дєла. 

Але тоді їх старші і серйозніші члени партії так посадили на місце, що через день марксисти з Конгресу листа відкликали, і що цікаво, десь зникли. Уже більше року я не чув взагалі ні про Оказіо Кортез, ні про Берні Сандерса, ні про Воррен. Якось був період, що вони в новинах були щодня. А це взагалі зникли. Сподіваюся, що з ними все гаразд. Треба погуглити, бо вже дуже довго не чув про них. 

Другий наратив дуже гарно було подано в недавньому інтерв’ю кандидаткою в президенти від Республіканської партії Ніккі Хейлі. 

• Ми маємо про це думати не як допомогу Україні, а як про війну проти путінської РФ, де путін багаторазово і чітко заявляв про свої претензії на всю східну Європу і більше. Україна – лише маленький крок в його планах, на який відводилося 3-5 днів. Велике щястя, що в Україні віз загруз, бо після України мали бути — і будуть, якщо впаде Україні — Балтика, Молдова, Польща, Чехія і далі по мапі. 
• Тому ми не допомагаємо Україні. Україна зупиняє рух путіна на Захід, робить нашу роботу, ми лише “підносимо патрони” і славабогу поки самі не маємо воювати. 
• А як же гроші? А я вам порахую. Поки ми витрачаємо лише 3,5% нашого військового бюджету, не всього бюджету, а лише військового, на зупинку путіна.  І всього за 3.5% відсотки, ми вже другий рік стримуємо рух путіна в східну Європу. Це прекрасна віддача на таку маленьку інвестицію. Чи хтось би міг подумати, що всього за 3,5% нашого військового бюджету ми зможемо зупинити РФ з її посіпаками? А завдяки Україні – можемо. Чи ви хочете, щоб Україна впала, українські ресурси перейшли до путіна — хтось рахував скільки нам буде коштувати війна на території інших країн? 
• Не забувайте, що перемога РФ – це перемога Китаю. Китай наш найбільший опонент, і якщо ми допустимо програш України, Китай попре в Тайвань і хто зна ще куди. Хтось рахував скільки то нам буде коштувати? Точно дешевше поставити путіна на місце і відбити охоту в Китаю (і інших країн з претензіями на землі сусідів) порушувати світовий порядок і відновлювати “історічєскую справєдлівость”. 

Цього наративу притримуються майже всі Демократи і добра половина Республіканців. 

Примітно, що багато Республіканців, Хейлі зокрема, продовжують цю думку далі і критикують Байдена за недостатню підтримку. 

Вони  кажуть, що якби захід не обмежувався б “висловленням занепокоєння” після Грузії, України 2014, Сирії, Африки, а добре дав путіну по пальцях, то не було б зараз цього всього і не треба було б віддавати оті 3.5%. 

Більше того, якби достатня допомога пішла відразу у 2022, то “спєцопєрація” вже давно закінчилася. Було кілька нагод, коли дещо сильніша Україна могла б відкинути РФ далеко до їх кордонів, якби мали на той час необхідну дальнобійну артилерію, танки і літаки. Але зволікання тоді дали можливість РФ перегрупуватися, зібрати ресурси, і тепер це завдання коштує набагато дорожче. 

Чи може Хейлі, приміром, чи інших носії таких  цих ідей, приміром Ентоні Блінкен від Демократів чи Джон Болтен чи Кріс Крісті від Республіканців, стати наступним президентом? Не знаю. Блінкен не піде, якщо іде Байден. Болтен казав, що думає іти, але так і не висунувся. 

Кріс Крісті, здається, висунувся, не щоб виграти, а щоб мочити Трампа. Виглядає трохи як сам Трамп, тільки анти. Але те саме амплуа. Він не дуже “лайкабл” (не дуже приємний), тому навряд за нього можуть багато проголосувати.

Майк Пенс теж просуває цей наратив, але його підтримка поки близька нуля. 

Хейлі дуже лайкабл, дуже “президентська”, але, перше, вона відкрито критикує Трампа, а отже відразу стала ворогом половини електорату Республіканської партії. Вона, певно, мала б найвищі шанси перемогти Байдена, бо за неї радо б проголосували б незалежні виборці і значна частка про-демократичних виборців. 

Але не думаю, що в неї є шанс перемогти в першому турі (праймеріз). 

Поки рейтинг Трампа найвищий з величезним відривом (50%). 

Далі Рон ДеСантіс (15%), який очевидно займе місце Трампа, якщо Трамп сяде або не зможе продовжувати реальну боротьбу через купу судових справ. 

Однак Хейлі зараз на третьому місці, з 8%. Поряд з нею Вівек з теж десь 8%. Поки виглядає безнадійно. Але якщо зніметься Трамп, все може дуже різко перегратися. 

Спостерігаємо далі.

Photo: Wikipedia
Плакат проти участі США у війні в Європі

Ціна не завжди є індикатором якості

1. Вища освіта в США надзвичайно дорога. Містечкові університети від 10 до 30 тисяч доларів на рік. Університети світового рівня до 80 тисяч доларів на рік. Звичайно, “бідним” будуть трохи скидки від самих університетів, а “державні” університети ще і мають суттєві знижки для резидентів штату. Але навіть за самих добрих розкладів ( універ містечкового рівня) платити треба від 10 до 20 тисяч на рік. Ну хіба ви серед тих дуже небагатьох, кому дали стипендію (не білше 10-20% студентів).

А ще докиньте тисяч 20 на проживання і харчування. Батькам влітає в копійку, або студент має працювати під час навчання, або позика і випускаєшся з солідним боргом.

2. Найдорожчі університети в США – не ті, що ви думали. Серед 50 найдорожчих, 45 ви певно ніколи і не чули. Всі більше 70 тисяч доларів на рік. Під $300,000 за диплом.

• 1. Harvey Mudd College: $77,339 per year
• 3. Amherst College: $76,800 per school year
• 4. University of Southern California, $77,459
• 10. Wellesley College
• 12. Vassar College
• 13. Haverford College
• 14. Reed College
• 15. Bard College
• 16. Oberlin College
• 17. Wesleyan University
• 18. Southern Methodist University
• 19. Franklin and Marshall College
• 20. Scripps College $75,422 per year

Гарвард і Стенфорд, з їх “всього” $54,002 і $56,169 за рік, – навіть не в першій 50 по ціні (правда, декілька інших університетів Ліги Плюща таки в цьому переліку).

3. Найдорожчі університети часто відомі саме тим, що вони дорогі. Дві причини, чому батьки відправляють дітей туди.

Перше, там всі з сімей, яким не шкода 70+ тисяч на рік (це майже виключно приватні університети, тому від держави скидки нема – все маєш платити сам). А це унікальна можливість завести “правильні” знайомства, плюс діти всякого робочого класу не будуть вештатися під ногами.

Тобто ціна є способом відбору. Ми ж в універ ідемо не книжки читати, а заводити професійні знайомства на все життя. Тому віддамо своє чадо туди, де універ вже відібрав “правильних” співкурсників.

