Author: Askold Lozynskyj

Додаткові міркування у 50-у річницю його заснування

Заснували Світовий Конгрес Вільних Українців для допомоги Україні у її боротьбі за державну незалежність та захисту самого українського народу де б він не проживав. В контексті 1967 року допомога Україні означала тоді боротьба за її визволення. СКВУ а згодом Світовий Конгрес Українців був і досі залишився неурядовою організацією. Основоположниками були наші церкви та суспільно громадські,а також політичні структури з діаспори котра знаходилась на Заході та Австралії. Не випадковим, що першим президентом СКВУ був український греко-католицький священник. До речі після першої каденції він мусів повернутися бо на ІІ конгресі 1973 року було і стільки інтересів окремих груп і середовищ, що тільки священник міг вр’ятувти ситуацію. Це не було доказом бракує єдності бо всі учасники делегати були зацікавлені інтересами України. Радже це було явищем динаміки тактики, а також, оскільки делегати були тільки людьми з своїми слабостями і пристрастями, це був доказом вузького і особистого партикуралізму.  Духовна особистість, тобто представник наших церков їх обєднав.

У цих міркуваннях я хотів би звернути увагу на кілька зокрема важливих досягнень СКВУ-СКУ на протязі 50 літ. Одною з головних задумів структур-комісій СКВУ майже від самого початку була Комісія Прав Людини (КПЛ). Ця комісія була настільки ефективною зокрема за радянських часів, що вона викликали не тільки боротьбу проти її діяльності  радянських чинників, які оформили пропагандивні структури в УРСР типу агентурного Товариства “Україна” для дезінформації.  Але завдяки КПЛ, СКВУ була сяйвом для дисидентського руху в Україні до тої міри, що борці за людські та національні права в України дивилися на СКВУ як свого міжнародного речника. Підтвердженням цього є чимало документів Української Гельсінської Групи-Спілки, тощо.

І ще одним важливим досягненням просування СКВУ-СКУ було у міжнародній спільноті дати знати про геноцид українського народу Голодомором 1932-33 років. Фактично без перебільшення можна сказати, що без діаспори та зокрема СКВУ ця трагічна сторінка нашої історії була б давно світом не знана а українським народом призабута. Для тільки одного прикладу можна навести скликання СКВУ Міжнародного Трибуналу визначних юристів неукраїнців які після кількаразових  переслухань юридичного типу у Нью Йорку, Торонто, Лондоні і Бруселю у 1980-их роках  встановили що Великий Голод 1932-33 був намаганням геноциду проти українського народу. Цей висновок став прецедентом для пізнішого визнання Голодомору геноцидом сімнадцятьма державами світу. Важливішем мабуть, він був основою для пізнавання,  зрозуміння і вшанування жертв цієї найбільшої нашої трагедії нашим народом у пост радянські Україні бо наш народ за радянської пропаганди мало або нічого не знав про свою власну історію. Голод 1932-33 був лише одним прикладом цих білих плям.

Третім важливим досягненням в історії СКВУ- СКУ було зайняти місце серед неурядових організацій Організації Об’єднаних Націй, що було досягнути, щойно у 2003р.Були спроби від 1970-их років. (СКВУ посідав пресове бюро при ООН ще у 1970-их роках) Чому до 2003 року це не відбулося? Не тому що провідники СКВУ-СКУ дотогочасні не підносили справи члентсва, але тому, що не було при самій ООН держави яка могла допомогти просувати це питання. А цією державою стала незалежна Україна.

У пізнаванню минулого,  суть зрозуміння сьогоднішнього СКУ та накреслення його завдання у майбутньому.  Гасло 50-ліття СКУ “За нами майбутнє” хоча не грамотне, все ж таки зрозуміле і наповнене змістом для людей доброї волі. Тобто СКУ далі не-урядова структура. Вона працює з різними державами, а передусім з своїми тобто Україною, а її широко-розкинені представники по цілому світі з своїми США, Канадою, Аргентиною, Бразилією, Німеччиною, Великою Британією, Францією, Австралією, а також Казахстаном, Грузією, Литвою, Латвією, Естонією, Італією, Португалією, Іспанією, Голландією, працюють для втілення наших потреб як патріоти молодої демократичної держави де всі рівні і мають подібні можливості, а не президент і олігархи одні привілеї, а народ залишки . Рівночасно СКУ залишається поза- урядовим сумлінням українського народу, що стежить і обороняє людські та національні права зокрема українців де б їх е порушувалось. Зокрема українців бо якщо не ми будемо цим займатися, то хто, а наші сили за марні, щоби захищати  всіх людей світу!  Не сміє СКУ стати просто знаряддям  чи “потакувачем” політики одної чи другої держави або правління.

50 років це лишень початок. Цікавим, що візія СКВУ-СКУ фактично не змінилася. Вона просто повинна динамічно примінюватися до кожночасних потреб нашого народу та України. СКУ це не її провід чи рада директорів. Це потужна сила двадцять мільйонного українства з різними можливостями та потребами. Це розуміли наші основоположники хоча їх було тоді далеко не двадцятьмільйонів.Боротьба з ворогом, а головно з Росією мусить включати захист територіальної цілісності України, а також захист українців котрі живуть у Росії. Відсіч дезінформації мусить включати також захист великого і частинно автохтонного населення українців у Польщі всупереч екстремної польської влада яка їх переслідує фальсифікацією історії. Роля СКУ многогранна.

Радянські писаки висміхували зародки оформлення СКВУ при перших його конгресах такими заголовками у свої пресі “а галасу було”, “конгрес невільних”, але історія показала,що з цього “галасу” виросло велике діло, а завдяки “конгресові невільних” ми всі українці сьогодні почуваємося вільними.

30 серпня 2017р.                                                Аскольд Лозинський

Після встановлення нових кордонів між СРСР та новою комуністичною Польщею в наслідку Другої Світової Війни, тільки 700,000 українців залишилося на території Польщі, тоді коли у часі між війнами на території ІІ Польської Республіки проживало понад 5 мільйон українців. З встановленням нових кордонів почалась спільна совєтська- польська акція “добровільного переселення”. Але скоро вона переоформилась у “насильне переселення.” Все ж таки на січень 1947 року поляки зорієнтувалися, що понад 150,000 автохтонів українців залишилось на території Польщі.

