Author: Askold Lozynskyj

Кажуть у нашому народі що у нас коли є два українці є дві або навіть три політичні партії. Мабуть це так само у кожному народі. Отаман кожний і не тільки у свої хаті. Доказом того що у нас це хоч трішки втілюється у політичне життя це, що у президентських перегонах в Україні приймало участь 44 кандидати у президенти. Правда це явище можна дурити себе і уважати доказом демократичності бо в США у президентських виборах було у 2016 році майже 20 претендентів Республіканської партії, а у 2020 році буде в США у президентських перегонах майже або і більше 20 претендентів.

Від чого походить таке явище. Правда я не психолог то хіба буду трохи фантазувати. Людина є егоїстична тварина в основі, у першу чергу зберігаючи себе і маючи нагоду проявляє саме такою. Найбільш яскравий показник це вважати себе розумнішим за всіх інших. Це може не зовсім вада щодо власного збереження тільки дуже часто вона проявляється нераціонально, тобто є амбіції коли фактично немає амуніції. Люди поверхово звикли читати та вчитися від довкілля а сьогодні цим довкіллям є телевізійні мережі і Інтернет і тому часто себе переоцінюють, а своїх ближніх знецінюють. Не все що появляється у комунікаційних засобах є фактичним.  Коли людина віруюча бодай при Християнстві Святе Письмо учить скромності і покори, але щоби будуть  скромним чи покірним треба бодай читати Святе Письмо, а також і другу літературу. Примітивізм людини породжує амбіцію, всезнайство і отаманщину.

Здається кожна людина має вади, багато мають ці вади гордості, впертості і власної переоцінки. Я свідомий, що маю теж ці вади хоча я думаю що я навчився за роки громадської праці себе контролювати і вислухувати думки других, а найуважніше зрозумів, що  постійно треба учитися. Отже ж  для сьогоднішньої дискусії, коли почалися президентські перегони в України, я спершу навіть не розумів вагу кандидатури і був на 100 відсотків проти актора-коміка котрий розмовляв переважно російською мовою. До речі сказавши правду його етнічне походження виразно деклароване не допомагало йому у моїй оцінці. Передумовою було людина яка декларує себе українцем. Одначе на протязі двох місяців я поцікавився Володимиром Зеленським тому, що побачив що велика частина виборців України, котрі багато більше чутливі бо живуть там і більше поінформовані чим я його піддержують з різних причин, навіть мабуть  з причини своєї опозиції до Петра Порошенка. Я також мав претензії до Порошенка. Так студіюючи спершу тільки його програму яку є уважав дуже не повною і виступи у сам день виборів другого туру мені не залежало хто переможе і навіть з часом став схильним більше до його перемоги бо бачив передвиборні дебати, освідомив рейтинг, проаналізувавши негативи Зеленського про які мені говорили другі але не могли підсилити доказами та в кінці я вважав що важко буде Україні пережити ще п’ять років Порошенка тим більше що  йому у додатку вже більше не залежало на довірю народу, що він і так не зміг би більше балотуватися. Щойно тоді можна було б займатися різними бізнесами вільно.

Але основним переконливим аргументом для мене стало, що рекордно велика більшість населення України його підтримувало,  далеко більш поінформоване, пережите та тому розумніше населення чим я. Натомість більшість корінної діаспори хворіло на почуття власної важливості і розумності і тому не знайшли способу обмежити свою зухвалість та бодай прислухатись до думки людей в Україні.  Ці  були спосібні навіть прозивати населення України, а зокрема молодь, не виробленою, а то і ідіотами і примітивами. Були розмови, що ми мусимо вплинути на той бідний незрячий народ, мовляв корінні українці з діаспори тому, що вони проживають у демократичних країнах мають більший досвід і мають вчити демократичних засад своїх братів там. Це говорили також люди які обрали президентом США Дональда Трампа, людину яка, щодо освіти має бакалавр з нерухомості і не включає у свої рішення такі елементи як вивчення справи бо він нічого не читає та етичні міркування бо мораль у нього зовсім відсутня.

Але це не є про Трампа. Америка справиться.  Сьогодні треба говорити про Володимира Зеленського, Президента України. Знаю про нього за мало бо його програма досить обмежена. Маю надію одначе що він любить Україну і її народ бо там він живе і працює разом з тим народом. Тому не вирішуючи наперед справ як декотрі мої дуже розумні друзі і знайомі  у діаспорі, а також друзі інтелігенти, літератори України котрі можуть уважати що вони спеціалісти з української літератури, мови і також політики маючи при цьому монополь на патріотизм, я уважаю вибір нового Президента новою нагодою для молодої держави.

Треба одначе від дня вибору не тільки дивитися, що станеться але працювати з новим Президентом України, допомагати але також і радити конкретно, конструктивно і критично. Свої особисті мудрощі і жалі для декого треба навчитися контролювати та погодитися з волею більшості і може навіть признати, що “я міг помилитися”.

23 квітня 2019 року                                      Аскольд С. Лозинський

Впродовж останніх тижнів з розмов, писань, тим більше, завдяки спілкуванню з друзями по Інтернету я побачив, що у діаспорі з більшості немовчазних спостерігачів за президентськими виборами в Україні я належу до переваженої меншості через свої погляди, а саме, коли я стверджую, що нічого злого не станеться, якщо Володимир Зеленський переможе, бо зміниться влада й олігарх Петро Порошенко піде у відставку. 

