Author: Editor

Публікуємо спогади і враження др. Михайла Левка (США) за підсумками першого відвідування у 2016 році Львова та села Вербиця (тепер Польща, Томашівський повіт), звідки походять його батьки. Від того часу він кілька разів протягом року навідувався в Україну та рідні місця, став членом Наглядової ради Центру дослідження українсько-польсько-словацького пограниччя УКУ та готується провести в Українському Католицькому Університеті наукове дослідження травматичного досвіду депортованих у 1944-1947 рр. українців Закерзоння на прикладі колишніх мешканців села Вербиця у рамках Програми Фулбрайта.

Цьогоріч минає 70 років від трагічної події – депортації українців із їх споконвіку етнічних земел, Закерзоння, в рамках акції «Вісла».

Після смерті мого тата у 2014 р. під час його похорону замість квітів на могилу я би хотів покласти цю статтю.

Я став більше цікавитися його діяльністю, зокрема прочитав його книгу, – і тоді глибше зрозумів його клич «Не забути про споконвічні укранські землі» і цінувати мешканців села Вербиці. Їхні травматичні переживання втрати рідних земель внаслідок примусової акції Вісла. Так сталося і зійшлося, що через знайомство з репрезентантом УКУ у США я мав нагоду поділитися своїм задумом співпрацювати з цим університетом у сфері дослідження земель Закерзоння, починаючи з рідного села Вербиці. Я подарував татову книгу університетові, – і з цього символічного жесту-дарування почалося наше знайомство з ректорок УКУ о. Б. Прахом. Так збіглося, що він сам у той час написав і видав книгу “Духовенство Перемиської Епархії та Апостольська Адміністрація Лемківщини” (Том 1, 2. Львів, 2015) про дослідження релігійного аспекту життя цих земель.

Так зійшлося, що у той час Ректор був відкритий до співпраці, і за допомогою «Світової організації українських лемківських об’єднань», а також з моєю особистою фінансовою допомогою був створений «Центр дослідження українсько-польсько-словацько пограниччя». Усе це реалізувалося під час мого першого приїзду до Львова для святкування Дня Незалежності України та відвідання УКУ. Я був в Україні на Світовому Конгресі української діаспори у Києві 2016 р. як репрезентант Української Кредитної Спілки Нью Джерсі «Самопоміч».

Цитую скорочену історію села Вербиці до початку Другої Світової Війни із газети «За Вільну Україну». Село Вербиця належало до колишнього повіту Рава-Руська, воєводство Львів, згодом – до Рава- Руського району Львівської області, а після другої світової війни – до Томашівського повіту республіки Польща. Назва села Вербиці пов’язана з густо порослими вербами на території, де згодом виникло село. Перша письмова датується 1436 роком, коли дідич Паппара збудував каплицю на Черневому. Власниками села за часів панщини був рід Літинських, які жили у Вербівці та мали маєтки на Холмщині. У 1848 році, коли була скасована панщина у Галичині, Вербиця налічувала 120 господарств. У 1887 році було збудовано церкву Святого Архистратига Михаїла а біля неї – дзвіницю в українському стилі. Церкву побудував тесля Семен Козак родом зі села Забір’я, а розмальовував її поляк Карло Сідорський.

У своїй книзі «Село Вербиця» автор Петро Левко розповідає: «Вербиця була одна з найсвідоміших сіл Угнівщини. У 1908р. в селі засновано читальню «Просвіти» і гурток «Сільський Господар». При читальні був організований хор, яким керував учитель-поляк, одружений з українкою з Вербиці. Також було дві школи: одна у центрі села, а друга – у присілку Вільки Вербицька. Після Першої світової війни в селі відкрилися осідок волости і станиця поліції. Після війни побудовано великий Народний Дім, в якому розміщувалися всі українські установи: читальня «Просвіта», гуртки «Рідна Школа» і «Сільський Господар», «Союз українок», споживчий кооператив «Надія». Крім того в селі існували осередки «Організація Українських Націоналістів», молодіжнє товариство «Луг», а пізніше «Сокіл». Так було до 1939-го року, коли прийшли червоні «визволителі» село замерзло. Тоді почалася німецько-польська війна, що згодом переросла у Другу світову війну. Також з секретним договором Молотова-Ріббентропа 23 серпня 1939 року у Москві Вербиця відійшла формально до Української РСР, а фактично увійшла до складу СРСР – радянської імперії.

Михайло Левко у селі Вербиця – місці, де народилися його батьки. Після депортації українців 1944-1947 рр. село перестало існувати

Мої перші подорожі на землі предків справили на мене величезне враження: як позитивне, так і негативне. Позитивне таке: хоча Україна й у стані війни, але чим більше я їхав на захід України, то все більше бачив міцний корінь національного розвитку у сфері культури, літератури, відродження патріотизму серед молоді. Мав відчуття, що твориться нове покоління, яке поважає своє українське минуле і прагне створити майбутнє із найкращими західними цінностями. А негативне враження – це ті факти, які, на жаль, найбільш відомі для іноземців, зокрема:

– корупція на високому урядовому рівні та у фінансових структурах,
– недостатньо розвинута медична система (власне, система, а не фахівці),
– недостатню пошану мають люди літнього віку (я не міг цього не зауважити як геронтолог), мало соціальних програм для цих людей,
– небагато соціальної допомоги для людей з особливими потребами, майже нема інфраструктури, щоби полегшити їм мобільність, тобто доступ до ресторанів, транспорту, як до державних, так і до приватних установ.

За час своєї подорожі я познайомився з багатьма високоосвіченими та висококультурними людьми, які дбають про розвиток не тільки особистий, а й про розвиток громади у науковому, соціальному, політичному напрямку. Також я познайомився з людьми, які відроджують галицьку кулінарну традицію: підвищують якість ресторанів, магазинів, кави, шоколаду тощо.

Найважливіше, що у мене з’явилися друзі та знайомі зі спільноти УКУ, з якими я маю нагоду брати участь у благодійних акціях і в розвитку бізнесу в Україні. Також при УКУ через Школу реабілітаційної медицини я намагався організувати дружню співпрацю зі своєю лікарнею у США. Мета співпраці – створити умови, щоби українці самі могли розвинути цю малознану ділянку медицини не тільки для загалу, а й для фаівців. Особливої актуальності вона набуває у сучасних умовах фактичної війни для допомоги добровольцям з посттравматичними як фізичними, так і психологіними потребами.

Україна стала для мене ще ближчою, коли я знайшов коріння маминої родини Солодух: мамина сестра Параскевія має дітей, частина яких живе у селі Суходолах, а інша – у селі Солонці. Також Україна стала ближчою тоді, коли я знайшов односельчан Вербиці, свою далеку родину, друзів та знайомих моїх батьків зі Львова та околиці.

Львів я полюбив особливо! Чому? Тому що маю тут родину, друзів, знайомства, спільні проекти, співпрацю. Подобається мені тут архітектура, культурне життя, життєві цінності львів’ян. Я відчув, що Львів – душа України. Повірив у це, коли був у музеї Франка та Грушевського: два генії у сусідніх будинках!

Найяскравіше я пам’ятаю, яке велике враження справило на мене відзначення 70-ліття акції Вісла у селі Вербиці. Це був святковий день, коли вербичани з різних кінців світу зустрілися вшанувати трагічну пам’ять насильного переселення українців з цих наших рідних земель. Свято розпочала Служба Божа на місці, де колись стояла церква Св. Михаїла і панахида за померлих на цвинтарі. Тоді моя нога вперше ступила на землю своєї малої батьківщини. Тоді я вперше помолився на могилі своєї бабусі Софії Левко. Тоді вперше мав нагоду зустрітися з вербичанами – живими свідками трагедії – та з новим поколінням, яке зберегло цю пам’ять.
Я відчув їній сильний патріотичний дух, а вони – відкриті до знайомства – прийняли мене у свою дружню спільноту. Я відчув їній сильний спільний дух і любов до України, до її культури, зокрема до української пісні. Я відчув, що ми творимо одну родину, яка часто збирається разом, святкує, ділиться спогадами і планами розвитку громади у майбутньому. Я пишаюся, що походжу з цих земель, які мають таку силу духу і стійкість.

… Ми виїхали усі разом о 3-тій ночі автобусом зі Львова, я був зі своєю племінницею Мар’яною зі Суодолів. Дорога, хоч і недалека, стала довгою і непростою: кондиціонер не працював (був червень), ми довго стояли на кордоні… Проте атмосфера не зіпсувалася: усі були зачаровані загальною згуртованістю, спільними співами, жартами, ностальгійними розмовами про спільне походження і описом колишнього щоденного побуту колишніх вербичан.

Я багато довідався про своїх батьків (ще більше, ніж з татової книги), як не закривали дверей на ключ, не боячись крадіжки, вільно заходили один до одного в гості після роботи, допомагали один одному в разі потреби.

Гармонійною частиною цієї спільноти були поляки та євреї. Подорожні, які проходили через село, завжди мали позитивні враження, дуже гарно відгукувалися про вербичан як про привітних гостинних працьовитих і добрих людей.

Також пам’ятаю поля. Деякі верби, які дали назву тому селу, ще росли з тих часів. Пам’ятаю річку Солокію. Пам’ятаю Піддубці (це частина села) і чудотворне джерело на Чорнієвому полі.

Ми ходили маленькими вуличками, і односельці відтворювали в пам’яті, хто де жив, як називався, яке мав господарство, чим займався, куди ходив, як любив проводити вільний час; згадували, де були клуб, магазин, млин, фільварок… Зараз на тому місці вже нові хати польського населення. До речі, коли ми приїхали, то поляки були привітні, дали місце, де можна було організувати гостину після Служби Божої та урочистої частини.

Я зробив собі фотографію на тому місці, де жили Левки. Пішов на доріжку, що вела на український бік села Вербиці, і зробив там фото теж. Дуже хочу поїхати туди ще раз, щоби усвідомлено подивитися на те місце, помолитися на бабиній могилі, віддати честь усім тим воїнам, що полягли за волю України.

В українського народу завжди було і збереглося посьогодні як відмітив я підчас своєї подорожі до Вербиці відчуття і пошана до померлих і до тих що життя віддали за волю України. Тому не дивно, що впродовж віків на українських землях було багато пам`ятників, але чимало їх знищено підчас воєнних лихоліття. Чомусь ворожі сили звертають увагу на пам’ятники і намагалися їх знищувати, бо нагадували про українське змагання за волю і незалежність. Нажаль, так і не пощастило з перебудованим пам`ятником з викарбуваними на гранітній плиті іменами та призвіщами полеглих воїнів УПА з села Вербиці. Цей знищений пам`ятник став тим своєрідним документом і незаперечним свідком наших змагань за волю України. Бачив цей знщений пам`ятник як незаперечним символом , а його знищення стало свідчення неповаги до Української історії

Сьогодні розбудовується і зміцнюється молода Ураінськам держава і пр. Тому найвищим ідеалом свідомого українця повинна бути любов до свого українського народу.
Хоча був збитий той пам’ятник, вирішили його не реставровувати, а зачекати, поки ситуація з Польщею стабілізується. Гірко мені бачити, що сусідні країни досі не знайшли спільного рішення такої ситуації. Незважаючи на історичні непорозуміння, пам’ять про загиблих – це святе, це минуле, яке треба шанувати. Це спадок попередніх поколінь, його неможливо змінити, але необхідно усвідомити. Зараз наш обов’язок – оберігати пам’ять померлих. І це стосується усіх країн й усіх народів, що пережили лихоліття світових воєн: кожна країна має своїх героїв, яким слід віддати належну шану. Хотілося б, щоби цей пам’ятник відреставрували. Це було би добрим знаком того, що з історії зробили правильні висновки відновлення взаєморозуміння та миру на тлі історичної, політичної, культурної правди.
З того часу я серйозно зацікавився історією села Вербиці, хочу її пізнати все глибше і глибше.

У газеті «За Вільну Україну» з’явилася стаття «Вісла у Вербиці: до 70-тиріччя геноцидної антиукраїнської акції польського шовінізму», яка описує подорож вербичан 17 червня 2017 р. на свої споконвічні землі. Було приємно побачити, що у статті цитують книгу мого батька Петра Левка “Вербиця… Залишилась лиш смуга пам’яті” (1848), де він окремий розділ присвятив опису статистики населення села, подав особистий досвід святкування Різдва, Нового року, Йордану, Великодня, Зелених Свят, весільні звичаї. Короткий синтез історії Вербиці можна викасти так: ??«Коли в Галичині скасовано панщину, Вербиця нараховувала 120 господарств. Населення розподілялося так: 1 756 українців, 28 поляків, 32 євреї; за віросповіданням було 1 800 греко-католиків, 24 римо-католики, 32 юдеї. Перед Другою світовою війною в селі жило 2 110 осіб – українців, поляків, євреїв. Серед переважної більшості української громади Вербиці панував дух патріотизму з давніми традиціями, запал щирої любові до України та всього українського.»

Окремої уваги заслуговує цвинтар села. Я особисто познайомився з Ольгою Кіх-Маслей, яка видала друком книжку «Ім‘я Усопшого. Каталог Греко-католицькоого Цвинтаря у Вербиці» (Львів, Видавництво Свічадо, 2014). Цитую: «Документи переконують, що вербицький некрополь є місцем вічного спочинку не лише сотень, але тисячі колишніх мешканців Вербиці».