І вже у січні 1947 році Генеральний Штаб Війська Польського (ВП) почав готовити план виселення решти українського населення. 27 березня 1947р.конкретний план акції виселення підготовлений бригадним генералом Моссором на засідання Держаної Комісії Безпеки було затверджено. Наступного дня у засідці Української Повстанської Армії (УПА) загинув польський генерал Свєрчевський. Тільки кільканадцять годин пізніше на спеціальному засіданні Політичного Бюро було вирішено швидкими темпами переселити українців та змішані родини на во-з’єднані землі не утворюючи компактних груп і не ближче ніж 100 км. від кордону та узгодити операцію виселення з урядами Радянського Союзу та Чехословаччини.

16 квітня 1947р. видано у Варшаві за підписом Міністра громадянської Безпеки бригадного генерала Радкевича та Міністра національної оборони маршала Жимерського “Проект організації спеціальної операції ‘Схід’”, де у першому реченні утаємниченого доручення написано: “Остаточно розв’язати українське питання в Польщі.” Рівно ж недвозначно написано, що Акція  переводиться супроти всіх проявів української національності, включно з лемками та мішаними польсько-українськими родинами.

28 квітня 1947 року шість дивізій ВПоточили села, населені українцями. Одночасно підрозділи спецслужб СРСР та Чехословацької прикордонної сторожі заблокували східний та південний кордони Польщі. О 4-ій години ночі Оперативна Група “Вісла” під командуванням заступника шефа генерального штабу ВП бригадного генерала Стефана Моссора розпочала виселення 150 тисяч українців до воєводств північної та західної Польщі.

Акція тривала більше 4 місяців, фактично майже до вересня 1947р. На 31 липня 1947 р. за польськими даними, було переселено 140,575 осіб, ув’язнено в концтаборі Явожно 3,800 осіб, убито 655 осіб, заарештовано 1466 членів українського руху опору.

1 серпня 1947 р. Таємна Інспекція Державної Комісії Безпеки наказала командувачам Краківського і Люблінського воєводств виселити всіх українців, що залишилися на їх території без огляду на їх лояльність до держави чи партійну приналежність та організувати контрольні бригади з перевірки кожного виселеного села, щоб не залишилася жодна українська чи змішана родина. До кінця 1947р. у місця, звідки було депортовано українське населення, переселено туди близько 14 тисяч осіб польської національності.

Мабуть слід додати, що Акція проводилася з насильством.  На доручення польської міліції навіть польські селяни знищували цілі українські села вбиваючи  дітей і жінок. Арештованих українців яких судили вбивали негайно після вироку.

29 серпня 1949 р. урядовим декретом Польща позбавила українців права на господарства з яких вони були виселені і на залишена там майно.

Я приймав участь у відзначенню 50річчя Акції “Вісла” у Варшаві 1997р. де було включено у програму також зустріч представників української громади з тодішнім Президентом Польщі Олександром Кваснєвським. Зустріч була формальна та куртуазна без запевнень чи обіцянок. В час загального відзначення на мене найбільше вражіння зробила особиста розмова з українською молоддю Польщі, а зокрема з молодою українською студенткою яка у той час студіювала у Варшаві але походила з місцевості переселення на Заході. Вона cказала мені що більшість свого короткого життя вона ховалася і далі ховається з тим що вона українка, навіть перед своїми друзями однолітками поляками.

У квітні 2000р. я мав особисті зустрічі з Президентом Польщі Кваснєвським та з представниками уряду Польщі і Сейму. Зокрема Президент висловив симпатію до української національної меншини та її поневірянь. Були запевнення, що бодай у символічний спосіб будуть направлені деякі наслідки Акції Вісла, повернення релігійних і культурних маєтків, з особливим запевненням про Український Народний Дім у Перемишлі та деякі нерухомості Української католицької церкви. Також обговорювалось надання пенсій потерпілим табору  у Явожні.

В 2007 р. сповнилася 60-та річниця Акції „Вісла”.  У грудні 2006 р. виготовлено заклик Світовим Конегресом Українців, щодо 60-ої річниці в українській та англійській мовах разом з вимогами до Польщі, подібними до тих котрі були обговорені з Президентом Кваснєвським ще 2000р .  М’яко кажучи, заклик викликав велике зацікавлення в Польщі та в Україні. Після заклику пішов лист-меморандум до Президента, Прем’єр-міністра та Голови Сейму Польщі з цими  вимогами. Копії цього листа пішли до Ради Европи, Европейського Союзу, Організації Безпеки і Співробітництва в Европі та  Організації Об’єднаних Націй. При кінці березня 2007 р. направлено окремого листа до Прем’єр-міністра Качинського, пропонуючи з ним окрему зустріч. 26 квітня 2007 р. отримано відмовну відповідь.

Відзначення в Перемишлі 27-29 квітня 2007 включало подорож до села Павлокома, 40 кілометрів від Перемишля де на світанку 3 березня 1945р. відділ Армії Крайової атакував село і вимордував 366 українців. Цей напад і вбивство мав намір, вказати “Тепер тут буде Польща”. Нині Павлокома — село з етнічно однорідним населенням — польським. Відзначення також включало наукову конференцію польських та українських науковців де представник Польського Інституту Національної Пам’яті намагався пов’язувати Акцію “Вісла” до Волинських подій 1943 року. В неділю рано учасники вислухали літургію у Катедрі Святого Івана Хрестителя і пішли походом на військовий цвинтар у Пікуличах,  де перепоховані тлінні останки воїнів приблизно 2000  Української Галицької Армії, полонених та інтернованих у польському таборі які померли  в наслідку епідемії дизентерії і тифу  у 1920-21рр. та 47 воїнів УПА ексгумованих  з сіл Лишні та Бірчі які згинули у бою з поляками або були розстріляні поляками ще у 1946р. але яких справа перепоховання тягнулася до 2000 року. До речі у грудні 2003 за дорученням керівника державної адміністрації Підкарпатського воєводства були зняті  інформаційні таблиці з могил бо таблиці вказували, що ці воїни боролись проти Польщі і тим, за твердженням поляків. ображали честь та національне почуття  поляків хоча ці написи були узгоджені між Об’єднанням Українців Польщі та польською радою Охорони пам’яті, боротьби та мучеництва.