Моя радикальна у діаспорі позиція тим більше зміцнилася після дебатів на стадіоні, які, на мою думку, президент програв, бо йому треба було великої перемоги, щоби надолужити поганий рейтинг. Натомість, Порошенко не надав фактичних відповідей на суттєві питання чи звинувачення та, здебільшого, обмежився пафосними патріотичними фразами. Одначе, у діаспорі, а зокрема, серед людей, які там народилися або проживають довший час, Порошенко – патріот і рятівник. Однак люди, навіть у діаспорі, які нещодавно приїхали, ставляться до Порошенка значно критичніше. Я приписую це тому, що вони або їхні родичі жили або і далі живуть в економічних умовах сьогоднішньої України з її глибокою і системною корупцією, яка дає про себе знати майже на кожному кроці життя, включно з медичною опікою для хворих та освітою для молодих. Корінні представники діаспори при цьому чомусь зневажають виборців України, а зокрема, молодих, називаючи їх наївними. Ясно, що ці мої корінні друзі мають тенденцію себе переоцінювати.

В одній з моїх попередніх статей про вибори я писав, що Володимир Зеленський – це витвір Петра Порошенка. На дебатах Зеленський повторив майже це саме, що він, як кандидат, є результатом п’яти років президентства Порошенка. До цього алгоритму створення Зеленського я долучаю також і українську діаспору. Але не бідну або навіть репресовану діаспору, а ту, яка перебуває, передусім, у Західному світі.

Основна проблема з кандидатом на другий термін Порошенком полягає у його рекорді та ще у тому, що вискочило з його уст під час дебатів, що він, мовляв, як президент, зробив за п’ять років більше, ніж усі інші за двадцять п’ять. Необачний вислів, але доволі промовистий. Коли кандидат Зеленський йому поставив питання про участь Медведчука у переговорах на боці України, Роттердам плюс, збагачення його й Ахметова, про розвиток корпорації «Рошен», про продаж його цукерок у Росії і на Донбасі, про смішні сліпі трасти, про неймовірне власне збагачення, що зробило його одним з найбагатших осіб в Україні, про його інтерес в оборонній промисловості, облитий кров’ю українських жертв, про неясні моменти війни, наприклад, в Іловайську, про його кримінальних друзів, які не тільки не за ґратами, але розвивають свої інтереси, він на це все промовчав. Зеленський тоді повторив, що він, власне, є кандидатом на посаду президента через цю Порошенкову негативну діяльність і мовчанку.

Ставлення діаспори до Порошенка є порівняно смішне, хоча варто серйозно задуматися над наслідками такого “підлабузницького” ставлення. За ввесь час терміну президентства Петра Порошенко я кількаразово давав виклик нашим організованим структурам діаспори, які з ним зустрічалися, фотографувалися й одержували відзнаки від нього, чи є хоч один документ, на кшталт звернення чи меморандуму до президента, в якому ви би звернули увагу на негативні сторінки діяльності Порошенка, на його власну корумпованість, на його надуживання та наслідки цього – фактичну бідність пересічного мешканця України. Відповіді або зовсім не було, або була, що хоча немає такого документа, бо такий документ може слугувати зброєю проти України для її ворогів, але під час окремих зустрічей із президентом Порошенком чи його радниками представники діаспори ці питання ставили.

На жаль, я не вірив і не вірю. Натомість, у мене є листи від провідних українців з бідної так званої Східної діаспори, що за весь час владування президент Порошенко не глянув навіть оком у їхній бік і не намагався їм допомогти.

Тобто, Зеленський так само, як витвір реакції на діяльність Порошенка, також і наслідок мовчанки або сліпого схвалення його діяльності організованою українською заможною діаспорою. Він, мабуть, і не був свідомим того, що робить багато зла, бо ж було і добро, як про це говорили під час дебатів, зокрема, безвізовий режим (я особисто бачу тут плюси і мінуси, бо сьогодні населення України є меншим, ніж сорок мільйонів), відбудова Збройних сил України, Томос, покращення стану з українською мовою, і при кожній зустрічі з провідною діаспорою його тільки хвалили. Але пересічному українцеві, котрий живе в Україні, не стало краще жити за президента Порошенка.

У дискусіях між представниками цієї діаспори, більш і менш актив­ними, сьогодні відчуваєш навіть страх, який є таким сильним, що проявляється поруч із закликом до молитви. Немає, правда, нічого злого. Треба молитися за Україну, за народ і владу, але треба також діяти совісно й активно. Знаючи провідний елемент цієї діаспори, я впевнений, що він пасивно сприйме рішення волевиявлення народу, яке залежить, насамперед, від громадян України, які проживають в Україні. Тільки треба прийняти результати, одні чи інші, з розумінням, що на майбутнє треба не пасивно, а активно працювати, аналізувати, допомагати і робити серйозні зауваги, а не тільки ставати до фотографії та отримувати ордени.

Український народ повинен погодитися з непорушністю кордонів, як це було ухвалено Гельсінськими угодами 1976 року. Але теперішній демократичний польській уряд повинний прикладати зусилля для повернення, принаймні, комунальної власності, культурних центрів, храмів та подібного до української польської громади.

У 1939 р. згідно з пактом Молотова-Ріббентропа СРСР та нацистська Німеччина розділили частину Східної Європи, зокрема велику Польщу. У результаті західноукраїнські землі, що раніше перебували під польським колоніальним правлінням, були захоплені російськими більшовиками. Хоча польська влада в Західній Україні протягом останніх двадцяти років у міжвоєнному періоді була обтяжливою, аби не сказати більше, Радянський Союз запровадив новий рівень терору зі швидкими вироками, вбивствами, арештами та депортаціями до Сибіру. Німці увійшли на територію України у 1941 році демонструючи власний вид репресій. Однак, коли німці почали втрачати війну, Радянський Союз повернувся в Західну Україну в 1944 році. Населення Західної України на цьому етапі добре розуміло, чого очікувати від своїх попередніх переслідувачів. Багато хто почав тікати до Західної Європи.

У 1944 році радянський лідер Йосип Сталін, який поставив у Варшаві лакейський прихильний йому комуністичний уряд і розмежував кордони між в майбутньому оформленою  Польською Республікою маріонеткою і СРСР, поступився відносно вузькою ділянкою землі, відомої під назвою “Закерзоння”, від назви демаркаційної лінії Керзона, традиційно української землі, своєму новому польському комуністичному союзнику.