Цвинтар у Вербиці служив греко-католикам до 1947 р. – до моменту знищення села та виселення українців. Після цього поховання тут здійснювали дуже рідко, однак це дозволяє вважати цвинтар чинним (у повоєнний період ховали тут переважно римо-католиків, які своєю останньою волею підтвердили приналежність до східного обряду, обираючи місцем вічного спочинку саме українське кладовище у Вербиці). Після Операції «Вісла» колишнє греко-католицьке нерухоме майно перейшло в державну власність, а з 1989 р. – до римо-католицької парафії в Махнові. У післявоєнний період цвинтар заростав кущами й деревами. Як засвідчують люди, які у 50–70 рр. добиралися до рідного села, щоб відшукати могилу предків, треба було продиратися майже навколішки. У 80–90 рр. XX ст. починається вже реґулярне паломництво на рідні землі, і саме тоді з’являється не тільки потреба, але вперше у повоєнній історії – можливість рятувати останні зразки культурної матеріальної спадщини Вербиці. У 60-ту річницю виселення постає в Польщі Товариство Вербицької землі «Вербиця» (ТВЗ), а в центрі його пріоритетів – рятування цвинтаря, однієї з найбільших збережених пам’яток бруснівського каменярства.

Протягом останніх 70-ти років, що минули від бурхливих воєнних і повоєнних подій, культурний краєвид села Вербиці не лише кардинально змінився, а й занепав. Точно визначені та різко відмежовані раніше сфери сакрум і профанум утратили свої охоронні бар’єри. Територія цвинтаря та «церквище» стали нині маленькими острівцями на карті модерного сільськогосподарського підприємства «MONTAGRO», яке утворено на місці колишнього державного господарства, що вважається однією з найбільших у Польщі годівель монбельярдських корів (французька порода). Це означає, що безпосередніми сусідами «церквища» і цвинтаря є стайні, силоси з квашеною травою і пасовиська.

Попри великі знищення, цвинтар у Вербиці залишається вельми репрезентативний у своїй категорії. До цього часу збереглося близько 450 надмогильних пам’ятників та їхніх фраґментів з давніх часів (усіх надгробків майже 550). На жаль, він дотепер не був під опікою реставраторських служб. Його також не введено в реєстр історичних пам’яток польсько-українського пограниччя. Дійсним опікуном пам’ятки є ТВЗ, яке, продовжуючи добрий приклад вербичан – переселенців старшого покоління, піклується про некрополь. Саме з його ініціативи 2014 р. почалася довго планована реставрація кладовища.

Усе це стало важливим стимулом для проекту, який я планую реалізувати в Україні при центрі дослідження українсько-польсько-словацького прикордоння при УКУ. Я зголосився на програму Фулбрайта, щоби глибше вивчити соціальні, культурні, історичні, політичні, економічні процеси цього регіону на початку ХХ ст.

Бажання щоб ми інтегрувати знання про терени, на яких до 1944 року компактно проживало автохтонне українське населення в загальноукраїнський контекст, відкрити його для України та святу. Потрібно координувати знання та зусилля скеровані дослідження української спадщини західного пограниччя починаючи від українсько- польсько- словацького пограниччя з метою творити майданчик для діалогу і спрівпраці між країнами. Наше завдання досліджувати історію, пам’яток матеряльно й духовної вартости та культуру етносу тих земель. Нас обов’язок вшанувати пам’яті жертв репресивних режимів та міжнародних конфліктів західного пограниччя. Надія є що із залученням із залученням Українського уряду, провідних фахівців із України так і з-за кордону не залишиться лиш змуша пам’яті тих споконвіку українських земель.

Автор др. Михайло Левко
Джерело: http://lemky.lviv.ua

 

Інтерв’ю з владикою Борисом Ґудзяком

18 лютого у Ватикані повідомили, що Папа Франциск благословив рекомендацію Синоду Єпископів Української Греко-Католицької Церкви і призначив владику Бориса Ґудзяка Митрополитом i Архиєпископом Філадельфейської архиєпархії у США.

Протягом останніх шести з половиною років владика Борис був Єпархом Паризької єпархії Cвятого Володимира, служачи українцям греко-католикам у Франції, Бельгії, Нідерландах, Люксембурзі та Швейцарії. Ми попросили владику поділитися своїми першими реакціями на новину про номінацію, підсумувати роки служіння в Західній Європі та розповісти про плани та мрії щодо нового служіння.

— Якою була ваша реакція на новину про рішення Синоду і Святішого Отця, щоб призначити вас Митрополитом Філадельфійським?

— Дозвольте бути цілковито щирим. Це призначення і все, що воно передбачає, спонукає до глибокої призадуми та викликає велику кількість різноманітних почуттів. Найпершим є почуття вдячності, насамперед Богові.

У міру мого як, сподіваюся, зростаю як людська особа, мене все більше захоплює і притягає глибина Таїнства нашого Бога, сущого у Трьох Особах. Це може прозвучати надто сміливо, але я бажаю бути в присутності Бога – Отця, Сина і Святого Духа… В осерді моєї віри є те, що Син зійшов до людства, що є водночас величним і слабким, щоб бути з нами, навіть у нашій смерті, щоб привести нас до Отця. Страсті і воскресіння Ісуса Христа та наше відкуплення у Ньому мене надихає і захоплює ще більше… Супровід і утішення Святого Духа дають мені надію та радість.

Глибоко відчуваю заступництво Матері Божої та солідарність спільноти святих, зокрема мучеників. Життя в Господі, який служив і страждав, закликає мене співстраждати і радісно служити тим, до кого я покликаний. Мене переповнює прагнення всеціло віддавати своє життя Богові і ділитися Його любов‘ю і дружбою з іншими.

Вдячний Святішому Отцеві Франциску, Блаженнішому Святославові та Синодові Єпископів за їхню довіру та благословення. Відчуваю правдиве умиротворення. Як християнин і священик, приймаю Божу волю, висловлену голосом Церкви, чесно зізнаюся, що в цьому випадку ні не прагнув, ні не опирався призначенню, а прийняв його. Зберігаю внутрішній спокій, незважаючи на те, що переповнюють сильні почуття та емоції.

Митрополит-емерит Стефан Сорока приймав мене у Філадельфійській архиєпархії багато разів. Саме він дав мені безцінну пораду, коли я починав свою душпастирську працю в Парижі: пріоритетом є люди і служіння, а не майно чи будинки. Владика Андрій Рабій, діяльний і активний Апостольський адміністратор, фахово і турботливо супроводжував мене додому. Інші єпископи митрополії протягом цих днів митрополії по-братньому підтримували мене. З нетерпінням очікую зустрічі з ними та з духовенством, монашеством і вірними архиєпархії.

Залишатиму служіння в Паризькій єпархії з почуттями радості, вдячності, але також і смутку: дякую за чудових священиків, монахів і монахинь та мирян, якими Господь благословив мене у цих п‘яти країнах, радію безліччю дарів, які ми отримали, зокрема духовною і душпастирською зрілістю духовенства, єдністю вірних та автентичною соборністю, яку нам вдалося розвинути і досвідчити.

Ми уважно прислухалися до заклику Папи Франциска і припадали до джерел християнського Сходу. Протягом минулих чотирьох років ми провели вісім Єпархіальних соборів, які стали ефективним засобом плекання єдності, віри і любові. Мушу зізнатися, що це не було просто, зважаючи на відстані та різномаїття. Господь допоміг нам жити у любові та взаємній повазі.

Служіння у Франції, Швейцарії та країнах Бенілюксу для мене не було титулом чи роботою. Це було життя у сопричасті з Богом і Його людом. Ніхто не може просто так відійти від цього досвіду…
Ми жили у стосунках. Жили доволі скромно у непростих соціальних та економічних обставинах.

Уже понад п‘ять років триває війна в Україні. Більшість наших вірних в Паризькій єпархії нелегальні мігранти та біженці. Майже всі ми, зокрема це стосується мене, намагалися вивчити одну або й більше з шести офіційних мов цих трьох монархій і двох республік. Франція, Швейцарія та країни Бенілюксу є серед тих, що найбільше секуляризовані на планеті. Ми разом молилися і працювали, щоб віднайти та зберегти наш курс у цих непередбачуваних та небезпечних водах. Ми були разом у жертві і служінні. Наша єпархія стала скромним, однак автентичним та сповненим віри куточком Царства Божого, у якому живемо і на яке чекаємо.

Я ніколи не забуду всього спільно пережитого. Сумуватиму за енергією і життєдайністю Паризької єпархії, відданістю нашої невеличкої команди і любов‘ю, яку постійно відчував від людей.

Духовенство і вірні були просто фантастичними. Вони стали моїми вчителями. Глибоко вдячний єпископським конференціям Західної Європи, благодійним організаціям та фундаціям, які підтримували наше служіння, і незліченним благодійникам, що допомагали нам рости. Відчуття вдячності за цих шість з половиною років переповнює моє серце.

Водночас, призначення до Філадельфії – це повернення додому. Моя українсько-американська родина і Церква в США дали мені життя тілесно і духовно. Я народився в Сиракузах, штат Нью-Йорк. Там, у церкві Святого Івана Хрестителя на Tompkins Street пірнув у хрещальні води. Там Господь покликав мене до священства. Десять років перед тим американська земля щедро прийняла моїх батьків, які прибули туди без копійки за душею, тікаючи від комуністичного переслідування в повоєнній радянській Україні. Америка дала їм новий старт, забезпечивши свободу і гідність. Такою є особиста історія багатьох вірних Філадельфійської архиєпархії. Там живе мій брат та інші члени родини, там спочивають мої батьки. Америка подарувала мені безпечне дитинство, католицьку школу і університетську освіту. Сполучені Штати Америки – це надзвичайна, якщо навіть не сказати бездоганна, соціополітична модель, яку неможливо уявити без біблійних принципів та інтуїцій. Це країна, яка все ще декларує, що довіряє Богові.

Проживши 30 років дорослого життя в Європі, з нетерпінням чекаю можливості по-новому пізнавати Сполучені Штати і Церкву в Америці. Глибоко поважаю те, що Церква робила для служіння поколінням мігрантів та знедолених. Інтелектуальний розвиток Церкви в США став важливим здобутком для Вселенської Церкви. Вірю, що в час великих викликів, який водночас є моментом очищення, Церква покликана до нового духовного і морального свідчення, сміливого проголошення Доброї новини. Цього можна досягти через навернення і служіння. У час глибинних поділів, агресії, страху та навіть згіршення Господь явить свою милість. У цьому є особливе покликання Української Католицької Церкви в США, яке вона розвиває вже півтора століття і яке треба творчо і критично переосмислити для людей теперішнього і майбутнього

— Під час вашої інтронізації в соборі Паризької Богоматері 2 грудня 2012 року ви закликали духовенство і вірних Паризької єпархії йти разом «від слави до слави». Яким було це паломництво? Що сталося протягом цих шести років?

— Наше паломництво «від слави до слави» (2 Кор. 3, 18) у Паризькій єпархії варто розуміти у духовному вимірі, зокрема й тому, що наші матеріальні добра були надзвичайно скромними.

Правду кажучи, ми були досить бідні, якщо не злиденні. Єпархіальні будинки потребували ремонту, деякі взагалі закрили. Очевидно, що нашою «славою» не могли бути великі проекти та ініціативи. Жити довелося просто. І це виявилося благословенням. Ми зосередилися на основному: Слово Боже, Літургія і молитва, плекання довіри, гоєння ран, заохочення мирян брати відповідальність за церковні справи. Слідуючи за настановами Святішого Отця, ми глибоко пережили Рік Божого милосердя, усвідомлюючи Боже милосердя щодо нас і наш обов’язок милосердя до інших. Ми паломничали від слави одного свята і таїнства до іншого, від однієї правдивої зустрічі до наступної. Ми навчилися щиро служити Літургії, молитися і співати разом, дотримуючися таїнственної символіки та хореографії, що її вимагає візантійсько-українська традиція. Точкою відліку стала Христова любов, на острів якої ми будували дружбу, солідарність та плідну співпрацю. Через жертву та втрачання себе ми входили у пасхальне таїнство, заглиблювалися в життя у Христі. Ми слухали і говорили від серця до серця. Саме там перебуває Господь і там Він підготував місце для Його слави – у наших душах і серцях, у нашій свободі, у нашій гідності і здатності давати життя. Ми також багато сміялися – разом, із себе, по-доброму одне з одного.

—Паризька єпархія все-таки розпочала нові проекти. Чи вони продовжуватимуться і як розвиватимуться?

— Сьогодні я із смиренням думаю про те, чого ми не досягли або що ще треба зробити. Однак, також правда, що Господь благословив багато наших ініціатив. Єпархія відкрила нові парафії та місії. Спочатку було їх 20, тепер – 44. Кількість священиків зросла більше ніж удвічі – з 9 до 23. Утворені канонічні структури та адміністрація. Ми реформували асоціації, що існували досі та узгодили їхню діяльність законодавчо. Створені та ефективно працюють пресвітерська та економічна ради, шість єпархіальних комісій, центр комунікації. Донори з багатьох країн щедро відгукнулися на наші ініціативи У проводі єпархії важливу роль отримали миряни. Єпархія придбала церкву, яку вже більше 200 років не використовували для молитви і започаткувала «Культурний центр Анни Київської», названий на честь Київської князівни, яка в XI столітті стала королевою Франції. За участю майже сотні священиків, мирян, зовнішніх консультантів та богословів ми розробили п’ятирічний душпастирський план. Єпархіальна команда сформулювала візію відродження паломницького центру в Люрді. Вдалося оживити деякі покинуті проекти єпархії, наприклад повільно повертається до життя молодіжний центр в Ельзасі, створений отцем Павло Когутом. Для мене цей проект особливий ще й тому, що молодим римським семінаристом я одного літа був там волонтером.