На завершення відбулася Академії у Катедрі Святого Івана Хрестителя. При цьому треба відмітити, що наша катедра знаходиться у підніжжі колишньої нашої церкви яку призначено греко-католицькою згідно з Конкордом між Польщею і Ватиканом ще 1925р. , але яка сьогодні від 1946 року несе ім’я костьол  Святої Тереси і належить Кармелітам. Кілька днів раніше  я відвідав костьол і зустрінувся з дивним зображенням, на стінах замість ікон висять таблиці в пам’ять поляків загиблих з рук банд УПА. Під час мого виступу в підніжному українському храмі мені з голови не відходило, що над головою стоїть польський костьол, по закону український храм з образливими анти-українськими написами немов ще один символ панування поляків над українцями. 15 травня 2007 р. вислано листа до Святійшого Отця Папи Бенедикта ХVІ в справі антиукраїнських написів у Костьолі Св. Терези в Перемишлі. Копії листа пішли до Кардинала Йосифа Глемба, Патріарха Любомира Гузара, Митрополита Івана Мартиняка та до голови ОУП. Отримано схвального листа від Блаженнійшого Патріарха Любомира. Не було відповіді від Святійшого Отця.

Конвенція ООН про запобігання злочину Геноциду і покарання за нього була прийнята і запропонована для підписання, ратифікації чи приєднання резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 9 грудня 1948, тобто після вище визначених актів геноциду 1944-1947 років, але до декрету позбавлення права на господарства з 1949р. Вона не має зворотного впливу, одначе вона окреслює, що становить Геноцид. Всі вище згадані події становлять собою Геноцид. Конвенція окреслює його так:

“наступні дії, чинені з наміром знищити, цілком чи частково, яку-небудь національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку:

а) убивство членів такої групи;

б) заподіяння серйозних тілесних ушкоджень чи розумового розладу членам такої групи;

в) навмисне створення для якої-небудь групи таких життєвих умов, що розраховані на повне чи часткове фізичне знищення її…”

Немає найменшого сумніву про намір, що фактично є одним з найголовніших складових елементів даного злочину. При різних світових геноцидах ХХ віку намір не був чітко окреслений у документах. Ні Сталін щодо Голодомору, ані Гітлер щодо Голокосту не окреслювали наміру чітко та документально. Зовсім інакше по відношенню до Акції “Вісла”. Поляки видали документ хоча утаємничений про остаточне розв’язання українського питання у Польщі.

Щодо елементу убивства, заподіяння серйозних тілесних ушкоджень чи розумового розладу, навмисне створення життєвих умов, розрахованих на повне чи часткове фізичне знищення, то підсумки самих поляків за 31 липня 1947р. мабуть вистарчає: понад 140,000 переселених і т.д.  Щодо брутальності, “заподіяння серйозних тілесних ушкоджень” можна податися ще до особистих зізнань свідків:

“Нас перевозили у Явожно. Було нас 75 осіб у транспорті. Після ідентифікації деякі були відділені, а другим було сказано іти у лазні. Там ми мліли бо наливали на нас холодну і гарячу воду по черзі. А як нас били коли ми залишали лазні! Немає слів! Старі люди серед нас падали після перших ударів патиками. Нас били також на дорозі до бараків.”

Таких свідчень більше.

За малими виїмками (хіба повернення напів зруйнованого Українського Народного Дому у Перемишлі) , поляки досі не завернули наслідків Акції “Вісла”.

Так недавно як 26 червня 2016р. десяток польських молодиків  у чорних майках  з написом “Бандеру геть” і перекресленим червоною стоплінією фото Степана Бандери напали на похід українців до Пикулицької могили борців за волю України. Поляки кресов’яни йшли поруч  походу з вигуками “Перемишль зажди польський.” Кілька напасників вдерлися на вулицю і  намагалися зупинити похід. Поліція не реагувала і один напасник під вигуки “Геть з Польщі” роздер вишиту сорочку одному учасникові який мав синьо-жовту опаску  і від організаторів доглядав за порядок.  Тоді щойно поліція намагалася розділити напасників від учасників. Щойно прихід ще одного поліційного відділу тяжко озброєного навів порядок.

10 грудня 2016р. колона польських правих організацій “Маршу орлят перемиських і львівських”, що відбувалося під патронатом мера міста Роберта Хоми  проходила біля Українського Дому у Перемишлі і кричала “смерть українцям”.

І зовсім недавно 26 квітня 2017р. польські хулігани знищили пам’ятник УПА у Грушовичах.  Виявилось, що цей акт вандалізму був санкціонований місцевою владою і регіональними ЗМІ. Це вже не тільки громадянський але державний вияв антиукраїнського наставлення поляків і Польщі. Цей акт схвалило Міністерство Культури Польщі і Інститут Національної Памя’ті Польщі. Ось так виглядає Польща сьогодні.

Ми прощаємо полякам бо це наш український християнський обов’язок. Одначе ми не будемо сприймати шовінізму мовчанкою. Держава яка уважає себе цивілізованою має певні зобов’язання перед своїм населенням та міжнародними інституціями, ООН, ОБСЄ, ПАРЄ, РЄ, ЄС.  Рівночасно ми прирікаємо ніколи не забути жертв ані нашої прадідівської землі.  Ми вимагаємо повернення наших духовних і культурних храмів, церков і будинків, відшкодування за терпіння та працю, втрату власності наших хуторів, лісів, тощо.

Богдан Ігор Антонич син священика, уродженець Лемківщини писав:

“Боюсь згасити світло лямпи, бо може стати ще страшніш, і ніч, розкладена на ямби, у серце вбилась, наче ніж. Ніяк заснути! Кличуть півні, годинник б’є і місяць лине. Мій сон, мій голос неспокійний в моїй трагічній Батьківщині.”

Лемківщина дійсно трагічна бо навіть  після весни народів  в СРСР та сателітів, Лемківщина сьогодні знаходиться не в Україні, а у Польщі серед поляків які ніколи не будуть її любити. Ми не маємо претензій на суверенітет чи кордони Польщі, але ми зобов’язані при кожній нагоді пригадувати полякам, що це наші землі. Як Богдан Ігор Антонич, кожний українець, лемко, чи бойко, чи гуцул, чи киянин чи харків’янин – ми прощаємо полякам, але не сміємо забути нашу трагічну Батьківщину. Не сміємо заснути. Кличе голос наших предків. Наші сни, наші голоси неспокійні, коли згадуємо нашу трагічну Батьківщину. Акція “Вісла” це було намагання геноциду, “остаточно розв’язати українське питання в Польщі.”