Друге, їх студ містечка – це суміш спа і Дісней Ленду. Гуртожитки рівня 5-зіркового готелю. Їжа від всесвітньо-відомих шеф-кухарів. Спортзали і стадіони – краще олімпійських. За якісь 300 тисяч за диплом, ваше дитя буде як на курорті всі 4 роки.

4. Примітно, що в топ 50 по якості навчання і науки – десь половина “державних”, цілком доступних по ціні університетів (в районі 10-25 тисяч за рік для резидентів штату, і 30-45 для нерезидентів), як от University of Michigan, University of North Carolina, Ohio State University, Univesity of Texas, Georgia Tech University, Virginia Tech, Berkeley, UCLA, University of Wisconsin і тому подібні. У всякому випадку, нобелів вони клєпають майже так само багато, як їх всесвітньовідомі “плющі”.

Приміром, “державний” Berkeley на другому місці в світі по кількості Нобелів, другий лише після Гарварду.

Наступних кілька приватні, але потім знов кілька підряд “державні”, як от:

• University of Illinois at Urbana–Champaign,
• University of Minnesota,
• University of California at San Diego,
• University of Michigan,
• University of Wisconsin–Madison,
• University of California, Los Angeles,
• University of North Carolina,
• University of Virginia.

Звичайно, Harvard, Yale, Princeton з їх мільярдними річними бюджетами і столітніми історіями, репутацією і майже необмеженими ресурсами можуть собі дозволити заманити будь-кого, хто показує надію. І все ж, “бідніші” “державні” університети теж показують прекрасний результат.

Ну і не забуваймо, що тисячі приватних університетів, в тому числі і з найдорожчої п’ятдесятки, часто взагалі по науці близько нуля. Вони фокусуються виключно на дуже якісному викладанні і задоволенні соціальних потреб студентів, а не науці. Така бізнес модель.

5. Ну і не треба забувати, що в світових рейтингах, в першій сотні в світі є багато університетів з Європи, приміром, де взагалі навчання безкоштовне. Ну або Канада, Британія, деякі універи Азії і Австралії, де вартість навчання в десяток разів нижча, ніж в сусідніх по рейтингу американських “плющах”.

Image by PublicDomainPictures from Pixabay

Цікавий репортаж від Wall Street Journal. Пояснює, що неможливість дати Україні обіцяне озброєння викрило колосальні “діри” в системі забезпечення війська США.

Серед названих причин:

• До 1990-х, в США було 51 виробника зброї. Сьогодні – лише 5. Від снарядів, до ракет, до бомб, до кораблів флоту – кількість виробників впала з десятка-двох до 2-3.
• Вважалося, що така консолідація економила кошти за рахунок масштабування виробництва (economies of scale). Хоча насправді це призвело до звуження логістичних шляхів. Доводиться покладатися на одну-дві компанії для цілого типу озброєнь, і якщо у них умовних станків на виробництво 10 одиниць зброї в день, то більше вони аж ніяк виробити не можуть, допоки не побудують додатковий цех, наймуть і навчать нових людей. А це роки, мінімум місяці.
• Плюс, закінчення холодної війни зменшило потребу в зброї.
• Плюс, останні 20+ років, вся військова потуга працювала на війну з тероризмом, тобто на війни з умовними бойовиками в умовних горах Афганістану, а тому все виробництво було сфокусоване на дронах, які не бояться, що їх зіб’ють, бо в бойовиків в горах нема ППО. Такі в Україні навіть літати не зможуть.
• Традиційну війну а-ля 20-століття, з десятками тисяч пострілів з гармат на день, з танками, і відповідно, джавелінами, ніхто не чекав. І відповідно, снаряди і джавеліни не виробляв.
• Приміром, уряд США зробив замовлення на додаткові 8500 джавелінів для України. Але як виявилося, стільки немає на складах, щоб таку кількість виробити, треба подвоїти виробництво на рік, але подвоїти виробництво не можливо щонайменше до 2026.
• На додаток, всі ці розумні снаряди, ракети і бомби вимагають купу електронних чіпів, які, як відомо, у великій нестачі по всьому світу. Поки США в авральному порядку намагається відновити власне виробництво цих всіх контролерів, треба ходити на поклон до Тайваню і Китаю і ставати в і так довжелезну чергу. А без маленького контролера ракета тупо не полетить.
• На складах таки щось є, але політики бояться віддавати, розуміючи, що на виробництво нового для себе підуть роки. Думають, що якщо віддати і лишитися з голим задом, чуть що, твою ж дупу розіпнуть, бо не “бдів” за захист своєї країни. Тому віддають неохоче.
• Почалися серйозні “пошуки себе” і “пошуки винних”. Бо раптом стало зрозуміло, що якби приміром довелося воювати з Китаєм за Тайвань, не ганятися за умовними аль-каїдівцями на конях, а реальна війна з танками і гарматами, якщо інтенсивність така, як в Україні, запасів багатьох видів амуніції, як от ті самі джавеліни, вистачило б всього на кілька тижнів.
• В ЄС, кажуть, з цим ще більші проблеми. Як дійшло до діла, то виявилося, що деякі країни не мали жодного танка на ходу. Хто ж думав? Та і впевнені були, якщо що, “США прийде, порядок наведе”. А як виявилося, в США теж дірка в кишені, попри колосальні витрати на армію.

Василь ТАРАС, професор університету North Carolina-Greensboro

Читаю “The German War: A Nation Under Arms, 1939-1945” від Nicholas Stargardt. Історичний аналіз настроїв і ставлення до війни серед німців у 1939-45 роках, а заодно і преси і спічів політиків того часу. Російською видана як “Мобилизованная нация. Германия 1939–1945” і не можу знайти українську версію.

Волосся стає дибки, коли розумію, що ця книга була написана до 2014 року і видана у 2015, ще ДО нашої війни.

Якби книгу видали б сьогодні, я б просто подумав, що автор спеціально вишукує паралелі між спічами путіна і Гітлера, між тезами пропаганди Геббельса і різних соловйових-скабєєвих, між настроями росіян в останні кілька років і настроями німців на початку Другої Світової.

У всякому випадку, та частина, яку я поки прочитав – замінюй назви країн і диктаторів, і можна не зрозуміти, про яку війну мова.

Як і тепер, тоді було “вставаніє с колєн”, “весь мір протів нас”, але ми особливі, ми нє здайомся, “своіх нє брасаєм”, і інші дурниці про історичну справедливість, яка не лише дозволяє, але і вимагання загарбування чужих земель.

Фактично концепція “нємєцкого міра”, де німецьким є все, де хоч колись ступала нога німецького солдата чи була чутна німецька мова.

Постійне підкреслення, що якщо не нападемо ми, то нападуть на нас. Так і чекав, що зараз вилізе якийсь Лукашенко і скаже “а я вам сейчас покажу катри откуда оні планіривалі нападать”.

Чомусь впевненість, що приміром поляки будуть зустрічати війська вермахту з квітами. Презирливість до опонента і впевненість, що ми весь світ за 3-5 днів захопимо, “втарая армія міра”, “моща!”, і т.д.