У 1944-1947 роках ця територія стала пеклом для українського корінного населення. Тобто сімдесят п’ять років тому Сталін та його варшавські союзники запровадили програму етнічного чищення, яка проголошувала процес «добровільної» репатріації поляків із Західної України, що входила до складу СРСР, до нової польської тоді вже уявленої держави та українців з Польщі, включаючи західноукраїнські землі тепер під поляками, до СРСР.  Фактично було дуже мало “добровільного” в цьому процесі. Багато українців у «Закерзонні» були змушені «добровільно» погодитися на репатріацію до СРСР.

Репатріація завершилася десь пізньої осені 1946 року. Те, що відбулося приблизно через півроку, було відкриттям дійсних причин репатріації та грубою новою спробою завершення геноциду українців. Незважаючи на вимушену репатріацію, у Закерзонні залишилося більше ста п’ятдесяти тисяч українців. Українські повстанці, тобто Українська Повстанська Армія  не були придушені. Польський комуністичний уряд був розчарований. У зв’язку з цим, нахабно використовуючи пряму мову «нарешті вирішити українське питання» у своєму таємному указі який сьогодні вже відомий, комуністичний польський уряд 28 квітня 1947 року почав переселяти всіх українців на північно-західні території Польщі. Виселення почалося раненько, а  переселення було здійснено спеціально, як було наказано, щоб не було концентрованих густонаселених українських громад. Це була відома Акція «Вісла». Близько 140 тисяч українців було переселено.  Багато українців було ув’язнено в концентраційному таборі колишньому Освенцимі або вбито, зокрема, українське греко-католицьке духовенство та інтелігенція для того щоби обезголовити населення.

У 1944 році в новій Польщі на етнографічній території України було близько 700 тисяч корінних українців. До кінця 1947 року їх практично не було. Землю «Закерзоння» оселили поляки. Етнічне очищення, геноцид українців у Польщі, здавалося, було виконано. Деякі польські президенти сучасної Республіки вибачились за “Віслу” як і польський Сенат, тільки не сучасний правий режим і  польський Сейм. Про репатріацію яка почалась ще 1944 року та забрала більшу частину українського населення поки що не було визнано ні вини поляків ні висловлено вибачення. поляками

Сьогодні в Польщі налічується близько двох мільйонів українців, багато тимчасових працівників, оскільки Польща має одну з найбільш динамічних економій Європи. Незважаючи на історичні розбіжності та теперішній відносно шовіністичний поворот польського уряду, Польща є одним з найстаріших союзників сьогоднішньої України, сьогодні включаючи Раду безпеки ООН, де Польща в даний час є непостійним членом. Багато хто охарактеризував цей новий українсько-польський альянс як просто зручний і можливо не щирий бо – Росія – спільний ворог і тому цей альянс трохи вимушений. Якою б не була мотивація, урок тут полягає в тому, що історичні вороги повинні і можуть навчитися ладити.

Український народ, котрий проживає на теперішній польській території через розмежування кордонів 1944 року, повинен погодитися з непорушністю кордонів, як це було ухвалено Гельсінськими угодами 1975 року. Але теперішній демократичний польській уряд повинний прикладати зусилля для повернення, принаймні, комунальної власності, культурних центрів, храмів та подібного до української польської громади. Дуже мало було зроблено в цьому відношенні, по суті тільки символічно.

Що ще важливіше, польський уряд має зробити крок вперед, щоб захистити українців від будь-якого нападу з боку дезінформованого чи тенденційного правого крила суспільства проти українців у Польщі. Це не просто правозахисна справа. Це функція освіти. Визнання злочинів, вчинених проти українців у Польщі, хоч і колишньої комуністичної Польщі, але яка включала значні складові польського суспільства, включаючи польську католицьку церкву, пройшла б великий шлях до загоєння старих ран. Польське суспільство має бути поінформовано про те, що українці серед них – друзі та політичні союзники, а не ізгої або історичні вороги.

Україна повинна вести себе так само і запропонувати польській громаді в Україні та польській католицькій церкві допомогу та підтримку. Українці в Польщі та поляки в Україні не є загрозою для суверенітету будь-якої країни. Насправді кожна етнічна група є інтегральною і корисною частиною даної держави. 

18 лютого 2019                                           Аскольд С. Лозинський

На разі за деякими опитуваннями на президентських перегонах провадить Юля Тимошенко з приблизно 15% голосів, що на чотири відсотки більше чим її найближчий конкурент Президент Петро Порошенко. Правда при цьому є понад 35 проголошених кандидатів. При меншій кількості цей відсоток може збільшитися, а при ще більшій кількості, що є правдоподібним, цей відсоток зменшиться.  Це чи не третій раз, що Тимошенко балотується у президенти. Від бізнесових, а також рейдерських заходів “Єдиних енергетичних систем” спільно з Павлом Лазаренком у 1990 роках, Юля Тимошенко перетворилася на майже сто відсотків з олігарха на ексклюзивно політичну істоту, одначе з великими фінансовими можливостями. Можна запитатися, звідки гроші — і можна різно аргументувати відповідь, включно з висновком , що гроші заробляють гроші та, що ЄЄС заробили стільки, що їх інвестиції приносять Юлі Тимошенко особливий стиль життя, можливості провадити і фінансувати політичну партію та виборчі блоки. Хто є Юля Тимошенко важко уточнити бо у своїй біографії вона олігарх, політик, політичний в’язень і мабуть ще багато іншого невідомого.

