Author: Yaroslav Stekh

  • Велика  втрата для українського шкільництва в Польщі – відійшов з життя  Ярослав Mарушечко

    Велика втрата для українського шкільництва в Польщі – відійшов з життя Ярослав Mарушечко

    Ярослав Mарушечко

    Колись у стародавній Греції на роздоріжжях були поставлені камінні плити з написами: «Держава сильна свідомістю мас. Вона сильна тоді, коли маси все знають і все можуть розуміти».  І справді, кожна держава і розумний уряд, якщо хочуть бути сильними і довготривалими, повинні приділити велику увагу не на таємні конвертні винагороди групі своїх прибічників, якими перекуповують прихильність до себе, а на освіту і добробут цілого народу. Тоді  серед народу здобудуть вони собі незломну прихильність і шану на довголіття. Коли б застосувати таку методу, за словами філософа Лейбніца, саме тоді – «…можна б  обновити цілий рід людський». Відомий мислитель Кант писав: «Людина може стати людиною тільки через належне виховання. Вона стане такою, що з неї зробить виховання». 

    Нас заїдає дуже велика кількість моральних і фізичних вад, спотворених нахилів, що на високі становища дуже  часто потрапляють люди, яким сутність просвітницька є чужою, а імпонує їм нажива і престижний авторитет та звиклий кар’єризм. Отже, можемо стверджувати, що  належна освіта, ідейність і патріотична жертовність – це ті чесноти, на яких виростають всі інші моральні вартості, як одиниці так, і цілого суспільства. Це ті двигуни, що піднімають людину і суспільство в гору понад приземний матеріалізм, зарозумілість та низький спотворений егоїзм. Водночас можемо стверджувати, що належне виховання творить людину вповні сумлінну. Словом, справжня ідейність у практиці виявляється в належній освіті, яка допомагає стати повноцінною і вартісною для себе  і цілого суспільства. 

    ,,Немає нічого більш божественного, як виховання. Тільки завдяки правильному вихованню людина робиться справжньою людиною.’’ (Писав грецький філософ Платон)

    Ще в ріднім селі  Короницях  Ярослав закінчив чотири класи, а початкову школу закінчив він уже  в Кандитах на засланню. Потім вчився в Педагогічному Ліцеї № 2 у Бартошицях. Тут його зацікавила педагогіка, де він проявив великі здібності у вихованні дітей та навчанні математики. Його талант високо цінував професор Мар’ян Петрашко, знаний і високо цінований вчитель на Ольштинщині. Відразу після отримання атестата зрілості в 1955 р. Ярослав вивчав математику у Вищій Педагогічній Школі в Гданську, де у 1959 р. отримав звання магістра. В Ґданську також закінчив політехніку його рідний брат Анатолій, який знаний з своєї патріотичної діяльності в Кошаліні. В Ґданську в українській духовності виховувала українських студентів Олена Вальковська, яку називали студенти українською матір’ю, а її доню Аню вважали рідною сестрою. Надзвичайно складне було життя українців у Польщі після акції «Вісла», люди були розпорошені по дві-три родини в селі, переслідувані і понижувані. Перебували під постійним наглядом спецслужб.  Нелегко українцям вдавалося дістатися на вищі студії. Тодішнє українське студенство  у Польщі – це корінні вихідці з Надсяння, Холмщини, Підляшшя, Лемківщини. Внаслідок історичних обставин – насильної депортації з рідних земель коло 150 тисяч українців були розпорошені по цілій західній Польщі і поселювані були у великому розпорошенні. Для приміру, мої односельчани з села Вербиця Томашівського повіту частково були поселені на Ольштинщині, а деякі біля Лігниці у Вроцлавському воєводстві. Тобто, колишні сусіди були від себе віддалені понад 500 кілометрів.

    Депортовані українці були розкинуті у західних і північних воєводствах Польщі  в 9-ти воєводствах. Найбільше, біля 57 тисяч осіб, поселено в Ольштинськім. Українці не мали шкіл і своїх святинь. Щойно у 1952 р. Політбюро ЦК Польської Об’єднаної Робітничої Партії натяком заговорили про україннців, які взасаді були призначені на повне винародовлення. Наступила певна полеґша  червня 1956 р., коли було створено Укр. Суспільно-Культурне Товариство у Польщі. На цій своєрідній відлизі, поступово стала відроджуватися національна свідомість. Група українців, а серед них і Ярослав Марушечко, різко виступали  проти перекручування і фальшування та замовчування правди про українців у Польщі. Я. Марушечко не тільки сам, але й організував інших, мобілізував такі сили, які сприяли розвиткові української ідентичності. 

    Мені неодноразово перед очима постає тодішній, відважний і патріотично налаштований Я. Марушечко, його брат Анатолій та десятки інших, які  здобували освіту і спрямовували її на покращення долі дискримінованих українців. Над цією епохою слід замислитися, щоб зрозуміти долю  депортованих українців. Мені неодноразово пощастило розмовляти з Ярославом Марушечком, який з невимовним болем переживав долю українців у Польщі і неустанно думав, які заходи чинити, щоб допомогти поневоленим своїм братам. Тому з великим болем я прийняв вістку, що 11 вересня 2021 р. його нестало серед живих. Хто його знав, той без перебільшення з великим болем пережив його смерть як нашу національну втрату. 

    Був він зачислюваний до визначних українських патріотів, а передо всім до знаменитих педагогів. В пам’яті українців у Польщі Ярослав Марушечко був не тільки  одним із багатьох визначних математиків, істориків, краєзнавців, але й великим українським патріотом і організатором культурно-освітнього життя. Провадив і організував культурно-освітню працю, до якої дуже серйозно ставився. З великим ентузіазмом докладав чимало зусиль  до культурно-освітньої праці. З великим успіхом брав участь у І фестивалі Української естради в Сяноку (1967), у II фестивалі Української пісні і танцю в Кентшині (1968), III фестивалі Української пісні і танцю в Кошаліні (1969) тощо.   Я. Марушечко володів неабиякими музичними здібностями. Понад то Ярослав брав участь в організації пунктів навчання української мови. У 1970–1972 рр., після припинення діяльності Ліцею, Я. Марушечко працював у Комплексі агрошкіл у Каролеві, біля Кентшина, де викладав в основному фізику. Пізніше був учителем в Комплексі механічних шкіл у Бартошицях. З 1990 р. Марушечко працював в Бартошицях керівником Початкової Школи № 8 з українською мовою навчання, де працювало 16 вчителів. Відійшов на пенсію 6-го жовтня 1993 року. Вийшовши на пенсію, він з повною посвятою працював на громадській ниві. У Бартошицях, був співорганізатором перших «Maланок», які були концертами української пісні. Активно працював він в рядах УСКТ, як і ОУП, систематично дописував до  тижневика ,,Наше Слово’’. Мені особисто пощастило познайомитися з вчителями Cтефаном Лашином, Лідою Лайко, Наталією Кравчук, Стефаном Мігусом, Петром Ковальчиком, Іваном Тимчиною та багатьма іншими, які дуже високо цінують колосальний і всесторонній вклад Я. Марушечка. Без перебільшення, за свого життя він зробив  величезний в повній мірі недооцінений внесок в українському шкільництві і вихованні в складних умовах розпорошеного українського населення у Польщі.

    Можна б було ще багато розказувати про жертвенну і повну посвяту праці  на благо українців у Польщі, яку провадив покійний Ярослав Марушечко. Його праця, любов до України були неподільно злучені у його патріотизмі. Тих, хто кував нам кайдани, понижував. Тих, хто ці кайдани несли покірно – жалів і співчував їм. Врешті тих, що не побоялися і ці кайдани рвали, любив , шанував і підтримував. Він був і залишається зразком українського патріотизму. 

    На завершення статті, я хотів би подякувати всім, хто прославляв своїх вчителів українського  Бартошицького ліцею, які в різних часописах описували всесторонну діяльність покійного Ярослава Марушечко, для якого українство було найголовнішим атрибутом духовного життя. В 40-й День відходу у вічність покійного Ярослава Марушечка пригадаю, що надзвичайно цінна і багата на всесторонність тематика розміщена в унікальній книзі «Педагогічний Ліцей № 2 в Бартошицях: Українські Класи» (вид.  вересень 2017 року). Світлі і розумні уми  численних авторів заприсяґлися своєю працею, аби у віках людям і школі побудувати вічний Пам’ятник Слави. В тому ми переконуємося, що найбільшим багатством нації є не лише її золоті запаси, чи навіть промисловість, а передо всім молодь з добрими педагогами, за допомогою яких будується добробут народу і його світле майбутнє. Тому головною турботою є те, щоб на чолі школи та держави завжди стояли  високоосвічені та жертвенні люди.

     Ярослав Стех

  • В пам’ять в 40-й день від смерті українсько-канадської мисткині Парасі Іванець

    В пам’ять в 40-й день від смерті українсько-канадської мисткині Парасі Іванець

    Ярослав Стех

    Одвічна турбота буття кожної людини – життя, праця і смерть. Щоб прожити життя і не встидатися за прожиті роки а в міру можливостей гідно з шаною відпочивати на цвинтарній землі, де завершився вік і згасло земське життя, де зупинилося серце, але пам’ять серед живих залишилася незатертою. 19 грудня 1920 р. на 101-му році трудо˗любимого життя відійшла у вічність Парася Іванець, яка останні роки жила в будинку опіки Henley House у Сент-Кетеринсі. Вона широко відома, як українсько канадська месткиня вспадщині якої поверх 150 українських церков. Пані Парася широко відома, як українська мистецька на еміграції, яка своїми мистецькими творамі увічнила українські святині побудовані руками емігрантів. Коли пишу ці слова на мою думку приходить посмертно видана книга (1996 р.) ,,Українські мистці поза Батьківщиною’’ (227 с.), яку видано за авторством Івана Кейвана, визначного мистеця та історика мистецтва, дійсного члена НТШ (історична секція). Помер І. Кейван у вересні 1992 р. і залишив нам цінну спадщину мистецьких творів, безліч цінних статей на мистецькі теми, три монографії, між якими – люксусове видання ,,Тарас Шевченко – образотворчий мистець’’ (КУК, 1964 р.). Його монументальні праці становлять переконливий творчий капітал в історії українського мистецтва. В якому відзеркалено творчо-мистецьку велич українців особливо за межами батьківщини. Мистецька творчість українців – це те ядро за яке нас шанують чужинці, це той національний Пашпорт, який викликає узасаднену національну гордість. В нашій статті, ми звернемось до творчості української мисткині Парасі Іванець, яка в різні періоди творчого зростання ставила перед собою нові мистецькі завдання. Їй творчо-мистецьким дороговсказом стали святині, які не тільки відігравали і відіграють в житті основну роль в українській діаспорі, але вони головно ідентифікуються з духом нашого народу. Парася неодноразово стверджувала, що наше життя не тільки в чужині, але і на рідних землях пов’язане з церквою, коли цей зв’язок затрачується гине і оганьблюється ціла нація. До популяризації мисткині Парасі Іванець надзвичайно багато спричинився своїми змістовно талановитими статтями Йосиф Сірка, який родом походить із Закарпаття, Вищі студії закінчив Й. Сірка в Києві, довгі роки працював у УВУ в Мюнхені, а під сучасну пору живе в Торонто і плодовиті статті на різні теми заміщує в українських часописах.

    Парася Іванець

    Мені також надзвичайно приємно поділитися своїми спостереженнями про визначну і заслужену художницю Вельмишановну Парасю Іванець, яка є моєю землякою. Вона становить загальнонаціональну гордість. Пригадаймо пані Парася народилася 15 березня 1920 р. в прекрасному селі Піддубцях, що розташовані на берегах мальовничої річки Солокії у віддалі 2-х кілометрів від місточка Угнова. У цьому селі народился також моя мама її звали Христина Чуба, а Парасі прізвище Криса. В дитячих роках Парася з моєю мамою товаришували. Згодом моя мама вийшла заміж до сусіднього села Вільки і прийняла прізвище Стех, а Парася виїхала з с. Піддубець на постіне життя до м. Угніва і там вона заклала свою сім’ю з доктором Василем Іванцем (1905-1979) і прийняла його прізвище – Іванець. Василь Іванець муж Парасі походив з поблизького села Губенок, медичні студії завершив в 1935 р. в Кракові. Працював лікарем в Угнові і займався активною громадською працею.Парася Іванець відома як громадська діячка на Угнівщині, вона займалася культурно-освітньою працею. Угнів був осередком просвітницької праці. Тут народився і діяв легендарний командир УПА Закерзоння Мирослав Онишкевич-”Орест” історична пам’ять про нього зберігається на цілому Закерзоння і викликає узасаднену гордість. Коли осмислю цей період мушу щиро визнати, що Парася з ранніх років була наділена не тільки вродою і патріотизмом, але відзначалася великою життєвою здатністю, зарадністю та вмінням виходити з складних життєвих складнощей. Її життєві громадські осяги, напувають усіх нас великою радістю й гордістю. Доля їй так склалася, що з наближенням більшовицького фронту, щоб уникнути репресій за патріотичну діяльність вона разом з мужом подалися на Захід. Через Австрію, Західню Німеччину, табори переміщуваних осіб, дісталася в Нову Шотляндію, через далеку північ Канади –Ґрейт Бер Лейк, де жила з мужом 3 роки, виконуючи різну працю, а звідси дісталися на початку 1956 року подружжя Іванців переїхало до Едмонтону Альберта.

    Тоді коли подружжя Іванців мандрували чужими світами у 1945 р наші корінні терени Сталін подарував Польщі. Звідси тобто з Підубець та Угнівщини українське населення в більшості було переселене на терен України. Колишні мешканці села Піддубець були переселені в околиці м. Бережан. А в 1947 р. з корінних наших прабатьківських земель всіх українців, які не виїхали в Україну, в рамках акції ,,Вісла’’ було депортовано на понімецькі землі в західну Польщу. Врешті на підставі радянського-польського договору з 1951 р. Угнів та с. Піддубці було приєднано до України, а тодішніх мешканців переселено.Так, що земляки Парасі Іванець переживали на рідній землі, а вона на початку в діаспорі також проживала ряд негод.Щойно, коли її муж д-р В. Іванець в Канаді склав успішно іспити з нострифікації лікарського диплому і отримав повну лікарську кваліфікацію їхнє життя проясніло. Працюючи лікаре, пан В. Іванець не тільки включився в українську громадську діяльність, активно працював в лікарському товаристві, був членом НТШ та був відомим українсько-канадським спонсором в закресі потреб українській громаді. Але і його дружина завершила мистецьку освіту і стала професійно займатися мистецькою діяльністю. Зрештою, вона вже в Угнові малювали свої перші різні молодіжні картини. За її словами –між територією, її природою і народом існує дуже інтимний зв’язок, який віддзеркалюється в мистецтві. Наша національна духовність з її глибоким корінням в нашому природньому патріотизмі, все це споріднює нас з фольклором піснею мистецтвом і релігією. І любов до рідного народу споріднила і полонила її душу до мистецтва, яке стало її тлом національно-культурним скарбом нашого народу. Головною творчою темою Парасі стало малярство церков, іконостасів та ікони. За допомогою церков з біблійною святістю можна впливати на душевний інтелектуальний розвиток суспільства та утверджувати релігійні і мистецькі ресурси, для збереження національної тожсамості – не одноразова на своїх доповідях говорила Парася Іванець і піднимала рівень духовної культури.

    В Едмонтоні Парася закінчила Мистецьку академію у відомого мистця Ю. Буцманюка та, одночасно, поглиблювала свої знання в Альбертському університеті. Саме на той період освіти припадає її ознайомлення всестороннюю технікою малярства. В 1967-го вона допомагає Ю. Буцманюкові при малюванні іконостасу в катедрі Св. Йосафата в Едмонтоні. Була не лише помічницею, а й співавтором деяких творів Буцманюка, після його смерти 1968 року, вона успішно закінчила працю над іконостасом, дотримуючи розпочатий стиль свого вчителя. Один із відомих малярів Іван Сич, розмалював такі церкви як св, Миколая в Вінніпезі, в Іст-Кідломені і в Елмі та Боседжурі, Розі та церкву Успіння Богоматері в Портаж-ля-Пері всі вони в Манітобі. А в Альберті Сич розмалював церкву Св. Петра і Павла в Мондері, а також він малював цілий ряд декораційних картин з церковної тематики, в який помітні національні символи. Пані Парася була добре знайома з художником Іваном Сичом та особливо була знайома з художником Яковим Майдаником (1891-1984), він знаний як художник з Саскачевані й Альберти. З тими художниками П. Іванець, а також з художником Петром Липинським (1888-1975) співпрацювала в закресі малярства – про це згадує Іван Кейван ,,Українські митці поза Батьківщиною’’ (Едмонтон- 1996). Церква це той ,,Євшан зілля’’, який має незвиклу силу єднати Боже з людством. Аналізуючи художню вартість П. Іванець її мистецька творчість тісно переплітається з любов’ю до Батьківщини. А на думку багатьох вчених національна ідея сприяє довголіттю. На підтвердження того, що національна ідея допомагала українським борцям за незалежність можна знайти підтвердження у таких виразних постатях як останній отаман Війська Запорізького Низового Петро Калнишевський (1690-1803), який помер на засланні у Соловецькому монастирі. Сотки українських борців проти московського окупанта, які пережили сибірські та інші ГУЛАГи Росії, серед яких був і патріарх греко-католицької церкви Йосиф Сліпий (1892 – 1984), українські дисиденти, які жили задля ідеї незалежної України. До них слід зарахувати і борців УПА, які боролись проти московської і гітлерівської окупації, діячі ОУН, які пережили совєтські, польські і німецькі концентраційні табори. Ще й сьогодні окремі діячі у віці понад 90 років переживають за Україну, для яких„Україна понад усе – Святая Святих”.

