Author: Nazar Rozlutsky

Зараз буде звернення до фанатів обох політиків.

Шановні обожнювачі Зеленського! Я приємно здивований тим, як ваш кумир виконує свої обов’язки останні сім місяців. Чесно зізнаюся – не очікував. В цілому, він і вибору особливого не мав – лише або стати державником, або повторити долю Януковича, якщо встигне добігти до гелікоптера. Я радий, що Зеленський пішов по першому шляху і з приємністю відзначаю, як він тримається на цьому шляху дедалі впевненіше, уже майже без милиць. Більше того – в силу певних обставин він став справжнім нічним жахом для росіян, хоча жодним чином не планував цього. Але і цю поль йому доводиться грати, і – що ж – грає її він дедалі краще.

Але. Не треба мене переконувати в його видатних лідерських якостях, організаторських здібностях та всяких особистих чеснотах. Бо я не забув перші два роки його каденції, які можна охарактеризувати як цирк на дроті. Я не забув великий дерибан, який влаштував його патрон Коломойський у сфері енергетики та інших сферах. Я не забув падіння економіки в останньому кварталі 2019 і першому кварталі 2020 року, ще в доковідні часи. Я не забув того, як ваш кумир шукав мир в очах путіна і відводив війська з позицій, які потім займали росіяни. Я не забув замороження проєктування і виробництва українських озброєнь. І поруйнованої системи забезпечення армії також не забув. Як не забув і переслідування волонтерів та активістів. Про Ріфмастера та його товаришок по нещастю пам’ятаєте ще? А я пам’ятаю, в мене пам’ять добра. Та, зрештою, у цей момент я також не те, щоб у захваті від обшуків у волонтерських фондах. Від розкрадання гуманітарки у Запорізькій області людьми з ВЦА. Від того, що Херсонське СБУ працювало на російську розвідку (а сфера безпеки є одним з прямих обов’язків Президента України). І я зовсім не в захваті, що на своїх посадах перебувають такі одіозні персонажі як Шкарлет, Ткаченко, Гетьманцев і Арестович (хоча, біс із ним, з Арестовичем, все одно він тільки говоряща голова без жодних повноважень, але ж огидно).

Тепер за Порошенка. Мене до чортиків дратують епітети на кшталт “пеця”, “шоколадний”, “барига”, “мародер”, “мальдівський” і що там ще (до речі, всі ці “боневтіки” і “янелохи” теж з тієї ж серії). За таке в мене відразу тягнеться рука до відфренду. Тому, якщо комусь хочеться вживати зазначені епітети, краще це робити не на сторінці у мене, щоб я мав нагоду зробити вигляд, що їх не побачив. Мені важко уявити, якими зусиллями він і його команда не допустили падіння України у 2014-2015 роках – спочатку військового, а відтак і економічного. Я усвідомлюю, що Мінські угоди, які заморожували конфлікт, були вдалим кроком, який за умов нашої неможливості швидко перемогти в гібридному конфлікті, давав нам час для зміцнення армії і країни, а також послаблював росію завдяки механізму санкцій, що були прив’язані до тих угод. Я знаю, що це було зроблено в умовах настільки потужного російського лобі в Європі (лише зараз ми поволі усвідомлюємо його справжню потугу), що виглядало практично чудом. Я добре пам’ятаю й інші здобутки часів Порошенка: і відбудовану армію, і отриманий безвіз, і введення системи “Прозоро”, і зменшення впливу олігархів на державні процеси (не всіх, щоправда), і децентралізацію (святая святих для розвитку регіонів), і становлення української церкви, і вибух на українському книжковому ринку, і те, як “Нафтогаз” став із найбільш дотаційного підприємства головним платником податків, і те як ми виграли росію в стокгольському арбітражі, і багато чого ще.