Для найновішої виборчої кампанії Юля Тимошенко запропонувала Новий курс. Є чотири складники: Нова народна конституція, Нова стратегія миру і безпеки, Новий економічний курс і Нова соціальна доктрина. Тема нової народної конституції поки що залежить від всенародного обговорення на початку і щойно пізнішого референдуму, а тому ця тема на разі дуже абстрактна. Правда Тимошенко висуває концепцію парламентської держави навіть з канцлером як у Німеччині та дебатованим обранням нижніх суддів.  Щодо миру та безпеки то кандидат Тимошенка покладає надії на сильну дипломатію формату “Будапешту Плюс”, сильної армії за стандартами НАТО, впровадження сильних санкцій, котрій мали б посилити тиск на Росію, стягнення компенсації з Росії за агресію, реінтеграція і відбудова окупованих територій та соціальне забезпечення воїна. Щодо економічного курсу то програма пані Тимошенко пропонує інноваційний тип швидкого за темпом розвитку економіки, тобто соціальну ринкову економіку подібно до європейської, монетарну стратегію та справедливу податкову політику. І врешті, щодо соціальної доктрини обіцяно справедливі тарифи, запобігання  еміграції, добробут, освіту, підтримку молоді, страхову медицину та підтримку культури, тобто:

“Ми осучаснимо культуру та дамо її нове дихання. Українська мова ствердить своє абсолютне домінування в Україні — вона підтримуватиметься у всіх без винятку сферах життя.”

Тимошенко мабуть підтримує зусилля теперішнього Президента щодо надання Томосу Вселенським Патріархом з додатком захисту противників, бо у програмі ясно написано:

“Ми не дамо зруйнувати міжконфесійний мир, який є в Україні. Нова влада зробить все для ствердження в нашій країні помісної православної церкви та захистить її в законний спосіб”.

Все це — мабуть ніким незаперечне, але як це осягнути залишається хіба для дискусії хоч матеріалу на сторінці www.nku.com.ua доволі. Як це все оплатити мабуть одне з більш суттєвих питань, і яке відношення все це має до боротьби з  лихом номер один у сучасній Україні — корупцією — представлено доволі мало. До речі переважна більшість матеріалу на сайті присвячується новій конституції та новому економічному курсі.

Критики Юлі Тимошенко як особи майже у кожному випадку підкреслюють її зв’язки з Володимиром Путіним, зокрема у минулому та його кумом– сірим кардиналом Віктором  Медведчуком, а специфічно укладення газового контракту ще з січня 2009 року Прем’єром України Тимошенко з московським Прем’єром, у той час Путіним, про газові ціни,  квоти як на закупівлю самого газу так і на транзит його через українські труби- висить над головою кандидата, та фактично навіть прихильниками Тимошенко пояснюється по різному. Сама Тимошенко твердить, що газова угода з Путіним була корисною для України бо знівельовано третю сторону “Росукренерго”, тобто  групу російських і українських олігархів, котрі через газ годувалися і вдалося збити ціну газу для України на половину від ринкової європейської ціни. Прихильники Тимошенко навіть завдячують перемогу Українського “Навтогазу”над московським “Газпромом” у Стокгольмському арбітражі цим угодам. Це цікава інтерпретація. Тут ключовим є слово “інтерпретація.” Можна інтерпретувати по різному.

Головна як для мене заувага,  щодо кандидата Юлії Тимошенко це відсутність у неї фактично будь якої ідеології, а при тому і української національної ідеї. Натомість Юля Тимошенка зразок висування не зовсім щирого популізму — тобто вона багатий олігарх-політик який є з народом. Вона хоче допомогти народу України. В це важко повірити.

Чому взагалі обирати олігарха типу Порошенка, Тимошенко чи виразно про-російського Юрія Бойка, який до речі повинен сидіти у тюрмі, а не балотуватися. Серед населення існує мислення,  що вибирати олігарха не так вже дуже зле бо мовляв він чи вона вже доробилися та є надія, що йому чи їй не потрібно буде більше годуватися народним чи державним майном. Натомість психологи твердять, що чим більше людина має тим більше вона хоче. Людська вдача така. Чи Юля Тимошенко хоче бути президентом України для ще більшого збагачення чи для влади мабуть єдине не спірне питання про цього кандидата. Юля хоче владу! А потім побачимо!

19 грудня 2019 року                                     Аскольд С. Лозинський

Цьогорічні грудневі річниці важливих подій при ООН ще з 1940-их років (Конвенція про запобігання злочину геноциду і покарання за нього була прийнята 9 грудня 1948 року, а також Загальна декларація прав людини прийнята день пізніше) заставили зокрема мене подумати про сьогоднішні події, щодо України чим повинна би займатися РБООН та взагалі ефективність ООН та міжнародних організацій. До речі сам Президент України Петро Порошенко недавно відбув зустріч з Міністром Закордонних Справ Польщі де на першому місці обговорено підтримку Польщі України на форумі РБООН. Польща у цих двох роках 2018-19 займає місце не постійного члена РБООН і являється стратегічним союзником України. Тільки що це фактично означає?

Справу Азовського конфлікту і чергового насилля Москви над Україною розглядалося в РБООН 26 листопада ц.р.  тобто тільки один день після самого інциденту. Розгляд відбувся на прохання Постійного представництва України при ООН. Україна не є членом РБООН сьогодні, а була у 2016-17 роках. В РБООН щодо не постійного членства існує процес чергування. Сьогодні працюють такі держав: постійні США, Російська Федерація, Китай, Франція і Об’єднане Королівство і не постійні Кувейт, Нідерланди, Польща, Швеція, Болівія,Казахстан, Кот д’Івуарі, Екваторіальна Гінея, Ефіопія і Перу.

Спритна РФ зуміла поставити як звичайно для збаламучення дійсності перед проханням України пропозицію розглянути справу порушення границі РФ. Ця пропозиція була відкинена сьома державами: Францією, Кувейтом, Нідерландами, Польщею, Швецією, Об’єднаним Королівством та США. Одначе чотири країни, а саме Болівія, Китай Казахстан і РФ підтримали цю ясно провокаційну пропозицію Москви. Решта держав-членів РНБО стримались. Отже остаточно слухалась справа України і конфлікту на Азовському морі.