Винуватих нехай карає найвищий Суддя. У 70-у річницю ганебної Акції “Вісла”  згадаймо події і вшануймо потерпілих. Вічна пам’ять загиблим. Честь потерпілим. Слава Лемківщині. Слава Україні!

 Аскольд Лозинський                                                

 

 

Україні вдалося прийняти резолюцію на Генеральній Асамблеї ООН, яка засуджує порушення прав людини в незаконно окупованому Росією Криму. Голосування не було особливо вражаю-чим або переважаю-чим. Резолюція отримала 70 голосів “за” , 23 “проти” та 76 тих, що утрималися. Проте це було важливе голосування. Всі країни НАТО проголосували з Україною. Сполучені Штати виявили підтримку, яка була своєчасною, особливо тепер, коли новообраний президент Дональд Трамп, близький друг Путіна, готується прийняти присягу на вірність Конституції Сполучених Штатів.

Хто були ці 23 “проти”? Ангола, Вірменія, Білорусь, Болівія, Бурунді, Камбоджа, Китай, Коморські Острови, Куба, Північна Корея, Еритрея, Індія, Іран, Казахстан, Нікарагуа, Росія, Сербія, Південна Африка, Судан, Сирія, Узбекистан, Венесуела та Зімбабве. Це  ексклюзивний клуб, що складається повністю з лакеїв Росії і колишніх радянських попутників. Тож не дивно, що більшість з них є самі грубі порушники прав людини. Більшість арабських країн утрималися.

Організація Об’єднаних Націй є форумом для всіх держав, незалежно від форми правління або вірності принципам ООН. З цих  23-х  жменька була показово демократичною, але, тим не менш,  багато в чому залежною від російської торгівлі або підтримки. Ізраїль, можливо, вперше в своїй історії проголосував на користь України і, здається, зробив це беручи до уваги моральну складову порядку денного та не звертаючи уваги на політичну доцільність в формі нейтралітету. Утримання в минулому не принесло плодів  у відношеннях з російським бандитом.

І тоді Україна зробила помилку. Завжди треба підтримувати морально високу площину. Але Україна прогнулася під тиском США і пішли за американським сценарієм в Раді Безпеки ООН. Держсекретар США Керрі заперечував це, але американські відбитки пальців були на  протязі всієї резолюції РБООН, яка засуджує ізраїльські поселення на окупованих територіях і східному Єрусалимі. Як ще пояснити оптику чотирнадцяти країн в РБООН, включаючи Україну, засуджуючи дії Ізраїлю на окупованій  або, принаймні, спірній території, разом з США, що утрималися, символічно відмовляючись використовувати своє право вето, щоб дати Ізраїлю урок. Україна повинна була утриматися, але тоді американський оптик був би втрачений.  США в даний час є найкращий і, безумовно, самий потужний союзник України. Те, що Україна зробила, було дійсно послугою союзникові. Ізраїль відповів тим, що тимчасово відрізав дипломатичні відносини з країнами, які проголосували проти. Прем’єр-міністр України був одним з перших жертв цього дипломатичного ембарго.

Політика США, в цьому випадку, було занадто владна. Ізраїль є союзником Сполучених Штатів, хоча не в традиційному сенсі цього слова. Це союзництво не допомагає США фактично. Жоден ізраїльський солдат не воював разом з американськими солдатами на полі бою. Проте Ізраїль є союзником, бо є більше семи мільйонів євреїв в Сполучених Штатах і Ізраїль є єдиною відносною демократією на Близькому Сході. Прем’єр-міністр Нетаньяху правий, що Ізраїль є єдиним місцем на Близькому Сході, де християни можуть спокійно жити і де дозволяється їм дотримуватися Різдва. Розгляньте перспективу, коли Ізраїлю не існує і християнська Свята земля опиняється в державі, яке вважає християн  “невіруючими” в окресленні Ісламу.

Резолюція РБООН, яка засуджує Ізраїль була помилковою. Чи повинен Ізраїль  будувати поселення на Західному березі? Абсолютно ні! Але Єрусалим це зовсім інше питання. Проте резолюції, навіть не зобов’язувані, котрі спрямовані на обнадійливі результати не мають сенсу, якщо немає доброї волі між сторонами будь-якого конфлікту. Резолюція скерована впливати на дві взаємно ворожі сусідні нації, Ізраїль і Палестина актуальні тільки якщо палестинці готові визнати існування держави Ізраїль. На сьогоднішній день не було такої заяви. Насправді палестинське керівництво відмовляється говорити з Ізраїлем. Будь-яке рішення повинно включати в себе передмову до декларації з кожного боку, що визнає  права іншого на існування.

Україна не повинна була голосувати на користь резолюції РБ в її прийнятій формі. У зовнішній політиці Україна завжди повинна наполягати на тому, що є морально правильним. Політична доцільність є неправильною і не працює на користь України. Зрештою політична доцільність, також відома як умиротворення, є відмінним прикладом як забезпечити Росію сферою впливу. Умови союзників трохи кращі. Моральна позиція полягає в тому, що євреї мають право на державу і, таким чином, Ізраїль має право на існування. Аналогічним чином, моральним правом є те, що Крим є українською територією. Те, що відбувається в Криму, в тому числі незаконне вторгнення, анексія і нинішнє російське порушення прав людини суперечать не тільки нормам міжнародного права і цивілізованої поведінки людини, але і моралі. Також присутність Росії в Східній Україні, втручання в українські справи, суперечить засадничим міжнародним нормам, двостороннім угодам і самій моралі. Немає такого поняття, як моральна політична доцільність хоч може бути збіг обставин. В цьому випадку голосування проти Ізраїлю було і аморально, і політично недоцільними для України. Незважаючи на явний тиск з боку США, Україна повинна була утриматися. Тепер Україна має нормалізувати свої відносини з Ізраїлем.

4 січня 2017 року.                                                  Аскольд С. Лозинський

 

 

 

Окреслення “корисні ідіоти” походить ще з часів Більшовицької революції та перших днів формування СССР, коли на Заході під, мабуть, ідеологічним впливом та, напевно, хоч частинної наївності з’являлися особи, багато з яких навіть визначних, котрі своєю прихильністю та пропагандою комунізму та СССР допомагали влаштовувати та легітимізувати тюрму народів та людства під назвою СССР. Серед українців теж бути представники цього явища: Скрипник, Хвильовий, Крушельницькі.