Але. Шановні любителі Порошенка. Навіщо ви зараз поводитеся так, як найостанніші зрадофіли, що верещали “ааааа, ліпецька фабрика, свинарчуки, хто здав іловайськ, патріоти в тюрмах, роттердам+, азазазаза!!!!!”? Вам видається, що Порошенко краще би впорався з поточною ситуацією? Цілком можливо. Але він зараз не є Президентом, а країна, тим часом, не впала, не загнулася, відбиває повномасштабне вторгнення вже восьмий місяць, отримує зброю і фінанси, контратакує і має всі шанси на перемогу. Як на мене, це і є головним в усій цій історії, а зовсім не прізвище президента. Зеленський має хороших спічрайтерів, які пишуть блискучі промови, гідні державника? Прекрасно! Значить, у нього зараз курс на розбудову країни і протистояння з росією. Адже слова найвищої посадової особи є визначальними для напрямку розвитку держави. Чи ви всерйоз вважаєте, що це спічрайтери міняють державний курс? Боюся, ви помиляєтеся – їх підбирають і ставлять їм задачі саме під той курс, який потрібно озвучити і задекларувати. Тому, що слова, написані спічрайтером, набувають вагу і стають державним курсом саме тоді, коли їх озвучує Президент.

І так, коли ви звинувачуєте Зеленського в тому, що він говорить те, що колись говорив Порошенко, то це виглядає або так, що Порошенко говорив дурниці, або так, що вам постать Порошенка дорожча за країну. Бо особисто я тільки радію з того, що після кількох років метань Зеленський не просто став на державницьку і антиросійську позицію, а ще й змушений бути у ній більш затятим, аніж його попередник. І мені плювати, з яких мотивів він це робить, головне, що він робить те, що потрібно. У Зеленського є величезна кількість прорахунків навіть зараз. Чому б вам не докласти зусиль до звільнення Гетьманцева, наприклад? Або до відстоювання волонтерів, яких переслідують? Наголошую – саме зусиль, а не пустопорожнього триндіння в фейсбуці. Чи російські ІПСО про боневтіка легше поширювати, не треба жертвувати часом і енергією, та ще й по морді ніхто не дасть через екран?

А, і те. Припиніть уже нарешті постити оте всрате “хторозмінувавчонгар”. Бо відповідь вам може не сподобатися або просто розчарувати своєю дріб’язковістю. Як свого часу та ж історія повторилася із “хтоздавіловайськ”.

Назар Розлуцький

Ви думаєте, що теперішні політики якісь особливі, що не можуть дійти згоди один з одним? Дивіться, як воно було в минулому, років, так, із 70 тому…

Отож, час – друга половина сорокових – початок п’ятидесятих років двадцятого сторіччя. Місце дії – повоєнна Європа. Ця територія переповнена як новими біженцями з України, так і старими, ще з часів УНР емігрантами. Багато з цих емігрантів політично активні. При цьому, левова частка цієї активності проявляється в тому, щоб протистояти одні одним. Принципів протистояння декілька: територіальний, ідеологічний, організаційний, особистий. Так, за територіальним принципом існував поділ на наддніпрянців та галичан. За ідеологічним – на соціалістів, націонал-демократів, націоналістів та монархістів (гетьманців). За організаційним та особистим – усе ще складніше.

До прикладу. Візьмемо соціалістів. У згаданий час в еміграції існували три партії цього спрямування: УПСР (Українська партія соціалістів-революціонерів), УСДРП (Українська соціал-демократична робітнича партія) та УСРП (Українська соціал-радикальна партія). Між собою вони не сперечалися і, навіть, через деякий час об’єдналися в одну партію. Зате послідовно конфронтували з усіма націоналістичними силами і з гетьманцями.

З націонал-демократами було складніше. Їхніх структур у довоєнній еміграції не існувало. Зате після війни почало діяти УНДО (Українське націонал-демократичне об’єднання). Складалося воно, передусім, зі «старих» ундовців-галичан (а це було саме галицьке утворення), що діяли в довоєнній Польщі. Галичани мали дуже добру пам’ять і не забували, як соціалісти та націонал-демократи петлюрівської Директорії підписали договір в 1920-му році, яким передав Галичину Польській державі. В їхньому розумінні це була зрада принципів соборності. І, хоча майбутні події уневажили цей українсько-польський договір, недобра пам’ять про нього збереглася, притому, не лише в ундовців, але й в націоналістів, що теж, творилися, переважно з галичан.