Ми підтримували міжнародні академічні конференції та публікували книги різними мовами про нашу Церкву. Досить поважну кількість фільмів та телевізійних програм французькою та українською про діяльність єпархії побачили глядачі у різних країнах. У співпраці з Українським католицьким університетом у Львові миряни провели одне з найперших глибинних соціологічних опитувань, що досліджує питання нової української міграції, – «Виклики сучасної міграції: українська спільнота в Парижі».

Однак найважливішим «проектом» було плекання атмосфери любові і життя у сопричасті, церковної єдності духовенства, монашества і вірних, при відкритості до тих, хто перебуває за межами Церкви.

Наші надії та духовні прагнення видавалися фантастикою. Однак шлях віри полягає у переконанні, що Господь хоче, щоб ми жили у Його Царстві. Багато вдалося досягти завдяки тому, що ми разом вірили у Божу присутність серед нас.

Міцність єпархіальних проектів ґрунтується на цій вірі. Сім років тому я вже пройшов через відхід від доводі амбітного духовного починання, коли покинув посаду ректора в Українському католицькому університеті, щоб переїхати до Парижа. Були побоювання, що це може бути загрозою для деяких аспектів життя університету. Насправді ж сталося зворотне: як тільки я став єпископом в Парижі, університет безпрецедентно виріс. Сподіваюся, що саме так буде з Паризькою єпархією. (сміється)

Найважливіше – це продовжувати чувати над духом відповідальності, взаємної довіри та відкритості у духовному житті, управлінні і служінні. Важливо говорити правдиво, але лагідно та милосердно. У єпархії, яка простягається на майже 2000 кілометрів з півночі на південь і зі заходу на схід та складається з невеличких розкиданих місій, духовна єдність є основою життєздатності.

Тому ми намагалися зустрічатися якомога частіше: духовенство і мирянські лідери з п’яти країн проводили зустрічі мало не щомісяця. Крім того як я згадував раніше, ми провели вісім єпархіальних соборів за чотири роки. Ці собори перестали сприйматися як особливі нагоди, а стали звичним майданчиком для прийняття рішень та управління. Священики і миряни, а серед них багато молоді, вчилися пізнавати Божу волю і розділяти відповідальність з єпископом.

Переконаний, що ця практика, яка тепер вкорінилася в корпоративну культуру єпархії, не буде втрачена. І сподіваюся, що соборність буде методологією життя Філадельфійської архиєпархії та нашої Церкви у всьому світі. Цю ж модальність безнастанно підтримує Папа Франциск.

— Чого ви боїтеся найбільше? Яка ваша найглибша турбота?

— На загал, я намагаюся не піддаватися страхам, за винятком здорового трепету перед Богом. Страх є поганим порадником. Він або паралізує, або породжує агресію. У Церкві мусимо завжди остерігатися двох базових і взаємно зв’язаних небезпек – втрати віри і згасання молитви. Без віри ми не можемо жити в Церкві, без молитви неможливо розвивати стосунки з Богом. Тоді все розсипається. Намагаюся бути пильним, щоб дрібні пороки не ставали причиною грандіозних проблем: заздрість серед священиків і мирян, нетерпеливість та самореклама талановитих людей, розгнуздані пристрасті, особливо гнів, риторика самолюбування, поділи і творення ворожих груп серед вірних. Папа Франциск часто піднімає ці питання. Вони можуть з‘явитися будь-де.

Ігнорування реальних проблем мене також турбує. Усе це інструменти, якими нечистий підважує будівництво Царства Небесного. Однак моя довіра до Бога і до ближніх по обидва боки океану набагато більша, ніж страхи.

— Владика Гліб Лончина, Правлячий єпископ Лондонської єпархії для Великобританії та Ірландії, відтепер стає Апостольським адміністратором Паризької єпархії. Як би ви його представили вірним?

— Щасливий, що Святіший Отець призначив саме владику Гліба Лончину, Єпарха Лондонського, Апостольським адміністратором Паризької єпархії, доки не буде обраний новий єпископ. Владика Гліб є представником монашества та людиною Божого Слова. Він досвідчений служитель і дослідник Літургії, затребуваний реколектант і людина широкої культури. Як обдарований музикант, чудово говорить багатьма мовами, включно з французькою. Владика Гліб чіткий у доктрині і щедрий у милосерді. І що найважливіше, він знає нашу єпархію надзвичайно добре – протягом останніх років владика регулярно відвідував нас, співслужив з нами і навчав нас. Він особисто знає священиків та їхні родини, а вони знають його. Владика Гліб завжди приносить радість нашим вірним. Сподіваюся, що з його появою мене не забудуть надто швидко (сміється).
З яким настроєм ви починаєте нове служіння?

Я починаю з надією. На початку намагатимуся багато слухати і вчитися, щоб ставати братом, батьком і душпастирем для священиків і вірних. Важливо молитися та продумувати, як розвивати майбутню візію Філадельфійської архиєпархії, як співпрацювати з іншими єпархіями митрополії та іншими східними католиками, римо-католицькими та православними єпископами, священиками та вірними. Сподіваюся, що ми можемо зробити крок уперед у пошуку екуменічної співпраці з протестантськими сусідами, міжрелігійної, міжетнічної і міжрасової гармонії. Ми триматимемо близько біля серця потреби бідних і маргіналізованих. Наприклад, в Українському католицькому університеті присутність розумово неповносправних осіб стала центральною для розуміння нашої педагогіки та місії. Вірю, що ми маємо слухати одне одного і говорити від серця до серця. Бідні можуть допомогти нам бачити Бога, тому що Ісус є бідним у цьому світі. Сподіваюся, що провадитиму, слухаючи Господа і ближніх. Станом на сьогодні для мене найважливіше добре слухати і чути, щоб не творити передчасно стратегій та планів, що будуть лише плодом моєї уяви.

— Ви народилися в США, але 30 років дорослого життя провели в Європі. Якою вам видається Америка сьогодні? Які потреби є в українців різних хвиль міграції?

— Країни і культури можуть бути різними, але духовне ДНК всіх людей однакове. Протягом життя мав нагоду жити чи служити у більше десяти країн. Останніми роками часом перетинав державні кордони двічі на тиждень.

З огляду на те, що моя блаженної пам`яті мама, яка померла минулого червня, мешкала сама в Сиракузах і потребувала підтримки, я приїжджав до неї 3-4 рази на рік. Я спостерігав, як поглиблюються поділи в американському суспільстві, зростає поверховість морального дискурсу, соціальних медіа та віртуальність міжособистісних стосунків. Ми стаємо залежними від стимулів – гастрономічних, хімічних, інформаційних, чуттєвих.Такі ж виклики постають і перед Західної, і перед Східною Європою. Вони ж стосуються українських мігрантів різних хвиль. У XXI столітті ми покликані починати заново, йти глибше, до суті речей, слідуючи за Христовим «Виплинь на глибину». Святий папа Іван Павло ІІ називав це «новою євангелізацією». У цьому світі найглибшим є людське серце. Ми мусимо прислухатися до його биття і його прагнень, а людське серце має зрозуміти своє правдиве покликання. Саме там промовляє Господь. Це моє перше завдання як новопризначеного архиєпископа – слухати уважно, вдумливо і молитовно.

— Чи ви відчуваєте, що повертаєтеся додому?

— Так, з огляду на причини, які я вже назвав та з інших мотивів. Після десятиліть мандрівного життя поняття дому для мене перестало бути географічним. Для мене дім там, де можу жити у добрих стосунках, що відображають наші стосунки з Богом. Так, я повертаюся додому, але не лише через особисту історію, а тому що добрі Божі люди мешкають в Америці, у нашій Церкві та поза нею.

— Після того як стали публічно відомими скандали в Пенсильванії, Католицька Церква в США переживає важкі часи. Тепер, будучи членом американського католицького єпископату, як ви прийматимете цей виклик?

— Сексуальне насилля щодо молодих людей чи будь-якої людини, у Церкві чи поза нею є великим згіршенням нашого часу. Страждання жертв є невимовним. Це глибока духовна криза. В її суті є відсутність чесноти. Ми потребуємо навернення, повернення до джерел. У Церкві багато робиться, щоб почати адекватно реагувати і долати цю кризу. Однак, очевидно, що ще багато незробленого.

Подивляю відданість тих, хто прямо заангажований у ці справи. Наскільки я розумію, в сучасній Америці Церква є найбезпечнішим місцем для молоді. Ще багато треба зробити, щоб загоїти рани минулого, почути жертв, які мовчали десятиліттями. Вірю, що Церква очиститься і зможе знову бути лідером у боротьбі за гідність і безпеку усіх людей від зачаття до природної смерті.

Ми мусимо прийняти правду зі смиренням, визнаючи та спокутуючи власні гріхи. Коли перестати боятися, надія повертається. Кілька тижнів тому ми в Паризькій єпархії глибоко пережили семінар про сексуальне насилля в Церкві та поза нею і пошуки адекватної відповіді, який прочитав о. Ганс Цолльнер, ТІ. Отець Ганс є одним з організаторів конференції про сексуальне насилля, яку цими днями скликає Папа Франциск у Римі. Історії та статистика жертв, які він озвучив, просто огидні. Однак усвідомлення правди дає надію. Якщо ми живемо в ілюзіях, то приречені на неспокій. Ми розуміємо, що це фейк і рано чи пізно нас викриють. Зараз Церква позбавляється ілюзій. Це болісний процес, але зрештою правда породить надію.

Я приходжу як той, хто потребує слухати і вчитися. Сподіваюся, що кожен з нас може долучитися до справи викорінення насилля та надужиття. Бог нас сотворив у свободі і закликає жити нею вповні, що завжди передбачає відповідальність. Ті структури, що не підтримують Богом даної свободи і гідності, не триватимуть довго, навіть якщо це стосується церковних структур. Нічого страшного, якщо вони зникнуть. Щось мусить відпасти і розсипатися. Таке вже було у минулому: Римська імперія та інші сучасні колоніальні імперії впали. Церква зникала у одному кінці світу і розквітала в іншому. Це Господня Церква, і Він її провадитиме, якщо ми не заважатимемо.

Якщо ми маємо віру, то в нас немає вибору, лише приймати, що Божі плани для Церкви перевищують людську уяву, що Він могутньою рукою може визволити свій люд і відбудувати свою Церкву. Для мене особисто це не богословська теорія чи побожна мрія – я досвідчив це у своєму житті і в історії моєі Церкви.

У другій половині XX століття Українська Греко-Католицька Церква як публічна, легальна, видима інституція була знищена. Після двох поколінь безперервного переслідування з 1945 до 1989 року здавалося, що їй судилося зникнути. Однак після невимовного приниження мученики та ісповідники, що зі смиренням прийняли Божий провід, вивели Церкву з катакомб до нового життя.

Вогонь переслідувань випалив штучні й навіть шкідливі аспекти церковного життя та загартував віру малого стада. Ця невеличка групка свідків була покликана привести до віри мільйони. Зараз в Україні наша Церква, що налічує 4-5 мільйонів, має 800 семінаристів. Війна та переслідування зменшили кількість священиків з 3000 у 1939 до 300 священиків старшого віку в 1989, однак сьогодні знову є 3000 священиків в Україні та з України, і багато з них щедро служать в Паризькій єпархії та в США.

Як спеціаліст із церковної історії та душпастир, у цій історії спасіння Української Греко-Католицької Церкви я знаходжу розраду і натхнення. Лише автентичність молитви і Літургії, віддане служіння та смирення дозволяють переконливо жити Євангелієм у сучасному суспільстві, особливо, коли Церква переживає труднощі. Правдива віра, надія і любов перемагають навіть у надскладних обставинах. Ці три великі речі, про які писав святий апостол Павло, дарують мир і радість. З Божою допомогою я сподіваюся свідчити про подвиг наших отців і матерів у вірі у Філадельфії та в архиєпархії. Силою Божою вони витримали і духовно та морально перемогли. Ми теж зможемо.

Мар’яна Карапінка

11 листопада у ресторані «Excelsior» у місті Седл Брук відбудеться видовищний захід – конкурс «Міс Українка Нью-Джерсі». Красуні українського походження змагатимуться за цей титул, а також  у інших номінаціях. Журі оцінюватиме їхню вроду, таланти та життєву мудрість. Конкурс організовує 137-ий відділ Союзу Українок Америки (СУА) імені Квітки Цісик. Понижче подаємо розмову із гостею Конкурсу красунь співачкою Альшоша. Яким був шлях Олени до успіху? Яка вона насправді?

«Її пісня є однією з небагатьох осмислених пісень на Євробаченні», «Пісня є кримінально недооцінена», — такими були відгуки критиків\глядачів на виступ співачки Alyosha, яка у 2010-му році представляла Україну на цьому найпопулярнішому світовому конкурсі. 11-го листопада 2018-го року відбудеться доброчинний вечір «Міс Українка Ню Джерсі — 2018», на якому ми всі зможемо почути чудові пісні Олени Кучер (Тополі) – таке справжнє ім’я популярної української виконавиці. Вона — володарка багатьох престижних премій, серед яких YUNA, «Золотий грамофон» України, «Пісня року», «Viva!» та ін., входить до ТОП 5 виконавців України, що найбільше гастролюють. Вона народилася і зростала в російськомовній родині в Запоріжжі, а нині її українські пісні збирають тисячі глядачів у концертних залах України та мільйони переглядів в інтернеті та знаходяться в «гарячій ротації» на всіх українських радіостанціях і музичних телеканалах.

 Як писав Олександр Довженко, «усі ми родом з дитинства». Яким було Ваше дитинство? Які дитячі враження, події, люди вплинули на те, що Ви стали співачкою?