Реферувала справу Розмері ДіКарло, Заступник генерального секретаря ООН з політичних питань. Пані ДіКарло фактично по суті тільки  висловила занепокоєння ООН поглибленням конфлікту, що відбувається на східній Україні та анексію Криму. Вона також попросила обидві сторони  здержатись від дальших дій. До речі вона ствердила, що незалежно сама ООН не може підтвердити вірність інформацій але здається кілька українських моряків були поранені коли бодай один корабель РФ перейняв контроль над трьома українськими кораблями у Керченські притоці поруч Криму.  Правда вона підкреслила потребу повного пошанування суверенності та територіальної цілісності України.

Представники США, Об’єднаного Королівства (ОК), Франції, Польщі, Швеції Нідерландів, підтримали в окремих виступах претензії України. До речі представниця США підтвердила продовження санкцій проти РФ та сказала що події з 25 листопада тільки погіршили відносини США-Росії. Представник ОК заявив “Росія не сміє переписувати історію міняючи реальність на землі” та назвав РФ “безвідповідальною”. Франція у виступі заявилась рішуче по стороні України включаючи заяву що вона виступає в імені Німеччини також. Решта виступів були відносно формальними згідно з протоколом РБООН, що хіба треба висловитися. Тільки РФ гостро атакувала Україну і форум РБООН та підкреслювала на кожному кроці, що Крим у наслідку референдуму це російська територія і фактично РБООН не повинна мати нічого до цього питання. Представник України давав приклади історії російських агресій так далеко як з 1939 року коли СССР заатакував Фінляндію і  тоді обвинуватив саму Фінляндію розпочинаючи т. зв Зимову війну, а також подав перебіг останніх подій на Азовському морі з покликанням на міжнародні домовленості, а також на Мінські угоди. Багато з промовців покликалися на Мінські домовленості, а представник РФ звернув увагу що у Мінських домовленостях немає і згадки про Крим.

От і все. У результаті не було будь якого результату. У дискусії ніхто не переміг і ніхто не був переможеним. Від 26 листопада не було більше сесій РБООН присвячених цій темі. Дійсний стан у притоці і суб’єктами інциденту залишився незмінним або ще гіршим.  Українські кораблі далі під контролем Москви, а українських моряків під арештом, їх забрали здається у саму Москву де вони знаходяться у СІЗО в Лефортово в’язниці. Керченську притоку вповні контролює як і Азовське море Москва. Були думки, щоби військовий альянс НАТО проявив свою силу і волю закриваючи Босфор для московських кораблів, але ця думка поки що не втілилась і  ледве чи зреалізується бо член НАТО Туреччина яка сьогодні дружить через свого президента Ердогана з Путіним може стати на перешкоді.

Ці події на форумі ООН показують до значної міри марність цієї установи у питаннях захисту та безпеку. На жаль, згадуючи при конвенціях і деклараціях і геноциди і людські права ці питання подібно марними в ООН. Це очевидно не означає, що ООН і міжнародні інституції не потрібні. До речі їх треба розбудовувати. Може колись ці установи стануть ефективними. Над цим треба працювати.

Одначе, щодо України, чи не час виробляти стратегію власної боротьби з Москвою у Міністерстві Оборони України і у Раді Національної Безпеки і Оборони України. Саме проголошення воєнного стан,  зібрання Президента України у військову уніформ та сподівання на милість чужинців не розв’язує проблеми.

12 грудня 2018 року                                        Аскольд С. Лозинський

В одному українському діаспорному часописі появилися інформація під заголовком “США поставила Угорщину на місце  в конфлікті з Україною.”

Одначе коли прочитати інформацію виявилося що не зовсім так. Тобто, постійний представник США  у альянсі НАТО заявив “Сполучені Штати однозначно  підтримують комісію НАТО-Україна. Ми закликали і продовжимо закликати Угорщину не створювати цьому опозицію. Це важливо. Україна є одним  із ключових партнерів, союзників, із якими ми працюємо”.

Як відомого у липні цього року відбулася у Брюселлю Зустріч на вершинах НАТО під час якої мала відбутися також і сесія комітету Україна-НАТО але ця сесія не відбулася через опозицію Угорщини. Теперішній заклик представника США це трохи “post factum” без найменшого впливу на зустріч яка не відбулася. Тому тяжко зрозуміти заголовок в українській газеті “США поставила Угорщину на місце в конфлікті з Україною”. Як поставила?

Таких сумнівного чи загадкового значення інформацій в українській пресі щодо України чимало. Недавно подано також інформацію, що Президент України вирішив з огляду на конфлікт інтересів продати свій інтерес у заводі “Кузня на рибальському”, а також про виступ Президента України на відкритті Генеральної Асамблеї ООН недавно у вересні, де Президент України звернув особливу увагу на сьогоднішню поведінку Москви на Азовському морі та у Керченські потоці порушуючи норми ООН щодо міжнародних вод та закликав держави члени ООН до посиленої санкційної політики й інших цілеспрямованих заходів проти Москви.

Обіцянки Президента щодо продажі своїх маєтків чуємо ще від 2014 року коли Петро Порошенко вперше балотувався у президенти. Він тоді обіцяв продати кондитерську фірму “Рошен”, а коли це не вдалося як він говорив через брак відповідного ринку та купця, що майже ніхто з серйозніших людей не вірив, він переписав здавалось  у “сліпий траст” хоч це зовсім не задовольняє чи навіть адресує суть сліпого трасту до якого логічно можна відноситись при передачі майна грошевого, а не фірми котра в будь якому випадку залежатиме від фіскальної політики людини при владі. Хіба президент не знає які директиви корисні для “Рошену”. До речі сьогоднішній “Рошен” поважно відрізняється від “Рошену” 2014. Він далеко більш розкішний.