І однотипні промови Гітлера після кожної чергової анексії чи окупації, що нашою метою не є захоплення, а лише відновлення історичної справедливості, що ми не будемо більше іти далі, тому давайте приймемо вже як є (визнайте за нами Австрію, Судети, Польщу, і т.д.) і давайте жити дружно (до наступного нападу). Я вже мовчу за описи задокументованих жахів з перших етапів війни.

Були, звичайно, і “добрі німці”. Багато хто тихо, а хто і голосно виражали незгоду з окупаціями, розстрілами і тогочасними бучами і маріуполями. Особливо після польської кампанії. Але їх називали зрадниками, непатріотами, і затикали рота. Їм вішали ярлики а-ля “іностранний агєнт”. За відмову “брати повєстку на фронт” – арешт. За жарти проти партії – арешт. За публічні сумніви в праведній війні – арешт. В патріотичному угарі не було місця опозиції.

Фейсбуку тоді не було, але іноземну пресу заборонили, а за за слухання іноземних радіостанцій – арешт. Навіть якщо слухав джаз.

Особливо моторошні вирізки з приватних листів, коли солдати фотографували і слали додому фото розстріляних в братських могилах (тоді це були надзвичайно рідкісні випадки, смартфонів не було, але були випадки, і часто рідні не вірили, що наши мальчікі такоє могуть творіть, навєрноє постановка).

І, курва, точно така сама імпотентна реакція в перші роки “решти світу”. Вираження занепокоєння, заклики до миру, не допустити ескалації!, а часом і явно симпатії від деяких політиків решти Європи, Британії, США.

Я поки лише прочитав про перші роки. Підозрюю, далі будуть таки розбіжності з сучасними подіями. Врешті-решт, Сталін був монстр ще той. Плюс, без сумніву, під впривом останній подій, я підсвідомо вишукую паралелі. Книга переповнена цитатами і документами і, звичайно, є багато відмінних речей. Приміром, тоді за ухиляння від мобілізації багатьом відрубали голови. Зараз, я так розумію, лише світить 10 років тюрми.

Але поки опис чинників, обставин, преси, і як результат настроїв німців того часу відображає майже дзеркально настрої суспільства Росії сьогодні. На ніч краще не читати.

Василь ТАРАС, професор університету North Carolina-Greensboro

Не так давно праві були проти Імперії зла, а ліві жували соплі. Зараз навпаки.

І ще трохи медійної зради з США.

Ток-шоу Джо Рогана. Його довгі 2-3-годинні розмови з цікавими людьми набирають десятки мільйонів переглядів. Здається найпопулярніше онлайн ток-шоу у світі.

Сам Джо Роган має репутацію чьоткого парня, який піднімає контроверсійні теми, дозволяє собі бути не дуже політкоректним, називає речі своїми іменами.

Ефір, де вони з Ілоном Маском пафнули по косячку в прямому ефірі увійшов в анали подкастної історії.

До речі, Джо Роган колись був ведучим реаліті-шоу Фактор Страху, а також суддею і коментатором (а часом і учасником) на турнірах по змішаних єдиноборствах.

Дійсно популярний, яскравий ведучий, якого люблять і поважають не только ліш всє, но і особливо ті, хто себе теж вважають чьоткими пацанами. Попасти до нього гостем – величезне досягнення і гарантована миттєва світова популярність.

Тулсі Габбард – не менш чьотка жінка. Перше – депутат Конгресі від штату Гаваї. Далі, на минулих виборах була кандидатом у президенти США від Демократичної партії. В первинних виборах переміг Джо Байден, який власне і став президентом, але Тулсі Габбард була дуже помітною конкуренткою через її військове минуле.

Служила в Армії США. Воювала в Іракові, два тури. Дослужилася до нашого еквіваленту полковника.

До речі, спеціальність – психологічні операції. Її відділ має своїм завданням “задіювати інформаційну зброю” і “широкий спектр пропаганди, дезінформації і інших знарядь політичного впливу для досягнення воєнних цілей”. Ненастоящій воєнний псіхолог Арєстович тихо заздрить в куточку.

Але чому вона власне була на шоу Джо Рогана, бо тиждень тому вона вийшла з Демократичної партії голосно гримнувши дверима.

Пояcнила це тим, що Демократи на чолі з Джо Байденом стали партією “кабали-елітістів, які тільки і хочуть починати війни і керуються своєю боягузливою лівацькою ідеєю” (elitist cabal of warmongers, driven by cowardly wokeness), а також просувають “расизм проти білих”.

Ясно, що такі заяви від зовсім недавньої топ особи в Демократичної партії – як бальзам на рану для Республіканців, які тягають її по всіх можливих правих ефірах і смакують її критику Демократів ось уже тиждень.

Щось подібне, як російські медія, після 10 років ненависті до Маска, чия Тесла вбивала їх нафтовий бізнес і SpaceX вбивав їх РосКосмос, раптом возлюбили його до небес після його твіту про Україну і зробили мало не головним героєм новин теж по стєчєнію обстоятєльств минулого тижня.

…

Так от, Тулсі Габбард у Джо Рогана.

Джо Роган, типу нейтральний ведучий, починає передачу з питання,

“Якого біса ми шлемо так багато грошей Україні і фактично фінансуємо війну в Україні?!”

На що Тулсі відповідає, тезами, які зводяться до:

— Імєнно! Якого біса ми даємо Україні стільки грошей?! А я вам щяс поясню!

— Бо Джо Байден і компанія заробляють на цій війні. Військово-промисловий комплєкс! Вони отримують гігантські замовлення на виготовлення зброї для України. За рахунок нас, американських платників податків. Вони збагачуються на цій війні і ніколи її не закінчать, бо їм вигідно доїти цю корову.

І далі треш в дусі:

— В Україні воює США проти Росії. США вже давно планували цю війну, щоб заробити на замовленнях військово-промислового комплексу. Шукали, як витягти Росію на конфронтацію, і ось їм вдалося це в Україні.

— І вони, ідіоти, не розуміють, що так вони можуть винудити путіна кинути ядрьону бомбу! Кінець світу! Ми всє умрьом! Так ставити під загрозу народ Америки, щоб заробити на війні – це зрада народу!

— Вчора в Нью Йорку по телевізору крутили, що робити, якщо на США впаде ядрьона бомба! Джо, наш президент довів нас до того, що ми всерйоз обговорюємо можливість ядрьоної війни з Росією! Джо, вдумайся! Провал політики Джо Байдена!

— На що Джо їй каже, і самоє главноє, плана в Нью Йорка то ніякого нема! Кажуть, якщо впаде ядрьона бомба, сидіть вдома, правило двох стін. У нас же навіть нема достатньо бомбоубєжишч. Сидіти вдома і дві стіні нас не врятують від ядрьоної війни. Якщо до цього дійде, ми всє умрьом!

— Імєнно, Джо! Імєнно! Я, будучи чьоткою воєнною дєвкою, після Іраку поїхала в Чєрнобиль. Чєрнобиль на мене справив гнітюче враження. Джо, дєтскіє ігрушкі і здуті баскетбольні мячікі до цих пір там лєжать в садіках і спортзалах. Це апокаліпсис і армагєдон два в одном. Угнєтьонною состояніє… В Чєрнобиль мали б з’їздити всі, хто зараз підтримують давання зброї Україні, щоб вони бачили, до чого може призвести зажирання до путіна. Мало того, що ми тратимо колосальні дєньгі на Україну, то і наближаємо Чєрнобиль в Нью Йорку.