Моє дитинство пройшло, переважно, в «чоловічому» товаристві моїх братів і їхніх друзів, де мене ніжно кликали «Льошка». Тому псевдонім «Alyosha» має ніжний присмак мого дитинства. Багато іграшок в мене не було. Ляльку мала одну, її звали Ася і на ній я вчилася робити зачіски, макіяж… Чого було багато, з народження і вповні — то музики. Я зростала серед пісень, бо і тато, і брати дуже гарно грають на гітарі та співають. Вони прищепили мені любов не просто до пісень, а пісень з глибоким змістом — про сенс життя, палку любов, справжню дружбу та людяність. З п’ятого класу я співала у шкільному хорі, з 15 років займалася в студії «Юність». А вдома вчила тексти й мелодії пісень, зокрема й закордонних виконавців.

Не всі з мого оточення мене розуміли та схвалювали, коли вирішила, що музика і сцена стануть справою мого життя: одні кепкували та сміялися, інші відверто пліткували й пророкували невдачу… Але моя сім’я завжди підтримувала мене, і це додавало сили та віри в себе! Хоч я розумію (і пам’ятаю), що співала на початку досить погано. Проте у пошуках свого музичного шляху у житті я багато працювала, невпинно йшла за своєю мрією і, здається, досягла певних музичних вершин. І все тому, що мала велике бажання співати для людей, відкривати їхні серця та відігрівати їхні душі гарною піснею. І таке бажання не зникло й до тепер!

Ялта-2006», «Пісні моря» (2008), перші премії на міжнародних фестивалях, «червоні доріжки», аплодисменти… А що відбувається «за кулісами сцени», як народжуються Ваші пісні та кліпи?

Зазвичай, мої пісні народжуються від нового життєвого досвіду, що отримую від людей і їхніх вчинків, від ситуацій, які безпосередньо торкаються мене. «За кулісами» — багато праці й хвилювань, напруження нервів, спілкування з колегами, кожен з яких має свої амбіції. Усе це треба урівноважувати, аби не вигоріти, не збожеволіти від напруги! Як і будь-яка інша професія, праця співачки — неймовірно тяжка, і тільки безумовна любов до своєї справи, пісні та людей допомагають втриматися.Євробачення, 2010-й рік. Ви представляли Україну з піснею «Sweet People» і потрапили до фінальної десятки. У пісні піднімається важливе питання майбутнього нашої планети, а кліп до неї, хоч і має моторошні кадри, відзняті в Чорнобилі, закінчується сценою, сповненою надії. Як сприймали глядачі Вашу пісню? Чи реакція глядачів в Україні і тих, хто дивився Євробачення в інших країнах, була однаковою?

Я вдячна своїм слухачам-глядачам і з України, і з усього світу за визнання та високу оцінку представленої на Євробаченні пісні! Я досі отримую відгуки від прихильників з України та Європи про те, що моя пісня «Sweet People» змінила їхнє світосприймання, а то й життя в цілому. Для мене це найвища нагорода, яка тільки могла б бути.

Як розумію, зважаючи на власний досвід і оцінювання аналогічних ситуацій з іншими представниками України на Євробаченні, українці надто бояться осоромитися перед іншими країнами, і завжди сумніваються у своїх представниках. Можливо тому, що було багато помилок і зрадників у нашій історії, і часто українці надто недовірливі до всіх, зокрема і представників культури. Дуже хочеться, щоб у людей було більше довіри до тих, хто бореться на культурних фронтах за добру славу нашого країни, і щоб невдоволення, підозри й критиканство замінилося на позитивне оцінювання навіть малих і тендітних «паростків» української естради.

Нині в Україні йде рух за більшу кількість української музики в ефірі. Розкажіть, будь ласка, про Ваше бачення цього процесу. Яким, на вашу думку, буде майбутнє української естрадної пісні в Україні?

Останні часом в Україні з’явилося дуже багато нових гарних, «крутих» гуртів і сольних виконавців. І цьому маємо завдячувати квотам на українську музику в ефірі. Це, звичайно, дуже приємний момент і для мене особисто! Багато місця в ефірах вивільнилося після того, як перестали звучати виконавці, які відверто стали «проросійськими» та не підтримали Україну. І цей ефір упевнено займають як знані, так і нові молоді й талановиті українські співаки. Отак з часом українську пісню співатиме увесь весь світ, вірю в це!

Ваша сім’я зіркова. Розкажіть як Ви і Тарас Тополя (фронтмен популярного в Україні, США та Канаді гурту «Антитіла») знайшли один одного. Чи творчо впливаєте один на одного? Чи є обмін ідеями між вами, бо ж працюєте в різних частинах українського співочого простору?

Доля нас звела у місті Славське, що на Львівщині. Після Євробачення туди мене запросили на щорічний фестиваль. Тоді все і сталося… Я впіймала «іскорку» очима, в душі щось «йокнуло», а в мізках зачепилося. Я побачила, яка він глибока людина, і зрозуміла, що його світогляд збігається з моїм. Моя душа «зрезонувала» з його душею. Мені захотілося відчувати це знову і знову. Поступово наше дружба переросла в серйозні стосунки. Тепер ми щасливі батьки двох синів, Романа та Марка, що є найкращими похідними нашого з Тарасом кохання.

Звісно, ми маємо творчий (і не тільки!) вплив одне на одного, за потребою радимося, допомагаємо, підказуємо. А останнім часом навіть перетинаємося на сцені: або на концертах, або під час отримання нагород. Тобто, наші різні музичні простори починають наближуватися і, можливо, колись поєднаються.

У вас двоє чудових синів, і в одному інтерв’ю ви сказали, що хотіли б мати донечку. Яке Ваше бачення ідеальної сім’ї?

Я третя, найменша, дитина в сім’ї, після двох старших братів. Мені здається, що це ідеальний варіант буде, коли ми ще й донечку матимемо, я про це мрію…

Євромайдан, війна на Донбасі змінила життя українців у всьому світі. Як вона вплинула на Вас, вашу сім’ю?

Наскільки ці зміни відбулися з кожним і які вони насправді — не все знаємо, багато чого залишається поза нашим розумінням, «за завісою»… Але знаю напевне: Господь нам усім суддя. Це переломний момент у житті кожного українця, час, коли ми всі маємо об’єднатися, як одна душа. Багато відбувається змін як позитивних, так і негативних. З позитивного — люди стали глибше усвідомлювати важливість незалежності нашої рідної України, значення мови, культури. Але я ніколи не зрозумію тих людей, а особливо артистів, які хоч і знають ціну нашого безтурботного життя, але висловлюють свою нейтральну позицію до того, що відбувається на Сході України.

Мій чоловік — волонтер, разом зі своїми друзями-однодумцями допомагає нашим воїнам від початку війни і до нині. Звичайно, я його підтримую у цьому. Не раз проводжала його «на передок» з необхідним спорядженням для бійців, молилася за наших хлопців і ковтала сльози… З вірою, що скоро війна закінчиться — чоловіки повернуться до коханих, матері дочекаються своїх синів, а діти пригорнуться до батьків і ніколи більше з ними не розстануться.

Я з часів Майдану пишу пісні лише українською та англійською мовами. Вдома ми спілкуємося лише українською, читаємо книжки українською та розповідаємо нашим дітям, чому це важливо. Виховуємо в них любов до рідної землі, до всього українського.

Вечір, під час якого всі з нетерпінням будуть чекати Вашого виступу, доброчинний. Увесь прибуток, отриманий організаторами, 137-м Відділом Союзу Українок Америки, призначений для гуманітарних і освітніх проектів СУА. Переможниця конкурсу «Міс Українка Ню Джерсі», як Посол Доброї Волі, відвідає військові госпіталі, сиротинці, щоб надати матеріальну допомогу тим, хто має потреби. Ми дуже раді мати Вас частиною цієї доброї справи. Яке Ваше побажання читачам? Що цікавого чекати тим, хто 11-го листопада прийде на наш вечір?

Я везу в Америку пісні сучасної України, які тепер слухає та співає як молодь, так і люди старшого віку! Це і веселі, і сумні мелодії про життя та любов; це лірика, що написана від душі про важливі речі, про нас із вами. Я з нетерпінням і гарними сподіваннями очікую на зустріч з українцями Америки, бо знаю, що це справжні патріоти України, люди, що допомагають і підтримують Україну, мають чуйні серця і світлу душу. І буду дарувати музику, що йде від мого серця, і робитиму це щиро. З радістю співатиму пісні українською та англійською мовою для кожного, хто розділить зі мною цей чудовий вечір. Те, що вечір благодійний, подвоює мої позитивні очікування, бо в такий спосіб його організатори, учасники та гості роблять світ кращим, добрішим і щасливішим!

Ліна Костенко сказала:

«А пісня – це душа, з усіх потреб потреба.
Лиш пісня в серці ширить межі неба.
На крилах сонце сяйво їй лиша.
Чим глибша пісня, тим ясніш душа.»

Тож до зустрічі на святі краси, благодійності та ПІСНІ!

 Дякую за інтерв’ю. До зустрічі 11-го листопада 2018-го року на добродійному вечорі «Міс Українка Ню Джерсі- 2018»

New York, NY (UCCA) – On September 22, 2018, a once-in-a-generation, full-day conference will bring together some of the world’s most knowledgeable students of Ukrainian history, hailing from the United States, Canada and Ukraine, to examine the scope and ultimate meaning of the predecessor of the modern Ukrainian State – the Ukrainian National Republic (UNR) – and the legacy it engendered.

The event, entitled Commemorating the Ukrainian National Republic and its Legacy, will take place at the Princeton Club of New York (15 West 43rd Street), and will feature four panel discussions and three highlight presentations addressing Ukraine’s first attempt in the 20th century to establish a sovereign nation state. Nearly two dozen presenters will discuss the impact that the formation of the UNR had on Ukraine, taking a fresh look at five critical periods: the 1920s and early 1930s; late 1930s to the 1950s; the 1960s to the 1990s; and finally the era of post-EuroMaidan Ukraine.

The conference will be followed by a special evening banquet at the Princeton Club, at which the following keynote speakers – Ivanna Klympush-Tsintsadze, Vice-Prime Minister of Ukraine for European & Euro-Atlantic Integration; Ambassador Kurt Volker, U.S. Special Representative for Ukraine Negotiations (awaiting re-confirmation); and General John Abizaid, Special Military Advisor to the Ukrainian Defense Ministry – will reflect upon Ukraine’s present day situation.

For over four years now, Russia’s invasion and military occupation of parts of Ukraine has resulted in over 10,000 casualties and displaced over 2 million civilians – the largest wartime displacement in Europe since WWII. This conference will provide much needed historical context for today’s near-constant combat, as Ukraine’s sovereignty and territorial integrity remain under assault from a revanchist Russia.

CONFIRMED SPEAKERS: JARS BALAN • VOLODYMYR BIRCHAK • LUBOMYR HAJDA • TARAS HUNCZAK • AMBASSADOR VALERY KUCHINSKY • SERHII KVIT • ALEXANDER MOTYL • OLENA NIKOLAYENKO • OLEKSANDR PAHIRIA • SERHII PLOKHII • MYKOLA POSIVNYCH • ANNA PROCYK • AMBASSADOR YURI SERGEYEV • YURI SHEVCHUK • FRANK SYSYN • VLADISLAV VERSTYUK • ZENON WASILIW • AMBASSADOR VOLODYMYR YELCHENKO

FORUM FEATURED SPEAKER: HANNA HOPKO, MP HEAD OF THE COMMITTEE ON FOREIGN AFFAIRS OF THE VERKHOVNA RADA OF UKRAINE

Дмитра Федорова, Анатолія Колпакова та Федора Гладира звинувачують у масштабній кібер-атаці на 100 компаній у 47 штатах, а також у Великобританії, Франції та Австралії. Про це повідомляє прес-служба Міністерства юстиції США. Затриманим інкримінують членство у європейській гакерській групі, яка більше відома під назвою FIN7.

Групу FIN7 звинувачують у крадіжці 15 млн даних кредитних карток, які потім вони продавали у Darknet.

Здійснювалися крадіжки через компанію “Combi Security “. Через веб-сайт цієї компанії відбувалося проникнення шкідливого вірусу, що крав інформацію. За словами директора відділу ФБР у Сієтлі, вважається, що штаб-квартири “Combi Security ” знаходяться в Росії та Ізраїлі.

Відомо, що підозрюваних більше ніж троє, деякі з них знаходяться у Східній Європі.

Звинувачення стверджує, що гакери займалися високотехнологічною рекламною кампанією, спрямованою на понад 100 американських компаній, переважно в ресторанній, ігровій і готельній індустрії. Зловмисники розсилали електронні повідомлення з вірусом, дзвонили безпосередньо до працівників і вказували відкрити заражені вірусом прилоги електронних листів.

Гладир був арештований у німецькому Дрездені, зараз він утримується під вартою у Сієтлі до судового розгляду. Двох інших підозрюваних затримали у Польщі та Іспанії. Їх мають передати до США незабаром.

“Очевидно, що Гладир працював системним адміністратором FIN7, який, серед іншого, підтримував сервери та канали зв’язку, що використовуються організацією, та керував делегуванням завдань іншим учасникам схеми. Розгляд справи Гладира заплановано на 22 жовтня”, – йдеться у повідомленні.

За інформацією Міністерства юстиції США, кожен з трьох чоловіків обвинувачується в 26 кримінальних злочинах, які свідчать про змову, комп’ютерне гакерство та шахрайство з доступом до пристрою та розкрадання ідентифікаційних даних.

Денис Гаврилюк

 

У Мадриді відбулися установчі збори, на яких засновано Ініціативну групу зі творення Спілки Української Молоді в Іспанії.

Головою новоствореної Ініціативної групи стала подруга Анастасія Лучик.

Участь у зібранні взяв Голова Світової Управи СУМ друг Андрій Бігун.