Наддніпрянські ж націонал-демократи утворили УРДП (Українську революційно-демократичну партію). Її лідером був письменник і політик Іван Багряний. Це не сподобалося чинним очільникам Державного Центру і вони також сформували під себе партію зі схожою платформою, але свою – УНДС (Український національно-державний союз). Але поділ націонал-демократів на галицький і наддніпрянський табори не влаштовували частину людей з подібними переконаннями, тому ці люди спробували усіх об’єднати. Наслідком цього стало те, що вони об’єдналися самі і… все. Так виник СЗСУ (Союз земель соборної України) – ще одна партія цього ж ідеологічного спектру.

Але на цьому не зупинилося! З часом два провідні члени УРДП перейшли на майже соціалістичні позиції і захопилися югославським варіантом соціалізму. Від партії відкололася їхня група і назвалася УРДП «Вперед». Так почалося взаємопоборювання в середовищі націонал-демократів. Більше того – невдовзі УРДП зазнала нового розколу. Цього разу відзначився колишній повстанський отаман Бульба-Боровець, який не бажав триматися в рамках партійної дисципліни а тому зі своїми прихильниками сформував УНГ (Українську національну громаду). Не втрималися у своїх рамках також ані УНДС, ані УНДО – кожна з них зазнала розколу, проте розкольники не стали в лави нових партій, а заснували свої.

Сюди слід додати тривалі чвари багрянівської УРДП і бандерівської ОУН, які охопили майже всі українські табори для біженців. Чвари були настільки серйозними, що часами доходило до рукоприкладства поміж прихильниками.

Націоналістичний табір також давав джаги-джаги. У ньому збереглося протистояння між прихильниками Бандери і Мельника (ОУН-б та ОУН-м). Це була конфронтація не тільки між лідерами, але й між підходами до справи силового визволення України. Бандерівці нещадно критикували орієнтацію мельниківців на Райх, ті відповідали в’їдливим сарказмом щодо уряду Стецька, який не проіснував і кількох тижнів, а ще звинувачували бандерівців у вбивстві своїх провідників Сеника і Сціборського влітку 1941 р. у Житомирі. А на початку 50-х націоналістичний рух зазнав нового розколу – з середовища бандерівців вийшли і оформилися т.зв. «двійкарі» – особи, що прагнули демократизації націоналістичного руху. Зайве казати, що націоналісти конфронтували не лише одні з одним, а й із соціалістами та деякими націонал-демократами.

Монархісти, себто гетьманці у вищезазначений період були представлені однією організацією – СГД (Союз гетьманців-державників). І, хоча у ньому теж були суперечки, проте він зберіг єдине управління і єдину структуру. Але вони затято і послідовно конфронтували із силами, що підтримували екзильний уряд УНР – соціалістами і націонал-демократами.

І от, на фоні цієї всієї жабогадюкії у 1948 р. подав свій голос до загального об’єднання і примирення колишній відомий політичний діяч Володимир Винниченко… Між іншим, сьогоднішній ювіляр – саме виповнюється 60 років з дня його смерті.

Винниченко як політик був відомим тим, що став першим головою українського уряду ще в часи революції 1917-1921. І на цій посаді просрав усе, що міг просрати. А, що не просрав, то повернувся у 1918 на посаду голови Директорії, щоб допросрати. І зі своєю задачею впорався доволі успішно, правда після того, як його змусили піти з посади, процеси просирання дещо затягнулися, проте, на жаль, так і не зупинилися. Після цього він майже чверть століття практично не втручався в українську еміграційну політику і це було найкраще, що він міг зробити для української еміграційної політики. А тут зненацька виринув, як Пилип з конопель…

Сказати, що діячі українського політикуму офігіли – це нічого не сказати. Щоправда, тодішній глава УНР в екзилі Андрій Лівицький доволі ефективно нейтралізував діда, заявивши, що той трохи не в собі і порадивши не звертати увагу. Що й відбулося. Заклику Винниченка до примирення ніхто всерйоз не сприйняв і всі собі й далі успішно сралися і розколювалися.