І далі в такому дусі…

_________

Я б не давав огляду цих рєпортажєй тут, якби мова була про якихось маргіналів.

Але тут, нажаль, саме популярне токшоу в Інтернеті і гість не будь-хто, а недавня Конгресвумен і кандидат в Президенти, яка показала непоганий результат, хоч і не виграла.

Мільйони переглядів, десятки тисяч схвальних коментарів лише на каналі Джо Рогана. А ще тисячі перепостів уривків, і нон-стоп крутіння фрагментів розмови на всіх правих медія під соусом “А ми ж казали, що це все Демократи! А ви не вірили. Ну ось тепер одна з вчорашніх лідерів Демократичної партії вам те саме каже. Думай-те.”

В реальному житті я ще не бачив людей, які б вірили в ці тези. Але я академії і коло мого спілкування здебільшого ліваки-професори і студенти, які, як виявилося, всі за Україну.

Підозрюю, що якщо трохи більше пити в маси, то тези, які просувають Трамп, Карлсон, Пітерсон, а віднедавна і Маск, Роган, і ось Габбард виявляться досить навіть популярними.

Примітно, що не так давно, праві були проти Імперії Зла і за цінності, а ліві жували соплі і говорили про толєрантність і мір во всьому мірє. Круті Республіканці мочили всяких ссср-ів і диктаторів по всьому світу, а тряпки-Демократи закликали до миру і пєрєзагрузки, коли диктатори терзали Чечню, Грузію, і Україну.

Зараз ролі, чомусь, змінилися. Цікава штука світ.

Василь ТАРАС, професор університету North Carolina-Greensboro

Маск пропонує «мірний план», за яким Україна здає свої території, подає воду в Крим, відмовляється від вступу в блоки типу НАТО, і проводить «рєфєрєндуми» о областях, що приглянулися путіну. А, і визнає помилку Хрущова і про Крим навіть не заїкається.

Росія, згідно «мірного плану» Маска, не поступається нічим. Лише присоєдіняє додаткові території, якщо нові «чєсні рєфєрєндуми» проголосують «за». Такий собі «компроміс» від Маска.

Коротше, нада дагаваріваться.

Так і хочеться сказати, запропонуй ошибку Ніколая 2 виправити по Алясці і провести рєфєрєндум серед «народу брайтон-біч». І тоді почуюєш, чого вартий твій «план». Міротворєц.

__________________________

За ним лізе інший світоч правди-матки – Джо Роган. Розмову з Дейвом Смітом починають з того, що світ на грані ядерної катастрофи, що ми за крок від повного знищення життя Землі.

Винні? Уряд США.

Чому? Бо путін не лише пропонував, але й уже були узгоджені всі деталі плану, згідно якого путін забирає Україну «за трі дня», ота вся «демілітарізация» і «нейтралітєт», захід це ігнорує, а путін не кидається ядерними бомбами.

Але ж ні! Тупі ліваки при в владі в США і Британії не лише відкинули пропозицію путіна, але і заборонили Україні вести перемовини, а натомість почали давати Україні зброю, чим власне і довели світ до кроку від ядерної прірви.

І далі в розмові всі тези з тємніків кремля.

Що насправді хотів путін? Безпеки для Росії, непідходження НАТО до її кордонів, права на русскій язик і традиційні цінності, а не оці всі «радітель 1 і 2». Але злий захід загнав його в кут, заставивши защіщаться. От і маємо.

При тому дають це дуже хитро, в ключі, що уряд не хоче, щоб ви думали самі, а тому згодовує брехню і втуляє міф, що путін – нераціональний, що він маніакально хоче відродити СССР, що він ненавидить Україну і завжди хотів її загарбати, що він психопат, який втратив зв*язок з реальністтю. І ви, наївні, і повірили.

Але ж ви розумні, слухаєте нашу передачу, а тому певно здогадуєтеся, що насправді путін діє логічно і просто відстоює безпеку й інтереси своєї країни. А як не здогадується, то ми вам щяс пояснимо.

Коротше, висновок той самий – нада дагаваріваться.

Причому, нада було ще в лютому, але злий Байден і Джонсон злочинно відмовилися тоді. Ну то треба зараз на них тиснути, хай хоч зараз домовляться.

Ладно, Джо Рогань в цій розмові лише слухає і погоджується, а красавєц Дейв Сміт робить всі розоблачєнія, але всі про це говорять як “А ти вже чув, що в Джо Рагана в передачі казали…”

____________________________

Або заява Лібертаріанської партії, що відмовитися від «мірних пєрєговоров» з Росією – це зрадити американський народ.

Хто не в курсі, Лібертаріанці – це дуже права ідеологія. В США досить популярні. Мають кілька своїх депутатів в Конгресі. Самі праві Республіканці – лібертаріанці. А лідери Лібертаріанської партії як правило висовуються саме по Республіканських мандатах. Тобто, це саме праве крило Республіканської партії.

До речі, ті, хто по інерції до цих пір у всьому винуватять «ліваків». Зверніть увагу, що згідно ваші улюблені «праваки» стверджують, що якраз «лівак» Байден відмовився від переговорів з путіним, а вони такого «мирного врегулювання» вимагають.

__________________________________

Я вже мовчу за Трампа, Джордана Пітерсона, Бена Шапіро й інших світочів анти-ліберального руху, які або відкрито топлять за путіна, або як в рот води набрали, вичавили з себе типу визнання, що путін – диктатор, але загалом ні слова на підтримку України і дуже ніжна критика путіна. Вони типу бачать, що путін поганий, але все одно «нада дагаваріваться», а не слати гроші і зброю, як то робить поганий Байден, який постав світ на поріг ядерної війни.

Що примітно, що в стінах університетів, ще не бачив жодного професора, який би хоч щось пропутінське сказав. Повне розуміння, хто є ху і що треба підтримувати Україну. На мій подив, «ліваки» якраз не підвели, чого не скажеш про «праваків». Шкода. Рейган і Тетчер певно в шоці.

Правда і справжні ліваки типу Сандерса і Кортез теж тихо сидять і не дуже путіна критикують. Крайні що праві, що ліві втратили будь-яку повагу в моїх очах.

_________________________________

Повилазили, коротше.

Хто наступний запропонує «мірний план»?

І якщо чесно, я не думаю, що це гроші кремля. Я не думаю, що кремль купив Маска, чи Рогана, чи Пола, чи Пітерсона, чи Шапіро.

Я думаю, вони реально не до кінця розуміють всі тонкощі і щиро приходять до висновків, що в інтересах США здати Україну, але вберегти світ від ядерної катастрофи, аніж викидати шалені гроші на ленд-лізи і ризикувати, що путін натисне кнопку.

Я от дивився в того ж Рогана подкасти з тим же Смітом, про причини війнив Ємені, Сирії, чи Палестині. І виглядало дуже розумно. Особливо лестило оте “уряд не хоче, щоб ти знав справжні причини, але ми тобі зараз пояснимо”. І після того, я думав, що тепер я знаю всю правду. Зараз підозрюю, що там така сама глибина аналізу була, як і по Україні.