Він й прийняв передбачений Правильником Іспит у місцевих сумівців та засвідчив складення ними Приречення.

Голова Світової Управи Спілки Української Молоді привітав подруг і друзів з Іспанії та світову сумівську спільноту з такою важливою віхою у розвитку організаційного життя. Він наголосив, що це перший і надзвичайно важливий крок на шляху до організаційного оформлення майбутньої крайової структури СУМ цього терену.

Передувала йому багаторічна виховна та організаційна діяльність сумівців Іспанії, яка дала добрі плоди – підтвердженням чого є сьогоднішня подія.

«Заснування Ініціативної групи є свідченням того, що обраний Вами шлях, який базується на досвіді попередників – творців перших сумівських клітини на вашому терені в середині ХХ століття, є вірним. Щиро дякуємо за наполегливість у цій справі та за жертовну працю!

Віримо, що вони мають добру перспективу й стануть прикладом для новостворюваних структур Спілки в інших країнах», – йдеться у вітанні Світової Управи Спілки Української Молоді, адресованому подругам і друзям з Іспанії.

Варто зазначити, що Іспанія стала 12 країною світу де нині організаційно представлена Спілка Української Молоді.

Філядельфія-Горшам, Пенсильванія (17 червня 2018). День Батька займає особливе місце. Вперше цей день був започаткований 19 червня 1910 року місіс Додд в місті Спокан, стейт Вашінґтон, ЗСА. Вона так любила і поважала свого батька Вільяма Смарта, ветерана громадянської війни, який самотужки п’ятьох дітей, що захотіла виразити йому своє признання і повагу, а в його особі — всім турботливим батькам Америки, які беруть участь у вихованні своїх дітей.

До 1966 року такого свята в світі не було. Лише більш ніж через п’ятдесят років, у 1966 році, президент Америки Ліндон Джонсон оголосив третю неділю червня національним святом — Днем Батька. З часом ця ініціятива була підтримана багатьма країнами світу, які деклярують повагу до сімейних цінностей і висловлюють честь чоловікам-батькам.

Фестиваль відкрив Евген Луців і надав слово о. Василю з церкви Св. Анни, який провів молитву “Боже великий, єдиний”. Присутні вшанували хвилиною мовчання пам’ять героїв “Небесної сотні” та полеглих воїнів, котрі віддали життя в Донецькій і Луганській областях за єдину Україну.

Державні гімни ЗСА й України стали першими акордами урочистостей на літній сцені. Від імені Ореста Лесюка, президента УСО “Тризуб” та Данила Ниша, голови спортивної ланки “Ukrainian Nationals”, ведучий привітав усіх із Днем Батька.

Президент Української Спортової Централі Америки та Канади Мирон Биц приєднався до привітань та закликав спонзорів та управу “Тризуба” до побудови на їхній території Музею української спортової слави. У музеї будуть представлені експонати відомих спортовців, таких як Віталій Кличко, який став першим українцем, котрий увійшов до Міжнародної залі боксерської слави; Оксани Баюл, олімпійської чемпіонки по катанню на ковзанах; Сергія Бубки, олімпійського чемпіона із стрибків у висоту з жердиною, та багатьох інших спортовців.

Мистецька частина фестивалю розпочалася виступом дитячої школи танцю “Волошки” під керівництвом Олега Гудем’яка. Вони виконали танці з різних реґіонів України, зокрема Поділля, Буковини, Гуцульщини, Закарпаття. Софія Пітула виконала пісні “Я іду в далекі гори” та “Ой у вишневому саду”. Із добіркою українських пісень виступили юні співаки Максим Щербатюк, Софія Пітула та Діяна Савчин, котрих присутні провели бурхливими оплесками.

Батьки Коритнюки в цей святковий день відзначили день народження двох синів, Матвія та Тимофія.

Водночас із концертом на шести футбольних полях проходив фінал чемпіонату з футболу за кубок Американської аматорської футбольної федерації першого реґіону. Офіційне визнання отримала команда з Мериленду “Christos FC”, яка була непереможною і здобула кубок.

Після цього відбулася забава до вечора під звуки акордеоніста Володимира Сизоненка.

День Батька на “Тризубівці” дав привід для зустрічей, знайомств і спогадів, зокрема про батьків, яких уже немає.

Роман Лужецький

Washington, DC — The U.S.-Ukraine Foundation (USUF), a U.S. 501(c)(3) nonprofit, nongovernmental organization established in 1991 to support democracy, a free market and human rights for Ukraine has recently undertaken a variety of new initiatives aimed at assisting Ukraine in its economic reform efforts and in building a stable, democratic society. A new leadership structure has been put in place to help move these initiatives forward, including the election of new members to the USUF Board of Directors. The Board is comprised of Roman Popadiuk, Chairman and first U.S. Ambassador to Ukraine; Orest Deychakiwsky, Vice-Chairman and retired member of the U.S. Helsinki Commission; Temuri Yakobashvili, Georgia’s former Ambassador to the U.S.; George Masiuk, a retired senior telecommunications engineer who has worked in support of NASA, DoD and the FAA; Michael Snytkin, an attorney at Randolph Law; David Rigsby, defense consultant; Bob Heath, retired United States Information Agency officer; William Green Miller, former U.S. Ambassador to Ukraine and James O’Beirne, Special Assistant to the Secretary of Defense for White House Liaison.

 Nadia K. McConnell, co-founder of the Foundation, will now serve as President of USUF and as a member of the board. John A. Kun will continue as Vice President and Chief Operating Officer. Markian Bilynskyj will continue to serve as a Vice President and as head of the Foundation’s Kyiv office. He will also supervise the Pylyp Orlyk Institute of Democracy in Kyiv, which was founded by USUF. Adrian Karmazyn, former Chief of VOA’s Ukrainian Service, will continue as Special Advisor for Strategic Communications and Development. Vera Andrushkiw continues in her role as Vice President for External Relations.

 The Board acknowledges the dedication and service of previous board members Jack Heller, Iryna Kurowyckyj and Renata Zajac. “The Board of Directors greatly appreciates the service of our past members,” stated Board Chairman Roman Popadiuk. “They were instrumental in the Foundation’s successes over the years and we look forward to their continuing involvement and guidance. As a result of our past efforts, the Foundation is well positioned to move forward in helping to continue strengthening U.S.-Ukraine relations, in assisting Ukraine in its reform process, in expanding networks among all sectors of U.S. and Ukrainian society and in spurring mutual investment and business development.”

 The U.S.-Ukraine Foundation is the initiator of the Friends of Ukraine Network (FOUN), a non-partisan, informal coalition of former ambassadors, leading foreign policy and international security professionals, and other experts who have dealt with key aspects of Ukraine’s relations with the U.S. and the international community. In 2017 FOUN had four task force areas of focus: National Security, Economy and Energy, Humanitarian, and Democracy, Civil Society, Media and Educational Development. FOUN’s 2017 Priority Recommendations for U.S. Assistance was produced as a practical and actionable set of policy recommendations to: stand with the People of Ukraine, support civil society’s fight against corruption, allow the People of Ukraine to defend themselves, and help victims of Putin’s war. It was broadly distributed and discussed with key Members of Congress and the Administration.

 The Foundation has launched a Biotechnology Initiative to support the development of the highly-promising biotech sector in Ukraine.  Over the next few years this initiative will be of particular focus for the Foundation. The goals of the project are to highlight the biotech capabilities of Ukraine, to establish strong scientific links between the U.S. and Ukraine, to help identify leading scientists and entrepreneurs in Ukraine’s biotech sector, and to facilitate business development in the biotech sector between the U.S. and Ukraine. There will be a particular effort on identifying and assisting promising start-ups. This project has been made possible through the support of Ms. Irene K. Joseph, co-founder of the biotechnology company Cygnus Technologies.  As Vice President for Sales and Marketing for over 20 years, she led the company to its peak growth performance and market leadership position. “We are grateful to Ms. Joseph for her support and look forward to working with her,” stated Ms. McConnell. “Ukraine has a strong developing biotech sector and we hope to help move it forward and make it an integral part of Ukraine’s economy.”

 To initiate the project, the Foundation and Ukraine’s Ambassador Valeriy Chaly hosted a luncheon at the Ukrainian Embassy in Washington on June 11th, which included Ms. Joseph as the guest of honor and members of the U.S. government, biotech industries and others involved in the biotech sector.

 —

By U.S.-Ukraine Foundation

Saturday, Feb 10 at 6 PM to Feb 11 at 2 AM
Sheraton Parsippany Hotel
199 Smith Rd, Parsippany, New Jersey 07054

The National Executive Board of the Ukrainian American Youth Association cordially invites you to attend its 54th Annual Debutante Ball on Saturday, February 10th, 2018 at the Sheraton Parsippany Hotel, 199 Smith Road, Parsippany, NJ 07054. Welcome our debutantes and dance to the sounds of “Hrim” and “Zvook.”

Крайова Управа Спілки Української Молоді в Америці має шану запросити Вас на 54-ий Баль Дебютанток який відбудеться в суботу, 10-го лютого 2018 р. в Sheraton Parsippany Hotel. Грають Оркестри “Грім” та “Звук.”

*****
DEBUTANTE BALL/БАЛЬ ДЕБЮТАНТОК

Cocktail hour starts at 6:00 PM.
The Presentation of Debutantes will take place at 7:00 PM, followed immediately by the banquet.
The Zabava begins at 9:00 PM

Коктейль о годині 6:00 вечора
Презентація Дебютанток о годині 7:00 вечора
Бенкет після презентації Дебютанток
Баль від 9-тої вечора до 2-ої ранку

*****
TICKETS

Banquet and ball tickets purchased prior to January 20th, 2018:
Adults (18 and older):$150
Youth(under 18): $85

Banquet and ball tickets purchased after January 20th, 2018:
Adults (18 and older):$170
Youth(under 18): $105

Banquet Tickets will NOT be sold at the door.

Ball tickets purchased in advance:$70
Ball tickets purchased at the door: $80

Dinner tickets will be available for online purchase through February 1st. We will not accept dinner reservations after that date.

Zabava tickets will be available for online purchase through February 6th and available again at the door.

Click HERE to purchase: https://cym.org/us/2018-cym-national-debutante-ball-tickets/

*****
DRESS CODE

Black tie required. We reserve the right to deny admittance to guests who are inappropriately dressed.

Вечірній одяг обов’язковий.

*****
Questions? Please message this page directly or email debballcommittee@cym.org.

За більш детальною інформацією звертайтесь до debballcommittee@cym.org.

We hope to see you there!

Saturday, February 10, 2018 at 5 PM – 7 PM
Shevchenko Scientific Society, USA
63 4th Ave, New York, New York 10003

The Shevchenko Scientific Society invites all to a lecture “110th Anniversary of Petro Grigorenko’s Birth: Celebrations in Today’s Ukraine,” by Andrew Grigorenko (New York). General Petro Grigorenko (1907-1987), was a high-ranking Soviet Army commander of Ukrainian descent, who in his fifties became a dissident, a writer and one of the architects of the human-rights movement in the Soviet Union. The lecture will take place at the Society’s building, 63 Fourth Avenue (between 9th and 10th sts.) at 5 p.m. For additional information call (212) 254-5130.

The Basketweavers of Iza – Friday, February 16, 2018
Ukrainian Institute of America
2 E 79th St, New York, New York 10075

An exhibition of photographs by Anna Voitenko

February 16–March 14, 2018
Opening reception for the artist: Friday, February 16, 6:00–8:00 PM

For the better part of two years from 2006–2008, Ukrainian photographer Anna Voitenko documented the unique life of willow work artisans in the village of Iza (Zakarpatska Oblast), Ukraine.

From bygone eras, the people inhabiting the Transcarpathian territories in and around the village of Iza have practiced the ancient art of applied and decorative basketry, passing down family craft technique from generation to generation. From withe that is locally grown, cultivated and boiled, every resident — female, male, old, and young — is actively involved in the demanding production of exquisitely designed wicker furniture, tableware, and ceremonial or ritual “Iza” baskets, for which the village is best known.

Ms. Voitenko aspired to create a portrait of a community, scanning the entire range of an intricate web of social, economic, cultural and spiritual forces that make up a dedicated single-craft town. She photographed Iza’s institutions and structures, its class and culture, its activities, aspects and mood. Above all, she photographed its people.

Voitenko’s deeply humanistic pictorial documentary restructures and expands the expressive possibilities of the photographic essay. It fosters an understanding, compassion, and hope among those who see it. The Basketweavers is personal and poetic, dense with intricate associations, metaphors, and visual puns.

Anna Voitenko graduated from the National Technical University of Ukraine / Kyiv Polytechnic Institute (Kyiv, Ukraine). Her photographs have been exhibited in Ukraine, Lithuania, Poland, Russia, Sweden, and the U.S. Her visual essay about the willow work artisans of Iza was published as a photobook (Voitenko, Anna and Tsvyd, Vitaliy. Iza. Kyiv: Artbook, 2008). Ms. Voitenko lives and works in Kyiv.

This exhibition is arranged and co-curated by Olena Martynyuk, PhD, and Walter Hoydysh, PhD, director of Art at the Institute.

The Basketweavers of Iza was previously organized by The Ukrainian Museum (New York) and shown there from April 9 to November 12, 2017, where it was curated by Olena Martynyuk.