    Малярство становить універсальну мову, за допомогою якої можна спілкуватися з різними людьми, бо творами малярства можна без мови говорити, відчувати глибинне зворушення, якого часта не можна передати словами мови. Малярство так як музика своєю цінністю розбуджують людську інтуїцію, уяву і здатне викликати безмежне вдоволення, це джерело всякої краси і духовного багацтва. Українські церкви, зокрема в провінціях західної Канади були об’єктом художнього зацікавлення багатьох художників, митців та письменників. Твори малярів, а в тому художні твори Парасі з 1962-го брали активну участь у різних мистецьких виставках — групових і персональних, які відбувалися у багатьох країнах світу. Вона репрезентувала різні жанри малярства, з перевагою олійної техніки. До її успішних праць можна зарахувати надзвичайно вдалі портрети «П. Дора», «Катруся», «Гіндус», «Мурин», «Автопортрет», які відзначаються бездоганною композицією та схопленням зовнішніх рис, характеру. Колоритом і динамікою позначені її праці «Маляр при праці», «Сінокоси», «Жнива», «Жінки йдуть до праці», «Гіпівське життя», «На березі» й ін. До успішних творів п. Іванець належать мистецькі праці, серед яких — численні пейзажі «Скелі», «Коріння», «Гірське озеро», «Серед літа», «Ріка Гінтон», «Захід сонця» та низка інших, в яких відчуваємо теплий сонячний колорит і помічаємо нюанси природи. Реалістичні картини п. Іванець «Хата», «Три родини», «Забута людьми», «Хата з вітряком», «Залишена ферма», «Початки Едмонтону» й інші вартісні не тільки з мистецького погляду, але й з історичного, пізнавального. Окремим періодом творчости мисткині можна назвати цикл рослин і квітів, які притягують увагу глядача своєю оригінальністю та чудовим кольоровим зображенням. До окремого жанру Парасі належать твори сакрального характеру, які вона виконала з особливою любов’ю та майстерністю.

    Крім іконостасу Св. Йосафата, написала численні ікони, які зберігають у приватних колекціях, дві є у церкві оо. Василіян, а одна — у церкві Св. Івана Богослова у Сент-Кетеринсі. З особливою любов’ю художниця виготовила дві Плащаниці, одну з яких зберігають у Музеї м. Мондер (провінція Альберта), а другу вона подарувала каплиці Пансіонату ім. Івана Франка у Міссіссазі (провінція Онтаріо). Крім сотень своїх мистецьких творів, Парася Іванець вела також величезну працю дослідника-фіксатора та мистця. Впродовж десяти років, у супроводі чоловіка, вона їздила по преріях Альберти й олією на полотні та картоні зберегла пам’ять про 160 українських церков. З-поміж них зараз уже багато піддалися руйнівній силі часу та браку догляду за ними. З цих, можна сміливо сказати, історичних картин, 153 увійшли до книги «Українські церкви Альберти» (Пряшів, 1991, 190 с.). Цю книгу з особистим автографом пані Парася подарила мені. Книга вийшла двома мовами — англійською й українською, і вміщує надзвичайно вартісну інформацію про окремі церкви, що є основою на більшу наукову працю. Майже весь наклад (2 тис. примірників) завезли до України, альбом знайшов своє місце в різних українських бібліотеках. Окремі примірники можна було придбати також у заповіднику Шевченківський гай у Львові. Оригінали вміщених у книзі репродукцій п. Іванець подарувала Українському музею в Едмонтоні. 1977 року Іванці переїхали жити з Едмонтона до Сент-Кетеринса. Доля й тут поставила Парасю перед випробування — вже після двох років, на новому місці, вона повдовіла. Після смерти чоловіка цілковито зайнялася творчістю — тут створила численні ікони, нові картини, брала участь у культурному житті громади. Під церквою Св. Кирила та Методія у Сент-Кетеринсі організувала і спонсорувала музей, до якого подарувала експонати. Численні картини Парасі Іванець зараз прикрашають стіни Українського дому сеньйорів у Сент-Кетеринсі, які подарувала, проживаючи тут кілька років. Протягом часу Парася запам’яталася по обох сторонах Океану. У творчому сенсі мисткиня виставляла свої твори у багатьох містах Европи, Америки та Канади. Протягом часу Парася Іванець свої картини дарувала Українському музеєві в Альберті, друзям і численним знайомим. Її художня та громадська діяльність дала позитивні результати. При її допомозі і сприянню та спонсорстві під церквою Св. Кирила і Методія у Сент Кетрінс був відкритий музей з експонатами, які вона подарувала. Її ікони знайшли постійне місце не в одній галерії та родині, як символи віри. Щедрою, щодо подарованих картин, П. Іванець була й до Дому сеньйорів у Сент Кетрінс передала не одну картину, де вона проживала, а також до Пансіону І.Франка в м. Міссіссаґа та в інші надійні мистецькі сховища.

    В мене особисто крім згаданої книги багато інших матеріалів пані Іванець, серед яких календар на 2019 рік. У цьому календарі вміщено 18 репродукцій художніх творів, з яких 8 картин квітів виконаних олією. На перших чотирьох сторінках календаря вміщена стаття українською і англійською мовами „Талант немає віку”, яка інформує читача про довгий і творчий шлях П.Іванець. Мені запам’яталася також прекрасна виставка картин в Канадсько-українській мистецькій фундації, де між іншим були презентовані художні твори Парасі, виставка проходила під назвою “Шедеври образотворчого мистецтва”. На тих виставках були представлені десятки унікальних творів різних визначних українських та зарубіжних митців, а в тому завжди окрасою виставок були саме твори П. Іванець. Можемо її сміло назвати, що це тріумфальна жінка, яка на тривало увійшла в родину визначних українських митців таких, як: Іван Труш, Любослав Гуцалюк, Олександр Архипенко, Яків Гніздовський, Микола Кричевський, Святослав Гординський, Карло Звіринський, Роман Сельський, Юліан Буцманюк, Опанас Заливаха, Петро Андрусів, Микола Неділко, Петро Носко, Едвард і Юрій Козак, Андрій Сологуб, Гаврило Глюк, Aдальберт Мартон, Юліан Колесар, Богдан Божемський, Богдан Титла, Петро Маґденко, Іван Бєльський, Віталій Литвин, Володимир Микита, Петро Шостак, Микола Жаровський, Марія Стиранка, Олена Кульчицька та 97 літня торонтська художниця Галина Новаківська та інші. Художниця Парася Іванець відома не тільки в Канаді, але й в Україні та Європі. Її біля 180 картин українських церков Альберти знайшли не тільки місце в одній з картинних галерей Едмонтона, Торонта, Нь-Йорка, Парижа, Мюнхена, Львова і Києва та інших містах, а також знайшли вони своє віддзеркалення в рецензіях у багатьох книга, календарях, авторитетних журналах та приватних колекціонерів.

    Мисткиння повертх 30 своїх картин, включно з «Плащаницею» подарувала музеєві Пансіону ім. І.Франка в Місісазі (Онтаріо). Частину подаровала мистецьких творів численним парохіям і священикам в різних країнах. Велике значення в популяризації мистецтецького доробку мали її так індивідуальні, як і збірні виставки.У творчому сенсі П. Іванець запам’яталася більш як 201 персональними виставками своїх творів в канадських, американських та європейських містах. Твори художниці знайшли місце в різних галереях. Як зазначається, свою любов до українства Парася Іванець виявляла у мистецькому відображенні картин з типового українського життя, а любов до природи передавала кольорами квітів, дерев, любов до своєї церкви через ікони та плащаниці, які вона не тільки малювала, але й дарувала прихожим та церквам. 2015-го Парася переїхала жити до Пансіонату ім. Івана Франка в Міссіссазі. Тут відбулася й остання виставка її картин, які подарувала музеєві пансіонату. З вдячністю до мисткині, його управа видала «Календар 2019», який вміщує 18 репродукцій різних творів і статтю двома мовами про життєвий шлях мисткині. «Під кінець 2017 р. Парася Іванець переїхала до будинку опіки Henley House у Сент Кетрінс, де на 101 році 19 грудня 2020 р. відійшла у вічність», – йдеться в повідомленні. На завершення статті слід додати, що мисткиня Парася Іванець, була великою українською патріоткою і твердила, що любов до України дарує українським патріотам довголіття.

    Ярослав Стех

  • До 100-ліття Остапа Тарнавського

       ,,У письменника тільки і є один учитель: самі читачі.’’ М. Гоголь

    Остап Тарнавський

    В травні виповнилося 100 років – Остапові Тарнавському, якось в пресі я не помітив згадки про цю визначну постать в нашій літературі. Пригадаймо, що Остап народився 3 травня 1917 р. у Львові у робітничій сім’ї Давида і Ксені Тарнавських, які мешкали в будинку на вул. св. Йосафата, 7 (тепер – вул. Б. Меретина). Пізніше, у 1933 р., сім’я Тарнавських переїхала на Підзамче, на вул. св. Кінґи (тепер вул. Я. Остряниці). Остап навчався у Львівській академічній гімназії, проте через проблеми зі здоров’ям змушений був перервати навчання. Cтан хвороби став своєрідним стимулом до творчості. Він  під впливом недуги став писати перші свої поетичні публікації і друкував їх на сторінках часописів “Дажбог”, “Назустріч”, “Ми”, “Діло” –  чи не найавторитетніших журналів і газет, що були відповідно до тодішньої риторики – ліберальними за своєю світоглядно-ідеологічною. Крім поезій, друкував нариси і фейлетони (під псевдонімом Тарас Кульчицький – за прізвищем товариша). З трудами і перервами закінчив він середню освіту і в 1935 р., йому пощастило вступити до Львівського університету на  філологічний факультет. Та на жаль йому знову не пощастило змушений був залишити університет через матеріальні труднощі. Повернувся на університет уже під час першої радянської окупації на  Львівську політехніку. Хотяй все таки залишався він активним учасником літературного процесу у Львові. Під час німецької окупації Тарнавський співпрацював з “Українськими щоденними вістями”, “Львівськими вістями”, місячником “Нові дні”, а також писав  для  Львівського театру опрацьовував програмки-довідки до різних п’єс в тому до “Гамлету” та  постановок Володимира Блавацького, що появлялися в  театрі в малих форм “Веселий Львів” ( він також автор куплетів, текстів пісень, скетчів). Політехніки він не закінчив, але літературна і громадська праця втягала його у вир громадського українського життя. Перед завершенням Другої світової війни, у 1944 р., він емігрував до Кракова, де співпрацював з “Краківськими вістями”, потім переїхав до Ґраца, де студіював інженерію, а звідси емігрував до Зальцбурґа. Перебував в таборах переміщуваних осіб, а 1949 р. переїхав разом з дружиною Мартою Сеньківською  до США і осів у місті Філадельфії, де доволі була помітна група української діаспори. В Америці Тарнавський спершу  почав  працювати фізичним робітником, потім, від 1951 р., його прийняли до праці на становище службовця в бюрі Злученого Українського Американського Допомогового Комітету у Філадельфії. В цьому періоді починається його активна  громадська праця, особливо в літературному Об’єднанні Українських Письменників “Слово”, у 1958 р. його обрали секретарем, а згодом був обраний  екзекутивнив директором. Саме тоді Остап Тарнавський продовжував працювати і  йому вдалося заваршити студії бібліотекознавства і отримати ступінь магістра (1962).

    В 1966 до 1987 р. Працював він керівником відділу в бібліотеці міського коледжу у Філадельфії. Одночасно включився в працю у Філадельфійські пресові органи: щоденник «Америки», що почав виходити з 1950,  «Місіонар», літературний журнал «Київ» (1950 – 64), квартальник «Українська Книга», жіночий місячник «Наше Життя» (1944 -74), католицький тижневик «Шлях — The Way» (з 1940), «Нотатки з Мистецтва», а також тут виходило книжкові видавництва: «Провидіння» сестер-василіянок, Східноєвропейського Дослідного Інституту, «Київ», та ряд інших публікацій. Незважаючи на велике заангажовання в громадську працю Остап у 1976 р. в Українському Вільному Університеті в Мюнхені захистив докторську дисертацію, на тему: “Т.С. Еліот і Павло Тичина: порівняльна студія творчості двох поетів-модерністів”. Цей ступень відкрив йому ще  більш пресижні  можливості до праці. Філядельфія на цей період була чи ненайактивнішим середовищем української діаспори. Крім вище згаданих видавництв. тут діяли фінансові установи: Кредитова каса «Самопоміч», Українська щадничо-позичкова спілка та Щаднича каса «Тризуб». Більшість організацій об’єдналися у відділі УККА в яких Остап був членом. Понадто тут діяко декілька добре зорганізоварих релігійних організаціі, такі як; Українське релігійне товариство «Свята Софія» (з 1977). Товаристві за Український Патріярха, успішно діяв Східноєвропейський дослідний інститут ім. В. Липинського, Філія Українського католицького університету в Римі, Товариство опіки над українською молоддю, «Рідна Школа», Пласт, в роках 1949-57-х тут діяв Український театр під керівництвом В. Блавацького, з  1953 р. працював хор «Кобзар» (диригент Антін Рудницький), а з 1970-х років хор «Прометей» (диригент М. Длябога); існувало українське радіопересилання та інші установи в яких  діяв, або був членом О. Тарновський. Однак він був найбільш заангажований в літературному процесі. Він був один з активних діячів літературного об’єднання ,,Слово’’ до якого належали діаспорні письменники Америки і Канади.

    Остап почав писати на почату 30-х рр. перші свої знамениті вірші у Львові. Протягом 1941 -1944 рр. працював журналістом, друку­ючи статті, поетичні твори в газетах «Львівські вісті» та «Краківські вісті». Глибоко переживав лихоліття так фашист­ської німецької, як і большевицької окупації. Доля змусила його залишити український Львів і вдатися на тулачку  в чужі далекі краї. Він прикрасно описав свою тулачку у спогадах “Літературний Львів. 1939–1944”, які спершу в неповному обсязі було надруковано на сторінках часописі “Сучасність” у 1987–1988 рр., а пізніше, по смерті автора, були видані у 1995 р. й перевидані у 2013 р. (двічі – у Львові). Спогади, де окрім опису цікавих історій і перипетій та світоглядних шукань, містять детальні відомості про перебіг радянської та німецької окупацій. Цей текст – один з небагатьох в українській мемуаристиці, що послідовно і без спокусливих відступів переповідає перебіг історичні події в літературному житті, при цьому ці описи унікально опрацьовані в яких охоплено і переосмислено різнонаціональну панораму, тобто охоплюють вони не лише українську, але й польські та єврейські перспективи з цього періоду. Тарнавський природно, безпретензійно, незаанґажовано говорить про кожне національне середовище у їхніх міжособицях, які мали місце ще до вибуху Друої світової війни. Одже твори Остапа Тарнавського за тематикою різноманітні, але надзвичайно глибокі його твори за своїм пізнавальнм змістом. А при тому він оригінальний поет, перекладач, серед іншого – відомий своєю версією “Сонетів” Вільяма Шекспіра, літературний критик, мистецтвознавець, публіцист. До його творчої спадщини належать міжіншим такі збірки: «Гамлет на українській сцені» (1943), “Слова і мрії” (1948), “Життя (вінок сонетів)” (1952), “Мости” (1956), “Самотнє дерево “(1960), театрознавчих та літературно-критичних книжок «Подорож поза відоме: шляхами модерної поезії» (1965), «Брат — братові» (1971), «Еліот Павло Тичина» (1967), у яких розкрився його небуденний талант поета і критика. Поет у своїх творах оформляє кращі традиції українського художнього слова 20—30-х років. Його  поетичні надбання  поверх  250 віршів. Про талант поета нас переконує  «Зібрані вірші» (1992) в якій у хронологічній послідовності представлено основний художній доробок автора. Його збірка «Під вікном ночі» дає повну підставу говорити про яскраво виражену в поезії автором філософське і мистецьке, оригінальне осмислення світу. Пригадаймо заголовки хотяй деяких віршів, а саме; (вірші «Генезис», «Той самий берег», «Хлопець і море», «Термінал», «Дійство про дерево» та ін.). Одна з ха­рактерних прикмет О. Тарнавського — тонка іронія, яка виблискує в непоодиноких віршах. Недарма одному з циклів віршів, автор дав назву «Вірші іронічні».