Турбує те, що все більше так думають.

Ви можете казати, «хто такий Маск?! Мені він не авторитет».

А дарма.

Він має сотні мільйонів фанатів, як і має Джо Рогань, Пітерсон, Лібертаріанська партія і Трамп. І кожен твіт Маска – це кілька мільйонів людей, яким було всеодно, а тепер вони знають, що «нада договаріваться» і «крим – ошибка Хрущьова».

Не варто недооцінювати їх вплив.

Думаю, є максимум кілька місяців, коли суспільство в США з 100% підтримки України буде вже ближче до позиції «нє всьо так однозначно». Зараз вже десь 80-20.

Лякатися не треба. В США все ж ще абсолютна більшість за Україну. Навіть дивно, вже без малого рік, а Україна все ще основна новина і має підтримку більшості американців. Але якщо в перші дні навіть Трампа затюкали, коли він говорив про “геніального” путіна, то сьогодні хоч така думка і все ще непопулярна, але за неї вже не б’ють, а дехто навіть погоджується.

Василь ТАРАС, Професор університету North Carolina-Greensboro

Кожен семестр в мене кілька студентів-військових. Часом ще на службі і на лекції приходять у формі. Часом вже звільнені в запас, але кажуть про своє армійське минуле під час лекцій.

З одної сторони, по радянській звичці, від армії у нас прийнято косити. І це логічно – в СССР, та і в Україні моїх часів в 1990х, армія була просто втратою двох років, а часом і здоров’я. Підмітання пляцу, дідівщина, будувати хату нач. військової частини, добре якщо хоч раз за ті два роки звозять на полігон.

З іншої сторони, я особисто в юності, в 1990х, дивився на армію і військових без захоплення. Ходити строєм, носити однострій, не думати, а виконувати накази, бухати, ще і за майже безкоштовно – дякую, не для мене.

І ще і при тому незрозуміло нащо — тоді, у всякому випадку мені, війна в Україні виглядала малоймовірною, а їхати воювати в якийсь умовний Афганістан мені здавалося не лише не цікавим, але і аморальним.

Зараз ясно все змінилося. І військові виявилися більш потрібні, ніж будь-яка інша професія. І армія більше не зводиться до підмітання пляцу і дідівщини.

Ну то таке. Розговорилися сьогодні на лекції з одною військовою в моєму класі. Ось переваги, які отримує військовослужбовець в США.

Тут мова виключно про шкурний інтерес. Не про потреби держави, а самe чому молода людина в США мала б серйозно розглянути можливість відслужити в війську США:

— Перше, в США в війську треба відбути мінімум 8 років, хоча може бути трохи менше (або більше) залежно від спеціальності і роду військ, плюс частина буде “активна”, а частина “неактивна” (коли лише регулярні збори). Ну хіба по здоров’ю доведеться звільнитися раніше. Якщо доведеться, то буде так званий honorable discharge (тобто звільнення з честю) і всі бенефіти зберігаються. Якщо ж вигнали по зальоту (дисципліна, інші серйозні зашквари), то dishonorable discharge, тобто звільнення без честі. Тоді все бенефіти анулюються.

Так от, що дає служба в війську:

— Професія: Це 7 років майже безперервного навчання. Спеціальностей тисяча. Приміром, ця студентка вибрала собі спеціальність авіамеханіка. Ремонт літаків. Вона мала право вибирати, але на деякі спеціальності місця обмежені. Спершу треба пройти екзамен. Вона пройшла. Далі перший рік – навчання в технічній школі. Лише якийсь відсоток, який закінчать цю школу власне стають авіамеханіками. Вона пройшла. Хто не пройшов, мали можливість перекваліфікуватися на простіші спеціальності, типу там автомеханік і т.п. Далі 6 років вона крутилася біля ремонту літаків, з постійним додатковим навчанням, десятками сертифікацій і допусками. Після виходу на запас у віці 25 років, вона подалася на кілька контор, які або будують літаки, або обслуговують, і всі її взяли. Вона була погодилася працювати на Lockheed Martin, але потім вирішила ще закінчити універ по спеціальності менеджер, щоб не все життя крутити гайки, а мати можливість стати менеджером.

І ще раз: професій – тисячі. Вона перше хотіла на шифрувальника, але не пройшла. Можна на медичну спеціальність. Можна ремонт всього чого тільки можна, на юридичну чи фінансову (армії треба також юристи і бухгалтери), радіо, радари, кулінарія, психологія, дослідження, навіть ветеринар чи будівельник — величезний спектр.

— Безкоштовне навчання: GI Bill. Якщо відслужив в війську, держава покриває 100% вартість навчання в університеті, будь-якому, хоч Гарварді. Більше того, оплачує до трьох років житло, плюс стипендія. І ще більше того, університети завжди радо беруть військових. Тобто, шанси поступити в умовний Гарвард також збільшуються. І ще навіть краще, залежно від спеціальності, вчитися можна під час служби. Бакалавр зазвичай все одно 4-5 років, то можна сказати, що цей термін віднімається від служби в певній мірі. Там є певні обмеження (типу якщо вчишся під час служби, то часом маєш потім ще кілька років відпрацювати на оборонку, але це також можна розглядати як гарантоване робоче місце, що фактично теж бенефіт).

— Під час служби в армії платять. Небагато, але враховуючи, що тебе також годують, одягають, і дають житло, фактично кожна копійка іде на рахунок. І коли звичайний 23-річний випускається з універу з купою боргів, 25-річний воєнний іде в запас часто теж з університетським дипломом і кількома десятками тисяч на рахунку. А є ще бонуси за купу всього. Тому для когось може набігти навіть дуже непогана сума.

— Медичне обслуговування. до кінця життя безкоштовно і повне. Я, приміром, плачу 900 доларів кожен місяць лише за медичну (плюс зуби і очі) страховку для моєї сім’ї. Це після того, як за мене універ заплатив 100% і за мою сім’ю 50%. Але потім ще купа платежів, коли іду до лікаря. Все разом на рік набігає тисяч 15, і це якщо не особливих хворіли. Так, кілька разів грип, пару пломб, такі всякі дрібниці. Військовим і їх сім’ям це безкоштовно до кінця життя. А особливо під кінець життя це величезні суми.

— Пенсія: Суттєва пенсія. Нє, я в цивільному секторі звичайно собі зароблю на пенсію. Але ніхто не заважає колишнім військовим теж заробити в цивільному світі потім. Але завжди додатково буле лишатися військова пенсія зверху. Немала.

— Пільгові кредити: на житло, на бізнес. Велике діло, якщо потім хочеш запустити свою справу, будинок для сім’ї, і т.п.

— Страхування життя. Приватно це десь сотня доларів на місяць, щоб отримати мільйон у випадку смерті. Менше молодим і здоровим. Суттєво дорожче старим і хворим. Не те, щоб аж дуже багато, але все одно набігає. Бувші військові мають то автоматично. Тому, коли б не помер, сім’я щось отримає.