Слово про видатного земляка-українця Олексія Григоровича Коновала

Уродженець Миргорода, американський бізнесовець у будівельній галузі, благодійник українського роду Олексій Григорович Воскобійник  у своїй книзі  «Повість моїх літ. Публіцистичні спогади» (2000) писав:  «Життя – наче козацький кінь, що промайнув повз твоє вікно, залишивши куряву споминів на схилі твоїх літ, хоч і щасливих, та уже немолодих. Благословення будь земля, на якій ти народився!.. Літа – як баскі коні: летять – не зупиниш. І всі роки, навіть тоді, коли ще твердо не стали на ноги ми думали про вільну Україну.  І не тільки думали, а мріяли. Щось в силу своїх можливостей робили.  Всі ми без винятку вірили, що настане той день, коли на наших майданах і вулицях замайорять жовто-блакитні стяги. Що Україна  розправить крила  і вільно, на всі груди зітхне, скидаючи зі своєї шиї ярмо..»

З іншим своїм земляком, також уродженцем славної миргородської землі, вільним козаком, який замешкав натепер у далекій американській Флориді,  повним тезкою пана Воскобійника, також Олексієм Григоровичем, але вже Коновалом, який не лише мріє про волю України, але й плідно довгі роки працює для української справи, – мене єднає довголітня листовна переписка та спільне бачення на трагічну українську історію, складний процес вітчизняного державотворення, співучасть та переживання за долі українського люду. Понад 10 років тому, у своєму листі до мене від 12 листопада 2007 року Олексій Григорович повідомляв мені: «Велимишановний пане Панченко! – Ваш лист, в якому Ви цікавитесь деякими особами з діяспори отримав. Фундація ім.Івана Багряного має 7 представників Фундації в Україні. Ми видали багато книжок Івана Багряного та інших авторів, між ними й тих, хто Вас цікавлять й їх розповсюджували в Україні наші преставники. Велику книгу Василя Гришка «Карби часу» видало видавництво «Смолоскип», це майже 990 сторінок, в ній поміщено багато його статтей. Семен Дубок місти деякі статті в газеті «Українські вісті», але ми нічого з його публіцистики не дрпукувалию В 2005 року у видавництві «Юніверсум» ми видали три різні книги під одною назвою «Марш молодости» Віталія Бендера, в якій поміщені також його статті та вірші.  Книгу «Нестор Городовенко – життя і творчість» ще в 2002 році видав за нашою допомогою Георгій Шибанов з смт.Чорнухи на Полтавщині. Долучую копію з нашого Бюлетеню, де ми коротко про те інформували наших членів та жертводавців. Річники газети «Українські вісті» є в Києво-Могилянській Академії, Державному архіві-музеї Києва, у видавництві «Смолоскип» в Києві, здається, ми висилали деякі річники в Полтаву до бібліотек…». «…Ваш лист отримав давненько і пробував зв’язатися з тими особами, що Ви просите – в справі Якова Ємця та Аверкія Гончаренка. До Лідії Ємець написав листа й також говорив по телефону. Виходить, вона не має багато інформацій, про які Ви просите… Вона є членом Фундації й має мою адресу й телефон… За А.Гончаренка я колись мав книжечку про битву під Крутами й там багатенько писалося і про нього. Але я її комусь вислав в Україні, можливо, в «Смолоскип»… Також шлю копію сторінки з енциклопедії діяспори, де є коротенькі дані про Якова Ємця… 10.08.2017».

За деякими даними, люди, народжені під знаком Водолія у цій декаді січня – особливі, бо ж у їхньому  характері зустрілися творча енергія, швидка реакція та різнобічність. Це, здебільшого, вольові люди – за покликанням працелюбні творці,  старанні трудівники, критичні мислителі, вони є конструктивними у своїх бажаннях, а ще – здатні впливати, спонукати й управляти активною діяльністю інших людей, до того ж пристрасно віддані й завжди готові захищати свої переконання, як також – наділені величезною енергією, кмітливістю, сильно відчувають красу. Це – багатогранні особистості, які зазвичай встигають охопити цілий вахляр різних інтересів. Ці рідкісні люди здатні одночасно робити відразу кілька справ, причому всі однаково добре, вони є  критичними до своєї й чужої праці, а їх витончена й динамічна сила дуже важко контролюється сучасниками. у повсякденному житті.

Якраз до таких людей, народжених у третій декаді січня, я  можу з усією впевненістю віднести видатного Українця, мого земляка-полтавця, непересічного публіциста, визначного громадсько-політичного діяча й довголітнього генерального секретаря ЦК багрянівської УРДП, який наразі очолює у США Фундацію імені Івана Багряного Олексія Григоровича Коновала.

«…Я народився, – читаємо в уривках із автобіографії Олексія Коновала, – в селі Петрівці Миргородського району на Полтавщині. Я маю шкільне свідоцтво свого батька, в якім пишеться, що він син козака, так що я козацького роду. Ми належали до буржуазних націоналістів, згідно СРСР. Батько був засуджений й просидів 5 років на Колимі. Повернувся перед війною. Його батько був застрелений на пасіці, бо не хотів іти в колгосп. Пасіку забрали в колгосп. В 1933 році моєї матері батьки, брати й сестри та дядьки на іншому хуторі на Полтавщині 9 осіб умерло з голоду. В Німеччині я ходив в гімназію в двох таборах, в однім з них в Новім Ульмі де жив Іван Багряний й там я його бачив і читав газету, яку він редаґував. Як приїхали до Америки я належав до Об’єднання Демократичної Української Молоді (ОДУМ) й ми з Чікаґо робили старання, щоб йому дали Нобелівську премію за його «Тигролови» та «Сад Гетсиманський». Але Багряний помер ще перед тим як давали премії, тому та справа припинилася. Бо мертвим не дають премій. В 1959 році Іван Багряний приїздив до США і Канади. Як приїздив до Чікаґо, то я їздив на потягову станцію його забирати з групою осіб, а також в той час я мав шкільні вакації в університеті й мав авто, то возив його своїм авто до редакцій газети та журналу та на оглядин Чікаґо… А до Америки, до столиці Арканзасу Літтел-Року, прибула наша родина восени 1950 року. Українців там було лише дві родини нових еміґрантів. Були ніби ще кілька осіб – українців, які рахували себе проґресистами й вважали, що нам треба їхати в Україну, а не в Америку. Старанням однієї з тих родин нових еміґрантів й вислано було нам афідавіт. Я і мій старший брат відразу знайшли працю. А батькові, без знання мови, маючи 50 років, було тяжче знайти постійну працю. З газети «Свобода», яку ми передплатили, довідалися, що в Чікаґо є багато українців, що там в Кучера можна купити українські платівки й легше знайти працю. Спершу в Чікаґо вирушає брат, а в скорому часі й решта родини. В Німеччині, в Ельванґені, я був в Пласті. Але, як переїхав до школи в Новий Ульм, там в Пласті почувався чужим, зайвим, непотрібним. Виходить, що багато молоді батьків «східняків» почувалися так, як і я. В Нью-Йорку 1950 року створено Об’єднання Демократичної Української Молоді (ОДУМ), до якої в більшості належала молодь, яка не знаходила собі місця ні в Пласті, ні в СУМ-і – тобто православна молодь. В Чікаго створено філію ОДУММ – у. Запрошують й нас, братів, стати її членами. В Німеччині закінчив я п’ять класів гімназії. Своїми роками в Америці «гайскул» переріс, а щоб піти до університету, знанням не доріс. Їду на підготовчі курси разом з багатьма молодими американцями, які вийшли з армії й також мають подібні до моїх проблеми. Після трьохмісячного курсу здаю вступні іспити до Іллінойського університету й починаю навчання в Неві Пієр. Батьки купують хату коло Ґумбольт парку. Брат одружується. В 1954 році американська економіка має проблеми. Звільнення багатьох з праці. В тім числі й мого брата, а за куплену хату треба платити моргедж. Між перервами в університеті я працюю. Щоб допомогти батькам фінансово, вирішив один семестр попрацювати. А в той час мене, як не студенти, забрали в армію. Два роки перебув в Німеччині. Відвідав країни Європи під час вакацій. Завітав й до Нового Ульму, де ходив до української школи. Там мене учили української мови Дмитро Нитченко та Анатолій Юриняк. Там жив Іван Багряний та виходила газета «Українські вісті», яку я отримував в армії і знав, що діється в українському житті. Редактором газети тоді був Віталій Бендер, автор книги «Марш молодості» та інших. Просить, щоб написав за свою подорож до Італії та Швейцарії. Повертаюся з армії. Маю безкоштовне навчання в університеті, який закінчую в 1961 році. В скорому часі одружуюся з одумівкою. ОДУМ купує свій дім, проявляє особливу активність. Творить оркестру, струнний ансамбль, танцювальну групу та співочі групи. Я веду кореспонденцію з Григорієм Китастим й запрошую його очолити тут бандуристів. В ОДУМ-і я увесь час брав активну участь. Редаґував одумівські сторінки при «Свободі» та «Українських вістях», а в «Українському житті! Вів «Куток одумівця». Нашими стараннями був запрошений до Америки Іван Багряний. Ми робили старання, щоб йому було дано Нобелівську премію. Члени ОДУМ-у вчили в школі українознавства, а їх діти були учнями. Ми з дружиною вчили понад десять років в школі Святого Володимира, а п’ять років я був директором школи. Наші діти, син і дочка, були активні в ОДУМ-і, ходили до школи українознавства впродовж десяти років. Через те, що околиця, де жили ми, стала гіршати, а фінансово ми були забезпечені, домовилися з контрактором, що побудував в Арлінґтон Ґайтс нам нову хату, недалеко від американської школи, по тягової станції та дороги до Чікаґо. Звичайно, приходилося виїздити рано в суботу, а вертатися додому пізно після школи, сходин та проб в ОДУМ-і. Син і дочка здобули вищу освіту. Син інжненер – хімік, а дочка після закінчення студій в Іллінойському університеті в Урбані–Шампейн, де вона була головою студентської української громади, пішла на медичні студії. Тепер вона є очним лікарем. Хоча я політикою цікавився з давніх давен, але до політичної партії записався вже після смерті Івана Багряного. В грудні 1967 року, до партії УРДП, Української Революційно-Демократичної Партії, партії до якої належали в більшості особи з східних та центральних земель з України. Так як я був активний в одумівському житті, в скорому часі втягли мене в провід партії Багряного. І до цього часу я у ній активний. Я також є в Фундації Івана Багряного, яка є власником газети «Українські вісті». Видали ми багато вартісних книжок…. Перша подорож в Україну від 19 серпня до 1 вересня 1992 року на Перший Всесвітній Форум Українців. Зупинилися перший тиждень в готелі «Русь». Були в Маріїнському палаці на імпрезі передання вповноважень від екзильного уряду УНР президентові Кравчукові та Івану Плющеві – голові Верховної Ради України. Літали лінією «Lufthansa». Друга подорож в Україну від 11 до 25 травня 1995 року. Були в Києві, Полтаві, Каневі, на Харківщині, В Петрівцях та інших місцях. Літали лінією «Air Ukraine». Третя подорож в Україну (1996 рік) осінню на відзначення 95 річниці Івана Багряного. Були в Охтирці, Сумах та інших містах. Літали українською лінією «Air Ukraine». Четверта подорож в Україну відбулася від 28 червня до 23 липня 2000 року. З нами їздили Василь і Наталя Коновал. Їздили Дніпром до Севастополя, Чорним морем кораблем, потягом до Львова та автобусом Галичиною. Літали польською лінією «Lot». П’ята подорож в Україну була від 21 до 29 жовтня 2002 року. Їздили на презентацію «Листування Багряного». Ночували в помешканні О.Скопа. Літали лінією «Lot». Шоста подорож в Україну була від 16 до 28 листопада 2004 року. Їздили як спостерігачі виборів президента України. Ночували в помешканні О.Скопа. Літали літаком польської лінії «Lot». Сьома подорож в Україну була від 26 квітня до 9 травня 2007 року. Їздили на відзначення сотої річниці Івана Багряного. Ночували на помешканні Скопа. Відвідували місця, де народився Тарас Шевченко….».