Винниченко невдовзі помер, слідом за ним помер і Лівицький. Відтак було вбито лідера двійкарів Ребета, а згодом і Бандеру. 1957 р. в Лондоні за таємничих обставин помер Гетьманич Скоропадський. В 1963 р. упокоївся Багряний, а в 1964 – Мельник. Але, натхненна попередниками, українська політична еміграція і далі продовжувала улюблену справу. А останні відголоски цих конфліктів не затихають в діаспорному середовищі й до сьогодні.

П.С.: Матеріал підготовлений на основі книги Василя Яблонського «Державний Центр УНР в екзилі». Між іншим хороша книга, раджу почитати всім, хто цікавиться цими питаннями. З питань придбання звертайтеся до автора – він є у ФБ. Але мій текст – це не переказ книги та ідей пана Василя, а, швидше, довільне трактування його матеріалу та того, що я знав іще до неї. Тому різниця в акцентах буде помітна для читачів.

Назар РОЗЛУЦЬКИЙ, провідний науковий співробітник at Музей української діаспори

16 січня є днем народження видатної людини – українця з Америки Маркіяна Паславського, який віддав життя за волю України.

Марко багато років проживав в Україні, а, коли почалася війна з Росією, вступив у добровольчий батальйон, кілька місяців воював на Донбасі і загинув у бою за Іловайськ. Його історія – це історія про вибір: Вибір бути українцем. Тож сьогодні чудова нагода згадати про нього, а, хто не знає – довідатися більше.

З такої нагоди – десять фактів про Марка Паславського, відомих і не дуже.

– Марко був третьою дитиною з чотирьох у родині Осипа та Орисі Паславських. Народився він у Нью-Йорку в престижному Мангетені, а невдовзі після народження його родина переїхала у сусіднє місто Ньюарк, де минули його дитинство і юність. Українські журналісти часто плутають ці міста і пишуть, що Марко зростав у Нью-Йорку. Також Марка часто називають племінником одного з провідників ОУН Миколи Лебедя. Насправді, його тітка по материній лінії була заміжньою за Лебедем, але не Миколою, а Михайлом, і він був лише однофальмільцем відомого оунівця;

– Марко любив читати книги, однак, у більшості, не художню літературу, а праці з історії, соціології, економіки, військової справи. Проте, мав і вподобання в художньому слові, зокрема полюбляв творчість українських класиків Тараса Шевченка та Івана Франка. А з-поміж улюблених американських книг були Айн Ред “Атлант розправив плечі” та Джон Ірвінг “Молитва за Овена Міні”;

– в Ньюарку, де виростав Марко, українська діаспора була дуже численною, а її життя вирізнялося неабиякою активністю. Тут діяла українська парафіяльна школа Івана Хрестителя, станиця “Пласту”, найбільше у Новому Світі спортивне товариство українців “Чорноморська Січ”. Ці інституції, поряд із родиною, зробили вирішальний внесок у формування української ідентичності Марка Паславського;

– американська військова академія Вест Пойнт, яку закінчив Марко, є одним з найпрестижнішим закладів у США. Щороку туди подає документи біля 15 000 вступників, з котрих проходять 1400-1500 осіб, проте близько третини з них не завершують навчального циклу.

Щоб вступити у Вест Пойнт, потрібно здати Національний тест на найвищі бали, скласти екзамен з фізичної підготовки, мати видатні успіхи у котромусь із видів спорту і мати лідерський та організаційний досвід. Та, навіть цього недостатньо – потрібно ще мати рекомендацію від котрогось із членів Конгресу США. Марку надав рекомендацію довголітній сенатор від штату Нью-Джерсі Пітер Воллес Родіно, знаменитий тим, що курував процес імпічменту президенту Ніксону, в результаті якого той таки подав у відставку;

– після випуску з Вест Пойнту, Марко п’ять років служив у армії США, завершивши службу в званні капітана (не майора, як це написано на більшості українських ресурсів). Два роки він відслужив у Туреччині, де відповідав за коди, що приводили у дію ядерні боєголовки на випадок масштабної війни між США та СРСР. Інформація щодо його служби у 75-му полку рейнджерів, така популярна в українських джерелах, теж не відповідає дійсності;