— Плюс купа додаткових бенефітів, якщо десь помер під час участі в бойових діях, чи навіть просто піч час несення служби. Рідкі випадки, але і це буває, нажаль.

— Іміграція. Нелегали можуть легалізуватися через службу у війську. Якщо ти вже в країні, не маєш документів, все одно можеш піти в військо, що легалізує тебе в країні і відкриває шлях до громадянства. Багато нелегалів з Лат. Америки проходять цей шлях.

— Дисципліна і управління. Військо в США, це дуже добре налагоджена система. Тут вас навчать, як організовувати процеси, правила безпеки, комунікація. А якщо дослужитеся до сержанта чи вище, що більшість досягають за кілька років, то ще і навички управління. Унікальний досвід, який навіть не кожна велика корпорація може дати.

— Повага. В США військо в біографії дає величезну повагу. Особливо якщо потім захотіти в політику. Тут таке поважають. В Україні, думаю, тепер будуть теж.

________________________

Звичайно, можуть відправити на війну, де можуть вбити. Звичайно, це 7 років, де особисті свободи дещо обмежені. Уніформа. Вставай і лягай по розкладу. Виконуй накази. В цьому може є своя романтика, але це не для всіх.

Але і вигоди суттєві. Особливо для молодих людей з бідніших сімей. Це дуже добрий соціальний ліфт. Якщо є бажання освіти, зв’язків, своєї справи, але сім’я бідна, військо може дати можливість вистрибнути з бідних в середній клас, а може і вище.

Василь ТАРАС, Професор університету North Carolina-Greensboro

Дуже помітний подальший розкол на два табори.

ОДИН ТАБІР, мейнстримовий, стає все більше про˗українським.

Якщо в перші місяці він щиро був душею з Україною, але лише в “думках і молитвах”, а на ділі підтримував надання максимум джавелінів для партизанської війни і волів не провокувати путіна, то зараз підтримує різке збільшення допомоги Україні, надання далекобійного і важкого озброєння, готовність завдати ударів по РФ, в тому числі ядерних, розуміння, що це може бути надовго і готовність підтримувати Україну повно і до кінця.

Серед політиків це Байден, Блінкен і в принципі більшість Демократів, більшість Республіканців, і певно відсотків 50 населення (відсотків 30 особливо не переймаються і не дуже в курсі).

Виключення – самі ліві Демократи, яких дуже мало, вони в принципі за Україну, але особливо не переймаються, час від часу нагадують, що в США є свої проблеми, але дуже тихо і без закликів не надавати Україні підтримку.

ДРУГИЙ ТАБІР, про-трампівські Республіканці, який все більше стає антиукраїнським.

В перші ж дні війни, сам Трамп назвав дії путіна “геніальними” і про Україну говорив, як корумповану країну, не варту допомоги, а за ним і його поплічники. Але ядро Республіканців його дуже присоромило і якийсь час такі тези зникли з ефірів. Однак за кілька місяців вони почали повертатися на про-Республіканські канали. У кожному зі щось 15 голосувань “по Україні” (щомісячне затвердження допомоги України, голосування за ленд-ліз, як в Сенаті, так і в Палаті Представників, 10-15 депутатів голосували проти, кожен раз одні і ті самі з “фракції Трампа”.

Останнім часом анти-українські тези знову повернулися в ефіри і стають все частішими і все гострішими.

Їх аргументи: події в Україні призводять до росту цін у всьому світі, американці страждають від інфляції, фондові ринки падають, є перебої з постачанням — і все це дійсно правда. Але далі вони розвивають думку, що все це через клятих Байдена і Демократів, які нерозумно підтримують Україну.

Перше, це багато коштує американським платникам податків – і дають купу розрахунків, на що можна було б пустити ті мільярди, що пішли в Україну. І аж дух захватує, як би добре жила Америка, якби ці гроші пустили на “будівництво шкіл, доріг, і фінансування бізнесу в США”. І що Україна ті мільярди все одно роздерибанить, а зброю продасть терористам з талібану.

Друге, у всьому винний Байден, бо він продовжує давати Україні зброю і політичну підтримку, а так ця війна ніколи не закінчиться, а отже американці й надалі будуть страждати. Ось гляньте, путін почав мобілізацію, референдуми, і не збирається відступати. Чи не логічніше було б перестати давати допомогу Україні і тобі б вони самі просилися домовитися хоч про щось з путіним і закінчити ці страждання американців через високі ціни на бензин. Але ж ні, Байден не турбується про американців. Байден продовжує підтримувати цю дурну війну і американці продовжують страждати через її наслідки. “Старий маразматик” так взагалі доведе світ до ядерної катастрофи.

Як приклад докладаю скріншот вчорашньої програми від Такера Карлсона, найпопулярнішого коментатора на Республіканському Фокс Ньюз (один з двох найпопулярніших каналів новин, на якому Калрсон – найпопулярніший коментатор з десятками мільйонів фоловерів). В кого нерви сильні, раджу нагуглити і почитати коментарі, щоб переконатися, що ці тези просуваються не лише “праві” медія, але і величезна кількість їх глядачів.

Ці думки поділяють відносно мала кількість американців, певно не більше 20%. Серед політиків – це лише частина Республіканців, майже всі з про-Трампівського крила. Серед населення – це віддані фанати Трампа, яких теж, не більше 20% (хоча сам Трамп набрав близько половини всіх голосів минулого разу, тому скоріше всього є ще великий відсоток латентних прихильників цих тез, які просто

на люди не зізнаються, але в душі погоджуються).

Підозрюю, що вони не стільки проти України, не стільки переймаються цінами на бензин, скільки дуже хочуть перемогти на виборах. Для цього їм треба довести, що Байден – поганий президент, а Демократів треба змести. Тому намагаються не лише перебільшити економічні проблеми (а тому постійно говорять про страшну економічну кризу, інфляцію і от-от повний колапс економіки), але і списати економічні проблеми на Байдена.

Якби Байден не підтримував Україну, вони б навпаки стали б яструбами, називали б Байдена “тряпкою” і розповідали, як би вони жорстко поставили путіна на місце (як в свій час називали Обаму “тряпкою”). Але Байден таки почав підтримувати Україну, тому його опонентам доводиться говорити, що Байден роздмухує війну і через нього інфляція. Нічого особистого, просто політика.

Радує, що “стара гвардія” Республіканців належать до першого табору описаного вище. Турбує, що другий табір все вище піднімає голову, все голосніше говорить про “нада просто прєкратіть давать ім оружиє”, і їх стає помалу але все більше. Якщо дійсно вони стануть більшість в Конгресі з листопада, як прогнозується, їх вплив і кількість можуть почати стрімко зростати.

Поки перший табір суттєво переважає. Але тенденція на користь другого табору і такими темпами ще за пів року буде не 80-20, а 50-50.

Василь Тарас ˗ професор University Of North Carolina-Greensboro

Багато друзів в Україні, як і я, з великою повагою ставляться до Рональда Рейгана і його Республіканської партії. Але не всі друзі в Україні встигають за розвитком політичного життя в США. Ось інтерв’ю з сином Рональда Рейгана, Роном Рейганом Дж. Відразу, всі питання чи закиди будь-ласка не до мене – до сина Рейгана. Я лише ділюся, але не оцінюю.