Сьогодні після провалу СССР, поважного розкриття його злочинів та після наївності, щодо можливості феномену демократичної Росії та відкритого вторгнення Росії, вже після розпаду СССР, на чужі території своїх сусідів, здавалося, що “корисних ідіотів” вже немає і не буде. Одначе, виявляється, що в політиці все можливе. До речі, зокрема, серед американської лівизні навіть після таких значних подій агресій Росії появлялися і далі появляються прояви ностальгії за Росією совєтською та царською, Росією Достоєвського, Росією захисницею Східного Православ’я. Про це ностальгічно говорить і диктатор Росії, звичайний собі здається, але рафінований у брехні, бандит Владімір Путін, рейтинг якого чомусь зростає не тільки в Росії, але також на Заході.

Зростаю чий рейтинг зухвалого і відкритого бандита, який має останньо також заслуги винищення дітей і жінок в Алеппо, Сирії через війська свого сурогата Асада– це іронія сьогоднішньої політики. Але також подібними прикладами іронії сьогоднішньої історії стали другі явища, зокрема, після останніх президентських виборів в США. Вибраний Президент США, правда, який за останніми даними здобув майже три мільйони менше голосів ніж його противник, не осудив останні перемоги свого друга Путіна ні у Сирії, ні у кібернетиці.

Не є таємницею, що я особисто був мабуть більш засадничо проти кандидата у президенти Дональда Трампа ніж будь-коли проти будь-якого кандидата у моїй пам’яті. У саму виборчу ніч я був не так здивований як приголомшений його перемогою. Не здивований бо підозрював, що чимало прихильників Трампа не признаються у рейтингових опитуваннях до цього, але приголомшений бо сподівався і сподіваюся найгіршого у американській закордонній політиці, особливо по відношенню до Росії та тим самим до України. До тої міри був і залишився я приголомшеним, що просто досі не розумію і осуджую тих американців, зокрема українського походження які є освічені, за те, що вони не керувалися добром України при виборах. Я зрозумів, що їхні інколи патріотичні вислови це просто блюзнірство. Один “корисний ідіот” навіть написав статтю після виборів у своїй власній пресі під заголовком “Америка перемогла.”

Одначе, як кажуть, навіть при поразці може бути щось позитивного. І здається так сталося і цього разу. Американська газета, напевно найбільш престижна, але також найбільш ліва і котра так давно тому друкувала статті свого не корисного “ідіота”, а тенденційного “агента” СССР Волтера Дуранті про Голодомор 1932-33, що твердив, спершу на шпальтах “Да Ню Йорк Таймс”, що Голодомору взагалі не було, а опісля, коли зорієнтувався, що навіть у брехні мусить бути межа, користувався такими зухвалими і кривдячими для потерпілих висловами як “не можна зробити омлету не розбивши кілька яєць”, і так, навіть, недавно як ще цього року словами свого постійного дописувача Дейвида Брукса, який уболівав за Росією минулого, ця газета сьогодні мабуть своїм протиставленням до Трампа стала відкрито засадничою проти Росії вказуючи майже на кожному кроці про ворожі відносини між США і Росією, та ідеологічну і моральну прірву між демократією та диктатурою.

15 грудня ц.р. “Да Ню Йорк Таймс” видав редакційну статтю під заголовком “Заперечення Дональда Трампа щодо Росії” у якій вказується на досконале дослідження Центрального Розвідувального Управління ЦРУ про втручання Росії у виборчий процес США через кібернетичне “гакерство” на користь Дональда Трампа та що вказівка на це прийшла від найвище поставленого чинника, тобто самого Путіна, та заперечення цього факту обраним президентом Трампом. Газета поставила питання: чи при існуванні такої сили доказів Трамп являється просто “корисним ідіотом”, чи може  корисним для Росії, але далеко не ідіотом, бо це він робить тенденційно, хоча не зовсім зрозумілим мисленням крім для власної користі. Газета покликається на твердження також заступника міністра закордонних справ Росії Сергія Рябкова, який підтверджує існування контактів між Москвою та виборчим штабом Трампа та підкреслює, що люди з штабу продовжують контакти з російськими представниками. Мабуть, ще більш переконливим у зло-намірах Трампа є цитата, якою користується “Таймс”, від молодшого Дональда, сина обраного президента, який підтверджує, що бізнесові зв’язки Трампа з Москвою походять ще з пізніх 1980-х  років та що “росіяни становлять досить диспропорційну частину з наших активів…ми бачимо багато грошей які походять з Росії”.

Тобто чи “корисний ідіот”, чи корисний кон’юнктурист– немає сумніву, що майбутній Президент США Дональд Трамп корисний для Росії. Я ніколи не думав що буду хвалити “Да Ню Йорк Тамс” за її прихильне і об’єктивне відношення до справ які мають безпосереднє відношення до України. Але я також ніколи не передбачав, що Росія знайде стільки “корисних ідіотів” серед самих українців.

16 грудня 2016р.                                                         Аскольд Лозинський

Мабуть мало українців в США чи взагалі у світі усвідомлюють собі, що фактично за правилами більшості демократичних країн світу Гілярія Клінтон була обрана президентом США. Вона здобула 220,000 більше голосів по цілій Америці ніж Доналд Трамп. Остаточно вона здобула 47.7 відсотків всіх голосів, а Трамп тільки 47.5 відсотків.

Одначе згідно американської виборчої системи, Трамп здобув 290 електоратів, а Клінтон тільки 228. Для вибору потрібно 270. Ці електорати будуть голосувати у грудні ц.р. Вони не зобов’язані, крім у кількох штатах, голосувати як голосував їх штат, але тут відносно марна надія, бо звичайно 99 відсотків випадків електорати голосують як їм приказали їх виборці.

Тобто, у підсумках можна сказати, що більше американських виборців обрали Клінтон, але як казав Трамп американська виборча система є “покручена” тому теоретично поки, що Трампа обрано президентом.

Цікавим явищем теж є те, що майже всі опитування перед і під час виборів вказували на перемогу пані Клінтон. Як це сталось, що переміг Трамп? Є тут тільки одна відповідь. Багато виборців Трампа не признавалися при опитуванні. Мабуть були різні причини: конспірація ,тиск, а також і стид. Я мушу признати, що якщо я би голосував за Трампа то також не признавався. У моєму випадку зі стиду.