– Після завершення служби в армії Марко закінчив магістерську програму Monmouth university років пропрацював для відомої у свій час компанії «Bear Stearns», а в 1992 році вперше приїхав в Україну Родичі розповідають, що Марко не відразу мав намір залишитися. Він просто був молодим спеціалістом, який добре знав українську мову, хотів поглянути на країну, де народилися його батьки, а також шукав можливостей, де себе застосувати. Саме в Україні він зробив собі кар’єру, репутацію і капітал. Його тутешні друзі розповідають, що деякі з українських політиків вважали Марка заледве чи не головним резидентом ЦРУ, таким собі “смотрящим” за Україною від США і готові були заносити у конвертах значні суми, щоб Марко “посприяв” їхньому призначенню на бажану посаду;

– Марко брав активну участь в Помаранчевій революції та в Революції Гідності. Причому, не лише в мирних протестах, але й у зіткненнях із силовиками. Так, 20 лютого 2014 він був одним із тих, що йшли на штурм по вулиці Інститутській. Тоді загинуло кілька десятків людей, але Марко навіть не зазнав поранення;

– рішення піти в добровольчий батальйон у Марка з’явилося практично відразу, коли ті почали формуватися. У квітні 2014 він подав заявку на українське громадянство, невдовзі його отримав і вже у травні вступив до лав батальйону “Донбас”. При вступі узяв собі позивний “Франко” – на честь письменника. Побратими розповідають, що спочатку він хотів бути “Тарасом” – на честь Шевченка, але в батальйоні вже був один “Тарас”, тож довелося міняти позивний;

– говорячи про “Франка”, побратими згадують його незмінну “американську” посмішку, його соковиту українсько-американську лайку в напружені моменти і його готовність повсякчас прийти на допомогу. “У нього був невеличкий привілей – під час бою він сам собі обирав позицію і, зазвичай, це була найнебезпечніша ділянка” – згадував його побратим Вадим Гайдін. А ще бійці полюбляють розповідати про те, як лякали “Франком” донбаських сєпарів – ті страшенно боялися американців і бандерівців, а Марко був і одним і іншим (до речі, патроном пластового куреня, до якого він належав у роки своєї молодості, був, саме, Степан Бандера);

– одна з найбільш тиражованих фейкових історій в життєписі Марка Паславського – це історія про його загибель. У нас, чомусь, люблять писати про те, як його, буцімто, вбили свої ж, “трьома кулями в спину”. Мовляв, Марко був співвласником агрофірми, яку хтось вирішив рейдернути, а самого Марка прибрати, і з цією метою заслав до нього вбивць, просто на передову, в палаючий Іловайськ. Ця голівудська історія час від часу доповнюється новими вкидами і “подробицями”.

Натомість очевидці і учасники подій, зокрема, того самого бою, розповідають, що Марко загинув від осколків гранати, яка розірвалась над ним, коли він, разом зі своїм відділенням прикривав відступ бійців, що пробивалися із зайнятої російсько-терористичними військами частини Іловайська. Щоправда, після загибелі Марка, його фірма таки потрапила в руки рейдерів, але це уже зовсім інша історія.

Дізнавайтеся правду і звільняйте свою свідомість від фейків. Бо Марко Паславський, який чесно жив і чесно загинув, вартий того, аби про нього також писали і згадували чесно.

З днем народження, “Франко”!

Автор дослідження Розлуцький Назар народився 1988 р. в Івано-Франківську Проживає в Києві. Працює в Музеї української діаспори. Історик, дослідник.
Сфера зацікавлень – український визвольний рух, тоталітарні режими ХХ століття та громадсько-політична діяльність української діаспори. Захистив кандидатську дисертацію на тему збройного протистояння українського визвольного руху та радянського режиму в Станіславській області.
У 2015-2016 рр. брав участь у російсько-українській війні. Служив у гарматній батареї 55-ї артилерійської бригади на посаді заряджаючого, відтак – командира відділення управління вогнем.
Пише вірші та прозу. Видав книги: – «Нотатник мобілізованого» – описує власний військовий досвід; – «Прочани» – збірка поезій; – «Піар для кріпаків» (у співавторстві з Олександром Фріменом та Оксаною Якубович) – збірка фентезі-оповідань.