Кілька фраз з інтерв’ю, якщо хтось не розуміє англійську:

“Мій батько з сорому провалився б за його теперішню Республіканську партію, яка, звичайно, більше не є його (рейганівською) партією”.

“Республіканська партія стає авторитарною, Республіканська партія просто повторює російські темники”.

Включення, де найрейтинговіший коментатор, фактично офіційна “говорящая голова” Республіканської партії на днях сказав: “Хто має енергоресурси? Хто впливає на глобальну повістку дня? Хто міг би бути нашим партнером в боротьбі з Китаєм? Росія! То чому б нам не дружити з Росією? Чому б не бути на її боці? Навіщо нам ставати на сторону України? Я не розумію.”

На то син Рейгана: “Мені соромно за заклики співпрацювати з Путіним. Мій би батько з ним не співпрацював. У нас зараз багато людей, які б радо стали на сторону Путіна. Я не хочу називати це державною зрадою, але ми дуже близько до цієї позначки”.

Від себе: важкі настали часи тим, хто, як я, традиційно був за Республіканську партію, допоки в курник не пробрався хитрий лис. Дивлюся на підготовку до виборів 2024 і не виключаю, що на меню в 2024 знову буде про-російський лис проти якогось соціаліста. Позавчора Майк Пенс заявив “хитрий лис був неправий”. А за Пенсом Кріс Крісті. Ну і до того Чейні і Ромні. Але на них полився шквал критики і, не виключено, їх просто виженуть з Партії чи сильно закриють рота. Дивні часи. Рейган і МакКейн, певно, перевертаються.

І тут, я раптом відчув, що десь глибоко в серці я за квоти в навчанні. Дійсно, обмеження доступу суперталановитим азійським студентам, щоб лишилося місце таким як я, мені видалося цілком логічним.

---

І ще трохи про цікавості нашого мислення і про квоти. На власному прикладі. В англійській мові є такий вираз, Where you stand depends on where you sit. Тобто, позиція, на якій ви стоїте залежить від стільця, на якому ви сидите.

Ось ті самі квоти при вступі в ВУЗ (малий якраз поступає). Я проти квот. Я розумію, що певні сегменти популяції системно не мали доступу до доброї освіти, що погано для економіки і, в результаті, погано для мене.

Неможливість цілих етнічних груп отримати добру освіту не давала їм можливість зробити максимальний внесок в розвиток суспільства. Якщо серед них був, приміром, наступний Ейнштейн чи Маск, він все одно був приречений на чорноробочу кар’єру через неможливість отримати необхідну освіту. Та і просто обіймати посаду, яка б дозволяла бути більш продуктивним, чи навіть почати власний бізнес, без необхідної освіти й визнання (банками, приміром) дуже важко.

Плюс, таке відсторонення меншин від доступу до ласих шматків економіки створює революційну ситуацію. Власне, протести, що прокотилися, приміром, США в 1960-х (чи у 2020) є певною мірою реакцію на такий нерівний доступ.

Тому певні квоти на доступ до освіти (і посад) є цілком логічним механізмом збалансувати систему.

Але проблема в тому, що я (чи мій малий) в жодну квоту не потрапляємо. Тому “з мого стільця” різні квоти мені видаються злом. І я жадібно вишукую дослідження, котрі показують, що квоти й негативна дискримінація (affirmative action) не працюють і навіть шкодять самим же отримувачам квот (і нема проблем нагуглити десятки таких досліджень).

Тому я проти квот і за поступання лише по оцінках і результатах екзаменів.

Але ось проблема.

Минулого року розгорівся скандал з дискримінацією проти студентів-азіатів топовими ВУЗами США. Як виявилося, і все це підкріплено документами, всякі гарварди і стенфорди свідомо відмовляли студентам індійського, китайського і корейського походження навіть коли їх оцінки й екзамени були ідеальними.

Виявилося, що ці студенти настільки академічно успішні, що якби всіх їх відмінників взяти в ВУЗ, то там не лишиться місця іншим, в тому числі “білим чоловікам”. Тому гарварди і стенфорди обмежили їх квоту на користь інших національностей. До Верховного Суду дійшло, якраз розгляд.

І тут, я раптом відчув, що десь глибоко в серці я за квоти в навчанні. Дійсно, обмеження доступу суперталановитим азійським студентам, щоб лишилося місце таким як я, мені видалося цілком логічним.

І щоб не виникло когнітивного дисонансу, мій гнучкий розум почав вишукувати “логічні” пояснення, чому в цьому випадку квоти – це добре. Як от азіати насправді не розумні. Вони просто натаскують своїх дітей на тести, вони просто заставляють їх сидіти по багато годин за книгами, вони не пускають своїх дітей гратися і ганяти м’яча, а натомість пхнуть їх на всякі гуртки, скрипки, до репетиторів, і ще й дають додаткові вправи з математики й фізики понад домашні завдання.

Мій раціональний розум каже, що це і є запорукою академічного успіху і не логічно, що коли мій малий сидить за підручником – це навчання, а коли азіат – це муштра і натаскування на екзамен. Але серце моє злиться, коли їх батьки знаходять можливість заставити своїх дітей вчитися більше, а я ні – і тому обмеження доступу до такого бажаного місця в елітному ВУЗі для академічно-успішного азіата, щоб воно відійшло моєму “хорошисту” мені видається дуже навіть правильним.

Парадокс.

А взагалі, насправді ці “квоти” діють досить логічно, якщо комусь цікаво. Вони аж ніяк не вимагають, щоб на посадах (чи в університетах) расова чи гендерна композиція співробітників чи студентів відображала їх відсотки в суспільстві. Приміром, ніхто не вимагає, щоб було рівно 49-51 чоловіків і жінок (чи який там саме розподіл в суспільстві). Чи рівно 12.2% афроамериканців чи 3.1% геїв, як їх є в популяції.

У ВУЗах при прийомі на робту професорів, приміром, це виражається у рекомендації, що якщо топ 2 кандидати абсолютно ідентичні у своїй кваліфікації і придатності до роботи (приміром, однакова освіта, однакова кількість публікацій, однакова оцінка якості викладання і т.п.), то при всіх інших рівних, дати перевагу жінці.

Я був в комітеті з найму на роботу щось 8 разів, щось 4 рази керівником комітету, і всі рази у нас був явно сильніший кандидат по об’єктивних показниках, і ми брали саме його, незалежно від статі, національності, чи інших соціальних характеристик. Десь в половині випадків це були “білі чоловіки” і ніхто мені жодним чином не натякнув, що варто б вибрати жінку чи меншину.

Чи ті ж самі ненависні “голлівудські квоти”. Вони аж ніяк не вимагають, щоб рівно половина акторів були жінками, чи щоб відсоток акторів-меншин відповідав їх відсотку в загальній популяції. Ні, вони вимагають, щоб хоча б один актор першого ряду був етнічною меншиною, і хоча б ДВІ людини серед тих, що відповідають за кастинг, костюми, продукування, дизайн і т.п. були чи то жінками, чи то етнічними меншинами, чи то лгбт, чи то з обмеженими можливостями. І т.п. Це в рази менше, ніж їх сукупний відсоток в загальній популяції і, в принципі, вимоги досить мінімальні і далеко недостатні, щоб мати повне відображення сегментації в популяції.