Про “Кузню” завод який виробляє бойові катери для ВМС України тоді не було і мови одначе у між часі відкрили інформацію, що саме Президент завідує концерном фірм в Україні які продукують бойові продукти. Отже ж ясно тепер Президент запропонував продати цю фірму. Є кандидат без сумніву обраний президентом для закупу цієї “Кузні” у цілій Україні відомий олігарх з дуже сумнівною минувшиною Сергій Тигипко. Той сам Тигипко який у 2004 році очолював виборчу кампанію Віктора Януковича і кілька хвилин після восьмої години у день виборів у листопаді того року проголосив Януковича не тільки переможцем але навіть подаючи точні дані відсотків голосування за Януковичем що пізніше підтвердив Сергій Ківалов голова Центральної Виборчої комісії. Але українські виборці, а зокрема молодь виявилися не такими довірливими і слідкувала “Помаранчева революція.” Тобто здається,  що той Сергій Тигипко бізнесовий партнер Петра Порошенка. Порошенко у той час був з Віктором Ющенком.

А не диво бо бізнесовим партнером Порошенка сьогодні також і Рінат Ахметова який був не тільки приятелем Віктора Януковича але до великої міри ініціатором “громадянської війни” на Донбасі, а фактично сурогатом Москви. Гроші та бізнесові інтереси мабуть змінюють людей, роблять з колишніх противників сьогоднішніх друзі і на оборот. І мабуть це не дивно, але що є ненормальним, що ні Тигибко, ні Ахметов ніколи не були перед судом, чи під арештом чи у тюрмі. А причин доволі багато.

Подібно заклики Порошенка до подальших санкцій проти Москви це бодай трішки смішне  оскільки завод “Рошен” Порошенка працював у Липецьку біля Москви до квітня 2017 року, і став під арештом не з ініціативи Порошенка, а з волі Путіна по мимо того що війна почалась ще у 2014 році, а продукти “Рошен” і досі продаються у Московії. Виглядає, що санкції накладається на деякі москальські і західні фірми які торгують з Москвою, але не на бізнесові інтереси Президента України.

Ясно що найновіші почини чи властиво проголошення Петра Порошенка мають єдину ціль: виправити його імідж перед виборами. З часом прийде очевидно ще і заклик ПР – не міняти Президента коли країна знаходиться у стані воєнному бо це може підважити стабільність держави.

Навіть при цих усіх маневрах Президент Порошенко залишається зухвалим бо не згадує що на Рибальському острові знаходиться також і П’ятий канал який не є незалежним засобом масової інформації зовсім, а власністю президента і просто займається його пропагандою.

При своїм приїзді до ООН недавно Президент зустрінувся також з підлабузниками, тобто представниками української громадськості де він промовляв, брав знімки і нагороджував деяких “заслужених” але не було дозволено на запити і дискусію бо це могло бути невигідним. Цим способам він задовольнив підлабузників і всі роз’їхались задоволеними.

8 жовтня 2018 року                                            Асколь С. Лозинський

Багато уваги сьогодні присвячується щодо роль преси, мабуть зокрема бо сьогоднішній американський президент Дональд Трамп між своїми популістськими вибриками, проголосив пресу ворогом народу та крім т. зв. Фокс Нюз не визнає роль преси у розвитку та захисті громадянського суспільстві. Хоч правду кажучи не відомо мені чи Президент США розуміє взагалі концепцію громадянського суспільства. Одначе загальна засада у демократичних державах де домінує або бодай функціонує громадянське суспільство і його інституції, це що преса повинна бути немов четвертою гілкою влади яка фактично є сумлінням суспільства та виконує роль об’єктивного сторожа незважаючи на політичні чи ідеологічні позиції даного представника преси.

Перебуваючи у Києві минулого листопада кілька разів я підходив біля будинку Верховної Ради України та фактичного майдану розташованого там вояками збройних сил України які протестували проти корупції в Україні починаючи від першої особи. У кожному випадку моїх зустрічей я мав нагоду розмовляти з учасниками які поводили себе дуже чемно одначе їхня участь не була багато-чисельною. Влада знецінювала ці акції просто як агентурні провокації Михайла Саакашвілі, але при вході до майдану стояв напис який однозначно стверджував, що учасники не пов’язані до будь якої міри з колишнім президентом Грузії і губернатором Одеської області, до речі колишнім великим другом Президента Порошенка але зв’язки зіпсувалися. На мої запитання чому їх мало і чому так мало розголосу про цю акцію в ЗМІ України вони мені майже хором відповідали, що ЗМІ України є під контролюю олігархів України, а олігархи України фактично об’єднані у протиставлені до них бо вони вояки проти корупції. При цьому висувнули приклад дружби та спільних бізнесових інтересів самого Президента Порошенка і Ріната Ахметова, двох олігархів які здається були по різних сторонах барикад під час Революції Гідності та навіть по різних сторонах сьогодні у війні на Донбасі.

Правда ЗМІ на виправдання відсутності інформації про майдан солдатів могли аргументувати, що події біля ВРУ не суттєві, мало-чисельні і тому не варті поширення новин. Одначе коли самі солдати України переводять протест проти свого головно командую-чого, то мені здавалося, що це варта уваги. У кожному випадку я не наївний зовсім і розумів що ці протести не на користь Порошенка чи Ахметова чи Пінчука чи Коломойського чи Фірташа, а тому що вони платять журналістам ЗМІ ці журналісті незалежні тільки юридично але не практично.

Подібне відбувається ввесь час навіть у найбільш демократичних країнах світу. Одна мережа ЗМІ має ліве схилення, друга праве але засадничо преса здається повинна задержувати певний рівень об’єктивності і точності інформації.