    Тим і опргінальні поетичні надбання О. Тарнавського — від його збірки «Слова і мрії», що увібрала в себе твори, написані на рідній землі в кінці 30-х років, у період другої світової війни та на чужині в перші повоєнні роки, і до останніх віршів на схилі життя, становить мистецьку цілість поета і збагачують українську поезію, а тим самим її піднимають на вижини  літературного мистецтва. Для поезії митця притаманне тонке відчуття музичності українського слова.Вже ранні вірші О. Тарнавського («Слухаю в тиші»,«Осінь», «Нічна мандрівка» та ін.) відкривають самобутню звукову палітру його поезії. Ось яка багата мова, а своєю поезією поет ще більш її окрилює. Пригадаймо зміст вірша: «Темними тінями тонуть потомлені тони», або «Скрився скрипок скрип у віт розчепірені тіні, Тиша пришпи­лює шелест найменший шпильками…». Ця майстерність поета помітна вже у ранній поезії поета, де також помітно відчуваємо національно-патріотично визвольний дух. Досить  вдумливо прочитати вірш; «Листопадова містерія». У дев’яти строфах авторові вдалося відтворити той «величний час підйому і пориві до свободи», яку проголошувала  ЗУНР, «коли з піснями про червону калину» молодь ішла боротись за Україну. Мотив відомої стрілецької пісні органічно вплітається у національно- патріотичні інтонації «Листопадової містерії», піднимаємо похилену калину в лузі, і цей текст промовляє з його книжечки есеїстики: “Подорож поза відоме: шляхами модерної поезії” (1965) і “Туга за мітом” (1966). Національні мотиви художньо втілюються у віршах «Мо­литва за полеглих», «Голос із чужини», «Батьківщина», «Вірш про отамана Петлюру» та інші твори подібного змісту. Як кажуть від збірки до збірки розширювався тематичний діапазон творчості поета, виразніше окреслювалися питомі прикмети бачення й відтворення світу. Ліричний характер поезії О. Тарнавського доповнюється філософськими роздумами про долю людини, її призначення й покликання, в тому про долю власного народу. У багатьох віршах порушується тема мистецтва, долі митця, який втра­тив Батьківщину. Десятки творів митець присвятив Т. Шев­ченкові, І. Франкові, Лесі Українці, Є. Маланюкові, Б. Кравціву, акторові В. Блавацькому, художникам Я. Гніздовському, О. Грищенкові та іншим, подавши цілу галерею портре­тів визначних діячів культури.

    Говорячи про О. Тарнавського-поета, необхідно виділити його сонетарій. Спочатку з’явився «Вінок сонетів», а згодом цикл «Сотня сонетів». Вірші-сонети відзначаються чіткістю й логічністю думки, строгістю класичної структури, широкою амплітудою переживань. Тут і політична інвектива «Реквієм революції», і сатирично-іронічний роздум на тему покірливо-рабської філософії («Барани»), і повчання синові Маркові з нагоди одруження («Весільне вітання»), і пошук істо­ричного коріння рідного народу («Родовід») та багато інших медитацій на нагальні теми життя. О. Тарнавський виступив і в жанрі малої прози, він —:автор збірки оповідань «Камінні ступені» (1973). Поетові та­

    кож належать переклади з європейських мов, які доповню­ють наше уявлення про його мистецьку палітру.Багато зробив О. Тарнавський як один з активних діячів об’єднання українських письменників діаспори «Слово», видаючи де­сятки різних публікацій та допомагав організаційно зміцнити письменницьку установу. Він був ініціатором багатьох громадсько-культурних заходів, які були спрямовані на з’єднання української діаспори. Його національні мотиви у віршах «Мо­литва за полеглих», «Голос із чужини», «Батьківщина» цементували українців. Він дуже часто виступаючи на зборах, або на різних вічах говорив; ,,Всіх нас єднає почуття приналежности до  великого українського народу і любив наводити слова Овідія Назона, одного з найвидатрніших римських поетів, що вже більше як 2000 років  цісаром Августом був засланий над Чорне Море до колонії Томи. На засланю, написав Овідій свої найвизначніші твори – ,,Скорбні елегії’’ та ,,Листи з Понту’’, В тих творах Овідій писав; ,,Виїжджаючи в далекі краї, людина міняє підсоння, а не душу’’. Одже в нас українська душа, яка вжодному разі не підлягає зміні, говорив він, вона відзначається святістю.  Григорій Костюк у своїй доповіді, присвяченій 15-річчю діяльності «Слова», нагадував слова великого французького письменника-емігранта Віктора Гюго, який на заклик короля Луї Наполеона повернутися на батьківщину відповів так: «Я вернуся у Францію тоді, коли туди повернеться свобода». Остап Тарнавський у статті, присвяченій поезії еміграції, писав: «Українські поети вийшли на еміграцію… підтримати духа української людини у її справедливих змаганнях емансепуватись до повної свободи. Це ж вони, мов ті стародавні пророки, винесли із розбитого українського храму найбільшу тайну тайн, немов український кивот, щоб зберегти його, щоб заховати його перед цілковитим знищенням і знову повернути, коли цей український храм буде відбудований». Він вірив, що «література еміграції» — це та ділянка, яка в майбутній вільній Україні відограє значну роль.

    Історія розвитку української літератури була б неповною і однобокою без докладної характеристики літературних процесів діаспори. Діяльність українських письменників за кордоном вимагає більшої уваги сучасних дослідників. Свобода повернулась в Україну, і тепер на батьківщину повинні повернутись ті, хто жив і творив задля неї, виборював її незалежність на чужині. Своїма творами повинен повернитися і О. Тарнавський і десятки-сотки інших. Він же відзначався  патріотичною мужністю, яка пригадує нам історію старозавітного Ізраіля, де загорівся Хоривський огонь і почувся Божий поклик, що звертався до Мойсея, а через Мойсея до всього народу у якого велике не тільки минуле, але також велике чекало майбутнє. Ці віщі слова лунають крізь творчість Тарнавського і зобов’язують усіх нас до подвигів в оновлених силах служити нації. Завершуючи загальну розповідь про О. Тарнавського, додам що творчість письменника увійшла до культової вже сьогодні антології “Координати” (1969; упорядники Богдан Бойчук і Богдан Рубчак), видано “Камінні ступені: новели і нариси” (1979). Більшість есеїв, наукових праць, публіцистичних статей зібрані у книзі “Відоме й позавідоме” (Київ, 1999), що вийшла у серії “Українська модерна література”. “Сотня сонетів” (1980), посмертне видання “Зібрані вірші” (1992), Натомість проза та переклади Тарнавського були перевидані: “Крейзі’’ та інші оповідання” (Київ, 2005) та “Поетичні переклади” (Київ, 2006). Все таки мені видається, що пока, немає в повні підсумкового видання поетичних творів Остапа Тарнавського в Україні. Ця загально обговорювана спадщина Тарнавського універсальна і вона піднимає українську літературу на європейські мистецькі вижини. Помітний внесок у розвиток українського художнього слова зробив Остап Тарнавський – талановитий письменник і перекладач, вдумливий критик, активний організатор літе­ратурно-мистецького життя. Людина глибоких патріотичних почуттів, яка над усе любила Україну, живилася воле­любним подихом рідної землі. Його життєвий шлях просвіщував Франківський дивіз пророцтва: ,,Встане мати-Україна, Щаслива і вільна…’’ Невимовно зрадів він коли вона встала та на жаль ця радість була короткою. Остап Тарнавський помер 19 вересня 1992 р. у Філадельфії (США), там і  похоронений.

    Ярослав Стех

  • Нація без релігії гине, а церква мусить служити нації

     

    Ярослав СТЕХ

    ,,Увіходьте тісними ворітьми, бо просторі ворота й широка дорога, що веде до погибелі, – і нею багато хто ходить. Бо тісні ті ворота і вузька та дорога, що веде до життя,- і мало таких, що знаходять її.’’ (Євангеліє від Матея. 7.13.)

    Всі ми добре розуміємо цю притчу і знаємо, що церква є зверхною формою релігійного змісту, який становить синтезу моралі вірних. Віра не виключає науки, але не дозволяє кожному на свій лад інтерпретувати суперечні погляди, які стали догмою від Берестейської унії в нашій УГКЦ, яка вистраждала неволю і підойнялися на самі вишини, звідкіль невидко перегородок  між вірними і нацією. Дуже часто ми не знаємо власної історії, тобто причин і наслідків Берестейської унії, становлення нашої церкви і національного відродження при її допомозі. Одже віра становить синтезу, нашої УГКЦ в якій ми зростали із нею ми ідентифікуємося вповністю. Наша Церква своїми моральними догмами вона нас споювала і споює зі середини й настроює нас психічно і нерозривно з нею духовно співжити. Особливо в ХVI ст. під час занепаду православної церкви, перехід верхів на протестантизм, або католицизм, наступала разюча польонізація, недостача освіти – все це тривожило свідомих національно людей і в результаті того 1596 р. на Берестейському Соборі прийнято Берестейську унію. Відомо, що в першій половині ХV ст. навіть Ягело (хрещений православним) став ревним католиком. За його наказом у православних відобрали збудований ще князем Володимиром Ростиславичем кафедральний собор у Перемишлі і в дикий спосіб з наругою викидають з підземеля собору кості й домовини, людські останки перемиських князів і собор перебудубали на костьол. За тим самим сценарієм в наш час на українських етнічних земля у Польщі така сама наруга і глум відбувається над могилами українських воїнів УПА, що полягли за волю України. З цього виникає який наші вірні принимали і принимають удар за ударом за приналежність до своєї віри. Незважаючи на те, наші вірні з повною посвятою захищали свою релігійну традицію.

    Пригадаймо, в яких трудних умовах принималася УГКЦ серед наших вірних. Для прикладу перемиська єпархія перейшла на греко-католицький обряд -1692 р. львівська – у  1700 р. луцька -1702 р.  а  львівська Ставропільгія у 1708 р. Головною причиною такого сповільненого прийняття було те, що Польща поперала прийняття унії і при тому мала на увазі свої полонізаційні наміри і тому народ з настороженням принимав греко-кастолицький обряд. Коли глибоко замислитися над цією темою було це унікальне явище у світовому маштабі. Початки були вкрай трудними. Загально національна, як і релігійна  свідомість народу була слабкою, але поступенно ця свідомість зростала. Ще за Австрії. єп. Лев Шептицький, що сміло боронив права  українського народу, домігся  у цісаревої Марії Тереси в 1774 р. щоб  при церкві св. Варвари у Відні 1692 р. відкрити духовну семінарію, відому під назвою ,,Barbaraeum’’. Самя ця семінарія стала своєрідним фундаментом, на якій зростала і зміцнювалася наша УГКЦ, яка  з трудом, але систиматично стала проводити свою місійну працю. Поступенно випусники семінарії стали ширити Боже слова і закладати церкви, допомагали розвивати українськомовне шкільництво, створювано культурно-освітні організації, молодіжні, жіночі і дитячі, які в стислому зв’язку з духовенством провадили спільну усвідомлюючу працю. Згодом цей позитивний рух зміцнили такі велетні, як митр. Андрей Шептицький,  єп. І. Снігурський, Блаженіший Й. Спіпий та  ряд інших, які стали головним ядром зміцнення УГКЦ. Одночасно в закріплені нашої церкви надзвичайно велику роль відограв о. Маркіян Шашкевич з своєю ,,Руською трійцею’’ з Яковим Головацьким і Іваном Вагилевіичем, які у великих труднощах все таки видали ,,Русалку Дністрову’’ народною мовою. У цьому виданні намагався перешкодити родимий яничар о.Михайло Левицький, який прямо  писав свої протести до альманаху ,,Зорі’’, щоб зупинити видання ,,Русалки Дністрової’’ в українській мові. Так тоді, як і тепер трапляються подібні слабодухи, які не доцінюють рідної мови в церковному житті, деякі намагаьться,  щоб навіть Літургію та провіді голосити в  чужій нам мові. Рідна мова завжди була тим ланцюгом, який приковував церкву до її духово-земних та релігійних завдань. Без них церква відривається від дійсности, поринає в абстракцію, затирає різницю між формою і змістом і творить грунт для сектанства.  Не можливо собі уявити ,,пастиря без стада’’, як душпастиря без вірного народу.

    Така єдність є запорукою розвитку, вірні якже часто ідентифікуються з УГКЦ і це смертельно непокоїть, тих які були і залишаються нашими релігійно-національними ворогами. Проти такої єдності виступив Шарон-Королевським (1878-1959), який прибрав собі псевдо «Кіріл Королєвскій», (француз за походженням), який написав  скандальну статтю «Уніятизм»  французькою мовою і видана її в бельгійському видавництві «Irenikon» на початку 1927 року. Її зміст виявився настільки провокаційним, ксенофобським та пашквільним, що вона була заборонена Ватиканом до використання і її було вилучено обігу за примиження нашої віри. Від часу полемічної літератури, а особливо ,,Треносу’’ (1610) Мелетія Смотрицького,  поява цієї статті  Шарона-Королєвского впровадила скрайний несмак з своїм терміном «уніятизм», яким найбільше використовує  Російська православна Церква. Цей пашквіль служить противникав нашої церкви, для її приниження. Вперше  ідеї  цього твору уповні використано на Львівському псевдособорі в березні 1946 року. Цим підступним псевдо собором, зневажено церкви, освячену кров’ю незліченної кількості героїчних мучеників та ісповідників, котра й надалі залишається джерелом нашої віри і побожності мільйонів українських греко-католиків. Отець Г. Костельник (1886-1948), уважав о. Королевського за своєрідний авторитет, у свому виступі він неодноразово покликається на о. Королевського, говорячи, його славами, що «гострого ліку люди не приймають радо» («Нива», 1928 р., стор. 3-5). Однак це не був  лік, а прямо кажучи це була отруя, яка усипляє і убиває духове життя. Гавриїл Костельник перебуваючи у Львові пітримував тісні контакти з Шароном-Королєвскім. Зрештою повна дискридитація Костельника ілюструє його статтявиникає заміщена у пресі в середині 1930-х років. Так, у статті «Наша доля», поміщеній у ч. 44 газети «Мета» за 1934 рік, Костельник відверто писав: «Очі цілого світу звернені нині на СРСР, весь світ свідомий того, що в огні російської революції вирішується майбутність усіх народів і держав – родиться нова душа, новий лад суспільного життя. І як нині російська революція промінює на цілий світ, так само будуть промінювати на цілий світ її позитивні наслідки духовного та соціяльного характеру». Це чисто брехливий цинізм автора.

    Саме в ці роки Україна лежала напівжива, розтерзана і знекровлена страшним большевицьким голодовим ґеноцидом, а Костельник співав «осанна» лютим катам нашого народу! Одже над тим трагізмом варто глибоко замислитися так над минулим, як і глянути тверезо на сьогодення та на майбутнє. Особливо наша доба висуває цілий ряд запитань, які потребують чесної і справедливої відповіді на ці ключові проблеми нашої Церкви, нації і рідної мови. Визначна українська поетеса Ліна Костенко пише: ,,Нації вмирають не від інфаркту, спочатку їм відбирають мову.’’ Як бачимо руками Костельника і йому подібних, а зокрема представників РПЦ підсилених чекістами 10 березня 1946 р.псевдособор у Львові довів до лікбідації УГКЦ, яка формально відновила свою діяльність щойно на передодні відновлення Української Державности. Протягом десятиліть проти духовінства і вірних не припинялися переслідування. Найболючішим моментом є те, що і в наш час появляються різні матеряли, які своїм змістом не діють оптимітичних надій. Як на мене вкрай неприємне враження зробила стаття ,,Літургія в діаспорі: виклики та перспективи’’ автором якої є Даниїл Галадза. Ця стаття в новітній формі сервує  нові провокативні пропозиції для нашої церкви і вірних. Автор свою статтю замістив в авторитетному журналі ,,Патрярхат’’, який свою видавничу історію почав виходити з травня 1967 року, тобто у цьому році журналові виповнилося пів століття. Першим редактором цього почитного журналу був Степан Процик, а відтак Василь Пасічник, Леонід Рудницький, Михайло Топорович і найбільш мені запам’ятався  талановитий  головний редактор Микола Галів, а вже після нього журнал видається вУкраїні м. Львові. Всі редактори журналу дбали за пристиж журналу і він завжди був для вірних УГКЦ – живою іконою та головним духовним дороговказом. Автор статті свідомо, чи припадково пішов слідом за ідеологами Королівським і Костельником впроваджує радянський космополітизм в нашу церкву. Він між іншим пише:   ,,Виглядає, що УГКЦ, є Церквою лише для однієї конкретної етнічної групи або Церквою, яка не цікавиться тим, що відбувається в суспільстві, в якому вона перебуває.’’ Дальше він пропонує ,,мовляв в усіх церквах УГКЦ поза межами України повинна бути принаймі одна єктенія, молитва або читання місцевою мовою та намагатися богослужіння провадити місцевою мовою.’’