Особливою сторінкою молодечого життя Олексія Коновала є створення й функціонування Об’єднання Демократичної Української Молоді (ОДУМ). Відомо, що одну із перших філій ОДУМ-у було засновано в Чікаґо ще 6-ого серпня 1950 року а її першим головою був Олександер Луппо. Протягом перших років, сходини відбувалися в різних будинках, часами під цекву Св.Покрови. Спочатку були організовані хори і драматичні гуртки. В 1952 році при управі філії створено редакційну колеґію,  яку очолював разом Борисом Шерстюком Олексій Коновал, вони почали видавати журнал «До мети», який подавав цікаві інформації з історії України та одумівського життя. У 1959 році нову управу цієї філії ОДМУ-у очолив Олексій  Григорович Коновал, якраз на період діяльності цієї управи припало організування Юного ОДУМ-у. Виховниками впродовж всього часу були Олексій  та його Василь Коновали, Галина Бойко (Грушецька), Марія Шкребець, Стефа Ковальчук, Віра, Ніна та Олена Лукаш, Таня Суховій, Віра Горб, Ярослав Меркуло, Віктор Білоус, Дмитро Грушецький, Олексій Пошиваник, Петро та Іван Іващенко, Євген Ткаліч та Оксана Масловська. Праця з Юним ОДУМ-ом та дорослим відбувалася в роях регулярно, щотижня. 20 березня 1960 року настоятель церкви Св. Софії отець Микола Литаківський з протидіяконом М.Покотиленком посвятили прапор філії, а 11 грудня 1960 року отці Федір Білецький та Микола Литваківський посвятили дім ОДУМ-у. До речі, на 10-ому Зїзді ОДУМ-у США в Нью Йорку у 1960 році цій філії було вручено чудове переходове погруддя  Головного отамана військ УНР Симона Петлюри. Від того часу, за винятком одного року, його тримає філія Чікаґо. Слід нагадати, що при кінці 1964 року ця філія, завдяки старанням Данила 3авертайла, створила ансамбль бандуристів ОДУМ-у, що його очолив відомий бандурист і композитор Григорій Китастий. В ансамблі, крім багатьох співаків, було 38 осіб з бандурами. Вперше ансамбль бандуристів виступив на Шевченківськім концерті 4 квітня 1965 nоку в школі Шопена. Група бандуристів філії: Олексій Пошиваник, Петро та Іван Іващенко, Іван Сербу та Олег Масловський пізніше неодноразово виступали на імпрезах та святах українських організацій Чікаґо. Філія ОДУМ-у Чікаґо завжди прикладала багато зусиль до того, щоб журнал ОДУМ-у «Молода Україна» стояв на якнайкращому ґрунті як ідейному, так і матеріальному. Тому завдяки відданим одумівцям, представникам журналу Павлові Коновалові, Іванові Козацькому, Данилові 3авертайлові та Олексіеві Коновалові, Чікаґо часопис завжди мав найбільше число передплатників. «…Праця філії в Чікаґо з року в рік пожвавлювалась завдяки енергійній праці, голів філії Олександра Луппо, Павла Коновала, Володимира Філя, Віктора Білоуса, Олексія Коновала, Олексія Пошиваника, Василя Коновала та Данила 3авертайла — незамінимого opraнiзaтopa філії, членів управи філії та поодиноких членів філії, як Іван Козацький, Вадим Мішалов, Марія і Поліна Мартинович, Анатолій Луппо, Грицько Лень, Леонід Гюбнер, Борис Шерстюк, Іван, Віра та Олена Лукаш, Тарас Кохно, Дмитро Грушецький, Григорій Мельник, Галина Бойко, Петро і Параска 3авертайло, Ярослав Меркело, Стефа Ковальчук, Василь Коновал, Марія Шкребець, Микола Калюжний, Михайло Кужіль, Леонід Литус, Катя Щибря, Юрій, Оля і Віра Горб, Ліда Романенко, Віра Тарасенко, Олена Павелко, Марія Павлівець, Макар Міскевич, Наталка Колішинська, Володимир Косогор, Микола Скиба, Людмила Ревенко, Валя Пошиваник та багато інших. Кожного року від самого початку існування філії влаштовується зустріч Нового Року. В 15-тиріччя існування філії вибрано нову управу, яку очолив Василь Коновал. До неї увійшли особи, що ще недавно були членами Юного ОДУМ-у…» – йдеться в одному із інформаційних повідомлень.

Скупі рядки автобіографії Олексія Григоровича Коновала необхідно доповнити інформаціями про те, що він є автором багатьох розвідок про літературу, події нашого визвольного руху, мистців та письменників української діаспори, які ввійшли до нещодавньої Збірки його праць, що її видала друком у 2013 році газета «Літературна Україна». До речі, на досить високу й доволі непросту в країнах поселення українців посаду  генерального секретаря ЦК УРДП він обирався на п’ятьох з’їздах цієї визначної партії. Як зазначає у своїй біографії Олексій Коновал, у далекому 1943 році малий Олекса разом із батьками еміґрував на Захід, під час перебування у таборах для переміщених осіб навчався у гімназії. У 1950 році родина Коновалів виїхала до США, де пан Олексій навчався на авіаційно-інженерному факультеті Іллінойського інституту в Чікаґо, згодом, у 1960 році, закінчив механічний факультет Іллінойського інституту технологій. Тривалий час, від 1974-го по 1985-ий рік, мій земляк Олексій Коновал викладав українську мову, літературу, історію в школі українознавства при православній парафії Святого Володимира, кілька років був директором школи українознавства. Від 2000 року Олексій Коновал редаґує видання «Вісті Фундації імені Івана Багряного», яке, до речі, отримують і у Лохвиці, Миргороді, Дніпрі, Києві та багатьох інших малих та великих містах України. В одному із своїх дописів Олексій Григорович, зокрема, зазначав, що «…під час Другої світової війни багато родин гнаних, переслідуваних, розкуркулюваних та голодуючих у 1933 році залишили Україну й після війни опинилися на території Австрії та Німеччини. Згідно з договором США, Англії та СРСР в Ялті, люди зі східних та центральних областей України, що були частиною радянської України, підлягали примусовій репатріації із Заходу на «родіну», в Совєтький Союз. Українці з Галичини та земель, що до 1939 року були під Польщею, та «стара еміграція», особи, що вийшли на еміграцію з урядом УНР після Першої світової війни, репатріації не підлягали. Тому становище «східняків» і «західників» України було відмінне. В 1946 році Іван Багряний написав памфлет «Чого я не хочу вертатися до СРСР», який, завдяки українцям в американській армії, був переданий до США, перекладений англійською мовою й вручений впливовим сенаторам США, урядові Англії та генералові Айзенґаверові, який з допомогою своїх вояків примушував силою їхати людей на «родіну». Після того ситуація трохи змінилася, перестали силою вивозити до репатріаційних таборів, але під час «скрінінгів» людей викидали з ДіПі таборів як непримусово вивезених осіб на роботу в Німеччину. Іван Багряний зі своїми друзями розпочав видавати в Новім Ульмі, в Німеччині, газету «Українські вісті» та в скорому часі створив нову партію під назвою Українська Революційно-Демократична партія (УРДП), яка охопила велику кількість свідомого елементу з центральних та східних областей України, так званих тоді «східняків», людей з Великої України. До них мали певне упередження вихідці із західних областей України, члени та прихильники українських націоналістичних середовищ. Діяльність УРДП спершу зосереджувалася в американській зоні Німеччини, а пізніше поширилася на англійську та французьку зони. Газета «Українські вісті», що почала виходити наприкінці 1945 року, стала голосом і оборонцем підрадянської еміґрації – проти примусової репатріації, чи таборових «скрінінґів» (перевірок, звідки дана особа була – зі Сходу чи Галичини), чи щодо заходів виїзду на нові поселення в інші країни, за океан. Для багатьох членів УРДП відкрилися двері виїзду до США, Канади, Бельґії, Франції, Арґентини, Австралії, Англії, Бразилії, Венесуели та інших країн світу. В тих країнах вони створили в п’ятдесятих роках свої Крайові Комітети УРДП чи ОУРДП та тримали й далі зв’язок зі своєю централею, яка перебувала в Новім Ульмі, де мешкали із своєю родиною Іван Багряний, керівник партії, та більшість членів проводу. Старанням членів УРДП 18 липня 1950 року в Нью Йорку створено Об’єднання Демократичної Української Молоді (ОДУМ) в США, а пізніше створено ОДУМ в Канаді, Англії, Австралії, Німеччині та Бельґії. В чотирьох останніх країнах по десяти роках діяльності ОДУМ припинив своє існування через виїзд активних членів ОДУМ-у на американський континент…

У той час у США було створено Демократичне Об’єднання колишніх репресованих з-під Совєтів (ДОБРУС), а в Канаді – Союз Українців – жертв російського комуністичного терору (СУЖЕРО), Леґіон імені Симона Петлюри, Товариство сприяння УНРаді, Товариство ОДУМівських приятелів (ТОП) та Фундацію ім. Івана Багряного. Середовище УРДП та його вищезгадані братні організації видали цілу низку вартісних книг українською та англійською мовами про колективізацію, розкуркулювання, арешти та заслання на Сибір, Голод 1933 року, бо вони були наочними свідками трагічних років комуністичної влади на Україні. Минули десятки років за межами України, й старша активна генерація в УРДП та його братніх організаціях почала помалу відходити в інший світ. Першим припинив своє існування ДОБРУС, тоді СУЖЕРО та Леґіон ім. Симона Петлюри, а з кінцем травня 2000 року члени партії УРДП-УДРП вирішили також припинити своє існування, а спрямувати решту своєї енергії, увагу та фінанси в діяльність Фундації ім. Івана  Багряного, щоб допомогти незалежній Україні стати на власні ноги. Партія вважала, що не варто переносити свою діяльність в Україну, де й так забагато вже партій, багато яких мають ті ж самі ідеї, що мала УРДП. Рівночасно зі створенням вищезгаданих організацій з’явилися їхні газети, журнали, бюлетені, інформаційні листки та інші пресові органи. За більш, ніж півсторіччя існування цих організацій назбиралося багато архівів та річників різних видань. Оскільки деякі організації припинили своє існування чи сповільнювали свою діяльність, було вирішено зберегти те, що ще залишилося, – архіви та річники видань, для історії, для студій та дослідів майбутнім поколінням. Річники видань вищезгаданих середовищ: «Українські вісті», «Український Прометей», «Ми ще повернемось!», «Наша боротьба», «Наші позиції», «Штурм», «Нові дні», «Молода Україна» та багато інших видань були передані до Конґресової бібліотеки США у Вашинґтоні, до українського музею в Чикаґо, до архіву УВАН в Нью-Йорку, до Іллінойського університету в Урбана-Шампейн, в українську секцію, до Імміграційного історично-дослідчого центру при Міннесотському університеті, до Українського культурного і освітнього центру у Вінніпезі, до бібліотеки ім. Симона Петлюри в Парижі, до Українського Вільного Університету в Нью-Йорку для вислання в Україну та іншим. В Україну вислано безпосередньо нами багато вищезгаданих видань та книжок, виданих нами чи діаспорою в Києво-Могилянську академію, до Острозької академії, до державного Архіву-музею в Києві, до музею ім. Тараса Шевченка в Києві та Каневі, до музею діаспори у Львові, до бібліотек у Полтаві, Одесі, Запоріжжі, Миколаєві, Харкові, Охтирці, Сумах та інших містах України…

Іван Багряний – письменник, публіцист, маляр та громадсько-політичний діяч вів широку кореспонденцію з своїми друзями по перу та партії. У двадцяти папках зберігається цікаве листування, посортоване нами, з такими відомими українській громаді особами, як Григорій Костюк, Віталій Бендер, Юрій Косач, Юрій Шерех, Григорій Китастий, Ігор Костецький, Іван Кошелівець, Дмитро Кислиця, Дмитро НитченкоЮ Андрій та Микола Лівицькі, Іван Майстренко, Григорій Алексінський, Нестор Городовенко, Тарас Бульба-Боровець, Борис Лівицький, Павло Маляр, Микола Приходько, Василь Чапленко, Володимир Кубійович, Петро Одарченко, Василь Онуфрієнко, Тодось Осьмачка, Леонід Полтава, Микола Понеділок, Микола Степаненко, Михайло Ситник, Петро Шинкар, Микола Шлемкевич, Василь Гришко, Михайло Воскобійник, Мар’ян Дальний (Горгота), Іван Дубинець, Кость Даниленко-Данилевський, Володимир Державин, Ростислав Василенко, Володимир та Розалія Винниченки, Петро Волиняк, Семен Підгайний, Федір Гаєнко, Федір Піґідо, Анатолій Нікітін та багато інших. Листування з деякими особами, що були на ключових посадах в УРДП, вставлені в багатьох папках партії УРДП. Листування Івана Багряного з відомими особами з примітками та короткими даними про осіб, кому були адресовані листи, вийшло друком у 2002 р. у видавництві «Смолоскип» у Києві, в двох книгах… У 1992 році Галина Багряна надіслала нам додатково листування, фотографії, рукописи та ілюстрації Івана Багряного до його власних книг. З-поміж цих матеріалів – рукописи та машинописи з авторськими поправками творів «Золотий бумеранґ», «Розгром», «Телефон», «Тигролови», «Буйний вітер», а також – схеми й деякі розділи запланованих, але незакінчених творів «Спартак», «Поєдинок», «Новелі для себе», «Тайфун», «Люба» та нотатки, різні інформації про Одесу та розміщення кораблів на Чорному морі та листування для написання нового твору «Панцерник Потьомкін». Іван Багряний, як художник, ілюстрував свої власні твори: казки «Про Павлика мандрівника» та «Телефон», книгу «Антон Біда – герой труда» та ін. Він намалював обкладинки до таких книжок, як «Юність Василя Шеремети» Уласа Самчука, «Щастя» – збірки новел і оповідань Павла Маляра (Миргородського), «Сміх і горе» Олеся Шпильки (Скопа), «Старший боярин» Тодося Осьмачки та ін… Також ми зібрали й видали друком доповіді, статті, памфлети, рефлексії, есеї, написані Іваном Багряним під його прізвищем, псевдо чи взагалі без підпису як редакційні, що були друковані в газетах та журналах його середовища. Книга вийшла друком у 1996 році у видавництві «Смолоскип» у Києві під назвою «Публіцистика» й має 860 сторінок. У 1997 році в тому ж видавництві вийшла велика книга «Українська Революційно-Демократична партія (УРДП-УДРП)» – збірник матеріалів і документів, яка має 850 сторінок великого формату і містить історію, дописи, фотографії за півсторічну діяльність УРДП-УДРП, ДОБРУС, СУЖЕРО, Легіон ім. Симона Петлюри, ОДУМ, який ще й далі проводить корисну роботу з дітьми й молоддю, та інші братні організації. Збережені матеріали в архівах є до диспозиції дослідників та науковців…». Мені видається, що якраз ці джерельні інформації щодо діяльності Івана Багряного, УРДП, Фундації імені Івана Багряного та споріднених середовищ безпосередньо від їхнього творця й чолового діяча Олексія Григоровича Коновала містять цінний матеріал не лише для багрянознавців, але й тих, хто досліджує діяльність багатьох інших творців слова, пензля та пера українського роду, які творили на чужині, але, на жаль, вже відійшли за межу Вічності, як також проливають нове світло на багатогранну громадсько-політичну діяльність та різнопланову творчість справді геніального українця Івана Павловича Багряного, й, впевнений, безперечно зацікавлять багатьох українських дослідників на Рідних землях та країнах поселення.