У мене особистий у цьому відношенню  досвід. Є друкована преса навіть української діаспори яка від якогось часу засадничо мене як автора не друкує, але я собі нічого з того не роблю бо сьогодні стільки мереж електронних, що інформація і мій погляд на дану тему доходить до читачів. Правда я тут трохи не дипломатично поводився  бо назвав головного редактора одного часопису “корисним ідіотом” через його невпинне пропихання приятеля Росії Дональда Трампа. Редактор перестав мене друкувати і навіть присвятив кілька редакційних проти мене але залишився “корисним ідіотом”. Другий часопис перестав мене не тільки друкувати але навіть згадувати у повідомленнях про заходи де я грав важливу роль тому, що я розкрив відносно поважну корупцію у проводі установи котра являється видавцем  цього часопису. Але тут редактор не професійний журналіст то мабуть не розуміє своєї ролі. Третій часопис змінив головного редактора на особу котра просто користується здебільша неправдою. У кожному випадку це справи минулого і дуже не суттєві.

Натомість найновіше мене здивувала реакція української преси у США, щодо однієї вагомої події. Недавно за великими зусиллями єврейського електорату в США, Президенту Трампу особисто вдалося депортувати з США до Німеччини одного дев’яносто п’ять літного українського американця якому закидали, що він був вартовим у німецькому концентраційному таборі. Я написав статтю  в англійській та українській мовах вказуючи, що ця особа була жертвою колись нацистів, а тепер американців і євреїв.  Деякі мережі в Україні опублікували мою статтю в українській мові але жодна мережа українська  чи в Україні чи у діаспорі не опублікувала англомовної статті. До речі з американських мереж тільки “Вашингтон Пост” виявив зацікавлення  моєю статтею, але після кілька днів напевно внутрішнього тиску відмовив. Англомовна українська на моє розчарування не тільки не надрукувала моєї статті але навіть не подала інформацію про депортацію нещасного українського старця.

На відміну від Президента Трампа я вважаю ЗМІ приятелем і захисником народу і тому сподіваюся певного рівня об’єктивності і у жодному випадку занурення чи про-мовчання вартісних подій. Мабуть наша преса перестрашена смішними можливостями судових процесів проти неї, і це  впливає на рішення. Одначе неприродним явищем є страх і реакція на цей страх зводить незалежну пресу до нуля. В такому випадку преса перестає бути четвертою гілкою влади і кориться засадничому лиху проти якого вона має бути сторожем.

13 вересня 2018 року                                           Аскольд С. Лозинський

Яків Палій, 95-річний резидент Квінсу, Нью-Йорк, був нещодавно депортований до Німеччини. Заголовки в ЗМІ проголошують: “Останній нацистський вартовий депортований зі Сполучених Штатів!!!”. Крім того, що Яків не був ні нацистом, ні злочинцем– він , напевно, не останній охоронець чи чинновник нацистських таборів, що проживає в США. Під час Другої світовоі війни він був жертвою нацистів, фактично змушений був служити в охороні табору праці. Багато невинних людей різних національностей з територій, на які вторглися нацисти, були змушені до недобровольної служби, фактично каторги. Люди, котрі служили в табірній охороні, окрім звичайно німців, були змушені це робити, виконуючи переважно роботу для вдержання порядку, подібно вони були майже в’язнями, як єврейські капо, вони виконували функції охоронників, в під загрозою свого власного життя.

У Сполучених Штатах після того, як Яків Палій став натуралізованим громадянином, він знову став жертвою, цього разу через вибіркове судочинство з політичною метою та нелюдським поводженням– це дуже суперечило тому, що означало для нього ставатиамериканцем. Навіть Білий дім долучився до цієї депортації, що було певним відхиленням від незадовільної роботи президента Трампа у справах захисту прав людини. Насправді Білий дім повідомив, що сам президент Трамп був залучений в обговорення цієї справи з німцями.

Навіщо депортувати слабку стару людину, яка не була засуджена, більше того навіть звинувачена в будь-якому злочині і просто хотіла провести залишок своїх днів у своєму домі і померти на своєму ліжку? Фактично, жодне обвинувачення з подання американської прокуратури про скасування громадянства Палія, не встановлювало жодного конкретного злочину. Рішення Федерального окружно суду східного нью йоркського округу лише заявило, що Палій був охоронником в німецькому концентраційному таборі праці. Після рішення суду пятнадцять років тому Палій продовжував мирно жити в своєму родинному будинку, поховавши дружину залишився самотнім.

Проте сенсаційність і політичні впливи були мотивами ввести в оману громадськість, щоб уряд міг похвалитися тим, що зробив усе в його силах , щоб останній охоронець гітлерівського табору був депортований. Але що більш важливо, був електоральний тиск, який включав в себе навіть експлуатацію студентів ” Єшива” місцевими єврейсько-американськими політиками, щоб провести демонстрації перед будинком пана Палія і лякати кволого старого. Цей тиск спрацював, навіть якщо захід був нелюдський, аморальний та лицемірний. Незважаючи на заголовки, гвинтики нациської війни та машини знищення залишаються в Сполучених Штатах, але залишаються, якщо такі є, лише деякі старі євреї – капи та інші функціонери, які служили Рейху, хоча і мимоволі, як Палій. Мабуть, вони є єдиними, котрі не були депортовані чи навіть переслідувані і тільки через політичну селективність.

Я знаю Якова Палія особисто. Він гарна і добра людина. Ніщо в акті обвинувачення уряду проти нього не підірвало це окреслення. Він був законослухняним та громадсько виробленим як в українському суспільстві так і в загальному американському протягом всього свого перебування в Америці. Йому буде добре мабуть в Німеччині в будинку для старших з належною турботою, включаючи відповідне медичне піклування. Всупереч деяким сенсаційним прогнозам, його не будуть судити в Німеччині. Його депортували, а не видали. Німці не звинувачували його, і не шукали його видачі. Американці це зробили. Німці просто погодилися. Справді, німецькі чиновники кілька разово заявили, що Палія не будуть судити за кримінальними обвинуваченнями “через відсутність доказів”. Це можна читати просто як “тому, що він не винен у жодних злочинах”.