    Прочитавши ці думки, мені пригадуються повоєнні роки у Польщі, коли категорично заборонялося в нашому греко-католицькому обряді провадити богослужби. Саме в 50-х рр.тоді з тюрми повернувся проф головний Вікарій (Польщі) о. Василь Гриник до Перемишля. Йому поляки запропонували, якщо ви будете провадити Літургії в польською мовою (тобтоп місцевою), тоді віддамо вам церкву. Коли о. В. Гриник категорично відмовився від цієї зловісної пропозиції, вони вимагали, щоб хотяй проповіді  були голошені в польській мові. Його відповідь звучала так, – краще буду служити Літіргії в стодолі українською мовою, але ніколи не буду проповідей голосити в польській мові на наших богослужбах УГКЦ. Отець В. Гриник відомий Великий Богослов і надзвичайна унікальна особистість, яка безмежно любила Бога і Україну. Такі провідні священики родяться рідкісно. Українські святині діаспорні розкинуті  в широкому світі, залишаються для українців тими амбасадами, в яких не тільки вірні моляться, але в церквах наша молодь пізнає себе і творить нові українські сім’ї і продовжує наше духовно-національне життя вдіаспорі. На цю тему гарно відповідає Публій Овідій Назон, один з найвидатніших римських поетів, що жив в Римі, тому поверх 2000 років назад. Овідій з наказу  римськогоі цісаря Августа був засланий над Чорне Море в надбережну колонію Томи. Там він написав свої найвизначніші твори ,,Скорбні елегії’’ та ,,Листи з Понту’’. Коли питали у Овідія, чим пояснити, що він хоч живе далеко від Риму, зберіг  римську мову, він відповідав: ,,Римлянин, який виїжджає в далекі краї змінює підсоння, а не душу’’. Одже за Овідієм не дозвольмо нікому кушлявити нашої душі. Так УГКЦ, як і в ній наша українська мова є безцінним скарбом для вірних. Проти нашої мови виступають ідеологи російські, уворські та деякі інші вороги нашої нації. Патріарх Й. Сліпий відновлював синодальний устрій УГКЦ боровся з опозицією внутрі нашої церви. він говорив не тільки про патріархат, а й виголошував такі гасла: «Єдність Церкви і народу», «Синод – помісність – патріархат». Прикро згадувати, але нещодавня зустріч у Гавані папи Франциска й Московського патріярха Кіріла і підписана ними декларація збурила широкий загал духовенства та вірних УГКЦ. Зокрема,  її 25 пункт  вірних не вдовільняє, ось його фрагмент: «Метод «уніатизму», притаманний минулому, в значенні приєднання однієї спільноти до іншої, відриваючи її від своєї Церкви, не є способом, що дає змогу відновити єдність».

    Патріярх Й. Сліпий залишив нам свій Батьківський і Пастирський Заповіт! … Щоб ви не зневірилися…” /Ів. 16, 1/, ,,Вірували  в Бога!…” /Ів. 14, 1/. І головне заповідаю вам: „Щоб ви любили один одного…” /Ів. 15, 12, 17/ та серед навчань Його Святий бесмертний Заповіт – патріарх Йосип кардинал Сліпий писав 8 років до самого відходу до Господа  у 92- літньому віці, який завершився в 1984 році. Підбиваючи підсумки цієї загальної статті, можна сказати словами Патріярха; ,,Віра без діл мертва, пам’ятайте, що нарід, який не знає або загубив знання свого минулого з його духовними скарбами, вмирає і зникає з лиця землі. Рідна наука окрилює народ до лету на вершини зрілого серед народів світу!’’ Кожен з нас повинен зрозуміти і служити вірно ідеалам, які ми успадковуємо від наших Великих вчителів і основоположників нашої УГКЦ.І тут слід пригадати, що 25 листопада 2017 р. у Києві під час ІІ Крайового пластового конгресу голова Пласту Станіслав Андрійчук та Предстоятель Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав підписали Меморандум про співпрацю. Це надзвичайно цінна ініціятива, так для Пласту, як і нашої Церква. Спільними зусилями будуть підготовляти волонтерів для роботи із молоддю, розроблятимуть нові освітні програми та курси. Підтримуватимуть вже наявні пластові осередки. Отець і Глава УГКЦ зазначив, що йому надзвичайно приємно перебувати в такому середовищі. Він згадав про свої відвідини пластового табору «Сокіл», а також про те, який внесок зробив митрополит Андрей Шептицький для цієї організації.  Пригадаймо, висловлені слова; «Митрополит Андрей Шептицький розумів, що Пласт − це є дуже важливий спосіб виховання української молоді. Тому Церква повинна зробити все для того, щоб допомогти нашим молодим дівчатам і хлопцям стати справжніми людьми, християнами і великими українцями в широкому розумінні! Можна сказати, що мрія Андрея Шептицького була втілена. Адже з тих пластунів зростали і вийшли провідники нашого народу, герої національно-визвольних змагань», − зазначив Предстоятель.За його словами, він погоджується з тезою про те, що Пласт є дитям Церкви, а християнський світогляд є в основі методики Пласту. «Я б дуже хотів, щоб ця співпраця розвивалася в ключі взаємної допомоги й підтримки. Тоді кожен залишається собою, але працюють всі разом. Ми навіть на міжконфесійному рівні можемо опікуватися Пластом», − наголосив Предстоятель, відповідаючи на запитання відвідувачів заходу.

    Такий підхід наповняє оптимізмом і нагадує слова святого Ігнатія Лойола, який сказав слідуючу фразу: ,,Моліться так, ніби все залежажить тільки від Бога, але працюй так, ніби все залежить тільки від тебе.» До речі, ці слова дуже любив Блаженніший Любомир Гузар і повторював їх усім, хто приходив до нього. За ним повторюймо і ми молитву  в набожності подяки за Рідний Край, нашу Церкву та щоб усі ми скріплені вірою могли бути більш об’єднані  в нашій церкві рідною мовою, щоб на нашій землі запанував мир. Як дуже потрібна ця щира молитва і коструктивна праця, особливо тепер, коли котиться на нашій землі воєнна заверюха, від якою гинуть невинні люди. Папа Павло Іван ІІ вчить: ,,Не відрікайся імені свого народу, ані його історичного досвіду, бо то  його власний корень, його мудрість, хоч і гірка, але це чинник йоно слави. Пам’ятай про те, що куди не кине тебе доля, ти завжди маєш право, аж до кінця своїх днів, залишитися членом  свого народу. Це надзвичайно великий привілей, але також і великий обов’язок перед кожною людиною.’’

    Ярослав Стех

     

     

     

     

  • Микола Кирилович Лебедь та Микола Дмитрович Лебедь. Два ближнячі імена, одна ідея, якій вірно служили.

     ,,Не той чоловік, хто для себе живе, а хто за батьківщину в бій іде.’’

    Лебедь, Микола Кириллович

    Щож ми знаємо про героїв у яких ближнячі імена?

    Занаємо, що Микола Лебедь народився 11 січня 1909  р. в с. Нові Стрілиська, Бібрського повіту, тепер Жидачівський район, Львівська область. Був він синомо кравця Кирила Лебедя. Батько послав сина до Львова на навчання і там він вступив в члени 7-го куреня пластунів у Львові і був він організатор першої підпільної «п’ятки» Юнацтва у Львівській гімназії від 1929 року. В 1930 році закінчив академічну гімназію, вступив до Юнацтва ОУН і брав активну участь в організації молодіжних груп ОУН на Західно-Українських землях та перепроваджував підпільний молодіжній вишкіл у Карпатах.

    У 1932-34 роках був зв’язковий між Крайовою Екзикутивою ОУН ЗУЗ та Проводом ОУН за кордоном. Як один із активних діячів Микола у 1934 р. підготував замах на міністра внутрішніх справ Польщі Б. Перадського, який провадив антиукраїнську політику на окупованих землях в Західній Україні – Польщею. Після здійснення замаху намагався виїхати до Німечини, але за наказом Г. Гімлєра був заарештований гестапо і виданий Польщі. На Варшавському процесі 1935-1936 роках був засуджений до смертної кари, яка згодом була замінена довічним тюремним ув’язненням.

    Доречі, серед тих хто брав участь в замахові була студентка Дарія Гнатківська  (оказ зразкової жіночої вроди), яка судом за співпрацю при замаху отримала 15 років позбавлення волі. Дарія Гнатківська стала дружиною Миколи Лебедя.

    Варто пригадати, що 5 вересня 1939 р. М. Лебідь під час конвоювання до іншої в’язниці йому вдалося втекти на волю.

    У 1940 р. році Лебедь перейшов до лав ОУНР під керівництвом Степана Бандери, а з 1941-го став його другим заступником. 30 червня 1941 у Львові брав участь у відновленні Української Держави і був призначений на пост міністра державної безпеки. Як «урядуючий провідник» після арешту Степана Бандери і Ярослава Стецька в 1941 р. він очолив першими загонами УПА – український антифашистський рух опору. Був головним організатором і керівник трьох конференцій ОУНР в Україні (вересень 1941, квітень 1942, лютий 1943). У 1941-1944 роках провадив переговори з польською Армією Крайовою(АК) про спільну боротьбу проти гітлерівців, але ці переговори не дали бажаних результатів і весь тягар  боротьби спочив на УПА.
    Під час  підпільної боротьби М. Лебедь послуговувався слідуючими псевдонімами; Максим Рубан, Марко, Євген Скиба, Олег, Ігор, Ярополк, Вільний. В конспіративній діяльності Лебедь відограв важливу роль, особливо у формуванні УПА. В 1943 р. він був співорганізатор  III Надзвичайного великого збору ОУНР, де був обраний головою Головної ради ОУНР і керівником Референтури зовнішніх зв’язків при Проводі ОУНР. У 1944 р. став співзасновником Української головної визвольної ради  та генеральним секретарем закордонних справ УГВР. За дорученням президента і генерального секретаря УГВР виїхав на Захід для встановлення контактів з представниками західних союзників. До 1948 р. був членом Закордонних частин ОУНР.

    З грудня 1949 р. мешкав США, м. Йонкерс (штат Нью-Йорк, США). У 1952-1974 рр. очолював науково-дослідницький центр «Пролог» у Нью-Йорку, в 1982—85 — заступник голови, з 1974— член ради директорів. В 1956-91  був членом управи Українського товариства закордонних студій у Мюнхені та Торонтського видавничого комітету «Літопис УПА» (1975). Автор численних спогадів «УПА» (1946, 1987). Йому належать ряд визначних документальних праць про УПА, в тому про ґенезу, ріст і дії у визвольній боротьбі українського народу за Українську Самостійну Соборну Державу. Частина І. Німецька окупація України: Репринтне вид. – Дрогобич: Відродження, 1993 . – 203 с. (електронна версія) та перебуваючи в діаспорі М. Лебедь виступав з численними доповідями на терені США та Канади розяснюючи політику ОУН і головного камандування УПА. Помер Микола Кирилович Лебедь на 89 році свого  жертвенно відданого життя 19 липня 1998 року в міст Піттсбург , що росташоване над  річкою Аллеґгані Піттсбург і там  з українськими почестями був похоронений.

    З черги суттєва різниця Микола Кирилович, який прожив 89 років повнонапруженого революційного життя, а  Микола Дмитрович Лебедь на  19 році помер. Кажуть, мірилом повноцінності людини не вимірюється довжиною прожитих років, а його ділами, які дана людина залишила після свого земного життя. І хотяй Микола Дмитрович не здобув встрісаючих космічних масштабів в патріотизмі, але про нього кружляють легендарні перекази про яі слід згадати.

    Ці перекази засвідчують, що він помер, а живе в пам’яті народу і буде жити у віках. Так як живе і буде жити Василь Симоненко  (1935-1963), який прожив всього тільки 28 років, а його поезія вийшла з глибин душі народного життя, з горя і героїчної боротьби і тим вона увічнила життя поета в національних душах на вічні віки.

    Або згадаймо феномен ,,Червоної рути’’ автором якої є Володимир Івасюк (1949-1979), який всьго прожив тільки 30 років і був закатованик КДБ. А створив такі перлини і шидеври творчі, якими ніжністю не тільки нам самим любуватися. Але найбільш осавічені народи світу кланяються перед його генієм. Жоден з композиторів, врешті жоден народ не видав такого генія, який би зміг так як івасюк розславити свою націю

    Микола Лебедь народився 4 грудня 1899 року в містечку Веркіївка Ніжинського повіту Чернігівської губерні в сім’ї вчителя земської школи –Дмитра та матері Наталі про це оповідає ґрунтовне дослідження Тамари Андрійчук «Родина Лебедів у національно-культурному житті Чернігова на початку XIX ст.» (Шрагівські читання, вип. І, 2011 р.). В родині Лебедів  Микола був  третьою дитиною у сім’ї після близнюків  Ананія  та Юлі. Закінчив Микола успішно Чернігівську гімназію, де вступив до чернігівської організації  Української партії соціалістів-революціонерів. З 1900 р. ціла родина Лебедів перепровадилася на постійне життя до Чернігова, де батько отримав одноповерховий будинок, працюючи на пристіжній роботі чиновником. Про атмосферу в сім’ї ми можемо дізнатися з даних протоколу допиту НКВС Ананія Лебедя, старшого сина Дмитра Климентійовича, він там зізнає: «Батько мій належав до тих українофілів, котрі вірили тільки в український рух, у Жовтневій революції він вбачав жодного прогресу, а тільки заповідав крах українського руху.
    Політичні погляди батька Миколи завжди визначали дух гуманного українства. Брат Миколи Ананій відзначає, що  в сім’ї Лебедів завжди панувала виключно українська розмовна мова і батьки були близькими другами з родиною Коцюбинських, саме Коцюбинський багато вклав також у нашу домово-національну виховну атмосферу. Наш батько за словами Ананія був українським патріотом, організував  товариство  «Просвіту» та видавництва «Сіверська Думка». Саме таке виховання мало великий вплив на загальну національну свідомість в першу чергу дітей. Щодо  Миколи Лебедя то він з ранніх років свого життя активно включувався в патріотичну українсько-освітню  діяльність.

    Молоденьким юнаком став  на захист  Чернігова  перед большевицькою агресією. Боровся в складі загону  Вільного козацтва , якого чисельність загону була около 75 вояків, на чолі зі штаб-капітаном Г. Корейшою та поручником М. Яновим. Пізніше цей загін козаків брав участь у бою під Крутами, і є імовірність, що Микола Лебідь отримав там як молоденький вояк поранення, це одна  з версій. Ніби його побратими вихопили з кривавого бою  привезли його  до Чернігова, де він там помер. За іншою версією Микола Лебідь 30 січня 1918 року був затриманий більшовиками, згодом його знайшли на вулиці вбитого. Тіло юнака було вщент змальтретоване із вогнепальним пораненням голови. Травма виявилася несумісною із життям, і 8 лютого 1918 року він помер на руках у своєї матері. А ще інша існує версія за публікацією Івана Курача (псевдонім Іван Чигирина) у часописі «Українське Полісся» за 6 листопада 1941 р. Згідно з цією публікацією, більшовики в часи революційних подій убили хлопця, який підіймав жовто-блакитний прапор на Валу.

    Найбільш імовірною є, певно, перша версія, адже більшовицький режим у Чернігові на самому початкові не був, як не дивно, вкрай жорстоким, навіть зберігалася паралельно структура міської самооборони «Вільного козацтва». (Володимир Бойко, «Перше пришестя: встановлення більшовицької влади в Чернігові», «Чернігівщина incognita», Чернігів, 2004 р.) Щодо жорстокості большевиків, за іншимит джерела виникає, що так звані червоно-армійці,  були в першу чергу п’янюги й  країні злодії. Які де впадали організували пиятики і крали цінні предмети, осопбливо годинники і треба було ховати навіть вартісний одяг.

    Незважаючи на всі вище згадані розбіжності можна сказати, що Микола Лебідь загинув від більшовиків  около 30 січня 1918 року, бо саме в той день рідні прийшли до комісаріату з проханням розслідувати вбивство Миколи. В кожному разі ця смерть сколихнула все місто, похорон Лебедя набув широкого розголосу серед населення. Поховали Миколу Лебедя з усіма почестями як справжнього українського героя. На могилі були прощальні палкі промови, у яких громадяни висловлювали свій сум та обурення з приводу наглої передчасної смерті талановитого і надійного юнака. За свідченням преси, «на похороні народу було багато, особливо шкільної молоді». Представнику ради «не дали можливості говорити», із міської думи на честь героя навіть винесли «старі корогви», було чимало вінків на похороні.

    Фактично, то була ще на той час можлива перша антибільшовицька маніфестація в місті. На надгробку було викарбовано напис; «Щирому сину України». В пресі були заміщені патріотичні посмертні статті, що доля цієї молодої талановитої людини склалася трагічно, як і всіх національно свідомих людей XX ст. Після закмріплення большевицького режиму в Україні, про цю людину і її могилу не можна було і згадувати, таких як він назвали ворогами народу.

    Щойно 10 квітня 1991 року рухівець Анатолій Шацький,  звернув увагу і зарядив упорядкувати запущену могилу М. Лебедя та матері, а також сестри Михайла Коцюбинського. Цей заклик пітримали: Валерій Сарана, Лариса Куровська, Володимир Кузьменко та інші  і упорятковано могилу,  до надгробка прикріпили тризуб і засадили на вкруги живі квіти. У середині 2000-х років чернігівські націоналісти з ГО «Тризуб» ім. С. Бандери, УНА-УНСО, КУН упорядкували взірцево могилу Героя, при які в роковини бою під Крутами приходить молодь на урочисте відзначення цієї події. З нагоди 26-ї річниці відновлення Української Держави, могилу святково прекрашено квітами і національним прапором.  ,,Хай живе, хай живе вічно Україна, хай жиють, хай жиють в нашій пам’яті вічно українські Герої!