Треба признати, на жаль, що було багато українців США які голосували за Трампом. Я перепитував багатьох тих, що призналися. Відповіді були найбільше на підставі ненависті до політичних можновладців, а зокрема Гіларії Клінтон і її мужа. Були також ті , що голосували вперто традиційно за Республіканським кандидатом який загально вважається більш правим ніж Демократичний.

Коли я звернув увагу цим українським-американцям на справу відношення Трампа до України то реакція була десь на пів, половина не була взагалі ознайомлена про відношення Трампа до України, а тим менше про його прихильність до Путіна. Друга половина вважали його вислови по цьому питанню прямо пустими фразами перед виборами, які напевно зміняться в майбутньому.

Коли я звертав увагу, що Трамп ні сам, ні через представника не приймав участі, хоч був запрошений, у відкритті пам’ятника жертвам Голодомору у Вашингтоні минулого листопада, відмовив у зустрічі з Президентом Порошенком у вересні ц.р. та не подав жодних відповідей на виборчий запитник Українського Конгресового Комітету Америки, майже всі респонденти відповіли:” я цього не знав”, хоча були такі які сказали прямо:” то нічого”.

До речі, були американці українського походження котрі підпирали Трампа, та на питання відношення Трампа до України відповіли:” мене Україна не обходить, я американець”. До речі один навіть живе з українського гроша.
Я примирився з дійсністю, хоча чекаю далі на зраду електоратів у грудні– бо надія умирає останньою. Я голосував за Клінтон не так через безмежну прихильність до неї, а більше через настороженість супроти Трампа. Можу стояти, чи сидіти, відносно осторонь і спостерігати як справиться новий президент, якого я маю за примітива у поведінці як політика і як людини, з мінімальною освітою і ще меншими моральними засадами. Його дружина мабуть буде перша “перша леді” котру ввесь світ бачив, або може побачити в еротиці. Але з огляду на велику небезпеку і кривду, яку Трамп може нанести Україні, а ні я, а ні хто інший з українців, котрі були його противниками не можуть бути спокійними.

В американській політиці історично великі претензії на вплив і впровадження зовсім відмінної політики має той хто отримав від виборців незаперечний мандат. Про заперечний мандат Трампа вже другий день після виборів проголосили багато американців у різних містах Америки своїми демонстраціями. Більшим доказом запереченого мандату є незаперечні факти, що Трамп не тільки не здобув більше 50 відсотків виборців, але здобув менше голосів як його головна суперниця.

Мабуть для підкріплення свого мандату Трамп планує скористатися з Республіканської більшості в обох палатах Конгресу США. Власне у цьому буде корінь слабкості впровадження Трампом анти-української політики. Трамп не тільки не традиційний Республіканець. Він також недавній. Його Республіканські позиції надумані для вибору. Я не маю найменшого сумніву, що більшість навіть Республіканських членів Палати Представників чи Сенату не схвалюють Трампа ні морально, ні етично.

Тому відношення США до України треба, як інколи в минулому, ставити через Конгрес. В Конгресі чимало добрих приятелів України. Українські кокуси в обох палатах не тільки повинні працювати як у минулому, але також гальмувати проросійську політику Трампа. Є, мабуть, також подальша можливість, що і сам Трамп з часом обуриться на Путіна і Росію не через епіфанію, але тому що інтелектуальна примітивність дуже часто породжує впертість, зухвалість і в кінці противність.

Тому з приходом до влади Трампа українська громадськість в США не сміє відпочивати. Переконувати Трампа (вперту і зухвалу мало-інтелігентну людину)– це малонадійна стратегія. Нейтралізувати його, розіграти його з противниками і ворогами України, включно з Путіном, а, найголовніше, працювати на підтримку України від наших друзів у Конгресі– це тактика сьогоднішнього дня. Нам українцям краще працювати і не тратити надії навіть при сьогоднішніх примітивних обставинах.

10 листопада 2016р. Аскольд Лозинський

[junkie-dropcap]T[/junkie-dropcap]he President of Israel Reuven Rivlin was not simply politically incorrect. He came to a foreign country which was honoring among others the victims of his own national greatest tragedy and responded with bad behavior. He denigrated his hosts:

“Around 1.5 million Jews were murdered in the territory of modern day Ukraine during the Second World War; in Babi Yar, and in many other places of murder. They shot them in the valleys, in the woods, into pits, into mass grave. Many of the collaborators were Ukrainian, among the most notorious the members of the OUN who carried out pogroms and massacres against the Jews and in many cases handed them over to the Germans. It is true, there were more than 2,500 Righteous Among The Nations, lone candles who shone in the darkness of humanity. Yet the majority remained silent”

He was discourteous and offensive in addition to being historically incorrect. Were some Ukrainians complicit in the Holocaust and the events at Babyn Yar in September 1941? Certainly. So were some Jews. Were some members of the Organization of Ukrainian Nationalists or their formations complicit. Yes. But the OUN was not since it neither directed nor condoned complicity. Furthermore many members of the OUN were killed and are interred at Babyn Yar. Rivlin spat upon their graves.

In fact the entire world was complicit by remaining silent. Many Jews themselves were more complicit than those who simply failed to speak out. They served as ghetto leaders or capos rounding up their fellow Jews for slaughter. The preeminent Jewish historian on the Holocaust Raul Hilberg wrote extensively on this topic.

Besides  his offensive accusations against Ukrainians in their own home Rivlin failed to recognize at all the non-Jewish aspect of the Babyn Yar tragedy. It is the  interment site of some one hundred thousand human beings. Some thirty five thousand were Jews, but the overwhelming majority were non-Jews, Ukrainians, Romas and others.

[junkie-hightlights color=”green”]Is Babyn Yar the site of a Jewish tragedy? Certainly, but it is also a lesson for people like the President of Israel, that tragedies are international in scope. Genocides are not the exclusive proprietorship of the Jewish people. Genocides were perpetrated in the XX century against many nations, Armenians, Ukrainians to name only a few.[/junkie-hightlights]

The Holocaust was unique.  But every genocide is” sui generis”. Ukraine has long ago recognized the Holocaust as genocide. Israel has not recognized the Holodomor as such. Raphael Lemkin, a Jew and the author of the term Genocide as well as one of the drafters of the United Nations Genocide Convention specifically referred to the Ukrainian famine when drafting for the Convention a definition of genocide occurring in a time of peace or war. The Ukrainian genocide took place in a time of peace. The Kremlin was the perpetrator but the entire world was complicit by not only remaining silent but conducting trade with the perpetrator. Unfortunately, many Jews were a little than simply silent abettors.