Для мене, як адвоката емерита та колишнього члена федеральної палати адвокатів США, цей односторонній американський псевдо юридичний процес із грубим втручанням як виконавчої, так і законодавчої гілок влади виявився жорстоким, незвичайним і суто політично вмотивованим і, таким чином, явно неконституційним. Депортація Палія була схожою на загальне лінчування. У цьому випадку у лінчування навіть входили студенти Єшиви. Свободолюбиві американці і ті котрі мріють про правдиве верховенство права можуть лише надіятись, що коли-небудь правосуддя в Америці не буде жертвою політичного впливу, у цьому випадку особливо єврейського.

23 серпня 2018 року Аскольд С. Лозинський

Нехай з Богом спочиває. Він заслужив перед Господом дожити майже до 90 років. Ніхто включно з Левком не міг того сподіватися. Він все зокрема за молодості був на грані смерті. Вороги України не могли прогнозувати або навіть у найгіршому вимірі думати про 90 років. Не було більшого ворога нашого ворога. Левко Лук’яненко здавалося був невмирущим. Завжди здавалось, що у своїй глибокій духовності та порядності він переживе свої фізичні немічності.

Повідомлення про смерть Левка застала мене в Україні. Я був зайнятим у саме той час двома справами: немов з якимось передчуттям читав його тюремні спогади  “З часів неволі Сосновка-7” та оглядав перемогу у футболу хорватів над москалями. Левко задовольнився би обома моїми діями. Коли хорвати перемогли я почав кричати у ресторані де були також москалі, ”смерть москалям”. Мені 66 років  але я почувався як Левко який після першого свого арешту при зустрічі з жінкою звертав її увагу, щоби вона не показувала сліз бо це буде задоволенням для ворогів.

Я маю відвагу відноситися до Левка Лук’яненка прямо як до Левка. Бо такого другого Левка мабуть не було у моїй пам’яті та моєму житті. Ніхто з дійсних борців за волю України з ким я мав честь запізнатися не зробив на мене такого вражіння. Бо при кінці 1950их і на початку 1960их років навіть найбільш відважні “дисиденти” України говорили про захист української культури, про людські та інколи про національні права. Левко говорив відкрито про незалежність. За це його спершу засудили на смерть, але тільки завдяки його власному спритному як юристу покликанню на саму Конституцію СРСР яка дозволяла на вихід України з Союзу,  навіть радянське судівництво було примушене замінити його кару на 15 років. Пізніше дали йому ще 10 років. Левка повезли у Мордовію на покарання. Для Левка це була нагода організувати націоналістів, що він і робив. Не було більш непоправного політичного в’язня. Він бачив ув’язнення як ще одну нагоду для боротьби.

Левко служив основою для других українських борців. Він був прикладом також для української діаспорної молоді і студентів. Громадянська непокора у рамках універсального верховенства права було його основою. Боротьба з поліцією і ментами у таборах була для нього важливою. Ідучи за прикладом ми змагались проти американської поліції на вулицях як демонстранти навіть провокуючи арешти. Правда американські та радянські арешти це дві зовсім різні справи.

Я з Левком зустрічався багато разів в Україні та в діаспорі — США, Канаді, навіть в Іспанії де ані він ні я не проживали. Ми просто зустрічали людей для спільної громадської та державної дії. Ми були засадничо однодумцями, але ніколи друзями хоча Левко був би на це погодився, але я міг дивитися і відноситися до нього немов до ікони. Левко мене називав паном Аскольдом, а я його паном Левком. Він мабуть і не знав, що я був у захваті кожної зустрічі чи розмови з ним.

Левко не був великим політиком сучасної України. Політика сучасної України поки що не доросла до Лук’яненка. Але він був і залишився  сумлінням тої України котра сьогодні незалежна але щойно крокує до нормальною після відходу байстрюків. Над Левка могилою не треба плакати бо він заборонив плакати і, до речі, ніхто на мою думку не досяг того і настільки чого він сам бажав. Його життям нам торжествувати. Правда він хотів бачити Україну інакшою і мабуть у тому він не довершив своїх бажань.

Левка Лук’яненка не потрібно також праща-ти. Він не живе правда як фізична людина але у моїй уяві він буде вічним. Левко був принциповим, чистим, надзвичайно відважним українським націоналістом, ініціатором того чого Україна добилася щойно 30 років по тому. Він не міг зрозуміти слабо духів але не відносився до них жорстоко. В додатку він був скромним та гуманним.

Мені дуже сподобалось читати в його тюремних споминах, як Левко бачив свою місію у тюрмі, він бачив її як юрист і як політв’язень. Він дуже яскраво це розумів. У нього не було жодних ілюзій. Він просто жив для України. Він з місця пізнавав її ворогів. Це він пізнав у концтаборі. Мені здається що краще не можна було жити.

Ми не повинні жалувати, що померла людина на 90ому році життя. Ніхто не може більше сподіватися. Ми співчуваємо з родиною покійного, а щодо самого Левка Лук’яненка я жалую тільки це, що серед нас українців є мало хоч трохи подібних Лук’яненкові.  До шановного читача його тюремних споминів він написав:

“Любов до України — це потужна духовна енергія, що заполонює все єство і надає йому залізної вольової спрямованості до історичного руху цілої України”.

Левко Лук’яненко — це великий патріот, націоналіст, інтелектуал. У його особі знаходились найкращі якості людини та українця. Спробуймо жити так віддано ідеї як жив він. Майже 60 років тому кати нашого народу дали Левкові вирок смерті. Господь Бог мав другий план. Левко пішов по плану Господа і своєму.

8 липня 2018 року                                          Аскольд С. Лозинський