    Ярослав Стех

  • До 40-річчя від смерті визначного письменника Юліана Тарановича

    Ой верше, мій верше,
    Мій зелений верше.
    Уж мі так не буде, 
    Уж мі так не буде,
    Як… як било перше.
    (Лемківська народна пісня)

    Юліан Таранович

    Говорити про Юліяна Тарновича, не можна окремо не даючи загальної характерристика про його рідний південно західний край українську етнічну територію, яка росташована в західній частині Карпат по обох схилах так званих Низьких Бескидів, що зветься Лемківщина. Східною межею якої вважають річки Уж і ліву притоку Сяну – Солинку, західною – Попрад з Дунайцем. Уся північна Лемківщина належить тепер до Польщі, а південно-східна (Пряшівщина) – до Словаччини, і лише східна смуга закарпатської частини цього етнографічного району  належить до матері України. У княжі часи Лемківщина належала до Київської Русі, Галицько-Волинського і Галицького князівств (північна частина). Багато століть цей край загарбували і шматували іноземні поневолювачі. Та найтрагічніше сталося вже  після Другої світової війни в наслідок злочинної змови  урядів Радянського Союзу та Польщі, які корінних  жителів лемків з території Польщі примусово депортували в Україну і розкинули їх  в різних місцях Галичини, Донбасу, півдня України, а навіть окремі родини попали поза межі Радянської Укрраїни. Протягом жовтня 1944 до серпня 1946, за даними польських джерел, до України (тоді – УРСР у складі СРСР) було переселено 482 тис. А згодом в наслідок радянсько-польського порозуміння урядів створено так звану  акцію «Вісла» 1947 р. – етнічну чистку західних груп українців, яка полягала на примусовій депортації українців карними польськими військовими загонами, які брутально і варварськими методами депортували всіх українців з Лемківщини, Посяння, Підляшшя і Холмщини на ті території у західній та північній частині польської держави, що до 1945 належали Німеччині. На 31.07.1947, за польськими даними, було переселено 140 575 осіб українців, ув’язнено в концтаборі Явожно 3800 чол., убито 655 чол., заарештовано 1466 членів українського руху Опору.  В результаті тих акцій 27 серпня 1949 року у Польщі урядовим декретом українців позбавлено права на господарства, з яких вони були виселені під час акції «Вісла» і на залишене там нерухоме майно. Щоб детальніше з’ясувати і вповністю осмислити Лемківський регіон, наведено інші етнічні українські регіони, які не посвоїй волі знайшлися в межах польської повоєнної держави і як вони в ній були трактовані. Лемківсько-український регіон серед інших вимінениіх  регіонів заслуговує на особливу нашу увагу. Тому, що лемківський етнос нетільки відмінний в своїй регіональній говірці, він також відмінний  в багатогранному  регіональному народному мистецтві, зокрема у відомих на весь світ співанках, це унікальний і неповторний прояв художнього обдарування наших лемків. Могутнє джерело їхньої мудрості і поезії. Лемки передавали і передають в своїх піснях свою неповторну любов, відгомін власних думок і почуттів, палкі прагнення до кращого життя, жити у вільній Українській Державі.

    Можна сказати, що скарбниця чарівних мелодій, різноманітних ритмів, – пісня лемків була вірною супутницею їм на протязі всього життя. Різноманітні співанки лунають під час різних обрядів і свят, співали їх пастухи і лісоруби, співали ансамблі на кмонцертах. Співанки були розрадою народу і його зброєю на протязі багатьох поколінь.  Ці співанки змістом і формою подібні до загальноукраїнського фольклору, але їм властивий своєрідний неповторний  регйональний характер. Пісня в епіграфі статті ,,Ой, верше, мій верше…’’ висловлює біль, за тим що було і чи воно поверне? Жоден  регіон так сильно не  вдихнув в надра своєї душі  дивовижного патріотизму до своєї землі і гір, як це  вдихнули лемки. Наскільки близькі вони нашому серцю, вони найдальше віддалені від центру України, але її не зрадили. Вони не стали  ні венграми, ні поляками. Вони знають – що вони лемки, від слова ,,лем’’ і становлять складову частину українського народу на добре і на зле. Йдучи землею наших лемків, до нас говорять їхні покоління своєю дивовижною культурою, які залишили по собі чудові храми, що зачаровують і викликають повагу до таланту їх творців. Про все те, що так дороге цивілізованій людині убожнює у своїх писаних і мальованих творах Юліян Тарнович. Юліян Тарнович народився  2 січня 1903 р. у селі Ростайному (тепер пол. Rozstajne Ясельський повіт) на Західній Лемківщині неподалік місточла Дуклі, у родині парафіяльного священика Стефана Кот-Тарновича. У п’ятилітньому віці Юліяна помер батько. Від того часу починається для малого Юліана терниста доля, яку ділить разом з усією Лемківщиною. Мати з дітьми переїжджає до свого батька в Тарнавку, де хлопець під опікою дідуся закінчує місцеву Народну школу. Згодом Юліан живе в хаті Августина Кота в селі Чертіж, де й батько народився. Звідси пішки 4 км ходить у гімназію в Сяноці, яку відмінно закінчує. З твердою постановою вчитися, допомагати своєму народові, в 1921 р. подається до Львова, де записується на Український підпільний університет. Цей період свого життя описує пізніше в книжці «Український Академічний Дім у Львові», яка була видана в Торонто 1962 р. і присвячена світлій пам’яті брата Олександра, замордованого гестапо в Берліні. Одночасно активно включається в працю українського студентства. Допомагаючи консультаціями студентам, у яких багаті батьки, заробляє на прожиток і оплату навчання в університеті. Студії в цьому університеті продовжує до 1924 р. Навчаючись у Львові, він стає членом патріотичної  Української Військової Організації. Після закінчення юридичного факультету у 1928 р. повертається в Тарнавку, одружується з селянською дівчиною Анною Лазенгою в сусідньому селі Синява біля Риманова, де будує хату з наміром займатися сільським господарством. Тут народилися двоє синів – Мирон і Олександр, які скоро залишилися без батьківської опіки – воєнна хуртовина змусила Юліана Тарновича покинути рідну хату і податися в мандри, щоб не стати жертвою ворожих негібників.

    Тарнович  подався жити серед убогого сільського народу, в селянській хаті, щоб показати тогочасній інтелігенції як можна з народом жити й працювати для його культурного піднесення. В 1928 р. почав дописувати до студентських підпільних видань, таких як «Неділя» і «Бескид». У 1929-1932 р. студіює у Торговельній академії у Львові. Уже в 1930 р. появляються на сторінках майже усіх українських часописів у Львові його нариси, новели, оповідання, рецензії та статті переважно на економічні та господарські теми. В 1933 р. вступає на філософський факультет Львівського університету, де навчається до кінця 1935 р. В 1935 р. став членом  Наукового товариства ім. Тараса Шевченка. Цей безмежно відданий патріот Лемківщини тісно пов’язує долю лемків з долею загальною Галичини. Коли ще у 1934 р. старанням Лемківської комісії при Товаристві «Просвіта» у видавництві «Українська преса» Івана Тиктора формувалася редакційна колегія часопису «Наш Лемко», Тарнович став його редактором. У цьому часописі «Нашому Лемкові» надає він український патріотичний характер (на противагу видаваній у Криниці русофільській газеті «Лемко») і редагує його до вибуху війни у 1939 р. Мені пригадуються  слава Тарновича з цього часопису,  де він писав: ,, Так як хліб насущий потрібен людині, до фізичного життя, так до духовного потрібна нам лемкам єдність з рідним народом України. Так як пам’ятає, кожен з нас ім’я свого батька і матері, так повинні ми пам’ятати ім’я українських  Святих і Героїв і ніколи не забувати, що ми корень українського народу, в якого дуже славна істуорія…’’. Був це заклик проти ворожих дій москвофілів. За Тарновича ініціятивою засновано  «Бібліотеку Лемківщини», в якій було надруковано сім його книжок. Писав тоді під псевдонімами: Юліан Бескид, Юрій Землян і Осип Журба. За переконання і активну патріотичну діяльність на Лемківщині його постійно переслідувала польська поліція, яка згодом ув’язнила і тривалий час перебував він у катівні у Березі Картузькій. Вийшовши з неволі  переклав він на українську літературну мову твори Єроніма Аноніма «Шибеничий верх», «Лихо на світі» і «Лемківська доля». Першим випуском «Бібліотеки Лемківщини» стала, історично цінна також сьогодні, вартісна праця Тарновича «Ілюстрована історія Лемківщини» (1936). Згодом появилися праці «Історичні пам’ятки в Західних Карпатах» (1936), «Верхами Лемківського Бескиду» (1937), «Лови на Лемківському Бескиді», «Сандецька земля і княжі городища» (1938), «Мова століть – Лемківщина в народних переказах» (1938) ,, Верхами Лемківського Бескиду’’ (1938); «Княже місто Сянік», «Українці в Керстурі й над Тисою-Нірешгаза», «Джерело сили нації» й ряд інших праць.

    Після зайняття Львова совєтами зимою 1939-40 р. йому пощастило приїхати до Сянока, а звідси у квітні 1940 р. Юліан Тарнович виїжджає до Кракова, там же редагує «Народну Бібліотеку», в якій було надруковано його дев’ять книжок про Лемківщину. Між ними «20 років неволі Лемківщини під польським ярмом» та «Матеріальна культура Лемківщини». Тут також почав редагувати тижневик «Краківські Вісті». В 1941 р. після вибуху німецько-радянської війни повертається до Львова, де редагує шість тижневиків: «Рідна Земля», «Станіславські Вісті», «Тернопільський Голос», «Воля Покуття», «Стрийський Голос» і «Голос Підкарпаття». Пише літературні нариси і новели для щоденника «Львівські Вісті». У 1942-46 роках написав понад 500 літературних творів, з яких частина друкувалася німецькою мовою. За одну тільки книжку «Ілюстрована історія Лемківщини» йому місця на рідній землі вже не було. І він, залишаючи в Синяві родину, як і сотні-тисячі таких же як він, за любов до Батьківщини, змушений був податися на еміграцію в чужі, незнані йому краї.  У 1944 р. Юліан Тарнович опиняється у Празі, згодом у Відні, Мюнхені та Реґенсбурзі, де в 1946 р. засновує часопис «Українське Слово» і розбудовує велику друкарню, в якій видано понад 350 тисяч аркушів українських літературних творів, а також друковано матеріали і підручники для українських шкіл та тисячі особистих документів. У 1948 р. Тарнович переїжджає у Торонто в Канаді. Тут він у співпраці з владикою Борецьким починає видавати католицький часопис «Наша Мета» і редагує перший Шематизм Торонтонської єпархії. Від вересня 1949 р. до 1956 р. редагує двотижневик «Лемківщина», в 1957-1962 рр. – «Український Робітниик», від 1965 по 1970 – «Лемківські Вісті». Видав ряд календарів альманахів: у 1939 р. «Лемківський Календар», в 1941 – «Календар Українського Видавництва», у 1947 р. «Календар Українського Слова». Від 1965 до 1970 р. зредагував і видав 5 календарів «Лемківських Вістей». Під його наглядом вийшла друком епохальна праця д-ра Пастернака «Археологія України», д-ра Тисовського «Життя в Пласті» та Л. Мосендза «Останний Пророк». В 1964 р. видав великий альманах «У Христовім Винограднику» і «Чверть Століття на Владичному Престолі». А понадто Юліян Безкид видав книжку  в Торонто ,,На згарищах Закерзоння’’, яка складається з п’ять розділів, які написані на 128 еторінках. На вступі книжки автор розпочав книгу такими слова: ,,Важко сьогодні дати повну картину моральних і матеряльних втрат, заподіяних польсько-московськими руками на просторі всього Закерзоння- а дальше написано – вічна ганьба одним і другим, що вони вбивали безборонне українське насення на Закерзонні’’. З ранніх років Юліян Тарнович любив малювати і намалював олією біля трьохсот чудових лемківських церков, що зберігаються в музеї його імені в Торонто, який заснував і належно опікується ним Максим Маслей, довголітній лемківський і закерзонський діяч та голова ОЛК на Канаду.

    Понадто пан М. Маслей у власному приміщенню колекціонує архівні  виданя УСКТ, що виходили з 1956 р.у Польщі. В розмірах статті не спосіб обговорити пару соток вузначних праць мисьменника і його художних картин. На завершення слід додати, що з нагоди 45-ліття його літературної праці 27.04.1975 р. Крайова управа Об’єднання лемків Канади влаштувала врочистий вечір з участю владики Ізидора Борецького. На цій урочистій зустрічі було відзначено, що  Юліян Тарнович для своїх сучасників та для наступних поколінь залишився зразковим українським патріотом, істориком Лемківщини, етнографом, фольклористом, громадським і культурним діячем, редактором, письменником і незвичайним митцем. Додаймо, що  лемківсько-українська громадськість по всіх краях у 2003 р. вшанувала 100-річчя від дня його народження Ю. Тарновича-Бескида. Помер Юліян Тарнович 28 вересня 1977 р. далеко від рідної батьківщини, найближчої сім’ї, спочив у канадській землі в Торонті і ця гостинна  земля  стала йому другою батьківщиною. Вічна  йому пам’ять!

    Ярослав Стех

  • До 90-ліття народження та 40-ліття смерті Василя Курилика

    «Взагалі-то мистецтво, з одного боку, здійснює те, чого природа не могла зробити, з другого боку – її наслідує». (Аристотель про мистецтво)

    Про те, що українці загосподарювали Канаду широко відома дійсність. Сьогодні дехто дивується, що в лавах канадської влади і дипломатії порівняно багато українців. Про те, що загально канадці надзвичайно прихильно відносяться і допомагають Україні це природне явище. Канадські українці щасливі в тому, що живуть вони в миролюбній країні в якій  кожна людина почувається вільно і  її навіть на думку не приходить когось поневолювати. Отже усі українці гордяться тим, що вони в різній формі приєднуються до канадського суспільства і своїми різними зусиллями вносять цінний  вклад у загальний розвиток Канади. Поряд з економічно-господарською діяльністю помітний вклад українці в Канаді вносять в культурно-освітню ділянку. В письменство, педагогіку, а в тому і в канадське мистецтво. Серед таких корифеїв, як; О. Архипенко,, О. Трищенко, М. Кричевський, Т. Коваль П. Коць та десятки інших. Типовим представником канадсько-українського мистецтва є маляр Василь Курилик. Визначний вчений д-р Богдан Стебельський писав ,,Для українського мистецтва Василь Курилик важливий тим, що він показав українську людину в Канаді, ту, яка творила цю Канаду й залишилася в ній жити, продовжувати себе в ній… Без Курилика не можна говорити про українців у Канаді, як не можна без нього говорити про канадське образотворче мистецтво взагалі”. Кажуть один лікар є ремісником, інший – мистцем у своїй справі, ще інший – знавцем цього мистецтва. Такі люди зустрічаються, в усіх видах професій. Якщо йдеться про нашого ювілянта, він становить виняткову постать у світі мистецтва, яка привертає увагу так своїм життям, як і творчістю. Василь Курилик народився 3 березня 1927 р. в сім’ї українського фармера у Відфорді Альберта. Його  родове коріння виводиться з Буковини. Ще в 1896 р. його дід і бабуся виїхали з Борівців у пошуках кращої долі за океан. Його батьки тут стали фермерами і надіялися, що син Василь піде їхніми слідами. Але тонка вразлива душа Василя Курилика прагнула проявитися в іншій ділянці. Саме тому стосунки з батьком стали напруженими, і в 15 років Василь пішов з дому у самостійне життя без допомоги, сам собі став укладати долю свого майбутнього. Чув душею і був упевнений того, що мистецька творчість це його пасія і життєве покликання. Молоді роки Василя промайнули у Манітобі. Пізніше  великі зацікавлення до мистецтва перемогли і він закінчивши Манітобську школу і завершивши науку  в  університеті у Вінніпезі та на тому не зупинився. Зразу рішив поступити на студії малярства до Онтарійського коледжу, а звідси перейшов на навчання до Мистецького інституту ім. Альєнде в Мексиці. Його зацікавлення до мистецтва, як  стверджують дослідники були надприродними. Весь час він прагнув здобути високі мистецькі всесторонні знання.

    Василь Курилик з дітьми і дружиною біля мистецької галереї в Ніагара-Фоллс. 1975 рік.