Як на мене, слід окремо зупинитись та історії створення Української Революційно-Демократичної Партії, яка постала по закінченню Другої світової війни на теренах Західної Німеччини з числа еміґрантів, вихованих в основному на ідеях українського відродження 1920-их років, як також частково з числа колишніх членів ОУН, що були послідовниками лінії Івана Мітринґи. Засновниками УРДП були Іван Багряний, Іван Майстренко, Григорій Костюк, Борис Левицький. Частина членів УРДП у 1948 році створила навколо місячника «Вперед» ліву групу, яка згодом перестала існувати. Першим головою партії був Григорій Костюк, але найдовше на чолі УРДП був письменник Іван Багряний (1948-63), далі – Федір Гаєнко (1963-67), згодом – Василь Гришко (1967-75), а від 1975 її очолював Михайло Воскобійник. Пресовими органами цієї партії були часописи «Українські Вісті» та «Український Прометей», як також неперіодичний журнал «Наші позиції», що виходив від 1948 року, окремі числа якого є у власному архіві автора цього допису. Чоловими діячами та керівниками УРДП були, зокрема Віталій Бендер, Всеволод Голубничий, Олексій Коновал, Юрій Дивнич-Лавріненко, П.Волиняк, І.Дубилко, І.Корнійчук, А.Лисий, А.Рябишенко та інші.

Принагідно зазначу, що порівняно невелике полтавське містечко Лохвиця стало місцем народження двох визначних діячів Української Революційно-Демократичної Партії – Якова Гвоздецького та Сергія Євсевського. Вони були майже ровесниками, народилися у нашому місті, тоді повітовому центрі Полтавської губернії, відповідно у 1914-ому та 1911-ому році.  Яків Гвоздецький, який побачив світ 22 жовтня 1911 року, по закінченню Інституту шляхів сполучень (залізничний інститут) спеціалізувався на будівництві залізничних мостів, працюючи на дільниці колишніх етнічних українських теренів Курськ-Вороніж, що були приєднані до совєцької Московщини. У 1937 році, як і багато інших українських інженерів, був репресований большевицькою каральною машиною НКВД, засуджений до ув’язнення. В часі німецько-совєцької війни перебував у полоні, потім у таборах переміщених осіб Ді-Пі в Німеччині, де й став активістом УРДП. Виїхав до Австралії у 1949 році, де належав до крайового керівництва цієї партії, а деякий час (1971-72) очолював тереновий провід УРДП. Протягом кількох років (1979-81) Яків Гвоздецький видавав на австралійських теренах циклостилевий журнал «Український Демократ». Помер наш земляк-лохвичанин Я.Гвоздецький 22 грудня 1985 року у Мельборні. Між іншим, у серпні 2012 року я відвідав місце його останнього спочинку на цвинтарі Фокнер.

Дещо іншою була доля Сергія Андрійовича Євсевського, який народився у Лохвиці 6 жовтня 1914 року. На американських теренах Сергій Андрійович брав активну участь у громадсько-політичному та церковному житті української громади, дописував до різних видань, активно розповсюджував книги та періодику, був представником газети «Українські Вісті» (органу УРДП), журналу «Нові дні», як також довголітнім скарбником, – спочатку в Об’єднанні української молоді «Київ», а від 1975 року – став скарбником та секретарем Фундації імені Івана Багряного. Помер Сергій Андрійович Євсевський, як і його визначний партійний побратим по УРДП Яків Гвоздецький, далеко від провінційної Лохвиці, містечка, яке на початку ХХ-го століття дало їм обом путівки у велике й активне громадсько-політичне життя та взірцеві патріотичні настанови. За межу Вічності Сергій Андрійович відійшов 15 травня 1988 року у Філадельфії, а тлінні останки нашого земляка знайшли останній спочинок на православному цвинтарі містечка Бавнд Брук (Нью Джерзі, США), де я також віддавав шану усім видатним українцям у травні 2015 року.

До речі, згаданий мною вище інший довголітній Голова ЦК УРДП, також уродженець Миргородщини Михайло Григорович  Воскобійник, 100-річчя від дня народження якого ми буде відзначати 21 листопада 2018 року, – був головним редактором газети-бюлетеня «Ми ще повернемось!», у 1950-их роках автором і диктором передач українського відділу радіо «Свобода» у Мюнхені. Після переїзду у 1957 році до США пан Михайло здобув ступінь маґістра у Сіракузькому університеті та докторат з історії – у Пенсильванському університеті, викладав історію Східної Європи та України у багатьох університетах США, а від 1989 по 1992 рік був Головою Української Національної Ради Державного центру УНР в екзилі…

Мені видається, що особливою темою для Олексія Григоровича Коновала є створення в Україні єдиної помісної церкви. У своїй статті  «Церква має бути українською», він, зокрема пише: «…Почаївська, Святогірська та Києво-Печерська Лаври мусіли б бути забрані від Московського Патріярхату, які є гніздами російського окупанта‚ й передані Київському Патріярхатові‚ бо ж в них правиться російською мовою, прославляється Росія та її Президент Володимир Путін, який загарбав Крим й вже роки веде війну на сході України. Президент України, уряд та Верховна Рада повинні постановити про повернення українських лавр українському народові, Україні. Церква має служити своєму народові, а не спекулювати й дурити багато ще українських людей, що та Церква Московського Патріярхату має щось спільне з Україною та українським народом. З набуттям Незалежности України УПЦ проголосила свій Патріярхат. Московський патріярх здійняв ґвалт, що українські церкви – православна й греко-католицька – неканонічні. Він створив свою Церкву, УПЦ Московського Патріярхату, в яких панує російська мова, прославляють царів та історію Росії і який діє на шкоду України. Російські царі, комуністичні керівники, а тепер російські «демократии» використовують релігію у своїх загарбницьких цілях. Для них російська держава, російська нація і православна віра – нероздільні. У нас, українців, що внаслідок злих обставин довший час були недержавною нацією, релігія і українськість ішли окремими, різними дорогами. Наші недруги користувалися нашою релігійністю, щоб і далі поневолювати Україну… Чому менші держави за територією й населенням Румунія, Болгарія, Греція, Сербія, Албанія та інші, також православні, можуть мати свої патріярхати, а Україна, що значно перевищує їх територією й населенням, ні? А тому, що Москва й Константинополь хочуть мати її під своєю владою. Українські Православні Церкви в США та Канаді, бувши понад 50 років «неканонічними», від того не падали в розпач. А коли Україна стала незалежною державою, чомусь захотіли бути «канонічними» й пішли під омофор чужого патріярха, а не свого Київського Патріярха. Через те православні Церкви діяспори, дехто сміючись, називає їх українськими турецько-православними церквами, так як інших українців називаємо греко-католиками. В інших державах їхні Церкви служать своєму народові. Українські Церкви в Україні й діяспорі мали б творити одну незалежну УПЦ Київського Патріярхату й мали б служити насамперед своєму народові, українській державі!»

Під час відзначення 35-ліття Фундації ім.Івана Багряного провідні члени української громади в Чікаґо зібралися в Українському Національному Музеї, де було вшановано також і довголітньго члена управи, скарбника, та редактора «Бюлетеню» і сторінки Фундації в часописі «Свобода» — інж.Олексія Коновала. Віра Боднарук, заступниця голови Фундації ім.Багряного писала: «…Спеціяльне відзначення за його надзвичайну віддану працю у Фундації впродовж 35 років та Диплом лавреата премії ім.Івана Багряного було вручено одному із організаторів Фундації та її довголітньому скарбникові, редакторові сторінки Фундації в газеті «Свобода» та «Бюлетеня» Фундації — інж.Олексієві Коновалові. Він також був нагороджений Дипломом від Фундації родини Воскобійників — як «журналіст-літописець українського життя в діяспорі, невтомний громадський діяч-літературознавець, автор-упорядник низки вагомих високо-цінних видань»… Після вручення дипломів та публічного признання гостей, Софія і Галина Коновали, онучки пана Олексія, виконали в честь свого дідуся дві пісні — «Ми об’їхали землю навколо» (слова І.Багряного, муз. Г.Китастого) та «Виростеш, ти сину» (слова В.Симоненка) при супроводі на бандурі Лесі Клімченко….».

Думається, що гру на бандурі Олексій Григорович слухав особливо уважно не тільки тому, що віддавна був поціновувачем  творчості уродженця Полтавщини майстра Григорія Китастого, але ще й тому, що у якраз його родинному селі Петрівцях  з давніх давен зналися на грі на кобзі й бандурі, бо ж якраз у цьому селі народився у 1892 році віртуоз-бандурист, співак, дириґент і педагог Володимир Андрійович Кабачок, який, до речі, професійно грав ще й на тромбоні, контрабасі та ударних інструментах. Цей основоположник та мистецький керівник Полтавської капели бандуристів (1925–1934), був вперше заарештований, за рік після народження Олексія Коновала, у січні 1934-го року, а вдруге за три роки – у 1937 році. Мені видається дуже вимовним, що маестро Володимир Кабачок під час свого вимушеного перебування та ув’язнення у Лєнінграді й Ташкенті продовжував грати на бандурі (!) й всупереч московським шовіністам створював українські музичні колективи (!).

…Як лауреат Премії Фундації імені Івана Багряного 2014 року у своєму подячному листі, на адресу цієї Фундації я, зокрема, написав: «…Щиро дякую всім високодостойним членам Фундації імені Івана Багряного у США, моїм шановним землякам-українцям, яких нещаслива доля закинула на непривітну чужину, за присудження мені, буденній і провінційній особі – Олександрові Панченку – поважної премії імені світлої пам’яті Івана Багряного у 2014 році. Ця висока нагорода дуже надихає мене, але ще більше – зобов’язує на нову й натхненну працю та безкомпромісний бій на благо та за честь нашої знедоленої неньки-України у такий надзвичайно жорстокий і небезпечний для неї час кривавої московсько-путінської аґресії. Знайте, що ми, українці на Рідних землях, нащадки козаків та посполитих, повік не скоримося, не піддамося й ніколи не станемо на коліна перед московськими КҐБ-карликами – Путіним і Мєдвєдєвим та їхніми посіпаками. Слава українській Україні! Слава Героям Небесної Сотні і Східного фронту! Низький уклін, честь і хвала українцям із країн поселення, що допомагають своїй праматері-Батьківщині….»

Іван Багряний, яскравим натхненним послідовником якого є нинішній Ювіляр Олексій Григорович Коновал, мій земляк-полтавець, мріяв, що настане «…Епоха всесвітньої справедливості, що зійде, як сонячний ранок, після жаскої, макабричної ночі минулого. ЕПОХА шанування людської гідності і людського права – дихати, жити, думати й одверто говорити… Епоха культу матері і дитяти… Епоха торжества людського щирого серця, вільного, незтероризованого, не зганьбленого, не підгорненого ні під чий брудний чобіт…».

Сьогодні, відзначаючи ювілей великого й невтомного Українця Олексія Григоровича Коновала, я впевнений, що незабаром настане така багрянівська епоха для України, ба, більше, – для цілого світу! Ми, з роду-племені українці, у цей небезпечний для народу й держави  страшний час, маємо знайти дуже непросту, але доволі обнадійливу відповідь про перспективи нашого щасливого майбуття. Попри все те жахливе й криваве, що нам принесла азійська Московщина, – ми будемо разом сподіватися, що незабаром прийде таки вимріяна роками й оспівана у творах Іваном Багряним «епоха культу матері і дитяти».

Тож будемо на це щиро сподіватися… Сподіватися на остаточну перемогу над  нашим затятим ворогом, повсякчас й щохвилинно боротися «За українську Україну», як це робить українець з діда-прадіда Олексій Григорович Коновал.

Олександр Панченко, – доктор права, приват-доцент Українського Вільного Університету (Мюнхен), адвокат з міста Лохвиці Полтавської області

Celebrate your Ukrainian heritage while enjoying a great hockey game between the New Jersey Devils and Las Vegas Golden Knights. This is the first and only appearance of the Golden Knights this season. Come one, come all. Bring your friends and family.

Ukrainian Heritage Night at New Jersey Devils
Sunday, March 4 at 5 PM – 8 PM
Prudential Center
25 Lafayette St, Newark, New Jersey 07102

For updates follow
https://www.facebook.com/Ukrainian-Heritage-Day-at-NJ-Devils-572861126124763/

 

 

 

Сергій Притула та “Вар’яти” шоу!
31 січня at HUNTER COLLEGE in New York.

Вперше в New York !!! Довгоочікувані та яскраві! Молоді, гострі на язик та близькі кожному українцю по світові! Сергій Притула та перше українське гумористичне шоу “ВАР’ЯТИ” запрошує поринути у світ сучасного якісного україномовного гумору!

ВАР’ЯТИ-ШОУ було створено в 2010 році кращими представниками українського гумору. Шоу позбавлене російської мови та нецензурної лексики, практично відсутні жарти «нижче пояса» та на політичну тематику – переважає побутова тема.

Очільник Вар’ятів – відомий український телеведучий Сергій Притула.

Сьогодні до складу Вар’ятів входять артисти: Сергій Притула, Володимир Жогло, Володимир Ковцун, Віталій Тильний, Сергій Полупан, Валентин Сергійчук.

Двері відчиняться в 7:00PM
Початок шоу 8:00PM
ALL AGES SHOW !!!

Партнери організації виступу в NewYork: Ukrainian New York i Домівка – Українське Радіо Діаспори Америки.

Сторінка в FB: facebook.com/varyaty
Сторінка в Іnstagram: instagram.com/varyatyshow
Сторінка ВК: vk.com/varyaty
Сторінка в Youtube: youtube.com/varyaty