President Rivlin’s affront notwithstanding, it was proper for Ukrainians to honor its own victims as well as victims of other nationalities. It sensitizes us to the suffering of others. Ukraine must share human concerns. President Rivlin would do well to learn from the Ukrainians about history and sensitivity.

Still there should have been a  response to Rivlin from the Ukrainian side. The Speaker of Ukraine’s Parliament remained silent. Ukraine’s president did not comment and then traveled to Israel to attend funeral services for former Israeli leader Shimon Peres. Did Ukraine simply take the high road or did it reward bad behavior. Probably a sycophantic combination of both.I am proud of Ukraine for its sensitivity, but I am disappointed that it did not stand up for its history and its people.

Reuven Rivlin is no paragon of sensitivity. While he purports to concern himself with minority rights marginally, he opposes a Palestinian state the only real guarantor of Palestinian rights (supports Jewish settlements on Palestinian territory, the West Bank), even opposes women’s rights, etc.

In fact Rivlin deserves disdain and perhaps designation as a “persona non grata” in Ukraine. Those who listened to him in Ukraine’s legislative chamber in silence when they were in position to rebuke his accusations deserve criticism. The Ukrainian victims interred in Babyn Yar including the OUN members deserve better.

October 4, 2016                                                Askold S. Lozynskyj

“Видатні” цитати Трампа про Україну та Росію.

По мірі того як президентські вибори наближаються, практично у всіх на умі хто ж буде наступним президентом Сполучених Штатів Америки , при чому не тільки в Сполучених Штатах, але і у всьому світі. Ці вибори є не меншим предметом великого інтересу і занепокоєння в самій Україні. Маючи це на увазі, подаю наступний ряд цитат кандидата в президенти Дональда Трампа за останні два місяці, що стосуються України та Росії.

У середу, 27 липня 2016 року на прес-конференції Трамп прокоментував  правдоподібний злам російськими хакерами електронної пошти Національного комітету Демократичної партії :

“Росія, якщо ви слухаєте, я сподіваюся, що ви в змозі знайти 30000 повідомлень електронної пошти, які відсутні.”

У неділю, 31 липня 2016 року у “На цьому тижні” з Джорджем Стефенопулос,Трамп відповів на запит Стефенопулоса чому він пом’якшив платформу Республіканської партії, щодо України, видаленням пункту про надання летальної зброї для України, щоб захистити себе:

“Він (Путін-A.Л.) не збирається в Україну, ок, тільки так, щоб ви зрозуміли. Він не збирається йти в Україну, все в порядку? Ви можете помітити це собі. Ви можете зазначити це собі. Ви можете взяти це собі будь-куди ви хочете “.

Що стосується російської анексії Криму, Trump відповів:

“Я буду дивитися на це. Але, ви знаєте, народ Криму, від того, що я чув, вважав за краще бути з Росією, ніж там де вони були. І ви повинні дивитися на це теж “.

У середу, 7 вересня 2016 р під час інтерв’ю з Меттом Лауер на кораблі USS Intrepid:

Tрамп похвалив Путіна:

“Ну, він (Путін-AЛ) дійсно має рейтинг підтримки 82%, відповідно до різних соціологічних центрів, які, до речі, деякі з них, працюють прямо тут.”

“Якщо він (Путін-AЛ) говорить чудові речі про мене, я збираюся казати чудові речі про нього. Я вже сказав, що він насправді дуже сильний лідер. Я маю на увазі, ви можете сказати, ок, хіба це не страшна річ – людина має дуже сильний контроль над країною “.

Ці цитати не вирвані з контексту. Вони не були відредаговані або пояснені кандидатом чи його командою і, насправді, пан Трамп має більше ніж кілька випадків, що підтверджують цю позицію. Він часто хвалиться, що Путін назвав його блискучим, хоча російське слово, яке використовується Путіним “яркій”, ймовірно, найкраще перекладається як яскравий. Головний опонент пана Трампа, Хілларі Клінтон, відповіла: “Це поза всякою уявою, щоб мати кандидата на пост президента, що вихваляє російського диктатора, такого як Путін.”

Трампове перекручування, а потім втішання, тим що Путін назвав його немов “генієм”, трактується деякими як те, що Trump просто діє як дитина або блазень. Трамп може бути і одним, і другим. Крім того, він є примітивним промовцем, не дуже добре освіченим і має багато інших недоліків. Проте, через те, що він є реальним кандидатом на пост президента Сполучених Штатів від Республіканської партії, він надзвичайно небезпечний.

Дуже авторитетний консервативний оглядач і коментатор Джордж Вілл в “The Washington Post”, після виступу пана Трампа з паном Стефанопулосом, написав таку свою думку під назвою: “Поверховість Трампа біжить глибоко”:

“Те, що сказав Уїнстон Черчілль про противника -“Він говорив без папірця і майже без сенсу“- можна сказати про Дональда Трампа, але це може бути несправедливо по відношенню до нього. Його виступи, звичайно, синтаксична навчальна катастрофа, але тут може бути спосіб його божевілля. Він рідко закінчує речення ( “Повір мені!”- не береться до уваги), але, можливо, він не легковажний, хоч так успішно примудряється показувати. Може бути, що він насправді хитрий шахрай, спритний в гонитві за імунітетом через безліч помилок”.

В що би ви не вибрали повірити: чи висловлювання пана Трампа є справжніми або надуманими, чи є він президентський матеріал або клоун, в моїй пам’яті, ніколи не було кандидата на пост президента Сполучених Штатів більш про російського і більш анти українського. Крім того, ніколи ставки не були такими високими для української демократії і незалежності. Незалежно від того, що пересічний українсько-американський консерватор відчуває по відношенню до Хіларі Клінтон з її багатьма негативами, фактор “не люблю”повинен збліднути зіткнувшись з альтернативою.

Подумайте про це, а потім голосуйте по своїй совісті або не голосуйте взагалі, якщо ви дійсно не можете змусити себе голосувати за Хілларі Клінтон. Якщо ви голосуєте за Трампа, ви мабуть також голосувати за Володимира Путіна і за загибель вільної і незалежної України. Ні! Україна не може дати собі ради з російським ворогом сама одна! Можливо, що почуття власної вини буде більш переконливим. Згадаймо мільйони українців, які загинули через іноземне, і, зокрема, російське поневолення. Щоб не виявилося згодом: чи є президент Трамп добровільним співучасником знищення України, або просто корисним ідіотом, це не має значення. Результат буде такий же.