    Добре відоме символічне полотно митця з цієї теми «Нуклеарна Мадонна», написане ще в дочорнобильську добу — твір свого роду став пересторогою для людства. Невипадково цей образ після 1986 року набув іншої назви — «Чорнобильська Мати Божа». Однак вершиною у творчості В. Курилика є серія «Страсті Христові» тобто ілюстрації до «Євангеліє». Як проповідник християнської моралі окрему серію мистець присвятив поверх 20 картин – містові Торонто; «Візії ядерної зброї» , показуючи світ духовних цінностей та світ катастрофи, світ правди і світ трагедії. Понадто Курилик оформляв геніяльно художньо «Лиса Микиту» І. Франка, видавані різні книжки, зображував з великим хистом тварини, а також різнні достойників держав. Нариклад ведмідь – московський «енкаведист», вовк-ненажера – московський імперіялізм та інші. Художник в російській ненажерливості, немов придбачив сучасне горе, яке терпить Україна вже три роки дику агресію від путінської  Росії, яка безкарно  заливає кров’ю невинних людей землю Шевченка. Ця злочинна орда руйнує  культурні і господарчі цінності та впроваджує систему поневірянь й виявляє претензію на панування не тільки над Україною, але і над цілою Европою. Справді художня творчість Курилика – це унікальне мистецьке явище, яке викликає незбагнені рефлексії. У нього  власний стиль,  з ніким неспоріднені картини, легко сприймаються, вони своєю сутністю зближені до символізму. В. Курилик – це окрема постать і окрема епоха на тлі українського і світового мистецтва. Це синтеза відродження краси на основі християнської моралі. Українці мають право гордитися творчістю свого мистця, для якого Україна і Канада стали одною Батьківщиною. Вийшло декілька монографій про нього та кольорових альбомів, а також 5 кінофільмів. «Для українського мистецтва В. Курилик важливий тим, що він показав українську людину в Канаді, ту, яка творила цю Канаду й залишається в ній жити, продовжувати себе в ній… (за словами Б. Стебельського). Мою увагу привернула книга видана автобіографія Василя Курилика «Зо мною же хтось» (англійською). Вона видана була у видавництві американського Корнел університету у формі скрипту для студентів психології, це виданя доповнено і видано з багатьма ілюстраціями. Цю книгу називають одіссеєю хлопця з убогої ферми, що став одним із найбільших малярів Канади і України. В книзі розповідається про життя Курилика від його дитинства, яке сталось темою для його славних картин, через тунель невдач і розпуки, до остаточного визнання його мистцем міжнародного значення. Історія Василя Курилика – це тріюмфальна перемога над самітністю, боязливістю і недугою. Ціле зрештою життя мистця виповнене шуканням правди, що з атеїзму перетворилося його особовість у взірцевого християнства, яке змінило його і одуховело мистецьку цінну спадщину і надало їй унікально-неповторного художнього сенсу. І це повернення з темряви до Бога, має свою значимість.

    Для грунтовного обзнайомлення з творчістю ювілята, неповторне враження справляєють прозірки «Страстей Христових». Я прочитав, що  в англійській церкві св. Мартина в Ніягара Фалс, де жив наш мистець, вже за традицією ці прозірки використовують до переведення міні передвеликодніх реколекцій. На екрані висвітлюється прозірки, «Страстей Христових» вибрані вірні, поділивши між себе «ролі» (Христа, євангелиста, св. Петра, Юди, Пилата, первосвященика і.т..д.), читають тексти з Євангелія св. Матвія. Між читаннями солісти і хор виконують композиції церковної музики – це має велике виховне релігійне значення. Оказується, що це не одинокий випадок. Подібні релігійні реколекції відбуваються  в передвеликодний піст також в катедральному соборі у місті Ст. Кетринс, у Ловерів біля Нью Орлінс в Люізіяні та в інших церквах і школах США і Канади. Прозірок можна дістати без труднощів і для збагачення релігійних переживань під час посту, можна б поширити ці релігійні традиції, які зближують нас до Христового Воскресіння. На завершення цієї розповді слід наголосити, що все життя Василь Курилик мріяв побувати на батьківщині своїх предків. І в 1970 р. така можливість з’явилася. Галерея Миколи Колянківського в Ніагара-Фоллс організувала групу українських митців з Канади і США, яка мала відвідати Україну для ознайомлення з її мистецтвом і зустрітися там з художниками. Група з Канади мала змогу побувати в столиці України, а також у Львові, Харкові, Одесі, Запоріжжі, Полтаві. Поклонилися могилі великого українського поета Тараса Шевченка в Каневі, де серед картин  Курилик намалював «Дух Шевченка витає над Канадою», це було духовне освідчення палкої любови митця до України. Та найважливішим для В.Курилика був дозвіл відвідати село Борівці, з відки виводиться його рід. Художник добирався туди зі Львова на таксі, щоб побути буквально всього декілька годин, обнимав він землю своїх предків з такою любов’ю, як син обнимає матір після довгої розлуки. Після повернення до Канади В.Курилик знову старався о дозвіл поїхати на прабатьківщину, якісь там були ускладнювання і врешті отримав зізволення у вересні 1977 року. В цей час був він вже хворий, але їхати мушу, навіть якби мали нести мене на ношах – казав В. Курилик. У цих словах не лише увесь невгамовний характер Василя Курилика, але  і його палка і безмежна любов до України. Він таки поїхав і там створив майже 100 рисунків. Недуга прогрисувала, повернувшись до Канади, закінчував свої ескізи вже у шпиталі, працюючи майже до останнього дня.

    Цікаво Василь 3 листопада народився і 3 листопада 1977 року помер, прожвши лише 50 років У його спадкові понад 10 тисяч картин, малюнків та ескізів. Чимало з творчого доробку майстра розійшлося по світу, чимало є в приватних колекціях канадців, в Ніагара-Фоллс, де діє музей Василя Курилика, створений Миколою Колянківським. А також постійна виставка «Український піонер». На цю тему написано майже 4 тисячі робіт. Канада гідно оцінила визначні досягнення свого сина, нагородивши його орденом. А ось як написав про нашого великого земляка М. Колянківський: «Як митець і людина був сповнений особливої пошани й захоплення до своїх батьків і двох своїх Батьківщин – Канади й України, землі дідів і прадідів». Звичайно, в статті не передати всього про цю велику і непересічну індивідуальність. Це унікальний творчий екстаз, якого політ і медитації переплітаються в людській надсвідомості. Це  глибинна суть в суспільній цивілізації, яка створює поняття  homo sapiens, що людина від тварини саме тим різниться, що вона здатна творити високу культуру, – на засадах християнських цінностей. Мимо всяких видання про цього унікального мистця, тисячі альбомів, 5 кінофільмів та всього не перечислити. Словом, Василя Курилика доля наділила великими творчими здібностями, які він використав у творені своїх досконалих мистецьких творів на славу Канади і Украни. Вічна пам’ять Василю Курилику!

    Ярослав Стех

    Література

    Українські мистці поза Батьківщиною, Іван Кейван, Едмонтон- Манітоба 1996, с.106 120 -122

    Віталій Аблінцов «Галактика „Україна“. Українська діаспора: видатні постаті» — К.: КИТ, 2007. — 436 с.

  • Простити можемо, але не забудемо

    Простити можемо, але не забудемо

    ДО 70-ої РІЧНИЦІ АКЦІЇ ,,ВІСЛА’’ НА ЗАКЕРЗОННІ

    Нема сім’ї, немає хати,
    Немає брата і сестри,
    Щоб не заплакані ходили,
    Не катувалися в тюрмі,
    Або в далекій стороні…
    Тарас Шевченко, ,,Неофіти’’
    Польська держава з давніх-давен намагалася поширювати свою територію м.ін. на українську Лемківщину, Надсяння, Холмщину та Підляшшя, вдаючись м.ін. до воєнних дій, що викликало конфлікти і непорозуміння польсько-українські. Після Другої світової війни Сталін подарував ці землі Польщі. У результаті цього рішення 9 вересня 1944 р. між комуністичними урядами СССР і Польщі було  підписано угоду про добровільне переселення, а фактично воно відбувалося насильницькими методами з допомогою армії Польщі і СРСР.

    У результаті із земель Закерзоння протягом 1944-1946 рр. було переселено 482 тис. осіб  українського населення в СССР. Проти насильницького переселення протидіяла УПА, на цю протидію  польська сторона, а зокрема підпілля АК, ВіН , БХ та  їм подібні збройні загони, застосували проти українців страшний терор, щоб тим змусити до переселення. Польські збройні загони убивали не тільки інтелегенцію, але й селян, людей похилого віку, жінок, дітей. Тут досить згадати жертви в таких  селах, як Павлокома, Пискоровичі, Малковичі, Любленець, Сахринь, Верховини, Гораєць, Малковичі,  Явірник Руський, Вороновичі, Ласків та в десятках інших місцевостях озброєні Польські підпільні загони, а навіть регулярна польська армія, як в Терці і Завадці Морохівську допускалися нечуваних злочинів.

    Нищино також українські культурні цінності,  бібліотеки, народні доми, читальні та руйнувано святині. Комуністична польська влада обдумувала який прийняти сценарій, щоб якомога швидше звільни етнічно українські землі з корінного українського населення і щоб вони прийняли вигляд польської території. Вже на державному рівні 23 березня 1947 р. Політбюро ЦК ПРП затвердило постанову про утворення для підозрілих українців табір в Явожні, на території філії колишнього фашистського концентраційного табору Аушвіц (Освенцім). А п’ять днів пізніше, тобто 28 березня 1947 р., в районі Балігроду і Тісни в бойовій сутичці зі сотнею ком. УПА майора С. Стебельського “Хріна” загинув заступник міністра оборони Польщі ген. К. Свєрчевський.

    Ця подія нібито мала прискорити заплановану скоріше масову депортацію українців на терен північно-західних земель, які Польща  отримала після 1945 року. Внаслідок політичної ситуації польський уряд, а вірніше ЦК ПРП, вирішує від 28 квітня 1947 р. розпочати депортацію українців під криптонімом акція “Вісла” і з терену цілого Закерзоння – з  Ряшівського, Люблінського і Краківського воєводств депортувати всіх  українців, незалежно від їх політичної приналежности.

    До фінального проведення акції призначено 15 полків війська, що становить близько 20 тис. вояків, додатково полк саперів, полк панцерних авт та одну летунську ескадру, крім того, весь апарат міліції, УБ і державну адміністрацію з того терену. Акцією керував ген. С. Мосор, який отримав широкі уповноваження щодо методів терору і застосування карних репресій супроти українців. Ця брутальна депортація при допомозі армії охопила біля 150 тис. українців  Закерзоння, які жили в повітах: Лісько, Сянок, Горлиці, Ясло, Кросно, Новий Санч, Новий Тарґ, Березів, Перемишль, Ярослав, Любачів, Томашів Люб., Грубешів, Біла Підляська, Володава та інших.

    Символом репресій каральними загонами польської армії в ході акції „Вісла” став Центральний концтабір праці в м. Явожно, в якому ув’язнено, без судового наказу, підозрюваних у співпраці з УПА українців, а також представникив інтелігенції та українського духовенства. З числа українців через табір перейшло близько 4 тис. осіб, в тому числі  жінки та нелітні діти. Затриманих осіб в концтаборі піддавали психічним і фізичним тортурам, в наслідок чого втратила життя на місці 163 особи, а змальтритованих звільнювано і вони або в дорозі, або доїхали до своїх сімей і тоді там вмирали, за різними підрахунками таких було  приблизно поверх 600 осіб. Акція ,,Вісла’’ – це приклад етнічної чистки з ознаками ґеноциду. З цього приводу Мирослав Сич (колишній депутат польського сойму) склав резолюцію до Сейму, домагаючись засудження злочинної акції ,,Вісла”.

    Сейм не спромігся вповністю  засудити дії комуністичної влади, щодо депортації, а  також не анульовано постанови від 27 серпня 1949 року, за допомогою якої урядовим декретом проти українців було рішення, яке позбавляло депортованих на вічно права на господарства, з яких вони були виселені під час акції «Вісла» і на залишене там нерухоме  майно. Одже цей акт, був прямо диверсійний у відношенню до конституції Польщі, за яким польські громадяни українського походження були трактовані поза правом. За офіційними даними, під час акції “Вісла” було вбито 655 осіб, заарештовано 1466 членів або симпатиків українського руху опору, а насправді жертв з українського боку було значно більше – як вбитих, так і арештованих. Владі йшлося про фізичне і моральне винищення українського населення на терені Польщі. Про це свідчить таємний документ Міністерства повернутих земель, направлений 10 листопада 1947 р. до ВНР в Ольштині.

    У цьому документі сказано, що метою акції “Вісла” є повна асиміляція депортованих. Ця антигуманна акція суворо забороняла депортованим провадити буть яке національне життя, а також  суворо заборонялося повертатися в рідні сторони. Незалежно від віку, всі українці перебували під постійним наглядом спецслужб протягом десяти років, після яких наставала певна
    політична полекша, але методи Акції “Вісла” тяжіли і тяжіють практично на українцях у Польщі по наші дні. Певна полекша у Польщі наступила в 1956 р., коли дозволено створити
    УСКТ, яке вправді діяло під поліційним наглядом  і друга полекша заблисла у 1990 році, коли акцію «Вісла» було засуджено Сенатом Республіки Польща, в наш час таке рішення не пройшло б при більшості ПіС у владних структурах Польщі.

    Все частіше  націоналістичні польські угрипування, втому їм допомагають прокомуністичні елементи,  навіть намагаються відмінити  рішення Сенату Польщі, за яким  1990 році було засуджено акцію ,,Вісла’’. В минулому у 2002 році президент Польщі Олександр Кваснєвський висловив співчуття з приводу заподіяних кривд акцією ,,Вісла’’. В рамках цього порозуміння  відбудовано цвинтар ,,Орлят’’, який урочисто відкрито 24 червня 2005 року за участю президентів Віктора Ющенка та Александра Кваснєвського (ці символічні пам’ятники розташовані на гектарові площі при Личаківському цвинтарі у Львові, – стоять там в неушкодженому стані  по наші дні. Не спосіб поминути і того, що 27 лютого 2007 року президент Польщі Лех Качиньський (не милити з презесом ПіС Ярославом Качинським) і президент України Віктор Ющенко в спільній заяві засудили операцію  «Вісла» і доказували вони  на фактах, що акція ,,Вісла’’ суперечила базовим правам людини. Здорово мислячих людей в наш час дивує і непокоїть факт, що сучасний  Уряд Польщі відмовив в цьому році грошей на відзначення 70-річчя операції “Вісла”. Назвавши такі відзначення  “незрозумілими” і “необгрунтованими”.На  переконання Уряду, відмова у виділенні державою коштів на збереження пам’яті і поширення інформації про драматичні події, які вплинули на долю нацменшин в Польщі, є не узасаднені, тобто вони виправдовують терор, який їх безпосередно не торкнувся.На мою думку відзначення акції ,,Вісла’’, так як відзначення сталінським урядом заслань є конче потрібне, щіб схаменути людство, що такі звірства ніколи не сміють повторитися. Мусимо постійно пам’ятати і пригадувати, аби ці депортації не пішли в забуття.

    Найповніше про акцію «Вісла» заявили наші вчені Євген Місило, Олег Іванусів, Петро Потічний, Володимир Сергійчук, Олександр Колянчук, Богдан Гук, Володимир Мокрий, Роман Дрозд,  полька  Ядвіга Новаковська у фільмі «Акція «Вісла» та у фільмі ,,Двері Лемківщини’’ Романа Крика. З усіх трагедій, які довелося пережити українцям Західної України, за історичну память, акція ,,Вісла’’ була однією з найбільш  варварських і найбільш жорстоких була акція ,,Вісла”. В історії людства були більші і менші  акції завойовників, напади кочових диких орд, які нещадили підбитих людей, мордували і рабували їх, але методи акції ,,Вісла” в нічому не відставали від згаданих злочинів. Тодішній Міністр національної оборони маршал Польщі М. Роля-Жимєрський звернув на це увагу командуючого оперативною групою (ОГ) «Вісла» генерала С. Мосора. Реалізація військової акції «Вісла» набрала рис депортації і за цією інструкцією треба її перепровадити. Населенню давали около двох годин на зібрання особистих речей і залишення села. В край  брутальні методи виселення, а пізніше довготривала подорож у жахливих антисанітарних і антилюдських умовах, спричинилися до того, що депортовані на кінцевих станціях, знаходилися у жахливому стані здровотному.

    Всього військо депортувало близько 150 тисяч українців, яких було оселено в Ольштинському, Щецінському, Вроцлавському, Познанському, Гданському і Білостоцькому воєводствах. Акцію було поширено на всі українські сім’ї, без огляду на ступінь лояльності і політичної приналежності. Переселенню підлягали також сім’ї українців, що служили в  Польському війську і Червоної Армі і були демобілізовані фронтовики. При тому операція розпочалася, коли люди засіяли свої поля, а нового врожаю ще не зібрали. Був це грабунок, деякі сімї під час депортації в паніці навіть не встигли взяти спеченого хліба з печі. Люди виїжджили з тим, що могли вхопити до рук, або положити на віз, а найчастіше, несли люди свій доробок в руках.

    Варто замислитися над тим горем скоєним 70-ти років тому, – мертві не ворогують, але живі повинні задбати за їхній упокой. Щоб вшанувати померлих близькі і родичі загиблих не тільки в моєму селі Вербиця, але на цілому Закерсоні спорудили символічні пропам’ятні могили на цвинарях. Ці могили стояли, але в половині 2016 р. усі пропамятні могили на терені Закерзоння протягом двох тижнів по звірячому молотами були розтрощені, в ритм музики, яку подавано в інтернеті. В коротці стало відоме, хто ж такий ініціятор вандалізму тих увіковічнень. Щойно тепер люди дізналися, коли в пресі появилися статті  ,,Ярослав Качинський і Україна’’, між іншим така стаття була заміщена 31 січня 2017 року в інтернеті. Прочитавши цю статтю складається враження, що презес  ПіС Ярослав Качинський будує пропасть між нашими народами поширюючи ненависть. Досить прочитати під статтею численні антиукраїнські коментарі, які своїм змістом намагаються навіть перескочити свого професора, щоб йому приподобатися у його ненависному  стилі.