І всеодно, мій стілець не потрапляє в жодну з цих квот, тому я проти. От якби квота вимагала певну кількість фільмів українською, тут я був би за.

Парадокс. У вас теж так? Чи де ви стоїте не залежить де ви сидите?

Image by StockSnap from Pixabay

Др. Василь Тарас ˗ Dr. Vasyl Taras,
Associate Professor of International Business
at University of North Carolina at Greensboro

А ну чи ви зможете правильно пояснити, що відбувається.

Отже, порахували тут середній бал по ЗНО серед американських абітурієнтів.

Порівняли по роках і побачили, що абітурієнти у 2020 мають значно гірші результати в математиці, писанні і читанні ніж їх попередники мали у 2005. І набагато гірші, ніж попередники в 1970.

Прийшли до висновку, що освіта наша середня котиться коту під хвіст.

Ґвалт?

Дискусія по всіх каналах, що робити. Повиганяти поганих вчителів! Урізати фінансування поганим школам! Нє, дати більше фінансування школам з найнижчими результатами! Всіх відправити в Фінляндію переймати досвід! Пофарбувати школи в зелений колір (ну як більше нічого не працює).

Це політики і фейсбучні експерти.

А серйозні науковці сказали, що все добре. І краще ніж колись.

Просто раніше в універи поступали здебільшого діти з заможних сімей. Але останні скільки там десятиліть бачимо, що в універи все більше подають документи і діти з бідних сімей, і дити афроамериканців і латинів, і діти іммігрантів, котрі в середньому мають нижчі результати на вступних екзаменах.

Так, тому що останні 20-40 років все більший відсоток школярів подають документи в ВУЗи і відповідно мають здати ЗНО (SAT), включаючи ті, хто традиційно не мав такої можливості, то загальний середній бал по всій популяції абітурієнтів впав.

Але коли підступні вчені подивилися на тенденцію детальніше, то стало ясно, що бал виріc в кожній підгрупі. І бідні і багаті, і білі і чорні, і місцеві і іммігранти сьогодні мають кращі результати на ЗНО ніж 20 чи 50 років тому. Просто якась частина з них раніше навіть не пробувала подаватися в універи, а тепер – і через кращі результати навчання і через інші соціальні реалії – подається.

Тому, як тепер модно казати, середня температура по палаті дає хибну картину. Але, на жаль, політики, активісти, і ФБ-експерти рідко дивляться глибше, ніж заголовок…

——

Цей і багато інших прикладів «цікавої математики» в прекрасній книзі “Weapons of Math Destruction” by Cathy O’Neil. Раджу.

Photo by Ryan Snaadt on Unsplash

Др. Василь Тарас ˗ Dr. Vasyl Taras,
Associate Professor of International Business
at University of North Carolina at Greensboro

До тих, хто любить сперечатися за політику і має клепку на більше ніж “зрада-перемога”. Видається мені, у мене суперечки з українськими «правими-республіканцями» не тому, що у нас різні ідеології.

І вони, і я за вільний ринок і за мінімальне втручання держави в економіку чи то з регуляціями, чи то з субсидіями, за виключенням випадків, коли якась регуляція таки треба (приміром, заборона зливання токсичних відходів в воду чи повітря для захисту екології) чи коли якась субсидія таки потрібна (приміром інвалідам, чи короткочасна при втраті роботи).

Тобто ідеологічно, між нами розходжень нема.

Суперечки виникають тому, що «праві-республіканці» в Україні все ще вірять, що Республіканська Партія США дотепер сповідує класичну праву республіканську ідеологію, а я вже зрозумів, що є прірва між партією Рейгана, і сьогоднішньою її версією, тому що вони, прирівнюючи партію до ідеології, вважають, що ти або за Республіканців і проти Демократів чи навпаки за Демократів і проти Республіканців. Якщо ти проти Трампа чи інших Республіканських політиків, то ти автоматично маєш бути за Берні Сандерса (Обаму, Байдена, Оказіо Кортез, за Чорні Життя Мають Значення, за «соціалізм», пільги, навалу іммігрантів і т.п.).

Але також і очікують, що якщо ти за вільний ринок і традиційні республіканські цінності, то ти зобов’язаний бути за сучасну Республіканську партрію, Трампа, і маєш бути проти Обами-Байдена-Сандерса і так далі.

Мені ж очевидно, що світ не чорно-білий. Що лідер Республіканської партії може бути далеким від республіканської ідеології (не сповідувати традиційних цінностей, бути проти вільної торгівлі, бути за субсидії застарілим галузям, і т.д.). Що власне тому МакКейн і Ромні фактично перейшли в опозицію до Республіканської партії, та і Буш фактично критикує її зараз, а був би Рейган живий, скоріше всього і він сказав своє Фе.

Тому що не розуміють мої українські “праві” колеги, що можна однаково бачити як лицемірство і помилки Трампа і ко, так і абсурдність ідей Оказіо-Кортез і Берні Сандерса, так і проколи Обами і Байдена, так і шкоду від різних борців за «права» і різних тунєядців-пільговиків, які живуть на мої податки.

Плюс, все стає ще складніше, коли до цих економічних питань ми ще підмішаємо питання геополітики (приміром, огида до відвертої слабкості в питанні Росії з боку Демократів, але і не менша огида до ганебного загравання з Росією з боку Трампа). Чи соціальні питання, як от аборти, релігія, чи одностатеві шлюби. Тут взагалі все стає складно і покладатися на чорно-біле трактування світу не можна, бо, приміром Республіканці і Лібертаріанці, яких однаково люблять мої «праві» колеги з України, мають кардинально протилежні погляди на ці питання. Одні гаряче проти, інші гаряче за.

Легко зараз у світі тим, хто все ще живе в біполярному світі й ділить світ на «добрих наших» і «поганих чужих».

Важко таким як я, котрі бачать, що все складніше, і нема «наших» і «чужих», а в чомусь і одні, і інші – дуже погані, а в чомусь і серед тих, і серед тих є раціональні політики ….

Таких “політично неафілійованих”, до речі, однаково ненавидять як «ліві», так і «праві», бо ми дозволяємо собі засумніватися у святості лідерів обох угрупувань, і часом хвалимо окремі дії чи ідеї з обох таборів.

Не називаю тут імен, але якщо це читають ті колеги, які себе вважають “правими-республіканцями-лібертаріанцями” і з моїх коментарів я видаюся їм “лівим-демократом”, то ось трошки більше контесту. Бо часом навіть не знаю як реагувати, коли через моє засудження дій Трампа, приміром, колеги чомусь автоматично вирішують, що мені подобаються дії Байдена, чи тим більше, божевбережи, Оказіо-Кортез і Ко.

Image by Gerd Altmann from Pixabay

Др. Василь Тарас ˗ Dr. Vasyl Taras,
Associate Professor of International Business
at University of North Carolina at Greensboro