11 вересня 2016                                                     Аскольд С. Лозинський

.

Актуальне питання українця християнина

21 листопада 1964 року Папа Римський Павло УІ проголосив, що  Другий Вселенський Собор прийняв рішення про Східні Католицькі Церкви під заголовком “Патріархати Східного Обряду”де стверджено, що Патріарший устрій є традиційним способом управління  у Східних Церквах  та Собор бажає щоби там де потрібно, нові Патріархати були оформлені. В самому тексті  окреслено значіння і роль Патріархів:

“Патріархи з своїми синодами є найвищим авторитетом для всіх справ Патріархату, включно з правом встановлення нових єпархій і призначення єпископів їхнього обряду у територіальних границях Патріархату, без відбору від Римського Понтифіка його неграничного права втручатися в індивідуальні справи.”

У вересні-жовтні  1969 року відбувся Синод українських Єпископів у Українському Католицькому Університеті у Римі. На завершення Синоду за підписом всіх учасників направлено прохання разом з текстом запропонованої Конституції Патріархальної структури УКЦ  до  Верховного Понтифіка,  а також прохання піднести Верховного Архієпископа УКЦ Йосифа Сліпого до ранги Києво-Галицького Патріарха. До цього прохання пізніше долучився відсутній на Синоді Архієпископ Амброзій Сенишин з Філадельфії хоча з документів писань Архієпископ Амброзій фактично вважав, що прохання про Патріархат УКЦ було не на часі.

У грудні 1969 році Ватикан в особі Папи Павла УІ направив свого особистого представника Кардинала Максиміліана Де Фюрстенберга до США на відзначення 10 років Архієпархії Української  Католицької Церкви у Філадельфії. На прохання Українського Конгресового Комітету Америки у резиденції  Митрополита Архієпископа Амброзія Сенишина відбулася зустріч представників УККА з тим же Кардиналом. Головною темою дискусії була справа Патріархату УКЦ. Про це оповідає і передає текст пресового повідомлення про цю зустріч Єпископ Василь Лостен у своїй недавно виданій англомовній книжці під заголовком “Архієпископ Амброзій Сенишин і Його візія Української Католицької Церкви в Америці.”

У своїй відповіді Кардинал вказав на три головні компоненти питання, щодо Патріархатів  Східних церков в Вселенській Церкві: Другий Ватиканський Вселенський Собор  прийняв рішення  про оформлення Патріархатів. Оформлення Патріархату це прерогатива Верховного Понтифіка або Вселенського Собору. Патріарх повинен мати юрисдикцію над вірними на території  Патріархату. Далі Кардинал наголосив, що всі звернення повинні бути звернені до Верховного Понтифіка або Секретаря Стану. Найголовніше Кардинал вказав, що справа Патріархату УКЦ є дуже складна тому, що УКЦ не існує на території України, тобто на території пропонованого Патріархату і оформлення Патріархату у цій ситуації  може спричинити додаткові переслідування для людей там.

В ретроспективі і при об’єктивні аналізі наведеного, а також тексту рішення Вселенського Собору, мабуть було передчасним з сторони Синоду Єпископів УКЦ з 1969 року звертатися з своєю пропозицією. Архієпископ Амброзій зазнав чимало критики з сторони вірних УКЦ за своє розуміння цього питання, але правдоподібно несправедливо.

Верховний Архієпископ Йосиф Сліпий тлумачив рішення Вселенського Собору інакше, покладаючись на церковну і духовну юрисдикцію, хоча не територіальну. Одначе Ватикан мав право на своє тлумачення яке було згідне з текстом рішення Собору, а Верховний Понтифік остаточно мав право приймати рішення згідно з цим тлумаченням.

Одначе, від того рішення Собору пройшло 52 роки, а від звернення Синоду 47 років. За цей час відійшли у вічність тодішній Верховний Понтифік і Верховний Архієпископ УКЦ, прийшли і відійшли ще три Верховні Понтифіки і ще два Верховні Архієпископи УКЦ. Сьогодні новий Верховний Понтифік і новий Верховний Архієпископ. А найголовніше, що Україна стала незалежною і Українська Греко Католицька Церква зайняла своєю юрисдикцією Києво-Галицьку територію. Тобто змінилося дуже багато бо виконано усі передумови навіть за тлумаченням Ватикану.

Тільки не змінилося ніщо у проголошенню Патріархату Верховним Понтифіком. А вірні і духовенство УГКЦ, одні називають Верховного Архієпископа Святослава, Патріархом, другі просто Верховним Архієпископом. Журнал “Патріархат” перестав фактично писати на цю тему, а пише на різні другі теми, мабуть під мильним вражінням, що Патріархат УКЦ це доконаний факт. Ватикан, а не Синод призначає єпископів УГКЦ. Колись при таких призначеннях були протести, і то дуже голосні і жорсткі, сьогодні прямо приймається до відома.  У пресовому повідомленню УКЦ про зустріч з Папою фактично у річницю безславного Львівського  псевдо Синоду після Його контроверсійних зустрічей з речниками Кремля (Путіном і Кирилом), немає ні згадки, що розмова включала також і питання Патріархату.

Як це все розуміти? Не знаю чи направлено поновне прохання до Верховного Понтифіка від Синоду УКЦ вже після 1991 року чи прямо чекають далі на відповідь на прохання від 1969 року. Знаю тільки, що Верховний Понтифік Вселенської Католицької Церкви досі не проголосив Патріархату УГКЦ по мимо того, що для цього існують всі передумови.

Отже у 25 річницю проголошення незалежності Української держави та оформлення територіальної юрисдикції УГКЦ, Синод УГКЦ має нагоду і обов’язок звернутися до Верховного Понтифіка з проханням виконати доручення Вселенського Собору з 1964 року.  А тоді слово за Верховним Понтифіком.

От нагода для Папи Францішека проявити щось надзвичайного  –  конкретний вияв правдивої братньої душ пастирської любови до українського народу.  Це буде діло давно заслужене нашою Церквою страждальницею та горами жертв вірних тої Церкви. Такий чин мабуть і не пошкодить прикладом своїм для Вселенського Патріарха в Царгороді також.

14 серпня 2016 року                                                                    Аскольд Лозинський