    Ця ненависть спрямована до воїнів УПА, а в тому головно до провідника ОУН С. Бандери, хотяй останній  перебував з 15 вересня 1941 року  в центральній Берлінській тюрмі. Звідси його нацисти перевезли до концтабору Заксенгаузен. Щойно вийшов на волю в серпню 1944  р і дальші роки свого життя  жив в Німечині, два рідні брати Степана Бандери – Василь та Олександр в нациському концтаборі були закатовані. Серед поляків багато високо культурних і розумних людей і вони добре  розбераються хто з польсько-українських непорозимінь користає. Розумну оцінку на Я. Качинського коментар висовив  д-р В. В’ятрович – голова Інституту національної  пам’яті України, де сказано: “Заява про те, що українці гірше німців,  лише свідчить, що Качинський перевершив сам себе в нерозумінні української і польської історії. І, на жаль, це людина, яка власне  викривлене  уявленням про історію свого народу намагається накидати іншим, цілому суспільству”. Додаймо, п. Качинський явно провокує нові конфлікти між нашими народами і сіє розбрат.

    Сучасна політика Я. Качинського нагадує політику з 30-х років ХХ ст. в Німечині, а це дуже небезпечна гра, яка провокує нашим народам зло  повернути в трагедію. Краще б було, якби  п. Качинський замислився, чи ненаспіла пора вибратися із тенет цього наскрізь проімперського мислення. Подумати, хто перепроваджував акцію ,,Вісла’’, хто засуджував до рострілу дуже часто невинних людей, цеж були звихнені комунізмом поляки, які немало горя скоїли і для свого корінного народу. В народі кажуть, що посієш, те саме й пожнеш!” Або – згода будує незгода – руйнує! Пора замислитися так над минулим,  споглянути тверезо у сьогодення, і помислити, яке з того випливає майбутнє. Уроки історії треба засвоювати так, щоб криваві сторінки ніколи не повторювалися. Маємо надію, що в 70-річчя акції ,,Вісла” врешті всякі етноциди і  геноциди будуть справедливо розглянуті на державному, а передовсім на християнській площині. На кінець варто згадати слова Франкліна Рузвельта, виголошені 4 листопада 1938 року: ,,Я насміюся стверджувати, що коли американська демократія як животворна сила припинить свій розвиток, переставши шукати день і ніч мирні шляхи для поліпшення долі наших громадян, фашизм виросте та зміцніє в нашій країні’’. Ці слова повинні зворушити тих, які димократію позорою і схаминути тих, які проти відзначення 70-річчя акції ,,Вісла’’. Свобода, визволення і взаємопрощення, це цінності вічні.

    Ярослав Стех

  • До 75-ти річчя від смерті популяризатора стрілецтва Кирила Трильовського

    “Для нас дорогі батьки, дорогі діти, близькі, родичі; але всі уявлення про любов до чого-небудь поєднані одному слові «вітчизна»’’.     ( Цицерон)

    trylovskyjНапередодні вибуху ПершоїСвітової Війни на українських землях існувала політична напруга. Серед суспільства, а передовсім серед молоді, а зокрема студенської почалися організувати об’єднання і поступенно творення військових організацій. Заходами  Голови ,,Січового Союзу’’ у Львові д-р К. Трильовський при допомозі інших активних діячів 13 березня 1913 р. було створено перше Стрілецьке  Товариство ,,Січові Стрільці’’ (СС). Діяльність єких блискавиічно поширилися по всій впершу чергу Галичині і Закарпаттю. Львівскі СС  очолив відомий діяч і адвокат Володимир Старосольський. За ініціятивою Академічного Товариства, яким керував Р. Дашкевич, на початку 1914 р.було створено окрему групу під назвою ,,Січові Стрільці ІІ’’, а ще скоріше при ,,Соколі’’ було створено ,,Стрілецький Курень’’. Українська Радикальна Партія у жовтні 1913 р. оголосила програму в якій закликала всіх до підготовки і здобуття самостійної  української держави. На підставі цього активного руху створено 96 стрілецьких товариств, з яких   повстав вже у воєнних роках Леґіон Українських Січових  Стрільців (УСС), про славу яких написано в численних книжках і оспівано їх вгероїчних піснях.Словом в народі ожив дух Запорозької січі в новітніх часах. В ряди УСС приєдналося надзвичайно багато ідейних патріотичних провідників, які відограли у визвольних змаганнях надзвичайно велике значення. Серед численних українських патріотів варто згадати одного із провідних діячів цієї епохи, яким був д-р Кирило Трильовський. Він народився 6 травня 1864 р в с.Богутин, повіт Золочів, Кирило Трильовський походив із священичої родини: батько Йосиф Трильовський був греко-католицьким священиком, а мати Гонората Левицька була дочкою греко-католицького декана в Золочеві.  За ініціативою батька о.Йосифа, в 1865-го року спроваджено  вчителя Симеона Свєнціцького, який займався освітою і вихованням молодого талановитого К. Трильовського.  Саме С. Свєнціцький прищепив юнакови палку любов до українського народу, вперше ознайомив його із цінними літературно-істочними виданнями, які становили коріння української нації. В тих ранніх роках Кирило засвоїв і став популяризувати ці ідеї, які становили найціннішу споконвічну святідсть життя свідомого українця.

    В молодих роках деякий час Кирило жив у діда по материній лінії о. Г. Левицького, який  також мав колосальний позитивний вплив на інтелектуальний розвиток допитливого внука. В 1872 р. Кирило закінчив перший клас Золочівської польської школи. Проте у зв’язку зі смертю діда Кирило з осені в 1873 до весни 1875 навчався у школі в Бродах. Згодом, протягом 1875-1876 рр.продовжив навчання у Золочівській гімназії. Тут, у Золочеві, у червні 1876 молодий Кирило став одним із організаторів таємного шкільного гуртка, метою якого була пропаганда творів українських письменників і прищеплення патріотичного духа шкільній україмнській молоді. З огляду на недугу Кирило в 1876-1879 рр. він займався самоосвітою, перебуваючи в с. Ожидові Золочівського повіту (в новій парафії батька). Восени 1879 р. Кирило повертається в школу і знову продовжує навчання у Золочівській гімназії, при тому він знову поринув в молодіжний рух, відновлюючи діяльність в нелегальних українських гуртках. З осені 1882  Кирило переноситься у Коломийську гімназію, де продовжує навчання і займається організаційною працею серед молоді. Можна ствердити, що все подальше життя Кирила  тісно переплітається і воно пов’язане з Покуттям, зокрема зі Снятинщиною та Коломийщиною. У вересні 1884 р. він вже відомий молодіжний громадський діяч вступає до військової школи у Львові, де бере активну участь в житті львівського українського  студентства. 19 жовтня 1884 Кирило став членом «Академічного братства», а на початку 1885 перевівся до Віденської військової школи. Восени 1886 р. він рішається поступити на правничий факультет Львівського університету, який закінчив 1894, ставши доктором права і відомим в Галичині адвокатом. Будучи студентом, з осені 1888 очолював товариство «Академічне братство». 9-10 березня 1889 К. Трильовський, як голова згаданого братства, взяв участь у вічі польської та української студентської молоді, на якому закликав українських студентів брати активну участь у громадському житті і відстоювати україно-руську мову. Його авторитет серед української інтелегенції зростає, як громадсько-політичного так і культурно-освітнього діяча. Саме йому вдалося заснувати Українську  радикальну партію та Селянсько-радикальну партію Східної Галичини, а також він один із засновників ,,Січі’’. Згодом він став діяльним  депутатом віденського парламенту, послом Галицького сейму. При тому К. Трильовський автором численних статей, переважно на організаційно-патріотичні теми. Велечезне значення мають його виступи на з’їздах, вічах і різного рівня сесіях та конференціиях, які мають феноменально-прорітетне значення в історії Галичини.

    Була це надзвичайно сильна індивідуальність як людина, як діяч і виважений політик. Зарівно серед діячів в Сеймі, як і серед української громади К. Трильовський вмів займати конструктивну позицію, відстоюючи українську національну гідністуь. Пригадаймо, що Кирило Трильовський користувався слідуючими псевдоніми: К. Т.; Кл. О.; Кл. Об.; Об. Кл.; Білошапник; Вандрівник; Гайдамака; Гриць й Покотило; Залізняк Максим; Іван С.; Кирило; Кирило Тр…; Клим; Обух Клим; Приятель; Приятель «Січи»; Радикал; радикал Тр. Кирило та іншими. Діяльність Трильовського багатогранна. Досить згадати, що він виголосив палку патріотичну промову у Коломиї на першому радикальному народному вічі 2 лютого 1891, на другому народному вічі у теперішньому парку ім. К. Трильовського (що названий на його честь) 30 травня 1893, на довірчих зборах радикальної партії 20 жовтня 1893. У травні цього ж року «січовий батько» став одним із засновників політичного товариства ,,Народна воля’’ у Коломиї. К. Трильовського, як представника Української Радикальної Партії (наступниці РУРП, далі – УРП), було двічі обрано, у 1907 та 1911, до австро-угорського парламенту від виборчого округу Коломия – Косів. У 1907 політик отримав рекордну кількість голосів — 44000. Кирило Трильовський виголосив з трибуни Віденського парламенту понад вісімнадцять великих промов, які тривали від двох до десяти годин. Одначе події, УСС, займають в житті Трильовського непересічне місце. На зборах Українського студенського союзу (15 травня 1912) відомий на той час провідний  адвокат К. Трильовський – домігся від австрійської влади затвердження статуту Товариства січових стрільців 18 березня 1913 р. із цієї нагоди у Львові в залі ,,Повітової січі’’ відбулися перші збори, за якими повстали їхні осередки в Косові, Яблоневі, Заліщиках, і Шешорах невдовзі їх стало 96 і їхнім першим провідником став  В. Старосольський.  Про велику народну любов до «Січей» засвідчує не тільки їхня кількість зростання, але  Січ здобула собі безсмертну славу у піснях, які постійно оживлюють наше життя. Клонимо наші голови перед маєстатом поета і композитотора Романа Купчинського, який незрівняним мистецьким феноменом збагатив подвиги січових стрільців і і їхній героїчний подви з гідністю прославив у віках.  Пригадаймо, що в 1914-му році налічувалось 1056 «Січей», членами яких було близько 66 тис. осіб. Центром січового руху стала Коломия, зокрема адвокатська канцелярія К. Трильовського, розміщена на розі вулиць Костюшка та Валової. Січові стрільці золотима літерами вписали ім’я Трильовського у велику книгу визвольних змагань українського надору за незалежність. Віддалює нас час, як навершині гори Маківки 100 років тому наші воїни зточили жорстокі бої в яких доказали свою палку любов  до народу, рідної землі і до волі. У період ЗУНР К. Трильовський також спробував відродити січовий рух. З його ініціативи 8 листопада 1918 у Печеніжині було відновлено першу «Січ». На 23 березня 1919 політик скликав до Коломиї Крайовий січовий з’їзд. Згідно з рішенням з’їзду було обране нове керівництво Українським Січовим Союзом, Кирила Трильовського обрано отаманом.

    Українськими визвольними змаганнями жив Трильовський і впізнішому часі. Він віддавав свої зусилля проти нелюдського  російсько-большевицького терору, який тривав в Україні, а також  не мирився з полькою окупаційною владою в Західній Україні, яка намагалася понижувати і польонізувати українське населення. Після поразки національно-визвольних змагань українців К. Трильовський 1920-го року виїхав до Відня. Перебуваючи на еміграції, він переживав великі фінансові труднощі, а тому восени 1927 «січовий батько» повернувся в Галичину,  зокрема до села Гвіздець Коломийського повіту. Маючи намір взяти участь у чергових польських виборах до сейму та сенату, призначених на весну 1928 р., проте йому польська окупаційна влада відмовела. Як ми вище згадували, на початку ХХ ст. К. Трильовський здійснював надзвичайно активну видавничу діяльність, він видавав часопис ,,Громаду’’, де популяризував   січові ідеї. Його видавничим центром січових часописів була Коломия. Тут К. Трильовський у друкарні В. Бравнера видавав також популярний місячник ,,Зоря’’, двотижневик ,,Хлопська правда’’. Для популяризації січового руху він також щорічно видавав у Коломиї календарі із символічними назвами «Отаман» (1904—1908),  «Запорожець» (1902—1913) та ін. В середині листопада 1918 він заснував у Коломиї видання часопису ,,Січовий голос’’, що був друкованим органом Українського Січового Союзу. Редактором газети спочатку був Я. Навчук, а згодом – «січовий батько». Однак найбільшим здобутком у публіцистичній діяльності К. Трильовського наприкінці 1920-х було видання історичних нарисів. У 1927 він видав у Коломиї брошуру «Російська цариця Катерина ІІ», у якій описав її колоніальну політику, зокрема зруйнування Січі. У 1928 за його редакцією у Коломиї вийшла монографія «Боротьба італійців за свободу та соборність». У 1934 політик видав брошуру, написану спільно з С. Яричевським, «Про велику Французьку революцію». У цілому К. Трильовський написав понад 2000 статей, присвячених актуальним суспільно-політичним, соціальним, культурно-освітнім проблемам, підписуючись власним прізвищем, а також псевдонімами. Політик видав понад 80 популярних брошур, зокрема календарі-альманахи для січових товариств – підручник для січових вправ, січові і народні співанки, колядки, парламентські промови, історичні нариси, монографії тощо.

    Кирило Трильовський був також відомим народним поетом. Частина з його поетичних творів стали народними піснями ще за життя автора. Зокрема він написав пісні ,,Гей, там на горі ,,Січ’’ іде’’, «Гей, Чорногора зраділа», ,,Про Січ славну, Запороже’’,  «Хлопська пісня» та ін.  К. Трильовський був  визначною  постаттю у Галичині кінця ХІХ і на початку ХХ ст. Але найбільшу славу йому принесло заснування та керівництво січовим рухом. Кирило Трильовський одружився в 1894р. з Євфросинією Попович і в сім’ї було четверо дітей: Петро (1895-1987), Марія (1896-1990), Наталя (1901-1997) і Василь (1903-1983). На завершення треба загально пригадати  що для вшанування пам’яті Кирила Трильовського найбільше пам’яток знаходиться в м. Коломиї, де на фасадах будинків заміщені пропам’ятні дошки, його ім’ям названо місцевий парк, споруджено погруддя (автором якого є В. Ореховський) та на будинкові де працював К. Трильовський, відкрито також меморіальну таблицю з його барельєфом (скульптор Роман Захарчук). його експонати знаходяться у місцевому музею та в багатьох містах ім’ям К.Трильовського названо вулиці міст. Навіть деякі експонати про К. Трильовського знаходяться у багатьох приватних колекціонерів,а також і в далекій Канаді. Сімдесять п’ята річниця смерті д-ра Кирила Трильовського, це ще одна добра нагода, згадати ,,Батька Січі’’, лідера політично-освітньої думки в Західній Україні. Його головною заслугою є те, що він забеспечив масовість козацьких січей, відродив національний  дух народу. Хотяй й до нього були спроби студентів та інтелектуалів об’єднуватися в «січі».  Скажімо, «Віденська січ» — одна з найстарших українських студентських організацій, заснована 9 січня 1868 р. у Відні. Засновниками й першими головами «Січі» віденської були А.Вахнянин та Ю. Целевич. Про велику народну любов до «січей» свідчить їхня кількість. У 1914 році налічувалось 1056 «січей», членами яких було близько 66 тисяч осіб! Справа була зроблена, «критична» маса козакофілів відтоді постійно існувала на галицьких землях. І в тому, що в лавах УГА, а потім в  УПА  масово  воювали  «Богуни», «Байди», «Кривоноси», «Гонти» і «Залізняки» та ін.  Опосередковані ці назви є  великою заслугою нашого ювілята адвоката Кирила Трильовського. Кирило Трильовський помер 19 жовтня 1941, похований на старовинному коломийському українському цвинтарі «Монастирок». Тож з нагоди ювілею повернімо нашу пам’ять до минулих подій і наших героїв, сповнім свій обов’язок перед мертвими, перед живими та ненародженими. Надіємося відродимо свою державність нашою спільною свідомою прецею.

    Література:

    Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж ; Нью-Йорк : Молоде життя ; Львів ; Київ : Глобус, 1955—2003.  Чорновол І. 199 депутатів Галицького Сейму // Серія «Львівська сотня». — Львів: Тріада плюс, 2010. — 228 с., іл. — С. 186—187.Гей, там на горі «Січ» іде!.. Пропам‘ятна книга «Січей» / Зібрав й упорядкував Петро Трильовський. — Едмонтон, Канада, 1965. — 432 с. Бойчук Леся. Участь К. Трильовського у суспільно-політичному та культурно-освітньому житті Коломийщини //Кирило Трильовський і січовий рух: Матеріали наукової конференції (Коломия, 6 травня 2014). — Коломия: Вік, 2014. — 256 с. Петрів Михайло, Гуйванюк Микола, Ковтун Валерій та ін. Січовий батько: Штрихи до портрета Кирила Трильовського. — Коломия: Вік, 2012. — 64 с

    Ярослав Стех 

  • Злобна постанова на догоду Путіну, а на кривду полякам і українцям

    Злобна постанова на догоду Путіну, а на кривду полякам і українцям

    “Несправедливість однаково мерзенна, вчиняє її одна особа або безліч осіб’’. – Герберт Спенсер

    Ярослав СТЕХ
    Ярослав СТЕХ

    З релігійної точки зору, можна тільки навести слова Ісуса Христа, який сказав: „Отче, відпусти їм, вони не знають бо, що роблять.” Вдумуючись в останні події польсько-українські, уважний спостерігач наявно помічає, що коли Господь хоче когось покарати, то кажуть йому здоровий глузд забере. В окремих польських головах податних до антиукраїнської ненависти, брак цього здорового глузду. Ці безглузді ,,вожді’’ при допомозі спецслужб путінської Росії задумали на тлі Волинського конфлікту перепровадити історичну реконструкцію в польсько-українських взаєминах. Польські реакційно-націоналістичні угрупування податні до підсилювання ворожнечі між українцями й поляками почали новий етап агресії, який може навіть довести до втрати обох держав.

    Найбільш яскравим прикладом цієї агресії може послужити факт, що 16 липня ц.р. група польських націоналістів напала на процесійний мирний релігійний похід українців в Перемишлі і потурбувала брутально учасників цього походу. Як виявляється ці вандали не самітні, вони мають не лише підтримку у місцевій владі, але також в центральних органах влади у Польщі та навіть в далекому Кремлі. Доказом того є, що в Перемишлі в цьому році 23 липня заборонено перепровадити традиційну культурно-освітню українську імпрезу ,,Івана Купала’’ над Сяном. На мурах міста під сучасну пору появилося декілька образливих не тільки антиукраїнських написів, але і антиєврейські написи і рисунки. Між іншим так герб України Тризуб, як і звізда Давида були нарисовані на шибениці. Величезна кількість чесних поляків висловлюють свій різкий протест проти зухвалих і невідповідальних шовіністів, які розпалюють ворожнечість між нашими народами. Протестують також поляки, які живуть в Україні проти заколотників.

    Та на жаль реакційні сили одержали підтримку з боку центральних органах польської влади, Польський сенат РП (7 липня) та нижня палата польського парламенту (Сейм) ухвалила у п’ятницю (22 липня) резолюцію у справі Волинської трагедії, назвавши її “геноцидом” польського народу і встановивши 11 липня Національним днем пам’яті, додаймо день нефортунний роз’ятрювання взаємних ран, день розбрату між нашими народами. Депутати польського радикального руху Kukiz’15 пропонують карати ув’язненням до трьох років, хто б заперечував ,,ґеноцид’’. Документ одразу набув чинності після ухвалення Сеймом. Таке рішення з ентузязмом прийняли ворожі сили антиукраїнського примирення, а також прихильно схвали його засоби масового переказу в Російській Федерації. Вороги польсько-українського співжиття на десер тих непорозумінь чекають на пашквільний фільм польського кінорежисера Войцеха Смажовського ,,Волинь’’, якого головне завдання принизити і зневажити українців і їхні визвольні змагання на міжнародній арені. Це рішення становить своєрідну отруту серед полько-українських друзів та лижка дохтю долито до наших польсько-українських мішаних сімей, які до цього часу жили мирно за християнськими засадами.

    Ініціятором цього закону, а зокрема Росії йдеться про те, щоб українську сторону спровокувати до аналогічних дії і реважних рішень, які дестабілізують політичну ситуацію в тому регіоні. На диво чи на іронію в телевізійних дебатах у Польщі 23 липня ц.р. виступав голова Інституту Національної Пам’яті Польщі – Ярослав Шарек, який не тільки схвалюв ці останні дії і рішення, але з цинізмом підвищив з 100 тис. польських жертв на Волині до 150-ть. Отже ці жертви зростають до космічних висот (без удокументування), прямо йдеться щоб на тому тлі зростала ненависть й протистояння між українцями і поляками. При тому у своїх осудах шовіністично настроєні доповідачі опирають свої розповіді на здуманих і тенденційних оскарженнях не аналізують ані причин конфлікту, ані умов в яких цей конфлікт відбувався. Польська влада не дала навіть відповіді на звернення Оксани Сироїд і Бориса Тарасюка (українських дипломатів), які вони раніше надіслали польським депутатам у справі історичного примирення. «Його ніхто не хотів обговорювати, ані аналізувати, згори була підготовлена схема, за якою треба було проштовхнути рішення. Можна погратулювати Комітетові ВР закордонних справ України, яка в пору засудила односторонні дії Сенату і Сейму Республіки Польща, матеріяли яких спрямовані не на вирішення, а на поглиблення конфлікту.

    Представники української ВР правильно заявляють у свому зверненню “зі щирим проханням просимо пробачити і пробачаємо в дусі християнської моралі та примирення за гріхи тих українців і поляків, які в умовах воєнних потрясінь свідомо чи несвідомо стали на шлях зла, піднявши руку на беззбройних і беззахисних польських і українських братів і сестер”. Такі слова на примирення не вкладалися до схеми, яку рішили оголосити польські парламентарі. Незважаючи на те, що численні експерти з міжнародних справ, намагалися спам’ятати ініціяторів заколоту, що таке рішення може нанести великі шкоди в українсько-польських взаєминах на майбутнє. За прогнозами численних вчених, політиків така до кінця непродумана постанова принесе непередбачувані наслідки в майбутньому. Ольга Попович з варшавського фонду “Наш вибір” у радійовій передачі стверджує що це рішення нанесе великі шкоди в польсько-українських відносинах. Вона звернула увагу на те, що радикали вже намагаються використати тему Волині для того, щоб розірвати контакти Варшави з Києвом. В цей же нестабільний час, доктор Лукаш Ясіна з Музею історії Польщі звертає увагу на те, що політичне рішення польських парламентів ускладнить історичний діалог між українцями і поляками. Однак він переконаний, що прагматизм візьме гору над емоціями у питанні відносин на рівні держав. “Переважатиме простий політичний розрахунок: ми, поляки і українці, сильні тільки тоді, коли разом в братній любові”, – сказав історик.

    У свою чергу інший польський історик Бартош Радінський з Університету кардинала Стефана Вишинського закликає розслідувати причини Волинської трагедії. “Я не виправдовуватиму геноциду на Волині, але варто відповісти на питання – чому так сталося і якою була роль передвоєнної політики Польщі у відношенні до українців”, – наголошує він. Дуже цінною є стаття Володимира Кравченка “Тіні загиблих предків” у тижневику “Дзеркало тижня. Україна”, та ціла лавина літератури і публіцистики на цю тему появилося, яка засуджує в край нерозсудливу постанову, яка провадить до більших трагедій від тих, які мали місце перед 70-ти роками на Волині. Пригадаймо, що тим подіям дали не тільки об’єктивну оцінку вчені, президенти обох країн «До порозуміння і єднання» від 21 травня 1997 року та ,,В 60-у річницю трагічних подій на Волині” від 11 липня 2003 року. А також в Заявах парламентів України та Республіки Польща у зв’язку з 60-ю річницею Волинської трагедії від 10 липня 2003 року; Послання Греко-Католицьких Єпископів України та Римо-Католицьких Єпископів Польщі з нагоди акту взаємного пробачення і поєднання від червня 2005 року та в поточному році, а також спільні Декларації між Українською Греко-Католицькою Церквою та Римо-Католицькою Церквою Польщі з нагоди 70-х роковин злочину на Волині від 28 червня 2013 року; відкрите звернення колишніх Президентів України й Польщі представників української і польської інтелігенції не були в змозі зупинити еґоїстично настроєних парламентарів Польщі, які при допомозі зла хочуть воскресити нову трагічну сторінку між нашими народами.

    Не навчила їх вогненна проба, через яку пройшли оба наші народи протягом століть. Польський сенат і сейм своїм рішенням зганьбив всі чинені заходи примирення, а в тому зневажив і заклик Святішого Папи Римського Івана Павла ІІ, який у своєму посланні від 7 липня 2003 року, благав помиритися і гоїти конфліктні рани, без ненависти, а в християнській любові будувати взаємини. В тих днях відбуваються Світові дні молоді і зустріч з Римським Папою Франциском у Кракові, який у своєму зверненні нав’язує до християнських цінностей, чи ці слова дійдуть до тих, які ці цінності здобкали. Правдою є, що в Україні та Польщі є різні ставлення до трагічних подій на Волині та у Східній Галичині 1943-1945 років. Окремі польські історики покладають всю відповідальність за вбивства виключно на ОУН і УПА, яка є в їхньому оці соллю зате, що УПА боролася за суверенну українську державу. Українські історики справедливо цю відповідальність розділяють на обі сторінки, які не вміли договоритися між собою на радість Росії, до речі якої її партизанські загони були співучасниками не лише тих злочинних подій обох наших народів.
    Так склалося, що після останніх виборів, вся політична влада у Польщі належить одній правій партії – «Право і Справедливість».

    Особливе місце в структурі польської політики – з ексклюзивним впливом на парламент, міністрів і президента – займає лідер партії Ярослав Качинський. Він формує головні вектори розвитку в країні. Качинський – євроскептик і має він колосальний вплив так на внутрішню, як і зовнішню політику Польщі. Про це свідчить його відношення в міжнародній політиці та інтенсивна міфологізація та інструменталізація Волинського геноциду та перебільшена пошана пам’яті до «Проклятих Солдатів» (Żołnierze wyklęci) їхню боротьбу і заслуги ідеалізується, а «священну війну» на зразок об’єднань кресов’яків під лідерством сумнозвісного священика Тадеуша Ісаковіча-Залеського антиукраїнську ненавість поширюється. Дуже часто використовується «морально-етичний шантаж». За принципом: не визнаєте нашої ,,правди’’ не зрікаєтеся сотень тисяч невинно-закатованих ваших жертв, ми не будемо підтримувати вас в боротьбі проти агресії Росії. При тому Польща промовчує антиукраїнську політику, яка породжувала конфлікти з українською сторони. Пригадаймо, польський наступ на українські територію почався десь з половині чотирнадцятого століття, а згодом протистояння стало зростати під впливом таких навіть творів, як ,,Вогнем і мечем’’ Г. Сєнкевича, а відтак вони різко посилилися, коли в одному 1938 р. санаційний уряд Польщі зруйнував на Холмщині, Поліссю і Волині около 150 унікальних українських церков, заради того щоб насильницькими методами спольщити українське православне населення на тих землях.

    Цей же сам уряд ув’язнив в концентраційному таборі в Березі Картузькій в довоєнному періоді більше трох тисяч українців, які відстоювали свої етнічні і національні права, перепроваджував пацифікації і колонізації. На многострадальній Холмщині від 26 травня 1943 р. до 22 травня 1944 року протягом одного роки тільки в одному Грубешівському повіті спалено поверх 50 сіл, де жили українці, при цьому замордовано там більше 4-х тис. невинних українських селян, а в тому священиків і вчителів. Польські ,,герої’’ з під знаку Армії Крайової під командою поручника Біса з 3 на 4 березня 1945 р. в ніч у селі Павлокома на Перемищині замордував 364-х українських селян, в тому числі 55 дітей. Польське підпілля на терені Закерзоння від 1942-1947 рр. замордувало 84-х греко-католицьких священиків. А в селі Пискоровичі на Ярославщині замордовано біля 900 осіб. Так як в Єдвабнім було спалено живцем євреїв, так само в селі Терка Ліського повіту було спалено живцем 34 особи українців, це лише деякі приклади, які повинні послужити до того, щоб спам’ятати тих, які підготовляють нові взаємні криваві жнива серед наших народів. Саме та сліпа короткозора агресивна і еґоїстична політика загострювала протистояння між нашими народами.

    Немає слів, за допомогою яких можна б було передати всі ці незчисленні терпіння невинних людей. Українці терпеливий народ, але під час агресії і поневолення в цьому народі прокидається національно-патріотична гідність, яка допомагає призупинити варварство і відстояти свою честь з буть яким агресором. Якщо вшановуємо одні жертви, треба з такою самою честю вшановувати і другі. Коли воїни АК для Польщі являються героями, тоді такими ж самими героями для українського народу є і завжди будуть герої УПА, які захищали від смерті своїх братів на рідній землі. Про це конче треба пам’ятати, де починається священний героїзм і де він перероджується в злочинність так для одної сторони, як і другої. Ця пам’ять повинна бути не вибірковою, щоб не провокувати нових злочинів і протистоянь. Коли на терені Польщі вандалі руйнують надмогильні пам’ятники УПА, на українській землі на могилах польський героїв не будуть класти квітів. Існує пословиця, як Бог Куві, так Куба Богові, або згода будує не згода руйнує. Цікаво як автори ,,ґеноциду’’ і етнічних чисток на Волині розцінюють звірства доконані на етнічно українських землях під Польщею варварства акції ,,Вісла’’ в 1947 році, по їхньому мабуть це гуманна акція, під час якої в концтаборі в Явожнім (1946-1949) без навіть псевдо вироків каралося около 4-х тис. українців різного віку, якось до цього злочину органи ще не дослухалися у своїх ,,правових’’ осудах. Обурює постанова сенату і сойму ПР, яка односторонньо українську сторону назвала ,,народовбивством’’, що викликає засаднений претекст. Такі постанови є нічим іншим, як очорнюванням українців і їхніх героїв на зразок і догоду путінській Росії. Прикро і дивно видається, але навіть жест президента України – Петра Порошенка, який приклякнув біля пам’ятника ,,Виклєнтим солдатам’’ у Варшаві, сприймається в Польщі цинічно і практично не зауважено.

    З цього виникає, що великій кількості полякам не йдеться про взаємне прощення з воєнних конфліктів, в яких були жертви по одній і другій стороні. В цій мерзенно-несправедливій оцінці польська сторона, без взаємного діалогу засудила виключно українську сторону ба така її особиста воля. Це вкрай надзвичайно зла ознака, коли ворог провадить війну з Україною зі сходу, а ззаходу Польща безпрецедентно провадить моральний антинаціональний напад в різній формі. З болем констатую, що відходять авторитетні «хрещені батьки» українсько-польського примирення, від Єжи Ґедройця, Святого Івана Павла ІІ до Яцека Куроня. Створюється враження, що сучасна політика ПіС не тільки по своїй суті антиукраїнська, але вона пошириться на інші сусідські народи. Над тим варто глибоко замислитися не так над минулим, як глянути в сьогодення і майбутнє – про що навчає нас Папа Римський Францішек. Під час визвольних змагань так вже буває, що по одній і другій стороні є герої і жертви. В наш час не вдасться ані вогнем, ані мечем колонізувати, пацифікувати чи винародовлювати й поширювати свої території, уярмлюючи корінне населення. Немає потреби вчити сусідські народи кого їм вважати героєм, кого другом, а кого зрадником і ворогом. Давно наспіла пора вибратись із тенет наскрізь підступного міфу вищости.

    Уроки історії треба засвоювати так, щоб криваві сторінки ніколи не повторювалися серед наших народів. Посол України в Польщі Андрій Дещиця (колишній міністер заграничних справ) – висловив жаль у зв’язку з ухваленням у польському Сеймі такої односторонньої і зневажливої постанови, в якій Волинська трагедія визнана геноцидом. «Надзвичайно прикро, що частина польських політиків, ухвалюючи постанову про вшанування жертв Волині, так і не врахувала неодноразових звернень і пропозицій української сторони щодо спільної оцінки нашої спільної трагічної історії», – написав Дещиця на своїй сторінці у Facebook. Він висловив жаль у зв’язку з тим, що «перевагу було надано односторонній політичній оцінці подій, а не фаховим міжнародним чи хоча б українсько-польським експертним дослідженням та відповідним правовим висновкам того, що сталося». Дещиця прогнозує, що на таке рішення польського парламенту буде відповідь українських політиків і парламентаріїв, «які на свій розсуд і кожен по-своєму слушно будуть доводити, що був геноцид і українців з боку поляків». «Тому напевно нас чекає період взаємних звинувачень та заяв. І дай нам, Боже, всім мудрості, щоб це залишилося лише в площині політичних дебатів», – написав посол. «Однак, найбільше чого потрібно зараз тим, хто загинув, і полякам, і українцям – це християнське вшанування їхньої пам’яті. І крок в цьому напрямку, гідний наслідування, нещодавно у Варшаві зробив Президент України Петро Порошенко, поклавши вінок до пам’ятника та схиливши голову перед загиблими поляками на Волині.

    Таких кроків нам потрібно значно більше і з обох сторін», – наголосив Дещиця. Він між іншим сказав: ,, Стратегічно важлива формула взаємозначимості незалежності України та Польщі як для кожної із держав, так і для стабільності і безпеки регіону, неодноразово доказала себе. Тепер це наш обов’язок доказати майбутнім поколінням українців та поляків, як рівно ж і світовому співтовариству, що ми вищі перед спробами нас роз’єднати та сильні духом настільки, щоб зберегти мир, єдність, взаємоповагу та солідарність між нашими народами. 27 липня ц. р в Кракові на зустрічі Світових днях молоді Римський Папа Франциск, серед глибоко поучаючих висловлених димок між іншим у звернені до поляків про історичну пам’ять сказав: ,,Пам’ять може бути добра і зла та зла вносить горе, біль і розбрат серед народів, добра об’єднує в християнській любові народи’’. Може прислухаються до тих слів польські парламентарі, які своїми рішеннями викликали заколот і розбрат серед народів, публічно зневажуючи українців. Тільки фарисеї пишаються псевдо знаннями про Закон Божий, але на ділі для них ,,Люби свого ближнього, як самого себе’’ (Мт 22:35-46) – поняття чуже і відсутнє.

    Ярослав Стех